Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №727/15980/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року

м. Чернівці

справа № 727/15980/25

провадження № 22-ц/822/1862/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – Акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Боднар Ірина Михайлівна, Перший відділ Державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства України,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Літвінова О. Г.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі – АТ КБ «ПРИВАТБАНК», Банк).

Просив суд визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 21 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. та зареєстрований у реєстрі за № 10157, про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПРИВАТБАНК» грошових коштів у розмірі 50 195 гривень 05 копійок.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 21 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. вчинено виконавчий напис № 10157 про стягнення заборгованості за кредитним договором № DNH4KP20830410 від 28 вересня 2005 року, який був укладений з АТ КБ «ПРИВАТБАНК».

Як вбачається зі змісту виконавчого напису, сума заборгованості за вказаним кредитним договором становив 50 195 гривень 05 копійок. Вважав, що ця заборгованість не є безспірною.

Вказував, що письмова вимога про усунення порушень банком йому не направлялася. Також зазначає, що нотаріусу не були подані документи, які підтверджують безспірність заборгованості, а з дня виникнення права вимоги до моменту вчинення напису минуло більше трьох років, оскільки кредитний договір був укладений 28 вересня 2005 року, а виконавчий напис виданий 21 листопада 2016 року.

Про існування оскаржуваного виконавчого напису він дізнався лише на початку 2025 року. Зокрема, листом № 40940 від 26 березня 2025 року Перший відділ державної виконавчої служби у місті Чернівці повідомив його про те, що на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження за номером АСВП № 53932903 щодо виконання вказаного виконавчого напису.

Вважав, що виконавчий напис винесений незаконно та таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з тим, що вчинений без надання банком усіх необхідних документів, які підтверджують безспірність вимоги, а також із пропуском строків встановлених законом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно з інформацією приватного нотаріуса, оригінали документів, на підставі яких був вчинений оскаржуваний виконавчий напис, були знищені у грудні 2021 року по закінченню терміну їх зберігання. З огляду на це, суд був позбавлений об`єктивної можливості перевірити доводи позивача про ненадання банком усіх необхідних документів для вчинення виконавчого напису.

Водночас суд наголосив, що підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, може бути лише встановлений судом факт відсутності боргу або менший його розмір. Проте позивач не надав жодних власних розрахунків чи інших доказів, які б підтверджували відсутність боргу або свідчили про спірність суми, вказаної у виконавчому написі.

Окрім цього, суд дійшов висновку про пропуск позивачем строків позовної давності.

Суд виходив із того, що позивач не міг не знати про порушення своїх законних прав та інтересів, адже з матеріалів справи вбачається, що АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вперше звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 ще в 2013 році з позовами про стягнення заборгованості, а в 2024 році позивач ОСОБА_1 звертався до АТ КБ «ПРИВАТБАНК» щодо коректного нарахування суми заборгованості за кредитним договором № DNH4KP20830410 від 28 вересня 2005 року.

Крім цього, суд також бере до уваги ті обставини, що першим відділом державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження № АСВП:53932903 щодо виконання виконавчого напису, в якому 13 червня 2018 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. Про вказані обставини було повідомлено представнику за довіреністю ОСОБА_1 – ОСОБА_3 у відповідь на його звернення 18 березня 2025 року.

Враховуючи наведені обставини у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не міг не знати про порушення своїх прав значно раніше, однак звернувся до суду з позовом лише 17 грудня 2025 року. Відтак, у задоволенні позовних вимог було відмовлено саме у зв`язку із пропуском строків позовної давності для звернення до суду.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Вказує на те, що суд помилково відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строків позовної давності. Стверджує, що предметом спору в даній справі є не нарахування суми боргу, а саме визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Про існування оскаржуваного напису позивач дізнався лише з листа державного виконавця від 26 березня 2025 року (яке було надано на запит представника), відтак строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом ним не пропущено.

Звертає увагу на те, що суд, встановивши факт знищення нотаріусом документів нотаріальної справи у зв`язку із закінченням терміну зберігання, безпідставно не врахував, що обов`язок надати суду їх копії покладається саме на відповідача.

Наголошує на відсутності належних та допустимих доказів фактичного повідомлення його банком про порушення зобов`язань та вимогу їх усунути. Неотримання вимоги об`єктивно позбавило його можливості подати нотаріусу заперечення щодо суми боргу, що виключає безспірність заборгованості та саму можливість вчинення виконавчого напису.

Стверджує, що виконавчий напис вчинено з грубим порушенням строків, визначених статтею 88 Закону України «Про нотаріат». Зазначає, що кредитний договір був укладений 28 вересня 2005 року строком на 24 місяці (до 28 вересня 2007 року включно), відтак право вимоги у відповідача виникло саме 28 вересня 2007 року. Проте оспорюваний виконавчий напис був вчинений 21 листопада 2016 року, тобто поза межами встановленого законом трирічного строку з дня виникнення права вимоги, що є беззаперечною підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню.

Узагальнені доводи інших учасників справи

Представник АТ КБ «ПРИВАТБАНК» подав письмові пояснення на апеляційну скаргу, які за своїм змістом є відзивом. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року – без змін.

Вважає, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не підтверджені жодними доказами.

Стверджує, що позивач достеменно знав про отриманий у 2005 році кредит, оскільки ще у 2013 році під час розгляду іншої судової справи № 727/4380/13-ц подавав відзив, у якому визнавав факт укладення кредитного договору та використання кредитних коштів. Відтак, твердження апелянта про те, що він дізнався про наявний кредит лише з листа банку від 29 листопада 2024 року, не відповідають дійсності та свідчать про подання суду вибіркової інформації.

Вказує, що позивач не надав жодних контррозрахунків, доказів невідповідності суми боргу або платіжних документів, які б підтверджували часткове чи повне виконання ним зобов`язань станом на день вчинення виконавчого напису.

Звертає увагу на те, що на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису надання письмової вимоги кредитора до переліку документів, що подавалися нотаріусу, не вимагалося законодавством. Тому посилання позивача на неотримання ним листа з вимогою про усунення порушень як на підставу для скасування виконавчого напису є безпідставним. Банк надав нотаріусу всі необхідні документи згідно з чинним на той час Переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Наголошує, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. З матеріалів справи вбачається, що позивачу було відомо про порушення його прав значно раніше: банк звертався до суду про стягнення боргу ще у 2013 році, у 2018 році було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, а батько позивача (діючи за довіреністю) листувався з банком і знав про намір вчинити виконавчий напис та точну суму боргу ще у 2016 році. Незважаючи на обізнаність про ці обставини, позивач звернувся до суду з позовом лише у 2025 році, пропустивши строк позовної давності.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

28 вересня 2005 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПРИВАТБАНК» укладено кредитний договір № DNH4KP20830410.

Відповідно до укладеного договору № DNH4KP20830410 від 28 вересня 2005 року ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 1781 гривень на придбання побутової техніки зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис відповідача у заяві.

Відповідно до умов договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов.

Крім цього сторони узгодили, що кредит надається строком на 24 місяці, тобто до 28 вересня 2007 року.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов`язання за вказаним кредитним договором банк у 2013 році звернутися до Шевченківського районного суду із позовною заявою про стягнення заборгованості, що підтверджується ухвалою суду від 27 травня 2013 року у справі № 727/4380/13-ц.

За заявою представника АТ КБ «ПРИВАТБАНК» 21 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського (Дніпропетровського) міського нотаріального округу Боднар І. М. було вчинено виконавчий напис № 10157, щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованість за кредитним договором від 28 вересня 2005 року в загальному розмірі 50 195 гривень 05 копійок.

Відповідач пред`явив виконавчий напис для виконання до Першого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління міністерства України (юстиції), в зв`язку з чим на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження АСВП № 53932903.

13 червня 2018 року державний виконавець Піц А. В., керуючись пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», винесла постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Позиція апеляційного суду

Відповідно до частини першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відтак, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції у межах зазначених вище доводів апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Враховуючи характер спірних правовідносин, доводи та заперечення учасників справи, основні питання, які постали перед апеляційним судом у цій справі полягають у тому, чи дотримано нотаріусом передбаченого законодавством порядку під час вчинення оспорюваного виконавчого напису, і якщо ні, то чи наявні підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності?

За обставин цієї справи, колегія суддів апеляційного суду виснувала, що оспорюваний виконавчий напис вчинено з порушенням строків, встановлених статтею 88 Закону України «Про нотаріат», що є самостійною і достатньою підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню, а висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем позовної давності є помилковим.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Щодо порядку вчинення виконавчого напису нотаріусом

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлює Закон України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (стаття 39 цього Закону). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Мета вчинення виконавчого напису – надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.

Правовому регулювання процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій (далі - Порядок).

Відповідно до статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками, наданими стягувачем документами згідно з Переліком, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Отже, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак, сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості, як такого.

Згідно з підпунктом 2.1 глави 16 розділу II Порядку № 296/5 для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника – фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі, якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 глави 16 розділу II Порядку № 296/5).

Згідно з підпунктами 3.2, 3.5 глави 16 розділу II Порядку № 296/5 безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі – Перелік № 1172).

При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку № 1172. Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку № 296/5.

Отже, в обов`язок нотаріуса входить перевірка безспірності боргу у боржника після надання стягувачем документів, що встановлюють прострочення зобов`язання. При наявності заперечень боржника нотаріус повинен оцінити його аргументи на предмет наявності ознаки безспірності відносно вимог кредитора. За відсутності ознаки безспірності нотаріус повинен відмовити у здійсненні виконавчого напису.

Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується із висновками Верховного Суду наведеними у постанові від 27 серпня 2025 року у справі № 569/10609/22.

Підставами позову у цій справі про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, позивач визначав наступні: відсутність документів, що підтверджують безспірність заборгованості боржника; не направлення стягувачем письмової вимоги боржнику про усунення порушення виконання зобов`язання, а також вчинення виконавчого напису поза встановленого законом строку.

Щодо безспірності вимог кредитора

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів .

Отже, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору щодо заборгованості як такого.

З урахуванням статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.

Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто, чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.

Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документів, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц (провадження № 14-83цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19), Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 381/4906/24 (провадження № 61-8809 св 25).

За обставин цієї справи, на момент вчинення нотаріальної дії (21 листопада 2016 року) чинне законодавство, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та Перелік № 1172, не передбачало обов`язку стягувача направляти боржнику письмову вимогу про усунення порушень зобов`язання за незабезпеченим кредитним договором та, відповідно, надавати нотаріусу докази її направлення.

З огляду на це, сама по собі відсутність доказів направлення такої вимоги боржнику не може свідчити про порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, а тому колегія суддів вважає помилковими доводи позивача у цій частині.

Щодо дотримання строків учинення виконавчого напису нотаріусом

У частині першій статті 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції станом на дату вчинення спірного в цій справі виконавчого напису нотаріуса та виникнення спірних правовідносин) передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Апеляційний суд виходить із того, що визначальним для цієї справи є з`ясування моменту, з якого у АТ КБ «ПРИВАТБАНК» виникло право вимоги до позивача за кредитним договором № DNH4KP20830410 від 28 вересня 2005 року.

Відповідаючи на зазначене питання, колегія суддів звертається до правового висновку наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12:

«48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно.

52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування.

53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.»

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема копії кредитного договору № DNH4KP20830410 від 28 вересня 2005 року, сторони узгодили, що позивачу надається строковий кредит на 24 місяці, тобто до 28 вересня 2007 року.

Доказів продовження строку користування кредитними коштами сторонами суду надано не було.

Відтак, колегія суддів доходить висновку, що право вимоги АТ КБ «ПРИВАТБАНК» до позивача про повернення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі виникло після закінчення погодженого сторонами строку кредитування, а саме з 29 вересня 2007 року.

Крім цього, як зазначає представник відповідача, останній вже звертався у 2013 році до суду у зв`язку із неналежним виконанням позивачем своїх обов`язків за цим кредитним договором, а відтак у колегії суддів відсутні підстави для сумніву, що строк виконання зобов`язання позивачем настав пізніше 2013 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-42звг25) дійшла наступних висновків:

«69. Отже, строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом різняться залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин та у відносинах між юридичними особами такий строк складає не більше одного року.

70. При цьому строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (пункт 3.4 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій).

71. З огляду на викладене виконавчий напис вчиняється нотаріусом за наявності двох умов: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; якщо з моменту виникнення права на позасудове вирішення спору не минув строк, передбачений законом.

72. У Рішенні від 01.07.2020 № 7-р (I)/2020 Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» такими, що відповідають Конституції України. При цьому Конституційний Суд України виходив з такого змісту частини першої статті 88 цього Закону:

«Відповідно до частини першої статті 88 Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Із дослідження наведених положень Закону вбачається, що строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом є відмінними залежно від кола учасників правовідносин: у відносинах між юридичними особами строк скорочений порівняно зі строком, який застосовується у відносинах між фізичними особами. Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання діяльності нотаріату в частині визначення строків, у межах яких нотаріус може вчинити виконавчий напис, законодавець запровадив чітку їх диференціацію залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин. Наведене дає підстави стверджувати, що передбачене оспорюваними положеннями Закону регулювання є реалізацією Верховною Радою України виключних повноважень визначати організацію і діяльність, у тому числі нотаріату, як це встановлено в пункті 14 частини першої статті 92 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 88 Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності».

73. Викладене переконливо свідчить, що положення, закріплені у статті 88 Закону України «Про нотаріат» у відповідній редакції, є чіткими, зрозумілими та однозначними, підстав для їх обмежувального чи розширеного тлумачення немає.

76. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

77. Звідси сама природа позовної давності полягає в тому, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права саме судом.

78. Після спливу встановлених у статті 88 Закону України «Про нотаріат» строків вчинення виконавчого напису нотаріуса стягувач може захистити своє порушене право та/або інтерес у суді.

79. Позовна давність є виключно інститутом судового захисту порушених прав або інтересів та не може застосовуватися до позасудових способів захисту цивільних прав».

Як зазначалось вище, за обставин цієї справи, право вимоги Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 28 вересня 2005 року виникло наступного дня після закінчення погодженого сторонами строку кредитування, а саме 29 вересня 2007 року.

Отже, перебіг передбаченого статтею 88 Закону України «Про нотаріат» трирічного строку, в межах якого банк мав право на позасудове стягнення боргу шляхом звернення до нотаріуса, розпочався 29 вересня 2007 року та, відповідно, сплив 29 вересня 2010 року.

Настання строку виконання зобов`язання задовго до звернення до нотаріуса підтверджується і тим фактом, що ще у 2013 році АТ КБ «ПРИВАТБАНК» зверталося до суду з позовом про стягнення цієї ж суми заборгованості.

Незважаючи на ці обставини, за вчиненням виконавчого напису банк звернувся, а приватний нотаріус вчинив оспорюваний напис лише 21 листопада 2016 року – тобто через понад дев`ять років після виникнення права вимоги.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що оспорюваний виконавчий напис вчинено з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, що є достатньою підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню,.

Суд першої інстанції не дослідив питання щодо дотримання Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Боднар І. М. строків учинення оспорюваного виконавчого напису, наведеного вище не врахував, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог у цій частині.

Щодо можливості застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності

Колегія суддів вважає помилковими висновок суду першої інстанції щодо можливості застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску позовної давності.

Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Згідно з висновком, сформульованим ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus), механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Оспорюваний виконавчий напис вчинено нотаріусом 21 листопада 2016 року.

Звертаючись із цим позовом ОСОБА_1 вказував на те, що про порушення його права дізнався лише на початку 2025 року з листа Першого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці № 40940 від 26 березня 2025 року, у якому зазначалося про перебування на примусовому виконанні виконавчого провадження № АСВП:53932903.

В свою чергу АТ КБ «ПРИВАТБАНК» у суді першої інстанції вказувало на те, що позивач про порушення свого права міг дізнатися значно раніше, враховуючи наявність судового спору про стягнення боргу ще у 2013 році, листування його батька з банком у 2016 році, а також відкриття виконавчого провадження з примусового виконання спірного виконавчого напису.

На підтвердження цих доводів банком було вказано на відзив позивача у судовій справі № 727/4380/13-ц, постанову державного виконавця від 13 червня 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № АСВП:53932903, а також письмове звернення батька позивача, з якого слідує обізнаність про намір банку вчинити виконавчий напис на вказану суму боргу ще у 2016 році.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Разом з цим колегія звертає увагу на те, що під час запровадження карантину та воєнного стану в Україні, законодавець неодноразово вносив зміни до законодавства, які впливали на перебіг позовної давності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався та був відмінений з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Крім того, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року

№ 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався і триває дотепер.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04 вересня 2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений.

Отже, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а із 30 січня 2024 року перебіг такого строку було зупинено по 03 вересня 2025 року включно.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24, та Верховний Суд у постанові від 30 вересня 2026 року у справі № 334/4421/24.

Із позовом у цій справі представник ОСОБА_1 звернувся 17 грудня 2025 року.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення позивач міг отримати раніше.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду викладала, зокрема, у підпунктах 7.9-7.12 постанови від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та підпунктах 5.23-5.26 постанови від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

Отже, на ОСОБА_1 у цій справі покладається обов`язок із доведення тієї обставини, що він не міг довідатися про спірний виконавчий напис раніше, ніж фактично довідався. Водночас відповідач не тільки не позбавлений процесуальної можливості наводити заперечення на такі доводи позивача, а й у силу принципу змагальності судового процесу має довести, що останній міг дізнатися про порушення своїх прав раніше.

Колегія суддів враховує, що процедура вчинення виконавчого напису нотаріусом не передбачає участі у ній боржника, який про відповідну подію може дізнатися лише постфактум.

Натомість АТ КБ «ПРИВАТБАНК» як кредитор позивача, об`єктивно мав мати інформацією про повідомлення боржника щодо вчиненого нотаріусом виконавчого напису.

Подані позивачем документи не дають підстав для висновку, що повідомлений ним момент обізнаності (початок 2025 року) про порушення свого права є очевидно недостовірним.

За таких обставин з урахуванням вищенаведених особливостей перебігу строку позовної давності, АТ КБ «ПРИВАТ БАНК» підлягало доведенню, що про вчинення оспорюваного виконавчого напису нотаріуса позивач довідався або міг довідатися до 15 липня 2017 року (з урахуванням строку, який минув з дня поновлення перебігу строків позовної давності до моменту звернення до суду (105 днів)). Однак ці обставини відповідач у судах першої та апеляційної інстанцій не доводив.

Посилання Банку про обізнаність позивача із вчиненням виконавчого напису за наслідками винесення державним виконавцем постанови від 13 червня 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № АСВП:53932903, правового значення не мають. Навіть за умови гіпотетичної обізнаності боржника про порушення свого права у 2018 році, встановлений законом трирічний строк позовної давності не сплинув до 02 квітня 2020 року (дати набрання чинності Законом № 540-IX щодо продовження строків на час карантину).

Колегія суддів вважає необґрунтованими аргументи відповідача про можливість ознайомлення позивача із порушенням його прав під час розгляду іншої судової справи № 727/4380/13-ц у 2013 році, оскільки судове провадження про стягнення боргу відбувалося задовго до вчинення оспорюваного виконавчого напису від 21 листопада 2016 року. Зазначені обставини об`єктивно не можуть свідчити про обізнаність особи щодо вчинення нотаріальної дії, якої на той момент не існувало.

Так само колегія суддів вважає помилковими доводи відповідача про обізнаність позивача на підставі листування його батька з банком, зокрема у лютому 2025 року, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували фактичне вручення ОСОБА_1 копії виконавчого напису або належне повідомлення його державним виконавцем про відкриття виконавчого провадження у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

З даного приводу колегія суддів зауважує, що зі змісту наданого представником АТ КБ «ПРИВАТ БАНК» листа лише вбачається, що у 2015 році ОСОБА_3 (батько позивача) отримував листи від кредитора щодо неналежного виконання його сином зобов`язання по кредитному договору, однак з його змісту неможливо встановити, що позивач знав про вчинення відповідачем оспорюваного виконавчого напису у листопаді 2016 року або довідалась про це до 15 липня 2017 року.

Інших доказів, які б свідчили про можливість обізнаності позивача про вчинення оспорюваного виконавчого напису у строки, зазначені вище, в матеріалах справи відсутні

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що звернувшись до суду з позовом у грудні 2025 року позивач не пропустив строк позовної давності.

Суд першої інстанції не надав належної оцінки зазначеним вище обставинам, у зв`язку із цим дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи наведене вище, рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у встановленому порядку сплачено судовий збір за подання в електронній формі позовної заяви у розмірі 1 211 гривень 20 копійок.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 у встановленому порядку сплачено судовий збір у розмірі 1 816 гривень 80 копійок.

За наслідками перегляду цієї справи у суді апеляційної інстанції позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено.

З урахуванням викладеного, із АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_1 пропорційно розміру задоволених позовних підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 028 гривень (1 211,2 + 1 816,8).

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» задовольнити.

Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 21 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною та зареєстрований у реєстрі за № 10157, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» грошових коштів у розмірі 50 195 гривень 05 копійок.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 07 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК