Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №520/19396/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 р.Справа № 520/19396/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Спаскіна О.А.,

Суддів: Любчич Л.В. , Присяжнюк О.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Бадюков Ю.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 10.07.26 по справі № 520/19396/26

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту реєстрації Харківської міської ради

треті особи ОСОБА_2

про визнання протиправним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту реєстрації Харківської міської ради, в якому просив:

1. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Перебоєвої Т. І. від 27.02.2026 № 83501198 про відмову у проведенні державної реєстрації права оренди земельної ділянки cільськогосподарського призначення за кадастровим номером 6322683000:02:004:0215, площею 6,6529 га, розташованої на території Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області згідно договору оренди землі від 20.02.2026.

2. Зобов`язати Департамент реєстрації Харківської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.02.2026 (реєстраційний номер 71624092) про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення за кадастровим номером 6322683000:02:004:0215, площею 6,6529 га, розташованої на території Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області згідно договору оренди землі від 20.02.2026, з урахуванням висновків суду у даній справі.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2026 відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобовязання вчинити певні дії.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2026 про відмову у відкритті провадження у справі скасувати, та прийняти нове рішення, яким направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що норми Закону України «Про адміністративну процедуру» регулюють публічно-правові, а не приватно-правові відносини, тому правову оцінку таким відносинам мають надавати саме адміністративні суди.

Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Згідно з ч. 1 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги ухвалу суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що в даному випадку спір не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право цивільне, що виключає розгляд справи у порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

За змістом пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до частин першої та третьої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №813/1076/17 та від 14.11.2018 у справі №817/986/17.

Як установлено судовим розглядом, 20.02.2026, між ОСОБА_1 (орендарем) та власником землі (орендодавцем) ОСОБА_2 , було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення 6322683000:02:004:0215, площею 6,6529 га, розташованої на території Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області.

23.02.2026 ОСОБА_1 було подано до Департаменту реєстрації Харківської міської ради заяву (реєстраційний номер 71624092) про проведення державної реєстрації права оренди вказаної земельної ділянки. До вказаної заяви було додано примірник договору оренди земельної ділянки за кадастровим номером 6322683000:02:004:0215 від 20.02.2026, розпорядження начальника Золочівської селищної військової адміністрації Харківської області № 118-од від 29.01.2026 «Про надання дозволу на укладання та підписання договору оренди земельної ділянки», нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_3 від 13.01.2026 на передачу в оренду, укладання і підписання її дочкою - ОСОБА_2 договору оренди земельної ділянки.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Перебоєвої Т. І. від 27.02.2026 № 83501198 відмовлено у проведенні державної реєстрації права оренди земельної ділянки згідно договору оренди землі від 20.02.2026 через те, що в Державному реєстрі речових прав наявна інформація про зареєстроване право спільної часткової власності на земельну ділянку за кадастровим номером 6322683000:02:004:0215 за ОСОБА_2 – 1/2 частка та померлою ОСОБА_4 - 1/2 частка.

При цьому, як можна зрозуміти з тексту цього рішення, не отримано згоди померлої ОСОБА_4 на укладання договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6322683000:02:004:0215 від 20.02.2026, оскільки розпорядження майном, що знаходиться у спільній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Не погоджуючись з рішенням державного реєстратора, позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив суд визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 27.02.2026 № 83501198 про відмову у проведенні державної реєстрації права оренди земельної ділянки та зобов`язати Департамент реєстрації Харківської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.02.2026 (реєстраційний номер 71624092) про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за кадастровим номером 6322655100:02:003:0287, площею 6,6529 га, розташованої на території Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області згідно договору оренди землі від 20.02.2026, з урахуванням висновків суду у даній справі.

Стаття 321 Цивільного кодексу України також гарантує непорушність права власності, відповідно до якої право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена в постанові від 12.02.2020 у справі №820/4524/18, згідно якої:

«….спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об`єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру".

Велика Палата Верховного Суду також вирішила, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, то такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право цивільне, а отже, має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09.09.2010 № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 24.12.2004 № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина 2 статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина 1 статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права на ефективний судовий захист.

Оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом порушених прав, що виникають із цивільних відносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України, а тому у відкритті провадження слід відмовити.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правовірність висновків суду 1-ї інстанції і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи чи порушено норми процесуального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Таким чином, при винесенні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2026 по справі № 520/19396/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя О.А. Спаскін

Судді Л.В. Любчич О.В. Присяжнюк