Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №640/23040/19 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 640/23040/19

адміністративне провадження № К/990/49550/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Желєзного І.В., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора, до якої приєдналася Дніпропетровська обласна прокуратура, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2024 року (суддя Лисенко В.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року (судді: Коротких А.Ю., Сорочко Є.О., Чаку Є.В.),

УСТАНОВИВ:

Зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора та Прокуратури Дніпропетровської області, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року №447-к про його звільнення, поновити його на посаді керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області та в органах прокуратури, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтований, серед іншого, тим, що оскаржуваний наказ прийнято з порушенням Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII) та Закону України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-IX).

Одним із визначальних доводів позивача є відсутність у Генерального прокурора встановленої законом компетенції на прийняття рішення про звільнення його з посади прокурора місцевої прокуратури та органів прокуратури.

Позивач указував, що положення пункту 19 розділу II Закону №113-IX не можуть тлумачитися ізольовано від компетенційних норм Закону №1697-VII та як такі, що надають Генеральному прокурору й керівнику регіональної прокуратури однакове право звільнити будь-якого прокурора незалежно від рівня органу прокуратури, у якому він проходить службу.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2022 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд указав на необхідність перевірити доводи позивача щодо наявності у Генерального прокурора повноважень на прийняття спірного кадрового рішення.

За результатами нового розгляду рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано наказ Офісу Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року №447-к.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області та в органах прокуратури з 23 жовтня 2019 року.

Стягнуто з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 965 589,24 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області та в органах прокуратури з 23 жовтня 2019 року, а також у частині стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 35 042,92 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та Дніпропетровської обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що існування передбаченої підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX підстави для звільнення прокурора не усуває необхідності прийняття відповідного рішення суб`єктом, якого закон наділяє кадровими повноваженнями стосовно конкретного прокурора.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

Офіс Генерального прокурора подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Офіс Генерального прокурора посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 19 розділу II Закону №113-IX у взаємозв`язку з пунктом 3 частини першої статті 9, пунктом 2 частини другої статті 41 та пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.

Скаржник уважає помилковим висновок судів про відсутність у Генерального прокурора повноважень на звільнення прокурора з посади керівника місцевої прокуратури у зв`язку з неподанням заяви про намір пройти атестацію.

На день набрання чинності Законом №113-IX ОСОБА_1 обіймав посаду керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області, на яку його призначено наказом Генерального прокурора України від 20 липня 2017 року №127к.

Скаржник наголошує, що ОСОБА_1 у встановлений строк не подав заяви про переведення до окружної прокуратури та про намір пройти атестацію у формі та зі змістом, установленими Законом №113-IX та Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221.

У зв`язку з цим Офіс Генерального прокурора вважає, що виникла передбачена підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX підстава для звільнення ОСОБА_1 , а Генеральний прокурор, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII та підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX, правомірно видав наказ від 22 жовтня 2019 року №447-к.

Позиція інших учасників справи

Дніпропетровська обласна прокуратура подала заяву про приєднання до касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, підтримавши її вимоги.

Заявник зазначає про неправильне застосування судами положень Закону №1697-VII, Закону №113-IX та Порядку №221.

Крім того, Дніпропетровська обласна прокуратура не погоджується з визначеним судами розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вказує, що, за її розрахунком, він становить 1 959 217,80 грн.

ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Позивач наполягає, що пункт 19 розділу II Закону №113-IX не встановив універсальної або взаємозамінної компетенції Генерального прокурора і керівника регіональної прокуратури щодо звільнення прокурорів усіх рівнів.

Рух касаційної скарги

19 грудня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга.

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків.

17 січня 2025 року Офіс Генерального прокурора подав документ про сплату судового збору та уточнену касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження.

Підставою відкриття касаційного провадження визначено пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 19 розділу II Закону №113-IX у взаємозв`язку з пунктом 3 частини першої статті 9, пунктом 2 частини другої статті 41, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.

Верховний Суд також установив наявність передбачених підпунктами «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України умов касаційного перегляду справи, розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження.

17 лютого 2025 року до Верховного Суду надійшла заява Дніпропетровської обласної прокуратури про приєднання до касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2025 року цю заяву прийнято до касаційного розгляду та приєднано її вимоги до касаційної скарги Офісу Генерального прокурора.

ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2026 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 проходив службу в органах прокуратури з 17 вересня 2007 року.

Наказом Генерального прокурора України від 20 липня 2017 року №127к його призначено керівником Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області.

19 вересня 2019 року прийнято Закон №113-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року.

На день набрання чинності цим Законом ОСОБА_1 обіймав посаду керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області.

15 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву у довільній формі, в якій просив запропонувати йому іншу роботу та висловив згоду на призначення на рівнозначну адміністративну посаду.

Водночас указана заява не містила волевиявлення про намір пройти атестацію відповідно до Закону №113-IX та Порядку №221.

22 жовтня 2019 року Генеральний прокурор, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII та підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX, видав наказ №447-к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади керівника Криворізької місцевої прокуратури №1 Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII з 22 жовтня 2019 року.

Джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів, порядок зайняття адміністративних посад та звільнення прокурорів на час виникнення спірних правовідносин регулювалися Законом №1697-VII з урахуванням змін, унесених Законом №113-IX.

Законом №113-IX частину першу статті 39 Закону №1697-VII викладено в новій редакції та визначено систему адміністративних посад в Офісі Генерального прокурора, обласних і окружних прокуратурах.

Пунктом 11 частини першої статті 39 Закону №1697-VII до адміністративних посад віднесено посаду керівника окружної прокуратури.

Частиною першою статті 41 Закону №1697-VII у редакції Закону №113-IX установлено розмежування повноважень щодо звільнення прокурорів з адміністративних посад.

Звільнення прокурора з адміністративних посад, передбачених пунктами 11- 15 частини першої статті 39 цього Закону, здійснюється керівником обласної прокуратури в окружних прокуратурах, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, яка підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Частиною четвертою статті 41 Закону №1697-VII установлено, що звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.

Статтею 51 Закону №1697-VII визначено підстави та суб`єктів звільнення прокурора з посади.

Частиною другою статті 51 Закону №1697-VII у редакції Закону №113-IX установлено, що особами, які у встановленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є, зокрема, Генеральний прокурор - стосовно прокурорів Офісу Генерального прокурора, а керівник обласної прокуратури - стосовно прокурорів відповідної обласної прокуратури та прокурорів окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Пунктом 10 розділу II Закону №113-IX передбачено право прокурорів у встановлений строк подати Генеральному прокурору заяву про переведення до відповідної прокуратури та про намір пройти атестацію.

Підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX передбачено звільнення прокурорів Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у разі неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення та намір пройти атестацію.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, відповідно до статті 341 КАС України.

Вирішальним питанням у цій справі є тлумачення пункту 19 розділу II Закону №113-IX у системному зв`язку з компетенційними нормами Закону №1697-VII та визначення суб`єкта, який станом на 22 жовтня 2019 року був уповноважений прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора та органів прокуратури.

Колегія суддів передусім зазначає, що у спірних правовідносинах необхідно розмежувати три юридично самостійні питання:

наявність матеріально-правової підстави для звільнення прокурора;

наявність компетенції у конкретного суб`єкта владних повноважень на прийняття рішення про звільнення прокурора з посади;

правові наслідки такого звільнення для перебування прокурора на адміністративній посаді.

Подана ОСОБА_1 15 жовтня 2019 року заява не містила передбаченого Законом №113-IX волевиявлення щодо наміру пройти атестацію.

Отже, колегія суддів погоджується зі скаржником у тому, що за своїм змістом така заява не відповідала вимогам пункту 10 розділу II Закону №113-IX, а тому виникла передбачена підпунктом 1 пункту 19 цього розділу матеріально-правова підстава для звільнення позивача.

Проте встановлення такої підстави саме по собі не вирішує питання про суб`єкта, уповноваженого законом її реалізувати.

У пункті 19 розділу II Закону №113-IX законодавець використав конструкцію, відповідно до якої прокурори звільняються «Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури».

Із граматичного змісту цього словосполучення не випливає, що кожному з двох названих суб`єктів надано однакову та взаємозамінну компетенцію щодо звільнення будь-якого прокурора незалежно від організаційного рівня прокуратури, в якій він проходить службу.

Для встановлення змісту цієї норми вона має тлумачитися у системному зв`язку з іншими положеннями Закону №1697-VII в редакції, сформованій тим самим Законом №113-IX.

Колегія суддів звертає особливу увагу, що Закон №113-IX не лише встановив у пункті 19 розділу II спеціальні підстави звільнення прокурорів, пов`язані із запровадженням атестації.

Цим самим Законом законодавець одночасно змінив норми Закону №1697-VII, які визначають структуру адміністративних посад та компетенцію щодо кадрових рішень.

Таким чином, положення пункту 19 розділу II Закону №113-IX та статей 39, 41, 51 Закону №1697-VII в редакції Закону №113-IX є елементами єдиного нормативного регулювання, прийнятого одним законодавчим актом, і повинні застосовуватися узгоджено.

Частина друга статті 51 Закону №1697-VII безпосередньо визначає осіб, які приймають рішення про звільнення прокурора з посади. Ця норма встановлює персоніфікований розподіл компетенції залежно від органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду.

Генеральний прокурор уповноважений приймати рішення про звільнення прокурорів Офісу Генерального прокурора. Керівник відповідної обласної прокуратури уповноважений приймати рішення про звільнення прокурорів обласної та відповідних окружних прокуратур.

Отже, частина друга статті 51 Закону №1697-VII є спеціальною компетенційною нормою щодо суб`єкта прийняття індивідуального рішення про звільнення прокурора.

Пункт 19 розділу II Закону №113-IX, натомість, установлює спеціальні для реформи прокуратури юридичні факти, за настання яких прокурор підлягає звільненню на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.

Колегія суддів вважає за необхідне розмежувати спеціальні та загальні норми виходячи зі спірних правовідносин.

Пункт 19 розділу II Закону №113-IX є спеціальним насамперед щодо підстави звільнення, тоді як частина друга статті 51 Закону №1697-VII спеціально регулює інше питання - хто саме уповноважений прийняти рішення про звільнення конкретного прокурора.

Ці приписи не конкурують між собою, а регулюють різні елементи одного кадрового правовідношення.

Тлумачення пункту 19 розділу II Закону №113-IX як такого, що саме по собі надає Генеральному прокурору повноваження звільнити будь-якого прокурора, незалежно від визначеного частиною другою статті 51 Закону №1697-VII розподілу компетенції, призвело б до фактичного незастосування останньої норми до всіх звільнень, пов`язаних із атестацією прокурорів.

Не спростовує зазначеного висновку й те, що ОСОБА_1 обіймав адміністративну посаду керівника місцевої прокуратури та був призначений на неї наказом Генерального прокурора України від 20 липня 2017 року №127к.

Перебування прокурора на адміністративній посаді та перебування його на посаді прокурора є пов`язаними, проте юридично не тотожними складовими його правового статусу.

Це безпосередньо підтверджується статтями 39 і 41 Закону №1697-VII.

Закон №113-IX виклав частину першу статті 39 Закону №1697-VII у новій редакції, визначивши посаду керівника окружної прокуратури окремою адміністративною посадою.

Водночас частина перша статті 41 Закону №1697-VII у редакції Закону №113-IX прямо передбачила, що звільнення прокурора з адміністративних посад, визначених пунктами 11-15 частини першої статті 39, здійснюється керівником відповідної обласної прокуратури.

Отже, після набрання чинності Законом №113-IX сам Закон №1697-VII не наділяв Генерального прокурора загальною компетенцією звільняти прокурора з адміністративної посади керівника прокуратури окружного рівня.

Окремо законодавець визначив наслідок звільнення прокурора з посади.

За пунктом 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються у разі його звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Отже, пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII, на який безпосередньо послався Генеральний прокурор в наказі від 22 жовтня 2019 року №447-к, не є нормою, яка визначає компетентного суб`єкта звільнення.

Цей припис установлює правовий наслідок уже здійсненого в установленому законом порядку звільнення прокурора з посади: припинення внаслідок цього його повноважень на адміністративній посаді.

Тому посилання на пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII не може бути джерелом повноваження Генерального прокурора щодо прийняття спірного наказу.

Більше того, нормативна конструкція цієї норми передбачає послідовність юридичних фактів, протилежну тій, яку фактично обстоює скаржник:

спочатку компетентним суб`єктом приймається законне рішення про звільнення особи з посади прокурора;

після цього, в силу пункту 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII, припиняються її повноваження на адміністративній посаді.

Отже, пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII не може легалізувати звільнення з посади прокурора, здійснене суб`єктом, якого частина друга статті 51 цього Закону не визначає уповноваженим приймати таке рішення стосовно відповідного прокурора.

Частина четверта статті 41 Закону №1697-VII додатково підтверджує автономність цих правових статусів, передбачаючи, що звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, за винятком прямо встановленого випадку, не припиняє його повноважень прокурора.

Таким чином, факт призначення ОСОБА_1 . Генеральним прокурором на адміністративну посаду у 2017 році не є самостійною правовою підставою для висновку про наявність у Генерального прокурора у жовтні 2019 року компетенції звільнити його з посади прокурора та органів прокуратури.

Компетенція суб`єкта владних повноважень визначається законом, чинним на момент прийняття відповідного рішення.

Колегія суддів відповідно до частини третьої статті 341 КАС України також ураховує висновки Верховного Суду, сформовані після подання касаційної скарги.

У постанові від 03 липня 2026 року у справі №320/830/21 Верховний Суд переглядав, серед іншого, законність наказу Генерального прокурора від 23 грудня 2020 року №495к про звільнення особи з посади керівника Менської місцевої прокуратури та органів прокуратури.

Судові рішення в цій частині скасовано, а справу направлено на новий розгляд у зв`язку з необхідністю врахування нової правової позиції, сформованої у постанові Верховного Суду від 26 червня 2026 року у справі №640/22579/19, щодо наслідків Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року №1-р(ІІ)/2023 та необхідності дослідження питання дотримання гарантій трудового законодавства.

Водночас у справі №320/830/21 Верховний Суд не сформулював висновку, відповідно до якого сам факт видання Генеральним прокурором наказу щодо керівника місцевої прокуратури свідчить про наявність у нього відповідної компетенції.

Тому фактична подібність адміністративної посади позивача у справі №320/830/21 не може підміняти правового висновку Верховного Суду, якого в цій частині зазначена постанова не містить.

Щодо сформованого Верховним Судом висновку у цій справі

З огляду на підставу відкриття касаційного провадження та необхідність забезпечення єдності судової практики Верховний Суд уважає за необхідне сформулювати такий висновок щодо застосування норм права.

Суб`єкт, уповноважений прийняти індивідуальне рішення про звільнення прокурора з посади на підставі пункту 19 розділу II Закону №113-IX, визначається відповідно до встановленого Законом №1697-VII розподілу кадрової компетенції, зокрема частиною другою статті 51 цього Закону.

Наявність передбаченої підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX матеріально-правової підстави для звільнення прокурора внаслідок неподання у встановлений строк заяви про переведення та намір пройти атестацію не усуває вимоги про прийняття рішення щодо такого звільнення належним суб`єктом владних повноважень.

Пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII не є компетенційною нормою щодо звільнення прокурора з посади. Він визначає наслідок законного звільнення прокурора з посади або припинення його повноважень на посаді прокурора для його адміністративного статусу - припинення повноважень на адміністративній посаді.

Отже, хоча у зв`язку з неподанням ОСОБА_1 належної заяви про переведення та намір пройти атестацію виникла передбачена підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX матеріально-правова підстава для його звільнення, реалізувати цю підставу належало суб`єкту, визначеному законом.

Наявність матеріально-правової підстави для звільнення не може виправити відсутність компетенції у суб`єкта, який прийняв відповідний індивідуальний акт.

Цей висновок безпосередньо випливає з частини другої статті 19 Конституції України, оскільки для правомірності рішення суб`єкта владних повноважень одночасно необхідними є законна підстава для його прийняття, наявність у суб`єкта відповідної компетенції та дотримання встановленого законом способу її реалізації.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про протиправність наказу від 22 жовтня 2019 року №447-к по суті є правильними.

Дніпропетровська обласна прокуратура приєдналася до касаційної скарги Офісу Генерального прокурора у порядку статті 336 КАС України.

За змістом цієї норми приєднання до касаційної скарги означає підтримання її вимог та не утворює окремого касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2025 року касаційне провадження відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України для вирішення визначеного в цій ухвалі питання права.

Тому доводи заяви про приєднання щодо самостійного перегляду встановленого судами розміру середнього заробітку не змінюють визначених ухвалою про відкриття касаційного провадження меж перегляду.

Підстав, передбачених статтею 341 КАС України, для виходу за ці межі колегія суддів не встановила.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора підтверджують існування передбаченої підпунктом 1 пункту 19 розділу II Закону №113-IX матеріально-правової підстави для звільнення ОСОБА_1 , однак не спростовують визначального висновку судів попередніх інстанцій про прийняття наказу від 22 жовтня 2019 року №447-к суб`єктом, який не мав установленої законом компетенції на звільнення позивача з посади прокурора та органів прокуратури.

За таких обставин касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, до якої приєдналася Дніпропетровська обласна прокуратура, належить залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, до якої приєдналася Дніпропетровська обласна прокуратура, залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року у справі №640/23040/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

Судді: І.В. Желєзний

В.М. Соколов