Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №240/29022/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/29022/25

Суддя-доповідач Яремчук К.О.

08 жовтня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Яремчукa К.О., суддів - Гнап Д.Д., Сушка О.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду (ухвалене суддею Романченком Є.Ю. у м. Житомирі) від 13 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції

Позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року позов задоволено.

Так, рішенням суду:

визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби;

зобов`язано Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2024 та 2025 роки, виходячи при цьому з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби;

стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 4500 гривень витрат на правничу допомогу.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до пункту 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статті 16-2 Закону України «Про відпустки» учасник бойових дій має право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 14 календарних днів на рік. Водночас при звільненні поліцейському належить виплатити компенсацію за всі невикористані дні відпусток, у тому числі за додаткову відпустку як учаснику бойових дій.

Оскільки відповідач підтвердив, що додаткові відпустки за 2024 та 2025 роки ОСОБА_1 не надавалися, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що при звільненні позивача зі служби Головне управління Національної поліції у Львівській області протиправно не провело повного розрахунку з позивачем.

Також суд стягнув на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу, оскільки їх понесення підтверджено документально, а відповідач не заявив клопотання про зменшення їх розміру та не надав доказів щодо неспівмірності таких витрат.

Короткий зміст апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги її автор вказує на те, що додаткова відпустка як учаснику бойових дій тривалістю 14 календарних днів не є щорічною відпусткою, а є окремою соціальною гарантією, передбаченою статтею 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статті 16-2 Закону України «Про відпустки», а тому, на думку представника апелянта, на таку відпустку не поширюються правила щодо компенсації невикористаних щорічних відпусток при звільненні.

Крім того, скаржник стверджує, що статус учасника бойових дій ОСОБА_1 набув лише 09 серпня 2024 року, а додатковою відпусткою за 2024 та 2025 роки він не скористався, хоча мав можливість її отримати. При цьому наказом про звільнення передбачена виплата йому компенсації за 124 невикористаних дні щорічної відпустки, тоді як окремо компенсацію за відпустку учасника бойових дій не передбачено.

Окремо в апеляційній скарзі скаржник не погоджується і з рішенням суду першої інстанції щодо стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу, вважаючи визначений розмір таких витрат неспівмірним зі складністю справи.

Апелянт вказує на те, що справа розглядалася у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, а підготовка позову не потребувала значних зусиль, а тому розмір компенсації не відповідає критеріям реальності, необхідності та розумності таких витрат.

У встановлений судом строк позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, у якому просить таку скаргу залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року - без змін.

Стислий виклад встановлених обставин

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , яке видане Департаментом поліції особливого призначення "Об`єднана штурмова бригада Національної поліції України " ІНФОРМАЦІЯ_1 " 09 серпня 2024 року.

Наказом тимчасово виконуючого обов`язки начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області від 31 жовтня 2025 року № 729 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням), з 31 жовтня 2025 року.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, враховує наступне.

Закон України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 92 Закону № 580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Як передбачено частинами 1-4 статті 93 Закону № 580-VIII, тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до частини 10 статті 93 Закону № 580-VIII за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

Частинами 1 та 2 статті 94 Закону № 580-VIII визначено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260 (далі - Порядок № 260).

Згідно з абзацами 7,8 пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби.

Отже, з огляду на неврегульованість питання виплати компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки положеннями Закону № 580-VIII і Порядку № 260, тому застосуванню підлягають приписи Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".

Так, відповідно до частини 1 статті 24 Закону України "Про відпустки" і частини 1 статті 83 Кодексу законів про працю України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, як обґрунтовано зауважив суд першої інстанції, у випадку звільнення особи з органів Національної поліції України їй виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Правовий статус ветеранів війни визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII), який забезпечує створення належних умов для життєзабезпечення ветеранів війни, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.

Як передбачено пунктом 12 статті 12 № 3551-XII, учасникам бойових дій надаються право на одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Отже, виходячи з положень Закону № 3551-ХІІ, додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, гарантованою державою.

Положення Закону № 3551-ХІІ, не обмежують і не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19 дійшов висновку, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону № 580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону № 580-VIII.

Аналізуючи наведені норми законодавства, Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні як основної, так і додаткової відпустки.

Подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 360/4127/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 620/1487/20, від 29 квітня 2021 року у справі № 200/602/20-а, від 26 травня 2021 року у справі № 360/1362/20, від 11 листопада 2021 року у справі № 360/1874/20, від 21 грудня 2023 року справа № 300/4869/22.

Відтак з огляду на те, що право позивача на додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2024-2025 роки не припинилося у зв`язку з її невикористанням, а при звільненні таке право підлягає реалізації шляхом виплати грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки, тому відповідач повинен був включити відповідну компенсацію до остаточного розрахунку з позивачем.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та повністю спростовуються встановленими у справі обставинами.

Щодо доводів апеляційної скарги, які стосуються вирішення судом питання про стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів враховує наступне.

Частиною 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Водночас до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) витрати сторін та їх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи (частина 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відтак витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

При цьому про деякі особливості витрат на професійну правничу допомогу йдеться у статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, цією нормою визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Правила розподілу судових витрат встановлені статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зміст наведених положень процесуального закону дає підстави дійти висновку, що лише документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, у випадку задоволення позовних вимог за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. При цьому суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.

Так, стягуючи на користь позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 4500 гривень, окружний адміністративний суд виходив із того, що на підтвердження понесення таких витрат представником позивача надано договір про надання правничої допомоги від 27 листопада 2025 року, акт здачі-приймання наданої правничої допомоги № 55 від 22 грудня 2025 року суму 4500 гривень, квитанцію № 55 від 22 грудня 2025 року на суму 4500 гривень.

Проаналізувавши розрахунок витрат на професійну правничу допомогу та врахувавши критерії обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 4500 гривень є співмірними із складністю справи та наданими послугами, обсягом наданих послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторони.

Колегія суддів вважає такі висновки окружного адміністративного суду цілком обґрунтованими, адже розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає принципам співмірності та справедливості.

Отже, слід констатувати, що апелянтом не спростовано висновків суду про правомірність стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4500 гривень.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частин 1 - 3 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Окрім того, частина перша статті 2 та частина четверта статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, що полягає у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На переконання колегії суддів, рішення суду першої інстанції, що оскаржується, відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону.

Доводи апеляційної скарги, які були підставою для відкриття апеляційного провадження, не знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду та не спростовують висновки суду першої інстанції по суті справи, а тому не приймаються судом як належні.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що не дає підстав вважати оскаржуване рішення помилковим.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги, тому з урахуванням положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 139, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції (частина 1 статті 329, стаття 331 Кодексу адміністративного судочинства України).

Суддя-доповідачЯремчук К.О.

СуддіГнап Д.Д. Сушко О.О.