Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №542/1697/24 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 542/1697/24 Номер провадження 22-ц/814/3351/26Головуючий у 1-й інстанції Материнко М. О. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 рокум. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Пікуль В.П., Одринської Т.В., при секретарі судового засідання Буйновій О.П., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Новосанжарського районного суду Полтавської області, Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації,-

В С Т А Н О В И В :

До Октябрського районного суду м. Полтави із позовною заявою звернулася

ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Новосанжарського районного суду Полтавської області, Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації.

В обгрунтування своїх позовних вимог вказувала, що : 1) Що апарат суду систематично допускає помилки в Автоматизованій системі документообігу суду (АСДС) щодо визначення суті спорів і по відношенню до інших учасників процесу, а не лише в її справах № 546/19/24 та № 546/160/23. 2) Що суддя Гринь О.О. має об`єктивну та підтверджену практику відмовлятися від проведення призначених судових засідань або відмовлятися постановляти ухвали про відкладення розгляду у справах інших громадян так само, як це було зроблено 06.09.2024 у справі № 546/19/24. 3) Що призначення лише однієї або двох справ на день є типовим навантаженням судді Гринь О.О., оскільки наявні докази з ЄДРСР свідчать про протилежне (у дні розгляду справ інших осіб суддя призначає та розглядає в середньому по 6-8 справ). 4) Що суддя Гринь О.О. регулярно постановляє (підписує) ухвали наступного дня після дати призначеного судового засідання для інших учасників справ, як це сталося з ухвалою від 05.09.2024, яка фактично була підписана та надіслана до ЄДРСР 06.09.2024. 5) Що для перенесення засідань, не підписання ухвал вчасно або невірного внесення даних до АСДС існували об`єктивні причини (наприклад, надзвичайна складність саме моїх справ порівняно з іншими, технічні збої в системі, які вплинули виключно на мої справи, або інші непереборні обставини). 6) Що дії апарату суду та судді Гринь О.О. переслідували якусь легітимну мету, і що обрані ними засоби (ігнорування суті моїх справ, затримки) були пропорційними цій меті. 7) Що внесення неправильної інформації щодо суті її справ до АСДС було наслідком технічного збою програми або звичайної людської помилки (описки), а не свідомим діянням. 8) Що недоліки були виявлені працівниками апарату суду самостійно та виправлені в робочому порядку, як це має відбуватися при звичайних помилках. 9) Що рішення та дії працівників суду і судді базувалися виключно на нормах процесуального права та об`єктивних обставинах. 10) Що до позивача не застосовувався індивідуальний, упереджений підхід, який відрізняється від ставлення до інших громадян, чиї справи розглядалися в той самий період (з 26.08.2024 по 06.09.2024).

Державні органи, які входять до складу відповідача Держави України, недобросовісно віднеслися до виконання обов`язків учасників справи. Вони не сприяли своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи і тому до своїх заяв по суті справи не подали доказів по суті справи.

Рішенням Шевченківський районний суд міста Полтави від 15 квітня 2026 року в задоволенні позовної заяви за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Новосанжарського районного суду Полтавської області, Держави Україна в особі Державної Казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації було відмовлено.

З вказаним рішенням суду не погодилась ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій прохає скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2026 року у повному обсязі та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Стверджує, що зазначене рішення незаконним та необґрунтованим, оскільки воно ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та істотного порушення норм процесуального права.

Акцентує увагу суду, що суд першої інстанції фактично не дослідив обставини, покладені в основу позовних вимог, та не надав належної правової оцінки доказам, поданим позивачем. У позовній заяві було наведено вісім основних обставин, які, на думку позивача, свідчать про системний, вибірковий та упереджений характер дій (бездіяльності) Новосанжарського районного суду Полтавської області виключно щодо розгляду її справ № 546/19/24 та № 546/160/23 у період з 26 серпня по 06 вересня 2024 року.

Відзив на адресу полтавського апеляційного суду не надходив.

Судове засідання в суді апеляційної інстанції проводилося в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. На момент розгляду справи сторони та інші особи, які брали участь в розгляді справи будучи належним чином та завчасно повідомленими про час і місце слухання справи, в судове засідання не з`явилися..

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено наявності передбачених законом підстав для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації. Суд зазначив, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт дискримінаційного ставлення до позивача за будь-якою із захищених законом ознак, наявність моральної шкоди, причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та заподіяною шкодою, а також інших елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такого способу захисту. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на неналежне визначення складу відповідачів у справі, зазначивши, що у спорах про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя, належним відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади, уповноважений представляти її інтереси у спірних правовідносинах.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами 1, 2 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації; у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За змістом частини 1 статті 1167 ЦК України та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Проте фізична чи юридична особа звільняється від відповідальності щодо відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання завдана не з її вини.

Відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно з статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.

Відтак у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

Аналогічний за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №761/35803/16-ц (провадження №14-316цс19).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

У ч. 1 ст. 1 цього Закону терміни вживаються в такому значенні: 2) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; 5-1) пособництво у дискримінації - будь-яка свідома допомога у вчиненні дій або бездіяльності, спрямованих на виникнення дискримінації; 6) пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; 7) утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.

Відповідно до положень ст. 5 цього Закону, формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

Як зазначено у ст. 6 даного Закону, відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені ст. 5 цього Закону, забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Конституційний Суд України вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).

Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №804/2823/16, провадження № 11-433апп19.

У справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог статей 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

олегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає встановленим у справі обставинам та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права. Позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження факту дискримінації, наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення, зокрема протиправної поведінки відповідача, заподіяння моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою і заявленою шкодою.

Самі лише доводи позивача про неналежне виконання судом процесуальних обов`язків під час розгляду іншої справи не свідчать про наявність дискримінації чи незаконних дій держави, які могли б бути підставою для відшкодування моральної шкоди.

Колегія суддів зазначає, що доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги судом апеляційної інстанції, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому задоволенню вони не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 02 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя : __________________________ Г.Л. Карпушин

Судді: __________________ В.П. Пікуль _________________Т.В. Одринська