Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №214/8489/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/10393/26 Справа № 214/8489/26 Суддя у 1-й інстанції - Попов В.В. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року м. Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Бондар Я.М.

суддів Акуленка В.В., Остапенко В.О.,

учасники справи :

заявник – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

заінтересована особа – Саксаганський відділ державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому порядку згідно ч. 3 ст. 17, ч. 2 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Роман Анатолійович, на ухвалу Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 липня 2026 року, постановлену суддею Поповим В.В. в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області (дата складення повного судового рішення не вказана),

ВСТАНОВИВ

28 липня 2026 року заявники ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Р.А., звернулись до суду зі скаргою про визнання неправомірною бездіяльність Саксаганського відділу державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо незняття арешту з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , накладеного на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року, реєстраційний номер обтяження 9080224 та зобов`язання Саксаганський відділ державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції усунути порушення прав заявників шляхом винесення постанови про зняття арешту з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , накладеного на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року, та вчинити всі необхідні дії щодо припинення обтяження, зареєстрованого за реєстраційним номером 9080224, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Вимоги скарги обґрунтовані тим, що під час здійснення представником заявників заходів, пов`язаних із перевіркою та актуалізацією відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, було встановлено наявність арешту нерухомого майна, а саме квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №441734625 від 01.09.2025 року, у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна міститься запис про обтяження у вигляді арешту нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 9080224, який зареєстрований 22 вересня 2009 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року, винесеної Дзержинським відділом державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції.

Разом із тим, у відомостях Реєстру зазначено, що власником майна є ТОВ «Еквім», хоча вказане товариство ніколи не було власником спірної квартири. Водночас, відповідно до Витягу про державну реєстрацію прав №34795830 від 11.07.2012 року право приватної спільної часткової власності на зазначену квартиру належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , кожній по 1/2 частці.

У відповідь на адвокатський запит Саксаганський відділ державної виконавчої служби листом №28.11-34/168722 від 20.07.2026 року повідомив, що за результатами перевірки Автоматизованої системи виконавчого провадження виконавчих проваджень, у яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були б сторонами виконавчого провадження, не встановлено. Одночасно орган державної виконавчої служби підтвердив, що матеріали виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року були знищені у зв`язку із закінченням строку їх архівного зберігання, у зв`язку з чим надати постанову про арешт майна, постанову про відкриття виконавчого провадження або інші матеріали виконавчого провадження неможливо. При цьому будь-яких дій, спрямованих на усунення допущеного обмеження права власності заявників та зняття арешту з належного їм майна, державним виконавцем вчинено не було. Таким чином, на день звернення до суду склалась ситуація, за якої орган державної виконавчої служби не володіє жодним документом, який би підтверджував законність накладення або подальшого існування арешту, не може встановити підстави його застосування, однак одночасно продовжує підтримувати чинність обтяження, що безпідставно обмежує гарантоване законом право заявників на мирне володіння, користування та розпорядження належним їм нерухомим майном.

Ухвалою Саксаганського районного суду Дніпропетровської області від 26 червня 2026 року скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Р. А., на дії/бездіяльність органу примусового виконання - Саксаганського відділу державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, повернуто без розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Р.А., посилаючись на необгрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, просять скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу до Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що повертаючи скаргу без розгляду, суд виходив, з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були і не є сторонами виконавчого провадження. Разом із тим, такий висновок зроблено виключно на підставі наданої заявниками інформації органу ДВС про те, що відповідних виконавчих проваджень у наявній автоматизованій системі не встановлено. Судом не встановлено, яке саме виконавче провадження мало номер В4 від 22.09.2009 року, хто був боржником у цьому виконавчому провадженні, хто був стягувачем, на підставі якого виконавчого документа здійснювалося примусове виконання, яким судом та в якій справі був виданий відповідний виконавчий документ, щодо майна якої саме особи державним виконавцем було накладено арешт, з яких правових підстав у записі про обтяження зазначено ТОВ «Еквім», на якій правовій підставі арешт продовжує існувати станом на сьогодні, чи існує взагалі невиконане судове рішення або інший виконавчий документ, виконання якого потребувало б подальшого збереження такого обмеження. Без встановлення цих обставин категоричний висновок суду про правовий статус заявників щодо відповідного виконавчого провадження є передчасним.

Предметом скарги є триваюча бездіяльність органу ДВС. Заявниками не ставилося питання про оскарження постанови державного виконавця від 22.09.2009 року як такої. Предметом звернення до суду є бездіяльність органу державної виконавчої служби, яка полягає у невжитті заходів щодо припинення арешту, який продовжує існувати через понад шістнадцять років після його накладення, за відсутності самого виконавчого провадження та документів, які могли б підтвердити необхідність подальшого існування відповідного обмеження. Отже, правовідносини, які стали безпосередньою підставою звернення до суду, виникли після звернення представника заявників до органу ДВС у 2026 році та отримання відповіді про неможливість зняття арешту при одночасній відсутності матеріалів виконавчого провадження. Тому, сама лише обставина накладення арешту у 2009 році не вичерпує предмету судового контролю, якого просили заявники.

Також посилається, що відсутність матеріалів виконавчого провадження не може легітимізувати безстрокове існування арешту. Арешт майна у виконавчому провадженні не є самостійним правовим обтяженням, яке після його накладення може існувати незалежно від мети та правових підстав примусового виконання. Верховний Суд у своїй практиці звертає увагу, що тривале існування арешту за відсутності виконавчого провадження та правових підстав для його подальшого збереження може становити невиправдане втручання держави у право особи на мирне володіння майном. Збереження обмеження права власності не може виправдовуватися виключно тим, що орган державної виконавчої служби вже не має документів, необхідних для встановлення підстав такого обмеження. Навпаки, неможливість державного органу встановити правову підставу для подальшого існування застосованого державою обмеження потребує належної судової перевірки. У цій справі арешт існує з 22 вересня 2009 року. Минуло понад шістнадцять років. Матеріали виконавчого провадження знищені. Відомості про чинне виконавче провадження відсутні. Документів, які б підтверджували необхідність подальшого збереження арешту, органом ДВС заявникам не надано. Водночас обмеження права власності продовжує існувати. За таких обставин, повернення скарги без розгляду лише через неможливість заявників зазначити відомості, які відсутні навіть у самого органу державної виконавчої служби, фактично залишає власників майна сам на сам із безстроковим обтяженням, правові підстави якого держава вже не здатна підтвердити.

Посилається, що висновок суду про необхідність звернення в порядку позовного провадження зроблено без встановлення необхідних для цього обставин. У цій справі відсутній спір щодо належності квартири заявникам. Право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстроване у встановленому законом порядку, кожній належить по 1/2 частці квартири. Натомість, запис про арешт містить відомості про іншу юридичну особу ТОВ «Еквім». За таких обставин, залишається нез`ясованим, з ким саме заявники повинні вести цивільно-правовий спір щодо належності майна, якщо їх право власності не оспорюється, а відомості про боржника та стягувача у виконавчому провадженні, в межах якого накладено арешт, відсутні. Отже, висновок про необхідність застосування позовного способу захисту зроблений судом без встановлення фактичних обставин, необхідних для визначення самого суб`єктного складу такого можливого спору.

Зазначає, що передчасне повернення скарги фактично унеможливило встановлення обставин, які суд одночасно визнав відсутніми. Суд першої інстанції не перейшов до розгляду скарги та не забезпечив можливості з`ясування обставин виникнення спірного обтяження за участю органу державної виконавчої служби. Заявниками до звернення до суду були вжиті доступні їм заходи для самостійного отримання відповідної інформації. Лише після того, як органи ДВС офіційно повідомили про знищення матеріалів виконавчого провадження та неможливість надання документів, заявники звернулися за судовим захистом. За таких умов, покладення саме на заявників негативних процесуальних наслідків відсутності документів, які були знищені державним органом, не відповідає завданню цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів. Суд першої інстанції фактично вирішив питання щодо неналежності обраного заявниками способу судового захисту без встановлення фактичних обставин, необхідних для такого висновку. На стадії вирішення питання щодо прийняття скарги суд не встановив виконавче провадження, у межах якого накладено арешт, не встановив його сторін, не встановив виконавчий документ, не встановив судове рішення, яке виконувалось, не встановив особу, майно якої державний виконавець мав намір арештувати, не встановив правові підстави подальшого існування арешту, не з`ясував обставини завершення виконавчого провадження, водночас саме відсутність частини зазначених відомостей поставив у провину заявникам. При цьому суд не врахував, що неможливість надання відповідної інформації документально підтверджена самими органами державної виконавчої служби у зв`язку зі знищенням матеріалів виконавчого провадження. Таким чином, висновок суду першої інстанції про наявність достатніх підстав для повернення скарги без розгляду є передчасним.

Відзив на апеляційну скаргу не наданий.

Згідно з частиною 2 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9,10, 14, 19, 37-40 частини 1 статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

З огляду на те, що апеляційна скарга подана на ухвалу суду про повернення скарги заявнику, яка входить до переліку ухвал суду, зазначених у частині 2 статті 369 ЦПК України, і апеляційні скарги на які розглядаються без повідомлення учасників справи, дана справа підлягає розгляду за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників.

Відповідно частини 13 статті 7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення за наступних підстав.

Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

В оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції, врахував, що право на звернення до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, мають лише сторони виконавчого провадження, із матеріалів скарги вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками майна, на яке накладено арешт, однак такі не були і не є сторонами виконавчого провадження, при цьому положеннями розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України, якими врегульовано процедуру подачі та розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, не врегульовано питання правових наслідків подачі скарги в порядку ст. 447 ЦПК України особою, яка не є стороною виконавчого провадження, дійшов висноку про наявність правових підстав для повернення скарги без розгляду на підставі положень ч. 3 ст. 448 ЦПК України. Більш того, суд зауважив, що зі змісту скарги є незрозумілим в рамках виконання якого саме судового рішення вона подана.

Колегія суддів апеляційного суду не може погодитися в повному обсязі з такими висновками суду першої інстанції та виходить з наступного.

Звертаючись до суду зі скаргою заявники посилалися на те, що з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 441734625 від 01.09.2025 року, у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна міститься запис про обтяження у вигляді арешту нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 9080224, який зареєстрований 22 вересня 2009 року на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року, винесеної Дзержинським відділом державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції. Разом із тим, у відомостях реєстру зазначено, що власником майна є ТОВ «Еквім», хоча вказане товариство ніколи не було власником спірної квартири. Водночас відповідно до Витягу про державну реєстрацію прав № 34795830 від 11.07.2012 року право приватної спільної часткової власності на зазначену квартиру належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , кожній по 1/2 частці, які не були стороною виконавчого провадження.

В органі примусового виконання матеріали виконавчого провадження знищені у зв`язку із закінченням строку архівного зберігання.

Існування обтяження безпідставно обмежує гарантоване законом право заявників на мирне воложіння, користування та розпорядження належним їм майном.

За змістом норм ЦПК України одним із засобів юридичного захисту прав сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають під час примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено порядок вирішення спорів, що виникають під час виконання судових рішень, захисту прав особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, у зв`язку з накладенням арешту на майно. У разі виникнення такого спору належним способом захисту прав особи є саме звернення до суду з позовом про зняття з арешту з майна.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржнику майна, на яке накладено арешт, реалізується шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.

У постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 758/8416/15-ц (провадження № 61-35св18) зазначено, що скарги на дії (бездіяльність), рішення державних виконавців (приватних виконавців) мають на меті захист прав сторін виконавчого провадження з виконання судових рішень та покладають на суд контроль за належним виконанням судових рішень. Здійснення такого судового контролю відбувається за правилами спеціального виду провадження в цивільному судочинстві, що є відмінним від позовного. Головна мета судового контролю за виконанням судових рішень полягає, насамперед, у реалізації основних завдань судочинства при здійсненні судами правосуддя, оскільки воно не обмежується ухваленням судового рішення, а також передбачає його виконання. Кожний судовий процес повинен завершуватися реалізацією судового рішення у спірних правовідносинах між його сторонами. Тому після вирішення спору і набрання судовим рішенням законної сили суд здійснює контроль за його виконанням, а також захист прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження

З врахуванням викладеного слід дійти висновку, що у разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

У справі, яка переглядається, встановлено, що заявники ОСОБА_3 , ОСОБА_2 не були боржниками у виконавчому провадженні в межах якого було накладено обтяження на належне їм майно, а відтак не є суб`єктом права на подання скарги в порядку статті 447 ЦПК України, не наділені правомочністю звертатися зі скаргою на дії та рішення державного виконавця.

Законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту порушеного права заявника. Це право може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про зняття арешту із майна.

З урахуванням наведеного, колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для розгляду скарги заявників, які не є стороною виконавчого провадження, на бездіяльність державного виконавця, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту його права.

Разом з тим, повертаючи без розгляду скаргу, суд першої інстанції виходив з того, що із змісту поданої заявниками скарги неможливо встановити в рамках виконання якого рішення суду вона подана.

Втім, колегією суддів встановлено, що у своїй скарзі на бездіяльність Саксаганського відділу державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України скаржники зазначали про накладення арешту в межах виконавчого провадження В4 від 22.09.2009 року. В скарзі заявники зазначають посилання на норми закону, які вважають порушеними.

Так, заявник, звертаючись до суду, самостійно визначає у своєму зверненні, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено іншою особою, нормативно-правову кваліфікацію обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги і зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги.

При цьому, незгода суду з наведеним викладом у скарзі не є підставою для повернення заявникові скарги без розгляду, оскільки такий висновок є передчасним.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду звернення (справи) по суті, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення справи.

Отже, встановлення обґрунтованості звернення - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи по суті, а не на стадії вирішення питання прийняття до провадження.

Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 22 лютого 2024 року № 990/150/23, постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19.

Тому висновок суду про невідповідність скарги положенням ст. 448 ЦПК України є передчасним.

Відповідно п. 1 ч. 1, 5 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Відповідно ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

З огляду на вищезазначене, апеляційний суд приходить до висновку, що внаслідок порушення норм процесуального права, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав для повернення скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Р.А. на підставі ч. 3 ст. 448 ЦПК України.

Відповідно ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин, оскільки ухвала суду першої інстанції про повернення без розгляду скарги на бездіяльність органу примусового виконання постановлена з порушенням норм процесуального, вона підлягає скасуванню, справа підлягає направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 367, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Поліщук Роман Анатолійович, задовольнити частково.

Ухвалу Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 липня 2026 року скасувати і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання в порядку визначеному ЦПК України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 07 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді