Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №203/8162/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5694/26 Справа № 203/8162/25 Суддя у 1-й інстанції - Єдаменко С.В. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Петешенкової М.Ю., Пищиди М.М.,

розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «СОЛВЕНТІС» на заочне рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 16 лютого 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «СОЛВЕНТІС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И Л А :

У листопаді 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «СОЛВЕНТІС» звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов обґрунтовано тим, що 27 вересня 2019 року між ТОВ «АЛЕКСКРЕДИТ» та ОСОБА_1 укладено договір про надання кредиту № 2747324 у формі електронного документа, за умовами якого відповідачка отримала 12 000,00 грн, погодивши всі істотні умови щодо строку, порядку нарахування процентів та розміру ставки. Внаслідок подальшого укладення договорів факторингу (від 10 червня 2025 року № АК-10/06/2025 між ТОВ «АЛЕКСКРЕДИТ» та ТОВ «СЕКВОЯ КАПІТАЛ», а також від 07 липня 2025 року № ДФ-07072025 між ТОВ «СЕКВОЯ КАПІТАЛ» та ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС») право вимоги за вказаним кредитним договором перейшло до позивача. Через неналежне виконання відповідачкою своїх зобов`язань утворилася заборгованість у загальній сумі 17 508,00 грн, з яких 12 000,00 грн — основна сума боргу, а 5 508,00 грн — відсотки. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути на свою користь з відповідача вказану суму кредитної заборгованості.

Заочним рішенням Центрального районного суду міста Дніпра від 16 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю правових підстав для задоволення позову з огляду на недоведеність позивачем факту перерахування відповідачці коштів за договором про надання кредиту № 2747324 від 27 вересня 2019 року та відсутність документального підтвердження факту сплати їй цих грошових коштів.

В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС», посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відмову в задоволенні позову через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Представник апелянта вказує, що банк-емітент платіжної картки, на яку перераховувалися кошти, не є стороною спірних правовідносин, а чинне законодавство не покладає на небанківську фінансову установу обов`язку отримувати чи зберігати банківську документацію третіх осіб. За таких обставин, на думку скаржника, покладення на позивача обов`язку доведення факту видачі кредиту шляхом подання доказів, отримання яких є об`єктивно неможливим, суперечить засадам цивільного судочинства та призвело до необґрунтованої відмови у задоволенні позову.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою.

Для цілей цього Кодексу малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України).

За змістом ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Отже, враховуючи викладене апеляційна скарга ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС» на рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 16 лютого 2026 року підлягає розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику як малозначна.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 27 вересня 2019 року між ТОВ «АЛЕКСКРЕДИТ» та ОСОБА_1 укладено в електронній формі договір про надання кредиту № 2747324, підписаний за допомогою одноразового ідентифікатора, за умовами якого позивач зобов`язався надати відповідачці кредит у сумі 12 000,00 грн на строк 27 днів, а вона зобов`язалася повернути кошти та сплатити проценти за користування ними відповідно до умов цього правочину, додатків до нього та Правил надання кредиту.

10 червня 2025 року між ТОВ «АЛЕКСКРЕДИТ» та ТОВ «СЕКВОЯ КАПІТАЛ» укладено договір факторингу № АК-10/06/2025, відповідно до умов якого право вимоги до боржників, зокрема й до ОСОБА_1 , перейшло до ТОВ «СЕКВОЯ КАПІТАЛ». Згідно з витягом із реєстру боржників розмір грошової вимоги до відповідачки у загальній сумі становив 17 508,00 грн, з яких: 12 000,00 грн — заборгованість за основною сумою боргу, 5 508,00 грн — заборгованість за відсотками.

У подальшому, 07 липня 2025 року, між ТОВ «СЕКВОЯ КАПІТАЛ» та ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС» укладено договір факторингу № ДФ-07072025, за яким права вимоги до відповідачки у зазначеному розмірі (17 508,00 грн) відступлено на користь ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС».

Згідно з розрахунком ТОВ «АЛЕКСКРЕДИТ» загальна заборгованість відповідачки за кредитом станом на дату звернення з позовом становить 17 508,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС», суд першої інстанції виходив з того, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитом є відображенням односторонніх арифметичних обчислень кредитодавця і не може слугувати беззастережним доказом розміру грошових вимог до боржника. При цьому наданий суду лист про підтвердження здійснення переказу грошових коштів не може підтверджувати існування заборгованості, оскільки він не є касовим документом чи документом первинного бухгалтерського обліку відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Водночас виписки за особовим рахунком відповідачки, з якої б убачався рух коштів та факт користування ними, суду також не надано, а клопотань про витребування відповідних доказів від банківської установи позивач не заявляв.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Згідно зі ст. 1055 ЦК України кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до ч. 1 ст. 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

За змістом статей 610, 611, 623 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

У силу статей 525 і 526 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов позики та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставиться. Одностороння відмова від зобов`язання або зміна його умов не допускається.

Згідно з положеннями ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Отже, сума наданої позики, розмір процентів, порядок їх нарахування, розмір і порядок нарахування штрафу та пені повинні бути передбачені у письмовому договорі.

За приписами ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

За нормами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (ст.11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» встановлено, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Положеннями статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Отже, вказане положення закону передбачає альтернативні дії, які свідчать про підписання електронного договору, серед яких його підписання одноразовим ідентифікатором.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

За змістом ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання, або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Частиною першою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку щодо недоведеності позивачем факту сплати відповідачці грошових коштів за договором про надання кредиту № 2747324 від 27 вересня 2019 року, з яким повністю погоджується колегія суддів, оскільки він ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Кредитний договір за своєю юридичною природою є двостороннім та консенсуальним, у зв`язку з чим виникненню обов`язку позичальника повернути кошти обов`язково передує виконання кредитором свого зобов`язання з надання (перерахування) цих коштів.

Відповідно до положень статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення.

Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 129 Конституції України та статей 12, 81 ЦПК України обов`язок підтвердження вимог належними доказами в силу принципу змагальності покладається виключно на позивача.

Так, згідно з вимогами статей 76, 77, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази повинні бути належними та допустимими, тобто містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними у встановленому законом порядку.

Натомість матеріали справи не містять виписок за особовим рахунком відповідачки, які є єдиним належним підтвердженням руху коштів та факту їх реального використання позичальником. Наданий позивачем односторонній арифметичний розрахунок заборгованості разом із листом-підтвердженням не є касовими або первинними бухгалтерськими документами у значенні, визначеному статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», а тому не можуть слугувати беззастережним доказом видачі кредиту та розміру грошових вимог.

Оскільки позивач не заявляв клопотань про витребування банківських виписок, суд доходить висновку про недоведеність факту надання грошових коштів ОСОБА_1 за договором про надання кредиту № 2747324 від 27 вересня 2019 року, що свідчить про правомірність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС» з огляду на таке.

Посилаючись на належне виконання умов договору, апелянт надав суду лист про підтвердження здійснення переказу грошових коштів. Проте такий лист за своєю правовою природою має виключно інформаційний (довідковий) характер, оскільки він не є фінансовим, розрахунковим, платіжним чи касовим документом (платіжним дорученням, меморіальним ордером, квитанцією чи чек-транзакцією еквайєра). Вказаний лист не є первинним документом, не фіксує безпосередній рух коштів у банківській або платіжній системі та не підтверджує факт зарахування 12 000,00 грн на картковий рахунок ОСОБА_1 , що у розумінні закону є обов`язковою умовою для підтвердження виконання кредитором свого обов`язку з надання грошових коштів.

З огляду на специфіку електронної комерції та безготівкових розрахунків, беззаперечним доказом отримання кредитних коштів є банківська виписка за особовим рахунком позичальника або офіційне підтвердження успішної транзакції від платіжного процесингу (еквайєра), який обслуговував фінансову установу на момент видачі кредиту. Жодного з цих документів позивачем до суду надано не було.

Доводи ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС» про те, що банк-емітент платіжної картки відповідача є третьою особою і фінансова компанія не зобов`язана мати доступ до його документації, колегія суддів відхиляє. Відповідно до статті 517 ЦК України первісний кредитор зобов`язаний передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються. Набуваючи право вимоги за договором факторингу, новий кредитор (фактор) бере на себе всі ризики щодо повноти, належності та достатності наданих доказів на підтвердження існування боргового зобов`язання.

Крім того, якщо у позивача виникли об`єктивні труднощі з отриманням інформації від банку-емітента, він мав право реалізувати свої процесуальні права шляхом подання клопотання про витребування відповідних доказів (виписки по рахунку) судом у порядку статті 84 ЦПК України. Проте позивач у суді першої інстанції цим правом не скористався.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неповною мірою встановив дійсні обставини справи та безпідставно відмовив у позові, колегія суддів не бере до уваги, оскільки жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були подані скаржником до суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.

Посилання представника скаржника в апеляційній скарзі на безпідставну відмову в задоволенні позову колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, та мають на меті задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що факт видачі кредиту та виникнення у відповідачки обов`язку щодо його повернення залишилися недоведеними, у зв`язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно, всебічно та належним чином дослідив і оцінив подані сторонами докази, правильно визначив характер спірних правовідносин, належним чином застосував норми матеріального і процесуального права та дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову ТОВ «ФК «СОЛВЕНТІС». Доводи апеляційної скарги обґрунтованості висновків суду не спростовують, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а заочне рішення суду — без змін.

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно статті 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. cт. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «СОЛВЕНТІС» – залишити без задоволення.

Заочне рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 16 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено 07 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.Ю. Петешенкова

М.М. Пищида