Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №240/647/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/647/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Т.О.

Суддя-доповідач - Слободонюк М.В.

08 жовтня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Слободонюка М.В.

суддів: Кузьмишина В.М. Канигіної Т.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Зокрема, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо не нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 27411 (двадцять сім тисяч чотириста одинадцять) грн 74 коп.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 1331 (одна тисяча триста тридцять одну) гривню 20 копійок судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

У своєму відзиві позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість судового рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач проходив службу у органах Міністерства внутрішніх справ України.

Наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області № 490 о/с від 29 грудня 2010 року позивач звільнений зі служби з 30 грудня 2010 року.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 року у справі № 240/19757/24 зобов`язано ГУ НПУ в Житомирській області нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану частину щорічної основної оплачуваної відпустки, за невикористану частину додаткової оплачуваної відпустки.

Повний розрахунок з позивачем ГУ НПУ в Житомирській області здійснило 06 грудня 2025 року шляхом перерахування компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у розмірі 15565,37 грн, що підтверджується випискою з банку.

Вважаючи, що відповідач проводячи остаточний розрахунок безпідставно не виплатив йому середній заробіток згідно зі ст. 117 КЗпП України, позивач звернувся з позовом до суду.

Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що спеціальне законодавство, яке регулює проходження служби в органах внутрішніх справ та поліції, не врегульовує питання відповідальності роботодавця за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, а тому до спірних правовідносин підлягають субсидіарному застосуванню положення статей 116 та 117 КЗпП України.

Суд встановив, що відповідач здійснив повний розрахунок із позивачем лише 06 грудня 2025 року, тоді як останнього було звільнено 30 грудня 2010 року, у зв`язку з чим позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Разом з тим, з врахуванням компенсаційного характеру відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також меж заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 27 411,74 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог, суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та обґрунтованості цього рішення виключно в межах оскарженої частини та доводів апеляційної скарги.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За правилами статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: “У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.”.

Вказана редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19.07.2022.

Отже період затримки розрахунку при звільненні у цій справі розпочався з 31.12.2010 по 05.12.2025 (остаточний розрахунок з позивачем).

Таким чином, період з 31.12.2010 до 18.07.2022 регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ.

Проте період з 19.07.2022 до 05.12.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в частині незгоди з визначенням судом першої інстанції розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні, Апеляційний суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, неможливо.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

“Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 Кодексу законів про працю України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.”.

Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача - 30.12.2010, не виплачено всіх належних йому сум, а кінцева виплата мата місце лише 05.12.2025, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Таким чином, оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку за період з 31.12.2010 до 18.07.2022 (без обмеження строку) та з 19.07.2022 до 05.12.2025 (в межах шестимісячного строку).

За змістом заявлених у цій справі позовних вимог слідує, що позивач просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 27411,74 грн. Водночас судом першої інстанції встановлено, що розмір відшкодування, обчислений із застосуванням критеріїв пропорційності за періоди затримки розрахунку при звільнення, перевищував заявлену до стягнення суму.

За таких обставин суд першої інстанції, діючи в межах заявлених позовних вимог та з урахуванням принципу диспозитивності адміністративного судочинства, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача саме 27411,74 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як про те просив позивач.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 25 травня 2023 року у справі № 620/3663/19 не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки у зазначеній справі Верховний Суд вирішував питання щодо можливості субсидіарного застосування норм трудового законодавства до правовідносин, пов`язаних із переміщенням поліцейських, тоді як предметом спору у цій справі є відповідальність за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Отже, наведені апелянтом висновки Верховного Суду стосуються іншого предмета правового регулювання та не дають підстав для висновку про незастосовність статей 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з правовою оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції, та не містять таких доводів або посилань на докази, які б спростовували встановлений судом факт несвоєчасного проведення з позивачем остаточного розрахунку.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив юридично значущі обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача права на відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

ГоловуючийСлободонюк М.В.

СуддіКузьмишин В.М. Канигіна Т.С.