Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №420/18910/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/18910/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (10003, м. Житомир, вул. О. Ольжича, 7, код ЄДРПОУ 13559341) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, в якому позивач просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління пенсійного фонду в Житомирській о області №155150007530 від 14.04.2026 року про відмову в призначення пенсії за віком на пільгових умовах ОСОБА_1 ; зобов`язати Головне управління пенсійного фонду в Житомирській області зарахувати до стажу роботи гр. ОСОБА_1 період роботи згідно трудової книжки НОМЕР_2 виданої 01 вересня 1989 року, а саме з 01.08.1989 року по 01.08.1994 року на посаді медсестри терапевтичного відділення, з 01.08.1994 року по 01.04.2007 року на посаді медсестри туберкульозного відділення, З 01.04.2007 року по 04.08.2020 року на посаді медсестри кабінету ДОТ – контрольованого лікування амбулаторних хворих на туберкульоз; зобов`язати Головне управління пенсійного фонду в Житомирській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах з моменту прийняття рішення №155150007530, тобто з 14 квітня 2026 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачка 14 квітня 2026 року звернулася до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах. За результатами розгляду заяви відповідачем прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії у зв`язку з неврахуванням до пільгового стажу періодів роботи позивачки та відсутністю, на думку пенсійного органу, необхідного спеціального стажу. Позивачка зазначає, що протягом трудової діяльності працювала медичною сестрою, зокрема у туберкульозному відділенні та кабінеті ДОТ – контрольованого лікування амбулаторних хворих на туберкульоз, а 01 квітня 2007 року на її робочому місці проведено атестацію. На підтвердження зазначених обставин до заяви були подані трудова книжка та довідки про характер і періоди роботи. На думку позивачки, характер виконуваної нею роботи та умови праці дають підстави для зарахування відповідних періодів до пільгового стажу за Списком № 2, оскільки відповідними нормативними актами передбачено право середнього та молодшого медичного персоналу, який безпосередньо обслуговує хворих у туберкульозних закладах, відділеннях і кабінетах, на пенсію за віком на пільгових умовах. Також позивачка посилається, що недоліки в оформленні трудової книжки, зокрема виправлення прізвища, самі по собі не можуть бути підставою для неврахування фактично відпрацьованого стажу, якщо факт роботи підтверджується іншими документами. Окремо зазначено, що відповідальність за проведення атестації робочих місць покладається на роботодавця, а тому непроведення або несвоєчасне проведення такої атестації не може позбавляти працівника права на пільгове пенсійне забезпечення.

За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України.

Від представника відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, а дії Управління — законними та вмотивованими. У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що 06 квітня 2026 року позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою № 348 про призначення пенсії за вислугу років. Заяву було опрацьовано за принципом екстериторіальності, за результатами чого Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області прийнято рішення № 155150007530 від 14 квітня 2026 року про відмову у призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи станом на 11 жовтня 2017 року та з огляду на те, що позивачка продовжує працювати. Відповідач посилається на положення пункту 2-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до яких право на пенсію за вислугу років пов`язується, зокрема, з наявністю необхідного спеціального стажу станом на 11 жовтня 2017 року. На думку відповідача, необхідний спеціальний стаж позивачки на цю дату становив 25 років 5 місяців 2 дні, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років, оскільки необхідний стаж становить 26 років 6 місяців. Крім того, відповідач зазначає, що умовою призначення пенсії за вислугу років є звільнення з посади, яка дає право на цей вид пенсії. Також відповідач зазначає, що до спеціального стажу не зараховано період роботи позивачки з 01 серпня 1989 року по 10 жовтня 2017 року за трудовою книжкою НОМЕР_2 у зв`язку з виправленням прізвища на титульній сторінці трудової книжки та відсутністю підтвердження відповідними первинними документами відомостей, зазначених у довідці № 577 від 25 березня 2026 року. При цьому до страхового стажу, за даними реєстру застрахованих осіб, відповідач зарахував усі періоди трудової діяльності позивачки. Відповідач також посилається на положення пункту 26 Порядку № 637, відповідно до якого у разі розбіжностей у написанні прізвища, імені та по батькові в документах належність таких документів заявникові встановлюється в судовому порядку, а також зазначає про право органів Пенсійного фонду вимагати документи та перевіряти обґрунтованість їх видачі й достовірність поданих відомостей. Крім того, відповідач заперечує проти вимоги про зобов`язання призначити позивачці пенсію, посилаючись на наявність у Пенсійного фонду дискреційних повноважень щодо обчислення страхового та пільгового стажу, а також на те, що встановлення судом обов`язку призначити пенсію без перевірки всіх передбачених законом умов, на думку відповідача, означатиме втручання у дискреційні повноваження органу Пенсійного фонду. У зв`язку з цим відповідач посилається на практику Верховного Суду щодо критеріїв обрання способу захисту прав особи.

Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та відзив на позовну, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступне: ОСОБА_1 06 квітня 2026 року позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років.

Постановою правління Пенсійного фонду України від 16.12.2020 № 25-1 «Про затвердження змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України» передбачено опрацювання заяв про призначення/перерахунки пенсії бек-офісами територіальних органів Фонду в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від місця подачі заяви та місця проживання пенсіонера.

Відповідно до п. 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22- 1 від 25.11.2005 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

Засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначено структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, - Головне управління Пенсійного фонду України у Житомирській області, яке було уповноважене розглянути подану позивачем заяву.

Рішенням ГУ ПФУ у Житомирській області №155150007530 від 14.04.2026 року позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, та, серед іншого, зазначено: «Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі Закон) в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" право на пенсію за вислугу років мають особи, за їхнім зверненням, які на день набрання чинності Законом (на 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, передбачений пунктом „е" статті 55 Закону України „Про пенсійне забезпечення" (далі Закон № 1788) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом: на 1 квітня 2015 року не менше 25 років; 31 грудня 2015 року не менше 25 років 6 місяців; з 11 жовтня 2017 року не менше 26 років 6 місяців.

Пенсії за вислугу років призначаються у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії (стаття 7 Закону № 1788).

Пунктом „е" статті 55 Закону № 1788 із змінами згідно із Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсії", який набув чинності з 01.01.2016 року передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти та охорони здоров`я незалежно від віку і за наявності спеціального стажу роботи за переліком закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року № 909 (із змінами) (далі Перелік). Згідно статті 24 Закону, страховий стаж це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду в системі відповідно до вимог цього Закону, за даними, що містяться персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина перша статті 24 Закону). Відповідно до пункту 26 Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року № 637 (далі-Порядок № 637) у разі виявлення розбіжностей в написанні прізвища, імені та по батькові в наданих заявником документах, належність цих документів заявникові встановлюється в судовому порядку.

Згідно пункту 3 статті 44 Закону органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.

Страховий стаж особи з кратністю згідно статті 60 Закону України „Про пенсійне забезпечення" становить 47 років 5 місяців 13 днів.

Спеціальний стаж відповідно до пункту „е" статті 55 Закону України „Про пенсійне забезпечення" із змінами згідно із Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" становить 0 років 0 місяців 0 днів станом на 11.10.2017.

За доданими документами до страхового стажу зараховано всі періоди роботи.

До спеціального стажу не зараховано період роботи з 01.08.1989 по 10.10.2017 відповідно до трудової книжки НОМЕР_3 від 01.08.1989 року, оскільки на титульній сторінці виправлене прізвище та відповідно до довідки №577 від 25.03.2026, оскільки не підтверджено первинними документами, що потребує перевірки.

Згідно реєстру застрахованих осіб до страхового стажу зараховано всі періоди трудової діяльності. Заявник працює з 17.11.2020. Таким чином заявник матиме право на пенсійну виплату з 16.03.2031 або при набутті необхідного спеціального стажу та у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. За таких обставин вирішено: Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років відповідно до розділу XV Прикінцевих положень Закону України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням вимог пункту „е" статті 55 Закону України „Про пенсійне забезпечення" в зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи станом на 11.10.2017 та оскільки заявник працює.».

Вважаючи неправомірним рішення щодо відмови в призначенні пенсії за вислугу років, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України "Про пенсійне забезпечення" №1788-ХІІ від 05.11.1991 та Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV від 09.07.2003 в редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон №1058-IV, відповідно до статті 8 якого громадянин України має право на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною першою статті 24 Закону №1058-ІV встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина друга статті 24 Закону №1058-ІV).

Згідно з частиною четвертою статті 24 Закону №1058-ІV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

В силу положень статті 2 Закону №1788-XII, цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Відповідно до статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Статтею 52 Закону №1788-ХІІ встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.

Пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції до 02.03.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII (далі - Закон №213-VIII), що набрав чинності 01.04.2015, статтю 55 Закону №1788-ХІІ викладено в новій редакції.

Так, право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII, який набрав чинності 01.01.2016, внесені зміни до статті 55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у пункті "е" в абзаці першому слова "незалежно від віку" замінено словами та цифрами "після досягнення 55 років" і доповнено абзацами дванадцятим – двадцять п`ятим.

Таким чином, пункт "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ у зазначеній редакції передбачав, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку:

50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року;

50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року;

51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року;

51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року;

52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року;

52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року;

53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року;

54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року;

54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року;

55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.

У свою чергу, Рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII.

Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Конституційний Суд України вказав, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення", та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статтям 1, 3, частині третій статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

З огляду на викладене, зазначені положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" втратили чинність з 04.06.2019, тому з 04.06.2019 при вирішенні питання про призначення пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII.

Отже, з 04.06.2019 при визначенні права позивачка на отримання пенсії за вислугу років необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Записи трудової книжки ОСОБА_1 містять відомості про її роботу на посадах медичної сестри.

Згідно з довідкою №85 від 24.03.2026 року ОСОБА_1 зарахована на посаду сестри медичної терапевтичного відділення Ананьївської центральної районної лікарні з 01.08.1989 року наказ №120 від 04.07.1989 року. З 05.12.1991 року по 16.01.1993 року їй надана відпустка без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею двох років.

З 01.08.1994 року позивачку переведено на посаду сестри медичної туберкульозного відділення згідно з наказом №115 від 01.08.1994 року. З 20.07.2005 року по 26.03.2008 року їй надана відпустка без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку згідно з наказом №92 від 11.07.2005 року.

З 01.05.2007 року позивачку переведено на посаду сестри медичної кабінету ДОТ - контрольованого лікування амбулаторних хворих на туберкульоз згідно з наказом №32 від 31.03.2007 року.

01 квітня 2007 року проведено атестацію робочого місця сестри медичної кабінету ДОТ згідно з наказом №14 від 01.04.2007 року.

04.08.2020 року позивачку звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України згідно з наказом №38 від 04.08.2020 року.

Суд зазначає, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.

Тобто, в розрізі даної справи та за умови підтвердження трудового стажу, як громадянки України, позивачка наділена правом на відповідний соціальний захист з боку держави, яка в особі своїх органів не може відмовляти у його наданні з формальних підстав.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 28.08.2018 у справі №175/4336/16-а, від 25.09.2018 у справі №242/65/17, від 27.02.2019 у справі №423/3544/16-а та від 11.07.2019 у справі №242/1484/17 та від 31.03.2020 у справі №446/656/17.

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Відсутність посилання чи неточних записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретну посаду, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за вислугу років.

Вказане відповідає сталій правовій позиції Верховного Суду щодо застосування норм права в аналогічних спірних правовідносинах, висловленій у постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17, від 21.02.2018 у справі №687/975/17, від 26.06.2019 у справі №607/4243/17.

Суд критично оцінює позицію відповідача щодо незарахування до спеціального стажу позивачки періоду роботи з 01.08.1989 року по 10.10.2017 року відповідно до трудової книжки НОМЕР_2 у зв`язку з виправленням прізвища на титульній сторінці трудової книжки та посиланням на непідтвердження первинними документами відомостей, зазначених у довідці №577 від 25.03.2026 року, оскільки наданими до матеріалів справи документами підтверджується факт роботи позивачки на відповідних посадах у закладах охорони здоров`я, а недоліки оформлення документів, які не спростовують факту роботи, самі по собі не можуть бути підставою для позбавлення особи права на пенсійне забезпечення.

При цьому суд враховує, що відповідно до даних, наведених самим відповідачем у спірному рішенні, до страхового стажу позивачки зараховано всі періоди її трудової діяльності, а спеціальний стаж не зараховано саме у зв`язку з наведеними відповідачем формальними підставами.

З огляду на викладене, спірні періоди роботи позивачки, які підтверджені трудовою книжкою та іншими наданими документами, підлягають врахуванню при визначенні спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років.

Водночас суд враховує наявність у матеріалах справи відомостей про перебування позивачки у відпустках по догляду за дітьми, а тому при визначенні тривалості спеціального стажу підлягають врахуванню саме періоди фактичної роботи, які дають право на пенсію за вислугу років.

З урахуванням наведеного, навіть без включення періодів перебування позивачки у відпустках по догляду за дітьми, тривалість підтвердженої спеціальної роботи є достатньою для набуття права на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII.

Окремо суд зазначає, що посилання відповідача на відсутність необхідного спеціального стажу саме станом на 11.10.2017 року не може бути визнано достатньою підставою для відмови у призначенні пенсії за вислугу років. Визначальним є встановлення права особи на відповідний вид пенсії на момент звернення із заявою про її призначення.

Відповідно, спеціальний стаж визначається не станом на 11.10.2017, а станом на дату звернення за призначенням пенсії.

Аналогічне правозастосування здійснено у постанові Верховного Суду від 06.11.2023 у справі №240/24/21.

Зважаючи на вищевикладене, належною для застосування є редакція пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII, яка передбачає наявність спеціального стажу від 25 до 30 років, і періоди роботи після 11.10.2017 року підлягають врахуванню як стаж за вислугу років (спеціальний).

На час звернення ОСОБА_1 із заявою від 06.04.2026 про призначення пенсії за вислугу років позивачці підлягала до зарахування для визначення права на призначення пенсії за вислугу років трудова діяльність на посадах медичної сестри, зазначених у наданих до суду документах.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд приходить до висновку, що з метою захисту порушених прав позивача є підстави для виходу за межі позовних вимог та прийняття рішення про визнання протиправним та скасування рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 14.04.2026 за №155150007530 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років та зобов`язання відповідача зарахувати спеціальний стаж позивачки.

При цьому суд враховує, що у позовній заяві позивачка помилково визначила вид пенсії як пенсію за віком на пільгових умовах. Водночас зі змісту оскаржуваного рішення та матеріалів справи вбачається, що заяву від 06.04.2026 №348 подано саме для призначення пенсії за вислугу років, а спірне рішення прийнято саме за результатами розгляду цієї заяви.

Тому суд, виходячи зі змісту спірних правовідносин та з метою повного й ефективного захисту порушеного права позивачки, оцінює правомірність рішення відповідача саме як рішення про відмову у призначенні пенсії за вислугу років.

При цьому суд встановив, що підставою для відмови у призначенні пенсії за вислугу років фактично стало неврахування відповідачем до спеціального стажу позивачки спірних періодів її роботи.

Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи: з 01.08.1989 року по 01.08.1994 року на посаді медичної сестри терапевтичного відділення; з 01.08.1994 року по 01.04.2007 року на посаді медичної сестри туберкульозного відділення; з 01.04.2007 року по 04.08.2020 року на посаді медичної сестри кабінету ДОТ – контрольованого лікування амбулаторних хворих на туберкульоз.

Разом з тим, суд не вважає за можливе безпосередньо зобов`язати відповідача призначити позивачці пенсію за вислугу років, оскільки остаточне визначення тривалості спеціального стажу з урахуванням усіх документів, періодів роботи та інших обставин, що мають значення для призначення пенсії, належить до повноважень органу Пенсійного фонду України.

З огляду на викладене, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки у цій справі є зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.04.2026 №348 про призначення пенсії за вислугу років з урахуванням висновків суду щодо зарахування спірних періодів роботи до спеціального стажу та за результатами такого розгляду прийняти відповідне рішення.

Такий спосіб захисту відповідає завданню адміністративного судочинства та забезпечує реальне відновлення порушеного права позивачки, оскільки виключає повторне застосування відповідачем підстави для відмови, правомірність якої спростована судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача, а тому, виходячи з вимог вищенаведеного чинного законодавства України та обставин, встановлених в ході розгляду справи, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач також просить вирішити питання про стягнення з відповідача понесених ним судових витрат на правничу допомогу.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-третьою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частинами п`ятою, шостою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини сьомої статті 134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Отже, положеннями Кодексу адміністративного судочинства України передбачено відшкодування витрат на професійну правничу допомогу виключно адвокатам; заявлена до стягнення сума витрат має бути співмірною з наданими послугами, обґрунтованою та пропорційною до предмета спору, ці витрати мають бути пов`язаними з розглядом справи.

Суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Аналогічний правовий висновок викладений в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 у справі № 816/416/18.

Приписами п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України від 05 липня 2012року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до п. 6, 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі статтею 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

У свою чергу, в підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги.

Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.

Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 року №23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Аналізуючи наведені правові норми, суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку погодинної вартості правової допомоги є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.

На підтвердження заявлених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копію ордеру про надання правової допомоги серії ВН №1712866 від 29.05.2026 року.

Судом досліджені документи, надані позивачем на підтвердження витрат на правову допомогу. Позивачем при заявлені вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу не надано доказів на підтвердження фактично понесених витрат у зв`язку з оплатою надання правничої допомоги.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої палати у складі Верховного суду від 27 червня 2018року у справі №826/1216/16.

З огляду на вказане, вимога про стягнення витрат на правничу допомогу є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (10003, м. Житомир, вул. О. Ольжича, 7, код ЄДРПОУ 13559341) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №155150007530 від 14.04.2026 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи: з 01.08.1989 року по 01.08.1994 року на посаді медичної сестри терапевтичного відділення; з 01.08.1994 року по 01.04.2007 року на посаді медичної сестри туберкульозного відділення; з 01.04.2007 року по 04.08.2020 року на посаді медичної сестри кабінету ДОТ – контрольованого лікування амбулаторних хворих на туберкульоз.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.04.2026 року №348 про призначення пенсії за вислугу років з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні, та за результатами її розгляду прийняти відповідне рішення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1064,96 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.К. Василяка