Постанова від 22 липня 2025 р. у справі №761/18063/20 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 761/18063/20

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/3216/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лаврентьєва Дмитра Олеговича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 червня 2024 року (суддя Волчко А.Я.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики,

установив:

у червні 2020 року позивачка звернулась до суду з позовом, у якому з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 330 000 доларів США, що станом на 1 травня 2023 року за офіційним курсом НБУ становить 12 067 638грн, 3 % річних за період з 16 червня 2017 року по 15 червня 2020 року у розмірі 793 889грн 91коп. та за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року у розмірі 1 040 462грн, а також понесені судові витрати.

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що 9 липня 2005 року вона уклала з відповідачем договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р.В., зареєстрований у реєстрі за номером 4211, відповідно до умов якого відповідач отримав від неї у позику грошові кошти у розмірі 1 363 500грн, що станом на дату укладення договору позики становило 270 000 доларів США. Отримання відповідачем зазначених коштів підтверджується відповідною розпискою від 9 липня 2005 року. Також, згідно пунктів 2,3 зазначеного договору, позичальник зобов`язався повернути суму наданої позики у розмірі еквівалентному 270 000 доларів США на день повернення, до 1 березня 2006 року.

Позивачка посилалась на те, що на виконання пункту 6 зазначеного договору позики, 13 липня 2005 року між нею, як іпотекодержателем, та відповідачем, як іпотекодавцем, був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р.В., зареєстрований в реєстрі за номером 4292, відповідно до умов якого іпотекодавець на забезпечення вимоги іпотекодержателя щодо повернення позики передав у іпотеку належну йому на праві власності земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . 13 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р.В. у зв`язку з посвідченням договору іпотеки була накладена заборона на відчуження зазначеної земельної ділянки, що є предметом іпотеки.

Крім цього, позивачка стверджувала, що 9 липня 2005 року також надала

відповідачу короткострокову позику в розмірі еквівалентному 60 000 доларів США.

Позивачка посилалась на те, що 17 лютого 2017 року відповідач, на підтвердження своїх зобов`язань з повернення позики у розмірі еквівалентному 270 000 доларів США, а також позики у розмірі 60 000 доларів США, а всього - 330 000 доларів США, надав їй розписку про те, що він підтверджує, що 9 липня 2005 року отримав від неї грошові кошти у сумі 330 000 доларів США, та зобов`язався їх повернути до 15 червня 2017 року, однак на момент звернення до суду з даним позовом, відповідач, навіть частково, кошти не повернув.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 червня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 60 000 доларів США, що станом на дату ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становить 2 433 000грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 13 420грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 листопада 2024 року, в якому виправлено описку ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 листопада 2024 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, пов`язані із наданням правничої допомоги, у розмірі 23 240грн.

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Лаврентьєв Д.О. просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвали в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 231 716 доларів США, що станом на 1 травня 2023 року за офіційним курсом НБУ становить 8 473 529,72грн, 3 % річних за період з 16 червня 2017 року по 15 червня 2020 року у розмірі 793 889,91грн, 3 % річних за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року у розмірі 1 040 462грн, а також сплачений судовий збір у розмірі 20 130грн, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального права.

Представник позивачки вважає, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що позовні вимоги про стягнення заборгованості у розмірі 270 000 доларів США не можуть бути задоволені на підставі ст. 1049 ЦК України, тоді як з вимогами про стягнення суми, якої не вистачає для повного задоволення вимог за основним зобов`язанням іпотекодержателя, після звернення стягнення на предмет іпотеки чи оскарженням договору купівлі-продажу земельної ділянки, включаючи і правомірність оцінки відчуженої земельної ділянки, які б ґрунтувались на нормах Закону України «Про іпотеку» та умовах договору, позивачка не зверталась, тому суд позбавлений можливості встановлювати такі обставини у справі, оскільки позивачкою така підстава позову не заявлялась та не розглядалась у судовому засіданні.

Представник позивачки посилається на те, що на момент пред`явлення позову у даній справі, сторони, у розумінні ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), не завершили позасудового врегулювання щодо виконання відповідачем умов договору позики, що дає позивачці підстави для пред`явлення позову про стягнення заборгованості за договором позики. При цьому, п. 4 договору позики від 9 липня 2005 року визначено, що у разі неповернення боргу в сумі та у строк, передбачений цим договором, позичальник зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України.

Представник позивачки вважає, що керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки. При цьому, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки

припинило основне зобов`язання, визначене договором позики, оскільки не врахував, що при укладенні іпотечного договору його сторони по суті відступили від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку».

Представник позивачки посилається на те, що у п. 3.1.8 іпотечного договору сторони передбачили, що у випадку, якщо суми від продажу предмету іпотеки та суми від реалізації іншого майна, що було заставленим в забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, недостатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя, іпотекодержатель має право в судовому порядку вимагати отримання суми, якої не вистачає для повного задоволення вимоги з іншого майна іпотекодавця. При цьому, іпотечний договір є чинним та ніким із сторін не оскаржувався.

Представник позивачки зазначає, що 12 листопада 2021 року між позивачкою (продавцем) та ОК «Печерський квартал» (покупцем) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим номером 2414, відповідно до умов якого продавець передала у власність покупцю, а покупець прийняв земельну ділянку з кадастровим номером: 8000000000:82:277:0161, площею 0,1 га, з цільовим призначенням: для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, у власність та сплатив за неї обговорену грошову суму, що становить 1 400 000грн. Земельна ділянка, що відчужувалась за цим договором, належала на праві власності відповідачу на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку від 23 листопада 2004 року, який зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 02-7-00-535. Отже, заявлена до стягнення частина основної суми заборгованості з суми 270 000 доларів США, у стягненні яких суд першої інстанції відмовив, підлягає зменшенню на 1 400 000грн, тобто на 38 284 долара США, отже у цій частині позовних вимог, з відповідача підлягає стягненню 231 716 доларів США.

Також, представник позивачки вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку стосовно відмови у стягненні 3 % річних у розмірі 793 889,91грн в рамках трирічного строку позовної давності, пославшись на те, що позивачка просила суд стягнути з відповідача 3 % річних за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року, а суд позбавлений можливості виходити за межі заявлених позовних вимог. Однак, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачка просила стягнути 3% річних в рамках трирічного строку позовної давності, обрахованого з моменту виникнення у відповідача обов`язку із повернення коштів до моменту звернення до суду з цим позовом. 22 травня 2023 року представник позивачки дійсно звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, у якій просила стягнути з відповідача 3 % річних у розмірі 1 040 462грн за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року, однак заява про збільшення позовних вимог не є тотожною заяві про зміну предмета позову. Таким чином, представник позивачки у заяві від 22 травня 2023 року просила збільшити позовні вимоги, доповнивши їх позовною вимогою про стягнення 3 % річних за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року, однак вона не відмовлялась від позовної вимоги про стягнення 3 % річних за період з 2017 по 2020 рік, заявленої у первісному позові.

Крім цього, представник позивачки посилався на пункти 12, 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, якими, поміж іншого, передбачено продовження строків, визначених ст. 257 ЦК України, на час дії карантину, що був встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року, та на період дії воєнного стану, який триває з 24 лютого 2022 року.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Філатова Т.М. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на те, що позивачка реалізувала своє право на звернення стягнення на

предмет іпотеки, який забезпечував виконання основного зобов`язання (у тому числі неустойки, відповідно до положень п. 1.1 договору іпотеки від 13 липня 2005 року) за договором позики в позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, відповідно до положень ст. 38 Закону України «Про іпотеку», шляхом укладення від свого імені договору купівлі-продажу земельної ділянки, переданої в іпотеку.

Представник відповідача зазначає, що вказані обставини слугували підставою для зміни підстав позову, пред`явленого позивачкою, яка будучи обізнаною щодо зміни обставин з 12 листопада 2021 року, не скористалась своїм правом на зміну підстав позову, що передбачено ч. 3 ст. 49 ЦПК України, а подала 22 травня 2023 року заяву про збільшення позовних вимог, при цьому суд 8 червня 2023 року закрив підготовче судове засідання та призначив справу до розгляду по суті.

Представник відповідача вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість встановлення обставин недостатності суми після звернення стягнення на предмет іпотеки для повного задоволення вимог позивачки за основним зобов`язанням, при цьому суд вірно виснував, що за іпотечним договором предмет іпотеки (земельна ділянка) забезпечує вимогу іпотекодержателя, що випливає з договору позики від 9 липня 2005 року, за умовами якого іпотекодавець зобов`язаний до 1 березня 2006 року повернути іпотекодержателю позику в сумі, що становить еквівалент 270 000 доларів США, а також можливу неустойку.

Представник відповідача стверджує, що станом на подання позивачкою заяви про збільшення позовних вимог від 22 травня 2023 року, у відповідача, внаслідок задоволення вимог іпотекодержателем згідно договору купівлі-продажу від 12 листопада 2021 року в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 9 липня 2005 року, будь-яка заборгованість відсутня, відтак нарахування 3 % річних у заяві про збільшення позовних вимог за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року здійснено на всю суму заборгованості, яка погашена в тому числі 12 листопада 2021 року за рахунок предмета іпотеки.

Крім цього, представник відповідача вважає, що надання відповідачем розписки від 17 лютого 2017 року не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності, оскільки це відбулось вже після її спливу 1 березня 2009 року.

Відповідач та його представник - адвокат Філатова Т.М., будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду апеляційної скарги, тричі у судове засідання не з`явилися, тому відповідно до положень статті 372 ЦПК України апеляційний суд провів судовий розгляд у їх відсутність.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки - адвоката Лаврентьєва Д.О., який доводи апеляційної скарги підтримав, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на нього, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 09 липня 2005 року ОСОБА_1 , як позикодавиця, та ОСОБА_2 , як позичальник, уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р. В., зареєстрований в реєстрі за № 4211.

За умовами цього договору відповідач отримав у позику грошові кошти у розмірі 1 363 500грн, які за домовленістю сторін складають еквівалент 270 000,00 дол. США. Позичальник підтвердив той факт, що грошові кошти, які складають суму позики, він отримав у повному обсязі до підписання цього договору та претензій до позикодавця не має.

Згідно з пунктом 2 зазначеного договору сторони домовились, що позичальник зобов`язується повернути позикодавиці суму наданої позики, яка еквівалентна 270 000 дол. США по курсу НБУ на день повернення, до 01 березня 2006 року.

Отримання зазначених коштів відповідачем підтверджується також розпискою

від 09 липня 2005 року.

На виконання умов договору позики 13 липня 2005 року між позивачем, як іпотекодержателем, та відповідачем, як іпотекодавцем, укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р. В., зареєстровано в реєстрі за № 4292.

За цим договором іпотекодавець на забезпечення вимоги іпотекодержателя щодо повернення позики за договором позики від 09 липня 2005 року передав у іпотеку (предмет іпотеки) земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ № 127914, виданого Київською міською радою 23 листопада 2004 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 13216 від 28 жовтня 2004 року. 13 липня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р.В. у зв`язку з посвідченням договору іпотеки накладена заборона відчуження земельної ділянки, що є предметом іпотеки.

12 листопада 2021 року між ОСОБА_1 , як продавцем, та Обслуговуючим кооперативом «Печерський Квартал», як покупцем, укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

За цим договором продавець передає земельну ділянку у власність покупцю, а покупець приймає земельну ділянку і сплачує за неї грошову суму, установлену в цьому договорі.

Згідно з пунктом 2 договору купівлі-продажу його предметом є земельна ділянка АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:82:277:0161, площею 0,1000 га, цільове призначення: для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва.

Земельна ділянка, що відчужується за цим договором належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку (серія КВ № 127914) від 23 листопада 2004 року, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 02-7-00-535.

За домовленістю сторін продаж земельної ділянки вчинено за 1 400 000грн.

Крім того, суд також установив, що 17 лютого 2017 року ОСОБА_2 надав позивачці розписку, якою підтвердив, що 09 липня 2005 року отримав від ОСОБА_1 гроші в загальній сумі 330 000 дол. США, які зобов`язався повернути до 15 червня 2017 року.

Сторони визнали, що в цю суму включено кошти в розмірі 270 000 дол. США, які були надані відповідачу на підставі договору позики від 09 липня 2005 року, а також окремо передані 60 000 дол. США, які не були забезпечені іпотекою.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 270 000 дол. США позичених коштів та 3% річних, нарахованих на цю суму, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 реалізувала своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, який забезпечував виконання основного зобов`язання за договором позики в розмірі 270 000 дол. США, в позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження в силу приписів статті 38 Закону України «Про іпотеку» шляхом укладення від свого імені договору купівлі-продажу земельної ділянки, переданої в іпотеку.

Суд першої інстанції вважав, що позивачка не має права на стягнення вказаної суми, а також будь-яких нарахованих на неї платежів, у тому числі, неустойки, процентів чи 3 % річних.

Також суд зазначив, що позивачка не зверталася до суду з позовом по стягнення суми, якої не вистачає для повного задоволення вимог за основним зобов`язанням після звернення стягнення на предмет іпотеки.

Водночас, оскільки решта отриманої відповідачем у борг суми (60 000 дол. США)

не була забезпечена іпотекою, суд виснував про необхідність її стягнення на користь позивачки.

Відмовляючи у стягненні 3 % річних, нарахованих на суму заборгованості в розмірі 60 000 дол. США, суд першої інстанції зазначив, що позивачка просила стягнути з відповідача 3% річних за період з 16 червня 2020 року по 1 травня 2023 року, проте стягнення 3% річних обмежується останніми трьома роками, які передували подачі позову, тобто з 15 червня 2017 року по 15 червня 2020 року.

Згідно частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду в частині задоволених позовних вимог не оскаржується, тому не є предметом апеляційного перегляду.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про наступне.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином.

За змістом статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такі правові висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач свої обов`язки зі своєчасного повернення позики не виконав. Ця обставина не оспорюється сторонами і в апеляційному порядку.

Водночас місцевий суд уважав, що своє право на повернення 270 000 дол. США позики позивачка задовольнила у спосіб позасудового звернення стягнення на предмет

іпотеки, якою забезпечувалося виконання основного зобов`язання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотекою є забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Судом у цій справі встановлено, що позивачка у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем умов договору позики скористалася своїм правом на задоволення вимог іпотекодержателя, звернувши стягнення на предмет іпотеки за правилами, визначеними статтею 38 Закону України «Про іпотеку», відчуживши земельну ділянку іншій особі.

Дійсно, згідно з частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки, після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Схожі приписи містяться й у частині шостій статті 36 цього Закону в редакції, чинній на момент проведення позасудового звернення на предмет іпотеки. Зокрема, зазначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання:

боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя;

боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Водночас у пунктах 8.15-8.20 постанови від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 Велика Палата Верховного Суду зробила такі правові висновки:

«позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що

погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.

Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання у повному обсязі.

Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.

Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки».

Колегія суддів зазначає, що в пункті 3.8 договору іпотеки, укладеного між сторонами, зазначено, що у випадках, якщо суми від продажу предмета іпотеки буде недостатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя, він має право в судовому порядку вимагати отримання суми, якої не вистачає для повного задоволення вимоги.

Отже, сторони із застосуванням такого універсального регулятора суспільних відносин, як договору, погодили, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки в цій ситуації не припиняє правовідносин за договорами позики та іпотеки і у випадку, якщо отриманої від реалізації предмета іпотеки суми не буде достатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя, така обставина не матиме обов`язкового наслідку у вигляді недійсності всіх подальших вимог кредитора.

Відтак позивачка правомірно пред`явила позов про стягнення з позичальника несплаченої ним суми коштів, отриманих у позику, проте безпідставно не виключила із

суми заборгованості розмір отриманих від реалізації предмета іпотеки коштів, а саме 1 400 000 грн.

З огляду на викладене, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню сума заборгованості за договором позики в розмірі 231 716 дол. США.

Висновок суду першої інстанції, що позивачка не зверталася до суду з позовними вимогами про стягнення залишку боргу, який не був погашений шляхом реалізації предмета іпотеки, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд вважає помилковими, оскільки позивачкою були заявлені позовні вимоги про стягнення всієї суми боргу, заперечуючи про чого відповідачем заявлено про часткове погашення боргу за рахунок продажу предмета іпотеки, що підлягало врахуванню судом першої інстанції.

Посилання представника відповідача у відзиві на апеляційну скаргу на те, що надання відповідачем розписки від 17 лютого 2017 року не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності, оскільки це відбулось вже після її спливу 1 березня 2009 року, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки під час розгляду справи судом першої інстанції ні відповідач, ні його представники не заявляли про застосування позовної давності.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання, і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 звернула увагу на те, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання. Тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь 3 % річних за період з 16 червня 2017 року по 15 червня 2020 року у розмірі 793 889, 91грн (тобто в межах трьох років перед зверненням до суду) та надалі збільшила розмір позовних вимог, доповнивши їх новим періодом, за який необхідно нараховувати 3 % річних, а саме з 16 червня 2020 року до 1 травня 2023 року, вимагаючи в

цій частині стягнення 1 040 462грн 3 % річних.

Разом з цим, колегія суддів звертає увагу, що Законом № 2120-IX від 15 березня 2022 року Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 18, за змістом якого в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.

За таких обставин з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню 3 % річних, нарахованих на всю суму заборгованості за договором позики (за винятком коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки), за період з 16 червня 2017 року до 23 лютого 2022 року.

Три відсотки річних розраховуються по формулі: сума боргу х 3% х кількість днів прострочення платежу : 365 : 100.

Отже, за період з 16 червня 2017 року по 15 червня 2020 року розмір 3% річних становить 794 284,11грн (1096 днів просрочки, борг у розмірі 330 000 доларів США, що по курсу НБУ на 15 червня 2020 року становило 8 820 999грн).

За період з 16 червня 2020 року по 23 лютого 2022 року розмір 3% річних становить 430 030,20грн (618 днів просрочки, борг у розмірі 231 716 доларів США, що за курсом НБУ станом на 1 травня 2023 року становить 8 473 529,72грн).

Таким чином, загальний розмір 3% річних за період з 16 червня 2017 року по 23 лютого 2022 року складає 1 224 314,31грн.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права при вирішенні позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 231 716 доларів США та 3% річних у сумі 1 224 314,31 грн.

Крім того, в порядку статті 141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений судовий збір пропорційно задоволеним позовним вимогам та вимогам апеляційної скарги у загальному розмірі 20 130грн.

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні

питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу».

Оскільки апеляційний суд дійшов до висновку про скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 листопада 2024 року, яким вирішено питання судових витрат відповідача, втрачає свою силу.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лаврентьєва Дмитра Олеговича задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 червня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , який проживає у АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , яка проживає у АДРЕСА_3 , заборгованість за договором позики у розмірі 231 716 доларів США, 3% річних у сумі 1 224 314грн 31коп., сплачений судовий збір у сумі 20 130грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 8 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук