Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №160/28825/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

07 жовтня 2026 рокум. Дніпросправа № 160/28825/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Кругового О.О. (доповідач),

суддів: Шлай А.В., Малиш Н.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області

на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2026 (суддя суду першої інстанції Неклеса О.М.), прийняте в порядку письмового провадження в м. Дніпрі, в адміністративній справі №160/28825/25 за позовом Головного управління ДПС у Дніпропетровській області до товариства з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд», товариства з обмеженою відповідальністю «АВТОСТОР ЕЛІТ» про визнання договору недійсним,

УСТАНОВИВ:

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2026 закрито провадження в адміністративній справі.

Повернуто судовий збір, сплачений Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області згідно з платіжною інструкцією №2693 (внутрішній номер 451448270) від 30.09.2025 року у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп., копія якої міститьсяв матеріалах справи.

Роз`яснено Головному управлінню ДПС у Дніпропетровській області, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

Роз`яснено Головному управлінню ДПС у Дніпропетровській області, що повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції Головне управління ДПС у Дніпропетровській області звернулось з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом вимог норм матеріального та процесуального права просить ухвалу скасувати та матеріали справи направити в суд першої інстанції для продовження розгляду.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін. Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі. Такий висновок відповідає й пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки нормою цього пункту виключено з кола справ, які розглядає господарський суд, спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Із посиланням на правову позицію Великої Палати ВС, викладену в постанові від 08.05.2025 по справі №420/12471/22 зазначає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що дана справа не віднесена до юрисдикції адміністративних судів.

Як встановлено з матеріалів справи, вважаючи недійсним Договір № 3/2025 від 02.01.2025 року укладений між ТОВ “ГРУП ІНТРЕЙД” та ТОВ “АВТОСТОР ЕЛІТ”, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Підставами для визнання оскаржуваного Догору недійним позивач вказує, що цей договір укладний між відповідачами з умислом на безпідставне формування податкового кредиту з ПДВ, ухилення від сплати податків, тобто з метою, що завідомо суперечить інстересам держави і суспільства.

Недійсність договору обгрунтована відсутністю: доказів проведення розрахунків між відповідачами, довіреностей на отримання товарно-матерільних цінностей, сертифікатів якості товару, документів на підтвердження транспортування товару, а також наяністю деяких недоліків при оформленні первинних документів. Також позивач посилається на відсутність у ТОВ "АВТОСТОР ЕЛІТ" об`єктів оподаткування та інформації про наявність трудових ресурсів, місць для ведення господарської діяльності. Однією з підстав вказаних позвачем є той факт, що договір від імені ТОВ "АВТОСТОР ЕЛІТ" підписано його директором Островєрховою Ю.Є., яка одночасно є директором 37 підприємств, що знаходяться в різних районах та на підставі постанови Кіровського районного суду м.Кіровограда від 03.02.2025 року у справі №404/127/25 вона була визнана винною у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч.1 ст.51 КУпАП (дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки).

Наведені обставини, на думку позивача, свідчать про неможливість здійснення ТОВ "Груп Інтрейд" та ТОВ "АВТОСТОР ЕЛІТ" господарських операцій, визначених у спірному договорі, як щодо технічних можливостей, так і щодо матерільних можливостей, а тому наявні підстави для визнання його недійсним, у зв`язку з чим, позивач звернувся до суду з позовом в цій справі.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з того, що дана справа не підлягає розгляду в порядку визначеному КАС України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Статтею 1 та частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17.

Відтак, спір вважається приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Тобто правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Суд зазначає, що позов у цій справі стосується договору, укладеного між рівноправними учасниками (суб`єктами господарювання), який не є адміністративно-правовим, а позовні вимоги спрямовані на припинення зобов`язальних правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі №580/4531/23 (провадження № 11-176апп23) дійшла висновків про те, що статус позивача не є визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів, з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

Згідно з частиною 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкти владних повноважень мають право звернутись до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини 1 цієї статті).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Так, зі змісту позовної заяви у цій справі вбачається, що Головного управління ДПС у Дніпропетровській області звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Груп Інтрейд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОСТОР ЕЛІТ", в якому просить визнати Договір № 3/2025 від 02.01.2025 року укладений між цими суб`єктами господарювання недійсним.

Матеріально-правовою підставою таких вимог Головне управління ДПС у Дніпропетровській області визначило норми статті 20 Податкового кодексу України та статті 228 Цивільного кодексу України, а фактичною - те, що оспорюваний договір укладений відповідачами без наміру його виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань.

Отже, у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочин (договір), укладений суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правовою аксіомою вважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. Договір є дво- чи багатостороннім правочином.

За загальним правилом, договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін.

У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 814/1375/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість до визначених частиною 1 статті 5 та частиною 2 статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Отже, обраний Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

За змістом позову вимогою Головного управління ДПС у Дніпропетровській області є визнання недійсним правочину (договору, укладеного суб`єктами господарювання) з підстав його невідповідності інтересам держави і суспільства за частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України.

Таким чином, позовна вимога направлена на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваних договорів, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

Між сторонами зазначеного договору Товариства з обмеженою відповідальністю "Груп Інтрейд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОСТОР ЕЛІТ", а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсними договору Головне управління ДПС у Дніпропетровській області втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

Наведеного підходу до визначення юрисдикції спорів за участю контролюючих органів не змінює посилання Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на наявність повноважень, передбачених підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України, а саме звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, адже ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках визначених Конституцією та законами України (частина 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

За змістом частини 4 статті 5, пункту 5 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі 815/6956/15, від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 17 червня 2020 у справі № 826/10249/18, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 30 березня 2023 року у справі № 990/1/23, від 31 серпня 2023 року у справа № 640/26320/20, формулюючи універсальний підхід до розмежування приватноправових і публічно-правових спорів, який має враховуватися судами для вирішення питання предметної юрисдикції спору за участю суб`єкта владних повноважень незалежно від конкретного складу сторін.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.

Позивач як у позовній заяві так і в апеляційній скарзі посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 08.05.2025 року у справі №420/12471/22, як на підставу для звернення з цим позовом до суду та підсудність цієї категорії справ адміністративним судам.

Натомість такі посилання є необгрунтваними, оскільки спірні правовідносини у цій справі є подібними до правовідносин у справі №580/4531/23 та суттєво відрізняються за змістом від тих, що склались в адміністративній справі №420/12471/22.

У справі №420/12471/22, вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі №752/18603/20 визнано винним керівника ТОВ «АГРОРАЙС» у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 205-1 КК України.

Отже, у зазначеній позивачем справі податковий орган заперечував дійсність укладених між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» правочинів, посилаючись на відсутність господарської діяльності цього товариства, оскільки директор ТОВ «АГРОРАЙС», який підписував відповідні правочини від імені юридичної особи, заперечив свою участь в господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС».

Натомість у цій справі №160/28825/25, як і у справі № 580/4531/23, ГУ ДПС зверталося до адміністративного суду з позовом до товариств про визнання недійсним укладеного ними договору на підставі статті 228 ЦК України.

Слід зазначити, що у справі № 580/4531/23 Велика Палата Верховного Суду виснувала про підвідомчість судам господарської юрисдикції спору за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) з огляду на те, що між сторонами спірного договору, а також між ними та позивачем (податковим органом) відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач - ГУ ДПС втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

Отже, обставини у справі №420/12471/22 відмінні від цієї справи та справи №580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 08.05.2025 року по справі №420/12471/22.

Стосовно посилань податкового органу про те, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від відступила від 08.05.2025 року по справі №420/12471/22 від правового висновку, викладеного у постанові в справі № 580/4531/23 , суд зазначає таке.

Як зазначено ВП ВС в постанові від 08.05.2025, обставини у справі № 420/12471/22 відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23.

Таким чином, твердження позивача про те, що Велика Палата Верховного Суду у справі №4201247/22 відступила від правового висновку в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23, у зв`язку з чим, остання не підлягає врахуванню є необґрунтованими.

Крім того, щодо посилань позивача на приписи пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, як на норму якою виключено з кола справ, які розглядає господарський суд, спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України, суд зазначає таке.

Так, п. 8 частини 1 ст. 20 ГПК України, в редакції станом до 01.01.2025 року, передбачав, що господарським судам підсутні справи справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Законом України «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства та деяких інших законодавчих актів України щодо імплементації Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2019/1023 та запровадження процедур превентивної реструктуризації» №3965 від 14.09.2024 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4114-IX від 04.12.2024, який набрав чинності 01.01.2025, внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України, зокрема, пункти 8 і 9 частини першої статті 20 викласти в такій редакції:

"8) справи про банкрутство (неплатоспроможність) та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника;

9) справи щодо процедури превентивної реструктуризації".

Отже, з 01.01.2025 п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України діє викладено в такій редакції: господарським судам підсудні спору про справи про банкрутство (неплатоспроможність) та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника.

Отже, з 01.01.2025 п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПУ України змінив свою редакцію, та відповідно вказаною нормою права вже не виключено справи за позовом контролюючих органів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України з юрисдикційної підсудності господарських судів, як це було раніше.

Як видно з матеріалів справи із позовом в цій справі позивач звернувся в листопаді 2025 року, відтак його посилання на п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України в редакції що діяла до 01.01.2025, є необґрунтованими, оскільки норма Закону у вказаній редакції вже втратила чинність станом на час подання позову, а тому не могла бути застосована для визначення підсудності справи.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження в цій справі, відтак і підстави для зміни чи скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції – відсутні.

Керуючись ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 325 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області – залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.01.2026 в адміністративній справі № 160/28825/25 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.

Головуючий - суддя О.О. Круговий

суддя А.В. Шлай

суддя Н.І. Малиш