Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №369/16633/25 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/16633/25

Провадження № 2/369/6159/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.09.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І. О.,

при секретарі Крикунові І.В.,

за участю:

представника позивача Дубчак Л.С.,

представника відповідача Сімона І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу №369/16633/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом особистої приватної власності, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Дубчак Леся Сергіївна звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб. Під час шлюбу у сторін народилась донька: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Києво-Святошинський районного суду Київської області від 27 квітня 2023 року у справі № 369/4932/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

За час шлюбу Сторонами було набуто у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61.2 кв.м, житловою площею 28.5 кв.м.

Як зазначає позивач, це майно придбане в період офіційно зареєстрованого шлюбу, за спільні кошти подружжя, в інтересах сім`ї. Позивач неодноразово усно звертався до Відповідача з проханням поділити спільно нажите майно, проте остання відмовляється від вирішення спору в позасудовому порядку.

На підставі викладеного, представник позивача звертається до суду та просить визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61.2 кв.м, житловою площею 28.5 кв.м.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 вересня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

26 березня 2026 року на адресу суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, у якому остання зазначила, що позовні вимоги Позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, зважаючи на наступне. За період шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено Договір купівлі-продажу від 22 жовтня 2018 року щодо спірної квартири, право власності на яку було зареєстровано за Відповідачем. Як зазначає відповідач, вказана квартира була придбана нею за рахунок коштів, які вона отримала у дар від свого батька – ОСОБА_5 , який є фізичною особою-підприємцем. Вказане підтверджується, зокрема, тим, що протягом 2018 року (року купівлі квартири), безпосередньо у місяці, що передував укладенню Договору купівлі-продажу, батько відповідача зняв готівкою через касу банку 806 624,32 грн. Частина вказаних коштів була передана Відповідачу батьком у дар саме для розрахунку за Договором купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2018 року. Крім того, як зазначає відповідач, всупереч положенням чинного законодавства щодо обов`язків співвласника, Позивач протягом усього часу ухилявся від участі в утриманні спірного майна. Усі витрати, пов`язані з оплатою житлово-комунальних послуг та експлуатацією квартири, здійснювались виключно Відповідачем за рахунок особистих коштів. З огляду на викладене, відповідач просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі та стягнути з позивача на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.

26 березня 2026 року на адресу суду від відповідача ОСОБА_2 надійшла зустрічна позовна заява. Посилаючись на купівлю спірної квартири за рахунок отриманих від свого батька коштів, відповідач просила суд визнати об`єктом особистої приватної власності ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61,2 кв.м. та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на правову (правничу) допомогу у розмірі 10 000,00 грн та зі сплати судового збору у розмірі 13 312,00 грн.

29 квітня 2026 року на адресу суду від представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Дубчак Л.С. надійшла відповідь на відзив, у якій остання зазначила, що подані відповідачем документи не відповідають вимогам щодо форми правочину договору дарування валютних цінностей (грошей), тому такий договір є нікчемним в силу імперативних приписів закону, а подані Відповідачем до відзиву документи не підтверджують факту реального дарування їй коштів на спірну квартиру. З огляду на викладене, представник позивача зазначає, що відповідачем не спростовано презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно. Крім того, представник позивача звертає увагу суду на те, що відповідно до п. 12 Договору купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2018 року, чоловіком ПОКУПЦЯ - ОСОБА_1 , надано згоду на укладення цього Договору, що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчено Ракул О.В., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, 22 жовтня 2018 року за реєстровим № 4484.

Протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 травня 2026 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом особистої приватної власності прийнято до спільного розгляду разом з первісною позовною заявою; у задоволенні клопотання представника відповідача за первісним позовом про виклик свідків було відмовлено; закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

У судовому засіданні представник позивача підтримала вимоги первісної позовної заяви та просила їх задовольнити. У задоволенні зустрічної позовної заяви просила відмовити у повному обсязі.

У судовому засіданні представник відповідача вимоги зустрічної позовної заяви підтримав та просив задовольнити. У задоволенні вимог первісної позовної заяви просив відмовити у повному обсязі.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи сторін, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що 27 липня 2017 року Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, зареєстровано шлюб між сторонами, про що складено відповідний актовий запис №738, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .

Від шлюбу сторони мають неповнолітню дочку – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копіює свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 .

Вказані обставини встановлені рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 квітня 2023 року у справі 369/4932/23, яким шлюб між сторонами було розірвано.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 346585304 від 14 вересня 2023 року, квартира загальною площею (кв.м): 61.2, житловою площею (кв.м): 28.5, за адресою: АДРЕСА_2 , з 22 жовтня 2018 року належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 4487, виданого 22.10.2018, видавник: ОСОБА_6 , приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 ч. 1 ст. 57 СК України).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що незаборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1-3 ст. 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 71 СК України).

Тлумачення ч. 1 ст. 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення 1 абз. 2 ч. 1 ст. 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (п. 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира була придбана ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Ракул О.В. за реєстровим № 4487.

Пунктом 12 цього Договору встановлено, що чоловіком ПОКУПЦЯ – ОСОБА_1 , надано згоду на укладення цього договору, що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчено Ракул О.В., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, 22 жовтня 2018 року за реєстровим № 4484.

За таких обставин спірна квартира в силу ч. 1 та ч. 2 ст. 60 СК України презюмується об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.

Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) вказано, що ст. 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21) зазначено, що відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Тобто, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Як вбачається з матеріалів справи, посилаючись на купівлю спірної квартири за рахунок отриманих від свого батька коштів за усним договором дарування, відповідач просила суд визнати вказане майно об`єктом особистої приватної власності ОСОБА_2 .

На підтвердження вказаних обставин відповідачем до матеріалів справи долучено виписку про рух коштів по рахунках ОСОБА_2 та її батька – ФОП ОСОБА_5 за період з 2017 по 2018 роки, нотаріально засвідчені пояснення свідка ОСОБА_5 щодо обставин передачі та отримання в дар коштів, довідки форми ОК-5 та ОК-7 щодо відомостей про ОСОБА_2 .

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення, і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично. Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.

Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (ч. 1 ст. 220 ЦК України).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України).

Тлумачення ч. 1 ст. 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично до нікчемності.

Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 5 ст. 719 ЦК України, в редакції чинній станом на 27 червня 2018 року).

Із аналізу ч. 5 ст. 719 ЦК України, в редакції чинній станом на 27 червня 2018 року, можна зробити висновок, що вимога про необхідність нотаріального посвідчення прямо передбачена в цій нормі для дарування коштів в сумі, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

За договором купівлі-продажу квартири від 22 жовтня 2018 року, ціна її продажу становила 458 900,00 грн., що станом на 2018 рік значно перевищувало п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав стверджувати, що відповідач отримала в дар від батька грошові кошти для придбання спірної нерухомості.

Інших доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, відповідач не надала, підстав для висновку про те, що спірне майно є особистою власністю одного із подружжя, не має.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року у справі № 753/4524/24-ц (провадження № 61-598св26).

Крім того, суд звертає увагу на позицію Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладену у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22, у якій зауважено, що у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Доводи відповідача про те, що позивач протягом усього часу користування квартирою ухилявся від участі в оплаті житлово-комунальних послуг та інших витрат на її утримання, суд оцінює як такі, що також не спростовують презумпцію спільності права власності.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Здійснення одним із подружжя витрат на утримання нерухомого майна саме по собі не змінює його правового режиму та не припиняє права другого з подружжя на частку у праві власності. Вказані обставини можуть мати значення при вирішенні інших майнових вимог між співвласниками, водночас не є доказом того, що квартира була придбана одним із подружжя за його особисті кошти.

За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Застосування принципу змагальності виключає можливість застосування концепції негативного доказу.

У Постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 Суд зауважив, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Аналогічна позиція міститься у Постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 20 листопада 2024 року по справі № 686/28882/23 (провадження 61-13125св24).

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічне правило передбачене ч. 2 ст. 372 ЦК України, згідно з якою у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Враховуючи викладене, виходячи із засад розумності, справедливості і пропорційності, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .

У відповідності до ст. 141 ЦПК України, з відповідача слід стягнути на користь позивача сплачений при подачі позову судовий збір у розмірі 12 112,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 76-82, 89, 141, 247, 259, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна, - задовольнити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом особистої приватної власності, - відмовити.

В порядку поділу майна подружжя:

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 112 (дванадцять тисяч сто дванадцять) грн. 00 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 28 вересня 2026 року.

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_4 .

Інформація про відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_4 .

Суддя: Інна ФІНАГЕЄВА