Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №520/27502/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 р.Справа № 520/27502/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Любчич Л.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,

за участю секретаря судового засідання Нерубацької А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03.09.2026, головуючий суддя І інстанції: Біленський О.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі №520/27502/26

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2

про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі – позивач, ОСОБА_1 , апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_4 ), Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - Комісія), відповідно до якої просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 , оформлене протоколом від 17.03.2026 №13, про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 , оформлене протоколом від 20.03.2026 №14, про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 , оформлене протоколом від 21.08.2026 №10, про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

- зобов`язати Комісію прийняти рішення про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі пункту 4 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» за його заявою від 18.08.2026 (реєстраційний номер 20260818-1100781).

Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подана заява про забезпечення позову, в якій заявник просить суд:

- вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ІНФОРМАЦІЯ_6 , його посадовим особам, до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі, вчиняти щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (РНОКПП НОМЕР_1 ), дії, пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зокрема: направлення на військово-лікарську комісію, видання наказу про призов, направлення до військової частини чи навчального центру, - окрім перевірки підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення;

- зупинити дію рішення Комісії, оформленого протоколом від 21.08.2026 №10, у частині висновку про те, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації на загальних підставах, до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі.

Заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 подано позов про визнання протиправними та скасування трьох рішень комісії відповідача про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини 3 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Заявник вважає, що існує реальна та безпосередня загроза того, що до вирішення справи по суті щодо нього будуть здійснені заходи з призову на військову службу під час мобілізації, що зробить ефективний судовий захист неможливим. Про це свідчить те, що кожне оскаржуване рішенні містить твердження, що заявник підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Відповідач здійснює активні заходи примусу - 17.07.2026 звернувся до Національної поліції України щодо доставлення заявника для складання протоколу про адміністративне правопорушення у зв`язку з неявкою за повісткою. Позиція відповідача є заздалегідь визначеною і це виключає розумне очікування, що відповідач самостійно утримається від заходів призову до вирішення спору. На думку заявника, у разі призову на військову службу під час мобілізації до ухвалення рішення у справі поновлення його прав стане неможливим. Також, заявник посилається на очевидність ознак протиправності оскаржуваних рішень.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Позивач не погодився із ухвалою суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просив скасувати її та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.

В обґрунтування скарги вказує, що суд першої інстанції не врахував надані ним докази вчинення відповідачем дій, що входять до процедури призову у розумінні пункту 6 Порядку № 560.

Зазначив, що суд першої інстанції вимагав докази, які за самою нормативною конструкцією процедури виникають лише на її завершальному етапі - в день відправлення до військової частини, тобто в момент, коли, за висновком Верховного Суду у постанові від 05.02.2025 у справі № 160/2592/23, процедура призову стає незворотною і визнання її протиправною не має наслідком поновлення попереднього становища особи.

Вказав, що Верховний Суд у постанові від 11.04.2024 у справі № 520/7954/22 (з посиланням на постанову від 18.01.2024 у справі № 280/6033/22) прямо зазначив, що право на відстрочку може бути реалізоване лише до моменту набуття статусу військовослужбовця.

Зазначає, що судом першої інстанції не спростовані:

а) предметом позову є право на відстрочку від призову; відповідно до пункту 56 Порядку № 560 відстрочка надається військовозобов`язаним і на військовослужбовців не поширюється. Після призову судове рішення про зобов`язання надати відстрочку стане таким, що не може бути виконане, — спір втратить предмет;

б) підстава звільнення з військової служби для військовослужбовців, чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»), сформульована через ознаку «під час безпосередньої участі» — тобто містить саме ту умову, якої немає в пункті 4 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і відсутність доказів якої відповідач поклав в основу всіх трьох оскаржуваних відмов. Отже, після призову я не матиму правового механізму поновлення становища навіть у разі ухвалення рішення на мою користь;

в) відшкодування шкоди не є механізмом поновлення права на відстрочку, яке за своєю природою не має майнового еквіваленту.

Стверджував про очевидну протиправність спірних рішень та наполягав на невідворотності наслідків у випадку незабезпечення позову у спосіб заборони ІНФОРМАЦІЯ_6 , його посадовим особам, до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі, вчиняти щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (РНОКПП НОМЕР_1 ), дії, пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зокрема: направлення на військово-лікарську комісію, видання наказу про призов, направлення до військової частини чи навчального центру, - окрім перевірки підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення, а також зупинення дії рішення Комісії, оформленого протоколом від 21.08.2026 №10, у частині висновку про те, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації на загальних підставах, до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі.

Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає розгляду справи в силу приписів ч. 4 ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України).

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, позивача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та зазначає.

Відмовляючи у забезпеченні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не доведено існування обставин, вказаних у частині другій статті 150 КАС України, у суду відсутні підстави вважати, що невжиття судом заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав та інтересів заявника.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає.

Частинами 1, 2 статті 150 КАС України встановлено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Відповідно до частини 1 статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Тобто, обов`язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог, як поданого позову так і майбутнього його подання, та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Вказаний правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 13 березня 2020 року у справі № 1740/2484/18, яка відповідно до частини 5 статті 242 КАС України підлягає врахуванню у цій справі.

Підстави забезпечення позову, передбачені частиною другою статті 150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи наявна хоча б одна з названих обставин, і перевірити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Розглядаючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, необхідно також враховувати специфіку правовідносин, стосовно яких виник спір, та їх відповідне законодавче врегулювання, за наслідками аналізу якого можна зробити висновок, чи дійсно застосування заходів забезпечення позову є необхідним у даному конкретному випадку, чи може невжиття таких засобів мати незворотні наслідки.

Спірні правовідносини у цій справі стосуються правомірності рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) регулює правові відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною 2 статті 17 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII встановлено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно з законодавством.

Частиною 3 статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

З 24 лютого 2022 року відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII в Україні введено режим воєнного стану, який триває і дотепер.

Таким чином, виконання громадянами України, придатними до військової служби, в умовах особливого періоду свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, як і дії територіальних центрів комплектування щодо реалізації завдань мобілізації, врегульовано чинним законодавством України.

Необхідність вжиття заходів забезпечення позову позивач обґрунтовує тим, що його призов на військову службу може унеможливити виконання рішення суду у разі його прийняття на користь позивача, оскільки він набуде статусу військовослужбовця, що виключає можливість надання відстрочки.

Втім, колегія суддів зауважує, що на цьому етапі суд позбавлений можливості встановити ознаки протиправності дій відповідача, зокрема щодо законності відмови у наданні відстрочки, оскільки це стосується предмета адміністративного позову. Встановлення таких обставин можливе лише під час розгляду справи по суті, що виключає можливість їх попередньої правової оцінки в межах вирішення питання про забезпечення позову.

Розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з ухваленням відповідного рішення. У свою чергу, забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача до вирішення цієї справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення. Тому, сам факт прийняття суб`єктом владних повноважень (відповідачем) рішення чи не вчинення дій, які на думку заявника порушують його права та інтереси, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення чи бездіяльність є очевидно протиправними і що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання майбутнього рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів особи (позивача) підлягає доведенню у встановленому законом порядку.

Що ж до наявності очевидних ознак протиправності оспорюваного рішення (бездіяльності) та порушення таким рішенням (бездіяльністю) прав, свобод або інтересів осіб, які звернулися до суду, то Верховним Судом у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 826/14303/ 18, від 12 лютого 2020 року у справі № 640/17408/19 та від 27 лютого 2020 року у справі №640/16242/19 вказано, що такі ознаки повинні, насамперед, існувати поза обґрунтованим сумнівом. Таким чином, суд, який застосовує заходи забезпечення позову з цих підстав повинен бути переконаний у тому, що відповідне рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, визначеними частиною 2 статті 2 КАС України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття таких заходів забезпечення позову є дієвим способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам таких порушень. В іншому випадку, висновки суду про наявність очевидних ознак протиправності спірного рішення та порушення ним прав, свобод чи інтересів позивача до розгляду справи по суті, свідчать про наперед сформовану судом правову позицію у справі.

Безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на осіб, на яких поширюються. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до статті 150 КАС України такі обставини, навіть у разі їх доведення, не є вкрай вагомими підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі, адже, як вже наголошувалося, такі обставини підлягають встановленню та доведенню в процесі розгляду справи по суті.

У своїй заяві про забезпечення позову позивач просить заборонити ІНФОРМАЦІЯ_6 , його посадовим особам, до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі, вчиняти щодо ОСОБА_1 дії, пов`язані із заходами призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зокрема: направлення на військово-лікарську комісію, видання наказу про призов, направлення до військової частини чи навчального центру, - окрім перевірки підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення, а також зупинити дію рішення Комісії, оформленого протоколом від 21.08.2026 №10, у частині висновку про те, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації на загальних підставах.

Однак, позивач в обґрунтування обставин, про які ним зазначено в заяві про забезпечення позову, не надав належних доказів, які б на цьому етапі розгляду справи давали можливість суду бути переконаним у тому, що оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність відповідача є «очевидно протиправними» поза обґрунтованим сумнівом.

Враховуючи предмет позову та вимоги заяви позивача про забезпечення позову, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги заяви про забезпечення позову виходять за межі правовідносин, які виникли між позивачем та ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Колегія суддів не вбачає достатніх підстав, які б вказували на необхідність забезпечення позову саме у такий спосіб та даних, які б свідчили про очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам та інтересам позивача, захист яких стане взагалі неможливим без вжиття таких заходів, або ж для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

Підсумовуючи вказане, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що на час подання та розгляду заяви про забезпечення позову не підтверджено існування обставин, які б безумовно вказували на те, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.

Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 320/43862/24, оскільки відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Таким чином, колегія суддів не вбачає жодних законних підстав для задоволення апеляційної скарги позивача.

Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується положеннями статті 322 КАС України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини, а саме рішенням «Серявін та інші проти України», та пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень.

Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Враховуючи вищезазначене, дослідивши фактичні обставини та питання права, які лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 294, 308, 311, 316, 321, 325, 328, 378 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2026 року по справі №520/27502/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Л.В. Любчич

Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк

Повний текст судового рішення виготовлено 08.10.2026.