Рішення від 05 жовтня 2026 р. у справі №303/4451/26 — Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 303/4451/26

2/303/2021/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Мукачево

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі головуючого судді Заболотного А.М.

секретар судового засідання Желізняк К.П.,

за участі представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Мукачево цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Позов мотивовано тим, що сторони перебувають у шлюбі з 10.11.2001 року, від якого мають двох дітей, одна з яких є неповнолітньою. Спільне життя між сторонами не склалося, шлюбні відносини фактично припинені, спільне господарство не ведеться, подальше збереження шлюбу позивач вважає неможливим. Щодо поділу майна позивач зазначила, що за час шлюбу сторонами придбано автомобіль марки «BMW», модель «X7», 2019 року випуску, VIN НОМЕР_1 , який є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, відповідач набув на підставі договору дарування житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , із земельною ділянкою площею 618 кв.м., а також нежитлове приміщення - магазин-кафе за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку площею 0,0163 га, кадастровий номер 2110400000:01:006:0826. Позивач вказує на те, що у період шлюбу за спільні кошти та внаслідок спільної праці сторін у вказаних об`єктах нерухомого майна проведено істотні невід`ємні поліпшення, внаслідок чого їхня вартість істотно збільшилася. На підтвердження зазначеного вказує на висновки експертів від 14.05.2026 року. З огляду на наведене позивач просить визнати зазначені об`єкти нерухомого майна, земельну ділянку та автомобіль спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку кожного з них. У зв`язку з цим позивач просила позов задовольнити.

Ухвалою суду від 25.05.2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 22.07.2026 року та відкладено на 12.08.2026 року.

Ухвалою суду від 25.05.2026 року заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову повернуто заявнику.

Ухвалою від 02.06.2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_3 про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою від 15.07.2026 року заяву про забезпечення позову повернуто заявнику.

Ухвалою від 12.08.2026 року підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання призначено на 09.09.2026 року та відкладено на 06.10.2026 року.

Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, її представник, адвокат Стегура Н.Р., в судовому засіданні просила позов задовольнити з наведених у ньому підстав.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, його представник, адвокат Мушак К.М., в судовому засіданні не заперечила проти розірвання шлюбу та запропонованого позивачем варіанту поділу спірного майна.

Суд, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши та перевіривши наявні у справі докази, виснує про таке.

Щодо розірвання шлюбу.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 від 10.11.2001 року, шлюб між сторонами зареєстрований 10.11.2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Берегівського райуправління юстиції Закарпатської області, актовий запис № 162.

Вперіод шлюбу у сторін народилося двоє дітей. Дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є неповнолітньою, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 11.08.2011 року.

Стаття 51 Конституції України визначає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Положеннями ч.ч. 3, 4 ст. 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з ч. 2 ст. 104, ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст. 110 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 110, ст. 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Таким чином судом встановлено, що шлюб існує формально, сторони не підтримують подружніх стосунків, спільного господарства не ведуть, примирення та збереження їх сім`ї є неможливим. Вказані обставини стверджуються матеріалами справи.

З огляду на вищенаведене, суд вважає, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, а тому позов в частині розірвання шлюбу слід задовольнити та шлюб між сторонами розірвати.

Щодо поділу майна.

Так, судом встановлено, що за період перебування у шлюбі сторонами набуто наступне майно:

1) автомобіль марки «BMW X7», 2019 року випуску, VIN-код: НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_4 . Вказаний автомобіль набутий на підставі договору купівлі-продажу нового транспортного засобу № Т19-1685А, укладеного 02.09.2019 року між ТзОВ «Ідеал М» та ОСОБА_4 . Відповідно до умов договору продавець передав, а покупець придбав новий транспортний засіб марки «BMW», модель «X7 M50 d/G07», 2019 року виготовлення, VIN НОМЕР_1 . Вартість транспортного засобу відповідно до договору становила 3055040,00 грн., у тому числі ПДВ - 509173,33 грн.

Згідно з висновком про вартість майна від 15.05.2026 року, ринкова вартість цього становить 2193000,00 грн.

2) житловий будинок із земельною ділянкою, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок із земельною ділянкою набутий на підставі дарування будинку з земельною ділянкою від 27.10.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Герцускі-Торжаш В.Л. Відповідно до умов договору дарування ОСОБА_6 (мати відповідача) подарувала відповідачу ОСОБА_4 належні їй на праві приватної власності будинок із земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до висновку експерта від 14.05.2026 року № Д-04/2026 вартість будинковолодіння в його стані до здійснення невід`ємних покращень становить 6406914,00 грн. Вартість будинковолодіння в його стані після закінчення невід`ємних покращень становить 13864138,00 грн. Ринкова вартість покращень будинковолодіння становить 7457224,00 грн.

3) нежитлове приміщення (приміщення № 2), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та земельна ділянка, площею 0,0163 га, кадастровий номер № 2110400000:01:006:0826, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Вказані нежитлове приміщення та земельна ділянка набуті на підставі договорів дарування нерухомого майна від 24.11.2022 року, посвідченихо приватним нотаріусом Чорі О.Ю., зареєстрованих в реєстрі за № 803 та № 814. Відповідно до умов договорів дарування ОСОБА_6 (мати відповідача) подарувала відповідачу ОСОБА_4 належні їй на праві приватної власності нежитлове приміщення та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до висновку експерта від 14.05.2026 року № Д-05/2026 вартість нежитлових приміщень в їх стані до здійснення невід`ємних покращень становить 2016916,00 грн. Вартість нежитлових приміщень в їх стані після здійснення невід`ємних покращень становить 4094759,00 грн. Ринкова вартість покращень нежитлових приміщень становить 2077843,00 грн.

У ч. ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України зазначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою (постанова Верховного Суду від 20.01.2025 року у справі № 296/12456/23).

Тлумачення п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (постанова Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 127/23627/20, від 05.12.2022 року у справі № 233/4580/20).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (постанова Верховного Суду від 19.02.2024 року у справі № 567/3/22).

Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі № 209/3085/20 вказано, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникла необхідність повторного звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 року у справі № 523/14489/15 зроблено висновок, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Таким чином, з аналізу зазначених вище правових позицій Верховного Суду, сформованих при розгляді таких категорій справ, слід коротко узагальнити про те, що для захисту цивільного права та інтересу особи слід встановити порушене право позивача, ефективність обраного позивачем способу захисту, усе спільно набуте у шлюбі майно. При цьому слід відмітити, що спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності суд має вирішувати в мотивувальній частині свого рішення, а зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності на підставах, що не заборонені законом.

Нормами ч.ч. 1, 3 ст. 355 ЦК України визначено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01.01.2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Так як правовідносини, що виникли між сторонами щодо набуття спільного майна й продовжили існувати після 01.01.2004 року, тому на такі поширюється дія СК України, а відтак до спірних правовідносин застосуванню підлягають саме норми СК України.

Так, ч. 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Конструкція норми ст. 60 СК України також свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Згідно з ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Згідно із ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 71 СК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст. 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст. 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (постанови Верховного Суду від 15.04.2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), від 12.08.2021 року у справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20)).

Якщо сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, розмір часток кожного з подружжя визначається судом під час розгляду спору. За загальним правилом, що закріплене в ч. 1 ст. 70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними. Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один з подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (постанова Верховного Суду від 06.06.2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Як вже було зазначено, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але на підставі договору дарування, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, якому таке майно було подароване.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин, суд робить висновок про те, що об`єктом спільної сумісної власності подружжя є автомобіль марки «BMW X7», 2019 року випуску, VIN-код: НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_4 , так як такий автомобіль набутий подружжям на підставі договору купівлі-продажу від 02.09.2019 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Обґрунтовуючи наявність підстав для визнання житлового будинку із земельною ділянкою, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , нежитлового приміщення (приміщення № 2) та земельної ділянки, площею 0,0163 га, кадастровий номер № 2110400000:01:006:0826, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю подружжя, позивач вказує на те, що на час набуття відповідачем на підставі договорів дарування вказаних об`єктів нерухомого майна житловий будинок був не придатний до проживання, а стан нежитлового приміщення був не придатним до експлуатації за призначенням. Після набуття у власність вказаних об`єктів нерухомого майна подружжям за спільно були здійснені суттєві невід`ємні покращення цех об`єктів без проведення яких їх належна експлуатація була б неможливою.

Одночасно суд враховує те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 року у справі № 523/14489/15 зроблено висновок, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Таким чином, з аналізу зазначених вище правових позицій Верховного Суду, сформованих при розгляді таких категорій справ, слід коротко узагальнити про те, що для захисту цивільного права та інтересу особи слід встановити порушене право позивача, ефективність обраного позивачем способу захисту, усе спільно набуте у шлюбі майно. При цьому слід відмітити, що спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності суд має вирішувати в мотивувальній частині свого рішення, а зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним, а тому вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не є ефективним способом захисту.

З-поміж встановленого, суд вважає необхідним врахувати і таке.

В ході розгляду цієї справи стороною позивача подавалися заяви про забезпечення позову. Розглядаючи заяви про забезпечення позову судом встановлено такі обставини.

У ст. 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» зазначено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З наведеного убачається, що суд не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23.03.2021 року у справі № 910/3191/20 та у постанові Верховного Суду від 24.10.2024 року у справі № 752/8103/13-ц.

Аналізом Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2025 року (справа № 303/4207/24) відповідача ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі із, зокрема, конфіскацією майна. При цьому, автомобіль марки «BMW X7» номерний знак НОМЕР_4 конфісковано.

Крім того, ухвалою Львівського апеляційного суду від 22.04.2026 року вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2025 року змінено та доповнено конфіскацією в дохід держави будинку, площею 202,5 кв.м, приміщення № 2, площею 120,80 кв.м, та земельної ділянки, кадастровий номер № 2110400000:01:006:0826.

Таким чином, вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2025 року із урахуванням ухвали Львівського апеляційного суду від 22.04.2026 року набрав законної сили.

Відтак спірне майно, що є предметом цього спору, конфісковане у власність держави.

У поданій до суду заяві про забезпечення позову від 13.07.2026 року представник позивача зазначила про те, що Відділом державної виконавчої служби у місті Мукачеві Мукачівського району Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження на підставі вироку Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2025 року у справі № 303/4207/24 та у межах виконавчого провадження державним виконавцем вчиняються дії щодо майна, яке є предметом цього спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

Виконання рішень про конфіскацію майна здійснюється органами державної виконавчої служби в порядку, встановленому цим Законом (ч. 1 ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження».

Статтею 48 КВК України передбачено, що суд, який постановив вирок, який передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання органу державної виконавчої служби, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється органом державної виконавчої служби за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Конфіскації підлягає майно, що є у власності засудженого. Спори, пов`язані з конфіскацією майна, вирішуються в порядку, встановленому законом (ч.ч. 1, 3 ст. 49 КВК України).

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16.07.2026 року ( справа № 676/5247/24) у випадках, коли арешт майна проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, підлягає вирішенню питання щодо відповідної участі у справі відповідного територіального органу Державної податкової служби України.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.12.2021 року у справі № 554/5912/19, від 08.12.2022 року у справі № 331/1383/20, від 19.03.2025 року у справі № 676/1280/24, від 05.11.2025 року у справі № 345/6246/24, від 29.06.2026 року у справі № 676/4014/25, в яких позовні вимоги про зняття арешту з майна були заявлені саме до територіальних органів податкової служби.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п. 41), від 20.06.2018 року у справі № 308/3162/15 (п. 49), від 21.11.2018 року у справі № 127/93/17 (п. 50), від 12.12.2018 року у справі № 372/51/16-ц (п. 31.4), від 30.01.2019 року у справі № 552/6381/17 (п. 38), від 13.03.2019 року у справі № 757/39920/15-ц (п. 31), від 27.03.2019 року у справі № 520/17304/15-ц (п. 63), від 01.04.2020 року у справі № 520/13067/17 (п. 71)).

За змістом ст. 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Згідно зі ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Відповідно до п.п. 2 і 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог.

Системний аналіз ст.ст. 51, 175 ЦПК України свідчить про те, що саме на позивача покладено обов`язок визначити належний склад відповідачів у справі. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Вирішуючи спір, суд має враховувати склад осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.

Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Верховний Суд у постанові від 14.04.2021 року у справі № 303/6418/19 зазначив, що неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин, суд відмовляє у задоволенні позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц зазначила, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та ухвалює рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Верховний Суд у постанові від 28.10.2020 року у справі № 761/23904/19 зауважив, що визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Тобто пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Враховуючи предмет спору та заявлені позивачем позовні вимоги, залучення належного співвідповідача до участі у справі має принципове значення, оскільки це пов`язано також і з обранням належних та ефективних способів захисту прав, на захист яких заявлено позовні вимоги. Обраний спосіб захисту прав особи, яка наполягає на застосуванні судового захисту її цивільного права та інтересу, має відповідати характеру та природі спірних правовідносин.

Подібні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 20.05.2024 року у справі № 564/1774/22 (провадження № 61-9198св23).

У цій справі позивач визначила відповідачем за своїм позовом в межах заявлених вимог про поділ майна подружжя лише іншого з подружжя ОСОБА_4 .

Разом з тим, як встановлено вище, правовий режим спірного майна у цій справі вийшов за межі виключно сімейно-правових відносин так як таке майно конфісковане за вироком суду, а відтак спір в цій частині безумовно торкається прав та обов`язків відповідного територіального органу Державної податкової служби України.

При цьому матеріали справи не містять жодних клопотань, поданих позивачем до закінчення підготовчого провадження, щодо залучення до участі у справі інших співвідповідачів.

З врахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, враховуючи те, що суд в силу вимог ст. 51 ЦПК України позбавлений самостійно визначатися з колом відповідачів, а обов`язок щодо роз`яснення права позивача на звернення до суду з клопотання про заміну неналежного відповідача належним чи залучення до участі у справі іншого співвідповідача виконаний, суд приходить до висновку, що позов в частині заявлених вимог про поділ майна подружжя пред`явлений до неналежного складу відповідачів, у зв`язку з чим зазначена обставина є підставою для прийняття рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, проте не позбавляє позивача можливості звернутися до суду з аналогічним позовом до належного складу відповідачів. При цьому факти щодо дій сторін, прав і обов`язків, що виникли, мають правове значення, якщо встановлені у справі, в якій є належний суб`єктний склад сторін, а саме належний позивач (позивачі), належний відповідач (відповідачі), реально наявні цивільні права, обов`язки та інтересів яких стосується спір. У зв`язку з цим питання обґрунтованості позову по суті, доведеності обставин, які підлягають доказуванню, інші обставини із зазначених вище підстав для відмови в задоволенні позову значення не мають.

Додатково суд також інформує позивача, що при примусовому виконанні вироків про конфіскацію майна дії державного виконавця, зокрема, щодо скасування накладеного у виконавчому провадженні арешту, підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 383/493/18).

Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 слід стягнути 1331,20 грн. судових витрат.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 280-289, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 15, 57, 60, 70, 71, 110-112 СК України, ст.ст. 120 ЗК України суд,-

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити частково.

Шлюб між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 10.11.2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Берегівського райуправління юстиції Закарпатської області, актовий запис № 162 – розірвати.

Після розірвання шлюбу залишити ОСОБА_3 прізвище без змін.

В задоволенні решти позову відмовити.

Стягнути із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1331,20 (одну тисячу триста тридцять одну гривню 20 копійок) гривень судових витрат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ).

Представник позивача: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ).

Відповідач: ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_6 ).

Представник відповідача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 ).

Повне рішення складено 08.10.2026 року.

Суддя А.М.Заболотний