Рішення від 07 жовтня 2026 р. у справі №331/1502/26 — Олександрівський районний суд міста Запоріжжя

Справа № 331/1502/26

Провадження № 2/331/2075/2026

РІШЕННЯ

іменем України

08.10.2026

Олександрівський районний суд міста Запоріжжя у складі судді Фісун Н.В., за участю секретаря судового засідання Коростельової К.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та його часткове скасування, -

ВСТАНОВИВ:

23.02.2026 року адвокат Соботник Р.В., в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та його часткове скасування.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що позивач є дружиною військовослужбовця - полковника ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач, в складі сім`ї свого чоловіка, перебуває на квартирному обліку при ГУ НГУ та має намір реалізувати своє право на забезпечення житлом в межах норм житлової площі, встановлених ст. 47 Житлового кодексу України.

Однак, Центральною житлово-побутовою комісією (надалі - "ЦЖПК”) ГУ НГУ, Позивачу було повідомлено, що вона може бути забезпечена житловою площею лише у значно меншому розмірі, оскільки вже використала право на безоплатну приватизацію житла.

Позивач у складі сім`ї Відповідача, яка є її матір`ю дійсно брала участь у безоплатній приватизації житла.

Так, згідно з ордером на жилу площу в малосімейному гуртожитку від 16.02.1987, Позивачу та Відповідачу було надано квартиру за адресою: є АДРЕСА_1 . для постійного проживання.

Вказану квартиру було приватизовано, про що складено свідоцтво про право власності на житло від 20.10.1998, видане на підставі розпорядження (наказу) від 20.10.1998 № 8611.

Згідно з зазначеним вище Свідоцтвом, "ціла доля" квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить Відповідачу та Позивачу (вказане прізвище Позивача до укладення шлюбу).

Отже, згідно з вище згаданими документами, Позивачу та Відповідачу на праві спільної часткової власності належить одна ціла частки у праві власності на квартиру, розташовану у АДРЕСА_2 .

Відтак, Позивач, в результаті приватизації, стала власником 1/2 частки у праві спільної часткової власності на вказану вище квартиру.

Разом з тим, Позивач, станом на дату приватизації (20.10.1998) була неповнолітньою дитиною, 17-річного віку.

Згоди на приватизацію вона не надавала. Квартира, розташована у АДРЕСА_2 , була приватизована Відповідачем без врахування думки Позивача, поза волею останньої.

В силу зазначеного, Позивач нині позбавлена права вільного вибору способу задоволення своїх житлових потреб; права вільного розпорядження у питаннях забезпечення житлом для постійного проживання; приватизації житла, згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Відтак, Позивач вважає, що свідоцтво про право власності на житло від 20.10.1998 порушує її права (є протиправним) та має бути скасоване судом, з подальшим визнанням Позивача такою, що не використала право на приватизацію державного житлового фонду.

Просить свідоцтво про право власності на житло від 20.10.1998, видане Управлінням комунального благоустрою м. Бердянська виконкому міської ради, на підставі розпорядження (наказу) від 20.10.1998 № 8611, в частині належності ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_3 ) % квартири за адресою: АДРЕСА_2 , - визнати недійсним та скасувати. Вважати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_3 ) такою, що не використала право на приватизацію державного житлового фонду.

Ухвалою судді Олександрівського районного суду міста Запоріжжя Фісун Н.В. від 25.02.2026 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.

13.03.2026 року до суду надійшла заява відповідача ОСОБА_2 про визнання позову зазначає, що значення вчинюваного правочину щодо приватизації житла позивачу нею роз`яснено не було. Не заперечує проти задоволення позовних вимог, визнає їх у повному обсязі.

Ухвалою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 09.06.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду.

У судове засідання представник позивача, адвокат Соботник Р.В., не з`явися, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, на задоволенні заяви наполягає.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

Суд, вивчивши матеріали справи, оцінивши докази надані стороною вважає, що позов не обґрунтований та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства(стаття 15 ЦК України).

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Відповідно до статті 41 Конституції України визначено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Зміст права власності викладено у положеннях частини першої та другої статті 317 ЦК України, відповідно до яких власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Частинами другою, четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі - у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №2482-XII) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Згідно з частиною першою статті 2 та статті Закону №2482-XII до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Відповідно до частини першої Закону №2482-XII, якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону.

Згідно з положенням статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.

Частинами першою третьою, п`ятою Закону №2482-XII визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача займаних квартир (будинків) здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку, кімнаті у гуртожитку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків), кімнат у гуртожитках у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Передача квартир (будинків у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Таким чином, умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.

Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є визнання приватизації недійсною.

Подібні висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19), від 14 вересня 2021 року у справі № 473/2473/20 (провадження № 61-38св21), від 27 лютого 2023 року у справі № 215/1765/21 (провадження № 61-218св23).

Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, чинне на момент приватизації спірного житла (далі - Положення), яким визначено порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що надаються при передачі державного житла у власність.

Згідно з пунктом 5 Положення передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.

Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (пункт 16 Положення).

У пунктах 18, 20, 21 зазначеного Положення, передбачено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення (додатки 4, 5). У довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Пунктом 23 Положення визначено, що оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданими до неї довідкою про склад сім`ї та займані приміщення, а також документом, що підтверджує право на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів, чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються.

Згідно з п.п. 24, 26 Положення зареєстрована заява передається підприємству по оформленню документів. Орган приватизації, в разі потреби, уточнює необхідні для розрахунків дані в залежності від складу сім`ї і розміру загальної площі квартири (будинку), оформляє розрахунки (додатки 6, 7) та видає розпорядження (додаток 8). При створенні підприємства по оформленню документів ця робота виконується вказаним підприємством (крім оформлення розпорядження). На підставі оформленого розпорядження орган приватизації готує паспорт на квартиру (додаток 9), а на одноквартирний будинок - паспорт на домоволодіння, свідоцтво про право власності на житло (додаток 10) та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі (додаток 11).

Згідно з ст. 11 ЦК УРСР повна цивільна дієздатність виникає з досягненням повноліття, тобто вісімнадцятирічного віку.

Відповідно до ст. 60 Кодексу про шлюб та сім`ю України (в редакції, чинній на час виникнення правовідносин), захист прав та інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей належить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень.

Виходячи з норм законодавства, яке регламентувало на час спірних відносин приватизацію державного житлового фонду, вбачається, що участь у приватизації займаного державного (комунального) житла приймають наймач та члени його сім`ї, тобто всі зареєстровані у цьому житловому приміщенні особи, що проживають у ньому. Відмова від участі у приватизації житла осіб зареєстрованих у житловому приміщенні не передбачалась, крім виключних випадків. Відповідно, згоду на участь у приватизації надавали всі повнолітні члени сім`ї.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 03.02.1981 року народження, свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .

Згідно з ордером на жилу площу в малосімейному гуртожитку від 16.02.1987, позивачу та відповідачу було надано квартиру за адресою: є АДРЕСА_1 . для постійного проживання.

Вказану квартиру було приватизовано, про що складено свідоцтво про право власності на житло від 20.10.1998, видане на підставі розпорядження (наказу) від 20.10.1998 № 8611.

Згідно з зазначеним вище свідоцтвом, "ціла доля" квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить Відповідачу та Позивачу.

Отже, згідно з вище згаданими документами, Позивачу та Відповідачу на праві спільної часткової власності належить одна ціла частки у праві власності на квартиру, розташовану у АДРЕСА_2 .

Відтак, Позивач, в результаті приватизації, стала власником 1/2 частки у праві спільної часткової власності на вказану вище квартиру.

Разом з тим, Позивач, станом на дату приватизації (20.10.1998) була неповнолітньою дитиною, 17-річного віку.

Відтак, приватизація даної квартири матір`ю позивача здійснена відповідно до вимог чинного законодавства на час її проведення та відповідала її інтересам, як неповнолітньої особи.

А приватизація без її участі суперечила б нормам законодавства щодо захисту прав дитини. Позивач на той момент набула право власності на зазначену вище квартиру, чим було забезпечено її право на житло та на володіння ним.

Будь-яких доказів того, що реалізація матір`ю позивача права на приватизацію житла в інтересах її неповнолітньої дитини суперечили її правам та інтересам, матеріали справи не містять та суду не надано.

За цих обставин суд дійшов висновку, що права ОСОБА_1 у зв`язку з набуттям ним права власності на нерухоме майно не було порушено.

При цьому, суд звертає увагу, що невключення на час здійснення приватизації неповнолітнього позивача до складу членів сім`ї, які мають право на приватизацію, позбавило б його власності, набутої іншими членами сім`ї шляхом приватизації займаної квартири, та порушило його права, передбачені ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", ст. 47 Конституції України, ст. 9 ЖК України.

Враховуючи викладені обставини, суд вважає, що ОСОБА_1 від імені якої, діяла її законний представник, реалізувала своє право на приватизацію, тому посилання заявника в позовній заяві, що волевиявлення позивача не було здійснено під час приватизації квартири і вказаний правочин не відповідає його дійсній волі, судом не беруться до уваги, оскільки на час приватизації від імені позивача та в її інтересах діяла її законний представник матір, і її згода не була потрібна.

Крім того, суд зазначає, що позивач, звертаючись до суду із позовом про скасування свідоцтва про право власності на житло, обрала неналежний спосіб захисту, оскільки належним способом захисту у даній категорії справ було б саме скасування та/або визнання недійсним рішення органу приватизації, на підставі якого було видано свідоцтво про право власності.

Вказана позиція неодноразово висловлювалася у постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №925/797/17 від 27.06.2018 року, №904/750/19 від 05.02.2020 року, №442/2771/17 від 27.05.2020 року.

Крім того, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Тож, неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві.

Визначення позивачем у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Відповідно до вимог статті 51 ЦПК України суд має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

За змістом наведених норм цивільного процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Отож, пред`явлення позовних вимог до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Позивач ОСОБА_1 звернулася із заявленим позовом до відповідача ОСОБА_2 , вимог до органу приватизації , який ухвалив рішення та видав свідоцтво про право власності не пред`являв.

Питання про залучення належних співвідповідачів судом не вирішувалося, оскільки таке клопотання позивач не заявляв.

Враховуючи вище викладене, суд, вважає необхідним у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та його часткове скасування – відмовити.

Керуючись ст. ст. 51,258-259, 263-265, 268, 273,274-279,354 ЦПК України, ст. ст. 316,321,345 ЦК України, ст.ст.9, 64 ЖК Української РСР, суд –

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право власності на житло частково недійсним та його часткове скасування - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Сторони по справі:

Позивач: ОСОБА_1 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_3 .

Представник позивача – адвокат Соботник Ростислав Володимирович, адреса для листування: Україна, 01010, м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8-Б.

Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1

Повний текст рішення складено 08.10.2026 року.

Суддя Н.В.Фісун