Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №953/25546/19 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 953/25546/19

провадження № 22-ц/818/74/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

Суддів колегії – Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б.,

сторони справи:

позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_2

треті особи – Восьма Харківська державна нотаріальна контора, П`ята Харківська державна нотаріальна контора, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харків апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 15 січня 2025 року в складі судді Губської Я.В.,-

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом після уточнення якого просила усунути ОСОБА_2 від права спадкування після смерті ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкова. Також до спільного розгляду було прийнято позов ОСОБА_1 з вимогами про встановлення факту постійного проживання у житловому будинку АДРЕСА_1 на день смерті батька ОСОБА_4 та матері ОСОБА_5 , визнання за нею права власності на 1/12 вказаного домоволодіння в порядку спадкування за законом після ОСОБА_4 , визнання за нею права власності на 1/3 частину житлового будинку з прибудинковими територіями АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_4 , поділити спадкове майно, шляхом визнання за нею права власності на частку вказаного будинку з виплатою грошової компенсації ОСОБА_2 за 1/12 частку вище зазначеного майна, внесеної на депозит суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що28.04.1974 року між її батьками - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений шлюб.

В шлюбі у них ІНФОРМАЦІЯ_3 народився відповідач - ОСОБА_2 та ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася ОСОБА_1 .

Під час шлюбу їх батьки придбали 1/2 частку житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , договір купівлі-продажу вказаної частки будинку і був нотаріально посвідчений 21.10.2002 року на ім`я їх матері - ОСОБА_5 .

Позивач зазначила, що в спірний будинок позивачка з батьками поселилася і зареєстрували своє місце проживання в ньому з 30.10.2002 року. ОСОБА_1 з батьками проживала однією сім`єю. Це єдине її житло, в якому є мешкає з 2002 року і до теперішнього часу. Придбанню цього будинку передував продаж належної батькам, ОСОБА_1 та відповідачу у рівних частках квартири АДРЕСА_3 , яка складалася із 4-х житлових кімнат житловою площею 57,0 кв. м., загальною площею 88,0 кв. м. і належала їм на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло, видане 15.03.1999 року, реєстраційний № 2-А-99-179816 Центром приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради.

Увесь час до смерті батьків вона з батьками мешкали разом. Спільно ремонтували будинок, провели воду, каналізацію, прибудували санвузол, коридор, добудували чердак. Переобладнання будинку здійснювалися з дозволу батьків та, в основному, за її кошти.

За життя мати ОСОБА_5 уклала з позивачкою договір дарування частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями та спорудами, АДРЕСА_2 . Однак, вказаний договір було визнано недійсним Харківським апеляційним судом у справі №640/17764/17 за позовом відповідача.

ОСОБА_5 та ОСОБА_4 постійно проживали за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 проживала зі своїми батьками та піклувалась про них, натомість відповідач протягом значного проміжку часу взагалі не цікавився та не піклувався про своїх батьків. За життя ОСОБА_6 та ОСОБА_4 постійно потребували сторонньої допомоги, оскільки мали серйозні вади здоров`я та перебували у похилому віці. ОСОБА_5 , перебувала на стаціонарному лікуванні КЗОЗ ХМЛ № 38 та мала численні захворювання.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 . ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_6 . Після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відкрилась спадщина на майно. Спадкоємцями є позивач та відповідач. Після смерті батьків, позивач самостійно здійснювала витрати на поховання батька та матері, натомість відповідач жодної участі у допомозі своїм батькам не брав. Усі витрати на допомогу батькам здійснювала саме позивач.

В серпні 2020 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду зі зустрічним позовом про визнання права власності в порядку спадкування, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просив просив визнати за ним право власності на 1/2 частин житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та матері ОСОБА_5 яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідач у зустрічному позові зазначає, що своєчасно звернувся до Восьмої Харківської державної нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 та після смерті матері ОСОБА_5 16 травня 2017 року та 20 жовтня 2017 року відповідно.

До складу спадкового майна увійшла 1/2 частина житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_2 , яка належала померлим батькам на праві спільної сумісної власності подружжя.

Стверджує, що на день смерті матері ОСОБА_5 . ОСОБА_1 не проживала у будинку батьків та зареєстрована у ньому не була. ОСОБА_1 до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини не зверталась, відтак пропустила строк на прийняття спадщини. Шестимісячний строк, встановлений статтею 1270 ЦК України сплив 26 жовтня 2017 року після смерті батька та ІНФОРМАЦІЯ_7 після смерті матері.

Тобто після смерті матері ОСОБА_5 єдиним спадкоємцем є її син ОСОБА_2 який спадкує 1/4 частину, яка належала матері за договором купівлі-продажу житлового будинку від 21.10.2002 року та частину, яку вона прийняла у спадок після смерті чоловіка ОСОБА_4 , але не встигла оформити, так як померла до закінчення шестимісячного строку після смерті чоловіка ОСОБА_4 (спадкова трансмісія).

Позивач за зустрічним позовом просить визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на частини житлового будинку АДРЕСА_2 .

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 15 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Восьма Харківська державна нотаріальна контора про усунення від спадкування після смерті батьків, встановлення факту постійного проживання, визнання права власності в порядку спадкування, поділ майна – задоволено частково.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: П`ята Харківська державна нотаріальна контора, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування – задоволено частково.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 в житловому будинку АДРЕСА_2 на день смерті батька ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та на день смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкова.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкові право власності на 3/12 частин житлового будинку з прибудинковими територіями АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкові право власності на 3/12 частин житлового будинку з прибудинковими територіями АДРЕСА_2 .

У задоволенні позовних вимог позовних вимог ОСОБА_1 про усунення ОСОБА_2 від права спадкування після смерті ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкова, поділ спадкового майна шляхом визнання за нею права власності на частину житлового будинку з прибудинковими територіями АДРЕСА_2 з виплатою грошової компенсації ОСОБА_2 за 1/12 частку вищезазначеного майна – відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування понесених судових витрат по оплаті судового збору частково від задоволеної частини позовних вимог в розмірі 4810,60 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування понесених судових витрат по оплаті судового збору частково від задоволеної частини позовних вимог в розмірі 995,15 грн.

Повернуто внесені ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі 77633,33 грн. в порядку забезпечення виконання рішення по справі №953/25546/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 (квитанція 2.81857711.1 від 12.12.2024 ) – після набрання рішенням законної сили.

Не погодившись з рішенням суду Надоля Євгена Валерійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги в яких посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просили рішення скасувати та ухвалити нове, про задоволення позовних вимог кожного з позивачів.

Апеляційна скарга ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 обґрунтована тим, що суд першої інстанції протиправно відмовив у задоволенні законних вимог ОСОБА_2 , неправильно встановив обставин, які мають значення для справи, не враховано, що саме дії ОСОБА_1 мали протиправний характер по відношенню до іншого спадкоємця, законні права та інтереси якого були незаконно обмежені саме діями відповідачки ОСОБА_1 , яка намагалася позбавити ОСОБА_2 будь-яких прав на спадкове майно, необґрунтовано відмовив у прийнятті доказів, здійснив неправильну оцінку наявних в матеріалах справи доказів, зокрема щодо обставин зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та її неповнолітньої дитини на момент смерті спадкодавця. Крім того судом першої інстанції було проігноровано заяву ОСОБА_2 про застосування наслідків пропуску строку позовної давності ОСОБА_1 , не враховано той факт, що ОСОБА_1 взагалі не подавала заяви про прийняття спадщини, оскільки фактично, та документально підтверджено не проживала на момент відкриття спадщини з померлим спадкодавцем.

Крім того апелянт зазначає що судом першої інстанції було не вірно визначено розмір судового збору враховуючи що вимоги позивачів задоволено порівну.

Апеляційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що судом невірно розподіллено частки власності у спірному майні. Судом першої інстанції також не взято до уваги, що рішенням суду яким було визнано договір дарування частини будинку, ОСОБА_2 не заявлялась вимога застосування наслідків недійсності правочину, а тому у дійсній справі він скористався неналежним способом захисту. Також, апелянт вказує що відповідачем у зустрічному позові було змінено і предмет і підставу позову шляхом подачі відповідної заяви що суперечить вимогам закону та практиці Верховного суду, відповідно до яких суд першої інстанції повинен був відмовити у прийняті такої заяви та повернути заявнику.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Належність доказів – правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ст.2 ЦПК України)

Відповідно до вимог ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимога бо заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. ( ст. 89 ЦПК України).

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи згідно свідоцтва про народження НОМЕР_1 від 01.11.1979 ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_8 є дочкою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка у шлюбі від 19.04.2003 змінила прізвище на « ОСОБА_9 » та від 22.01.2011 змінила прізвище на « ОСОБА_10 »( т.1 а.с.15,16-17).

Відповідач ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_9 є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , згідно свідоцтва про народження НОМЕР_2 від 20.05.1975.( т.1 а.с.19)

Згідно договору купівлі-продажу від 21.10.2002 року ОСОБА_5 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_4 придбала частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, сторони стверджували та не оспорювали, що у спільній сумісній власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебувала частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .( т.1 а.с.21)

Згідно свідоцтва про смерть, серії НОМЕР_3 , виданого Харківським міським відділом РАЦС ГТУЮ у Харківській обл. від 26.04.2017 ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .( т.1 а.с.37)

Згідно заяви відповідача ОСОБА_2 до Восьмої Харківської державної нотаріальної контори, він звернувся з заявою про прийняття спадщини відкритої після смерті свого батька ОСОБА_4 16.05.2017 тобто у встановлений законодавством строк. (т.3 а.с.3)

Згідно свідоцтва про смерть, серії НОМЕР_4 , виданого Харківським міським відділом РАЦС ГТУЮ у Харківській обл. від 20.10.2017 ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .( т.4 а.с.98)

Відповідно до наданих до суду копії матеріалів спадкової справи №740/2017 заведеної після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 вбачається що відповідач ОСОБА_2 звернувся 20.10.2017 року до Восьмої Харківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Вказана заява була зареєстрована в книзі обліку та реєстрації спадкових справ 20.10.2017 року за номером №1978. Заяви від інших спадкоємців у спадковій справі відсутні. (т.4 а.с.96)

Згідно інформації з реєстру територіальної громади, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 були зареєстровані на дату смерті ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з ним(спадкодавцем) за адресою: АДРЕСА_2 .(а.с.33)

Відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 25.04.2017 року вбачається що позивачка ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 30.10.2002 року.(т.2 а.с.15)

Відповідно до даних з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 26.09.2017 року вбачається що позивачка ОСОБА_1 більше не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .(т.2 а.с.16)

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок, літ. А-1 з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві власності у розмірі частки ОСОБА_1 (т.2 а.с.14)

До суду надано копію договору дарування частини житлового будинку від 29.09.2017, посвідченого ПН ХМНО Малаховою Г.І., надана позивачем на обґрунтування своєї позиції, однак судом даний документ не приймається до уваги, враховуючи, що постановою Харківського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у цивільній справі №640/17764/17, яка була залишена в силі постановою Верховного суду від 15 грудня 2021, вказаний договір визнано недійсним.

Відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 20.01.2017 року вбачається що позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Дата реєстрації 20.10.2017 тобто вже після укладання договору дарування частини житлового будинку від 29.09.2017. (т.2 а.с.17)

В обґрунтування вимог первісного позову позивачем надано до суду копії лікарських свідоцтв про смерть ОСОБА_4 , померлого у віці 65 років та ОСОБА_5 , копії карти амбулаторного хворого ОСОБА_5 , яка померла у віці 62 роки та копію договору-замовлення №192/85 на організацію та проведення поховання. (а.с.35,38-39, 42-48)

Зі змісту наданих до суду доказів вбачається що організаціє поховання померлих батьків та оформлення документів щодо отримання свідоцт про смерть займалась виключно позивачка.

Згідно до ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщина) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкоємство здійснюється за заповітом або за законом.

У відповідності до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до вимог ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. (ст.1258 ЦК України).

Згідно ч.1 ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч.1 ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється термін у шість місяців, що починається з моменту відкриття спадщини. Частиною 2 ст. 1220 ЦК України визначено, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Згідно із частиною першою статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Частиною першою статті 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Спадкоємцями другої черги, відповідно до ч.1 ст.1262 ЦК України, є рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Відповідно до частини першої статті 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Відповідно до ч. 4 ст. 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Після смерті батька позивачки та відповідача за первісним позовом ОСОБА_4 , якому належала частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 його спадкоємцями першої черги були дружина ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , що постійно проживали разом із спадкодавцем та вважаються такими що фактично прийняли спадщину в силу ч.3 ст.1268 ЦК України, та ОСОБА_2 який подав заяву про прийняття спадщини 16.05.2017 тобто у встановлений законодавством строк, розмір частки кожного – по 1/12.

Після смерті ОСОБА_5 , якій на час смерті належало 4/12 (або 1/4) частки домоволодіння. ОСОБА_2 звернувся з заявою про прийняття спадщини 20.10.2017 року, тобто у встановлений законодавством строк, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією спадкової справи №740/2017 заведеної після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 .

Як вбачається із наданих до матеріалів справи доказів позивачка ОСОБА_1 постійно з 30.10.2002 року проживала разом зі своїми батьками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_2 з 30.10.2002 року. Відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 25.04.2017 року вбачається що позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 30.10.2002 року.

Відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 26.09.2017 року вбачається що позивачка ОСОБА_1 більше не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

З приводу підстав, за яких позивач ОСОБА_1 разом з неповнолітнім сином знята з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 позивачка зазначила що це було зроблено задля усунення перешкод для вчинення матір`ю правочину – договору дарування частини житлового будинку від 29.09.2017, який в подальшому було визнано недійсним постановою Харківського апеляційного суду від 03.12.2019 року.

Крім того відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, житловий будинок, літ. А-1 з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві власності у розмірі частки ОСОБА_1 та відповідно до інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова станом на 20.01.2017 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Дата реєстрації 20.17.2017 тобто вже після укладання договору дарування частини житлового будинку від 29.09.2017.

Відповідно до показань свідків, допитаних судом першої інстанції за клопотанням позивача в судовому засіданні 20.05.2023, ОСОБА_1 постійно проживала в період з 2002 року до теперішнього часу за адресою: АДРЕСА_2 , разом з батьками ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на час їх смерті, дбала про них, здійснювала ремонт в цьому будинку.

Що також підтверджується наданими позивачем до суду копії лікарських свідоцтв про смерть ОСОБА_4 , померлого у віці 65 років та ОСОБА_5 , копії карти амбулаторного хворого ОСОБА_5 , яка померла у віці 62 роки та копію договору-замовлення №192/85 на організацію та проведення поховання.

Наведене свідчить про постійне проживання позивача ОСОБА_1 в житловому будинку АДРЕСА_2 , як на день смерті батька ОСОБА_4 так і на день смерті матері ОСОБА_5 . Що свідчить про фактичне прийняття нею спадщини після смерті її матері ОСОБА_5 відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Отже, для вирішення питання про прийняття спадщини в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, визначальним є встановлення саме факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Судом першої інстанції було правильно встановлено що ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 30.10.2002 року, у тому числі станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 – день смерті ОСОБА_4 . Сам по собі факт подальшого зняття ОСОБА_1 з реєстрації 26.09.2017 року не спростовує встановленого судом факту її постійного проживання зі спадкодавцем на 25.04.2017 року та, відповідно, не може мати наслідком невизнання факту прийняття нею спадщини після смерті батька.

Більше того, суд першої інстанції обґрунтовано не обмежився даними про реєстрацію місця проживання, а оцінив їх у сукупності з іншими доказами у справі, зокрема показаннями свідків, документами щодо стану здоров`я батьків ОСОБА_1 , доказами організації нею поховання батьків, а також іншими матеріалами справи.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо та достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що сама по собі реєстрація місця проживання не є безумовним доказом фактичного проживання особи, так само як її відсутність не свідчить автоматично про непроживання особи за відповідною адресою. Встановлення факту постійного проживання має здійснюватися з урахуванням усієї сукупності доказів.

Таким чином, суд першої інстанції правильно виходив не лише з формального факту реєстрації ОСОБА_1 , а з фактичних обставин її проживання разом із батьками.

Доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 була знята з реєстрації до смерті матері, також не спростовують висновку суду першої інстанції щодо її постійного проживання на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

Як встановлено судом, зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку відбулося 26.09.2017 року, тобто після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому судами встановлено, що таке зняття з реєстрації було пов`язане з укладенням 29.09.2017 року договору дарування 1/2 частини спірного будинку, який у подальшому був визнаний недійсним.

Отже, сам факт зміни реєстрації місця проживання між двома датами відкриття спадщини не може автоматично свідчити про припинення фактичного проживання ОСОБА_1 у спірному будинку.

Тому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини щодо постійного проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцями на час відкриття спадщини та безпідставно визнав за нею право на спадкування.

З огляду на встановлений судами факт її постійного проживання разом із спадкодавцями на час відкриття спадщини, на неї поширюються положення частини третьої статті 1268 ЦК України, відповідно до яких така особа вважається такою, що прийняла спадщину, якщо не заявила про відмову від неї.

Тому відсутність окремої заяви про прийняття спадщини сама по собі не свідчить про неприйняття спадщини.

Зазначене спростовує є доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не є спадкоємицею після смерті батьків, оскільки не звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини.

Таким чином відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є спадкоємцями першої черги після смерті їх батьків, а відповідно до частини першої статті 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Таким чином, суд першої інстанції правильно визначив коло спадкоємців та частки кожного з них.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про неправильне визначення судом першої інстанції розміру часток у праві на спадщину після смерті батьків є необґрунтованими виходячи з наступного.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, за договором купівлі-продажу від 21 жовтня 2002 року ОСОБА_5 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_4 , придбала 1/2 частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .

З огляду на положення статті 60 СК України зазначена частка, придбана подружжям під час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому судом першої інстанції встановлено та сторонами не заперечувалося, що у спільній сумісній власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебувала саме 1/2 частка спірного домоволодіння.

Отже, кожному з подружжя на момент смерті ОСОБА_4 належала 1/4 частка усього домоволодіння.

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина на належну йому 1/4 частку спірного домоволодіння.

Встановивши факт постійного проживання ОСОБА_1 разом із ОСОБА_4 на момент його смерті та за відсутності доказів її відмови від спадщини, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті батька відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України.

Водночас ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті батька шляхом подання 16 травня 2017 року шляхом подання заяви про прийняття спадщини до Восьмої Харківської державної нотаріальної контори, тобто у межах установленого статтею 1270 ЦК України шестимісячного строку. Відповідна заява міститься у матеріалах спадкової справи та була належним чином оцінена судом.

За таких обставин після смерті ОСОБА_4 належна йому 1/4 частка спірного домоволодіння була успадкована трьома спадкоємцями першої черги – ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – у рівних частках відповідно до статті 1267 ЦК України, тобто кожному з них перейшло по 1/12 частці всього домоволодіння.

Таким чином, після смерті ОСОБА_4 частка кожного зі спадкоємців становила:

1) ОСОБА_5 — 1/4 частка як власна частка у спільному майні подружжя + 1/12 частка у порядку спадкування, тобто 4/12 частки;

2) ОСОБА_1 — 1/12 частка у порядку спадкування;

3) ОСОБА_2 — 1/12 частка у порядку спадкування.

У подальшому, ІНФОРМАЦІЯ_6 , померла ОСОБА_5 , якій на цей момент належало 4/12 частки спірного домоволодіння.

Судом першої інстанції також установлено факт постійного проживання ОСОБА_1 разом із ОСОБА_5 на день її смерті. Ця обставина підтверджується тими самими доказами у їх сукупності, які були досліджені судами, а саме відомостями щодо проживання ОСОБА_1 у спірному домоволодінні, показаннями свідків та іншими матеріалами справи.

Отже, ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину після смерті матері. Сам факт зняття її з реєстрації за адресою спірного будинку 26 вересня 2017 року не спростовує встановленого судом факту її постійного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини. Як зазначав Верховний Суд, реєстрація місця проживання та фактичне проживання є різними юридичними категоріями, а відсутність реєстрації сама по собі не є абсолютним доказом непроживання зі спадкодавцем.

ОСОБА_2 , у свою чергу, прийняв спадщину після смерті матері шляхом подання 20 жовтня 2017 року заяви про прийняття спадщини до Восьмої Харківської державної нотаріальної контори. Зазначена заява зареєстрована у спадковій справі № 740/2017, що підтверджується матеріалами справи.

Таким чином, після смерті ОСОБА_5 її 4/12 частки спадкового майна успадкували двоє спадкоємців першої черги - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – у рівних частках відповідно до статті 1267 ЦК України, тобто кожному перейшло по 2/12 частки.

У результаті загальний розмір спадкової частки кожної зі сторін становить:

ОСОБА_1 : 1/12 + 2/12 = 3/12 частки;

ОСОБА_2 : 1/12 + 2/12 = 3/12 частки.

Отже, висновок суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування за законом на 3/12 частки спірного домоволодіння за кожним відповідає встановленим фактичним обставинам справи та вимогам статей 1261, 1267, 1268 ЦК України.

При цьому відповідно до статті 1268 ЦК України прийняття спадщини має наслідком набуття спадкоємцем спадщини з часу її відкриття.

Доводи ОСОБА_1 про неправильний розподіл часток фактично зводяться до незгоди з правовими наслідками визнання недійсним договору дарування 1/2 частини спірного будинку та до іншого бачення обсягу спадкових прав сторін. Проте такі доводи не спростовують встановленої судами послідовності виникнення та прийняття спадщини після смерті кожного зі спадкодавців.

Визнання договору дарування недійсним не створює самостійного спадкового права однієї зі сторін поза межами визначених законом правил спадкування. Після встановлення факту належності спірної 1/2 частки подружжю на праві спільної сумісної власності та визначення часток кожного з подружжя, спадкування відбулося окремо після смерті кожного з них. За встановлених судами обставин обидві сторони належним чином прийняли спадщину: ОСОБА_1 - шляхом постійного проживання зі спадкодавцями, а ОСОБА_2 - шляхом подання заяв про прийняття спадщини нотаріусу.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд правильно застосував положення статей 1261, 1267, 1268 ЦК України, належним чином установив обставини прийняття спадщини кожним зі спадкоємців та дійшов правильного висновку про рівність їхніх спадкових часток. Підстав для зміни визначеного судом першої інстанції розміру часток не встановлено.

Судова колегія не погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд безпідставно не врахував протиправний характер поведінки ОСОБА_1 щодо укладення договору дарування від 29.09.2017, оскільки вона були спрямована на позбавлення його спадкових прав та є підставою для усунення її від спадщини з огляду на наступне.

За змістом частини п`ятої статті 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом за рішенням суду, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво перебував у безпорадному стані.

Отже, для застосування зазначеної норми необхідним є встановлення передбачених законом юридично значимих обставин, а саме: перебування спадкодавця у безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі, можливість спадкоємця надавати таку допомогу та його умисне ухилення від її надання.

Такий правовий висновок неодноразово висловлював Верховний Суд. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2020 року у справі № 761/19573/15-ц, зазначено, що спадкоємець може бути усунений від права на спадкування лише за одночасного встановлення та доведеності всіх обставин, передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України.

При цьому саме по собі вчинення спадкоємцем дій, які інший спадкоємець вважає неправомірними або такими, що порушують його майнові інтереси, не є самостійною передбаченою законом підставою для усунення від права на спадкування.

Зняття ОСОБА_1 та її неповнолітньої дитини з реєстрації місця проживання у спірному будинку, укладення договору дарування 1/2 частини будинку та подальше оформлення нею права власності на спадкове майно не свідчать про наявність передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України підстав для усунення ОСОБА_1 від права на спадкування.

Зокрема, матеріалами справи не встановлено, що ОСОБА_1 за життя спадкодавців ухилялася від надання їм допомоги у розумінні частини п`ятої статті 1224 ЦК України. Навпаки, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживала разом із батьками, піклувалася про них, брала участь у догляді за ними, здійснювала організацію їх поховання та несла відповідні витрати.

При цьому факт укладення договору дарування 29.09.2017 року сам по собі не може бути підставою для усунення ОСОБА_1 від спадкування, оскільки вказаний договір у встановленому законом порядку вже визнано недійсним судовим рішенням, яке набрало законної сили. Таким чином, правові наслідки недійсності цього правочину підлягають вирішенню відповідно до встановлених законом правил, однак сам факт укладення такого правочину не є передбаченою статтею 1224 ЦК України підставою для позбавлення особи права на спадкування.

Так само зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання саме по собі не свідчить про її умисні дії, спрямовані на позбавлення ОСОБА_2 права на спадкування, та не спростовує встановленого судом факту її постійного проживання зі спадкодавцями на час відкриття спадщини.

Верховний Суд звертає увагу, що для усунення спадкоємця від права на спадкування необхідно встановити саме юридично значимі обставини, передбачені частиною п`ятою статті 1224 ЦК України, а не будь-яку поведінку спадкоємця, яку інші спадкоємці вважають неправомірною. Зокрема, у справі № 761/19573/15-ц Верховний Суд зазначив, що навіть встановлення ознак тяжкого психічного розладу спадкодавця саме по собі не свідчить про його безпорадний стан, а для застосування частини п`ятої статті 1224 ЦК України необхідна сукупність встановлених законом обставин.

За таких обставин доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 своїми діями намагалася позбавити його спадкових прав, не підтверджують наявності правових підстав для усунення ОСОБА_1 від права на спадкування, оскільки не свідчать про наявність передбачених статтею 1224 ЦК України обставин.

Щодо доводів апелянта ОСОБА_1 , щодо використання неналежного способу захисту відповідачем у зустрічному позові, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із частиною третьою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент нового розгляду справи судами) у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком:

? державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, ? відповідні права чи обтяження припиняються (абзац 2);

? державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, ? відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав (абзац 3).

Зважаючи на приписи статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визнання недійсним у судовому порядку оспорюваного договору дарування є достатнім способом захисту порушених прав ОСОБА_2 та правовою підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Подібний висновок викладено і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19.

Отже, заявлену ОСОБА_2 у зустрічному позові вимогу про права власності слід розглядати як вимогу про застосування наслідків недійсності цього правочину, задоволення якого приведе до захисту порушеного права на спадкування майна.

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України позивач має право до закінчення підготовчого засідання змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Одночасна зміна предмета і підстав позову не допускається.

Верховний Суд у своїй практиці роз`яснив, що предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставу позову становлять обставини, якими ця вимога обґрунтовується. Одночасна зміна предмета та підстав позову не допускається, оскільки фактично означає пред`явлення нового позову. Водночас зміна правового обґрунтування вимоги або уточнення її кількісних показників саме по собі не свідчить про одночасну зміну предмета і підстав позову.

При вирішенні питання про правову природу відповідної заяви суд має виходити не лише з її назви, а з її змісту, змісту первісної позовної заяви та фактичних обставин спору. Такий підхід сформульований Великою Палатою Верховного Суду при тлумаченні процесуальних положень щодо зміни предмета та підстав позову.

У цій справі ОСОБА_2 як у первісній редакції зустрічного позову, так і після подання заяви про збільшення позовних вимог обґрунтовував своє право на спірне майно одними й тими самими основними фактичними обставинами: смертю його батьків, належністю їм на праві спільної сумісної власності 1/2 частини спірного будинку, наявністю у нього статусу спадкоємця першої черги, своєчасним прийняттям ним спадщини та відсутністю у ОСОБА_1 права на відповідну частину спадкового майна.

Зміна розміру частки, яку ОСОБА_2 просив визнати за ним у порядку спадкування, була зумовлена уточненням складу спадкового майна та правового розрахунку спадкових часток, а не заміною фактичної підстави його вимоги іншими обставинами.

При цьому сам по собі перехід від вимоги про визнання права власності на 5/12 частин будинку до вимоги про визнання права власності на 1/2 частину будинку є зміною кількісного обсягу майнової вимоги, а не одночасною зміною предмета і підстав позову.

Отже, колегія суддів не встановила, що заявою ОСОБА_2 було одночасно змінено предмет та підставу зустрічного позову в розумінні частини третьої статті 49 ЦПК України.

За таких обставин у суду першої інстанції були відсутні передбачені законом підстави для повернення відповідної заяви ОСОБА_2 .

Крім того, навіть встановлення судом апеляційної інстанції певних процесуальних недоліків при прийнятті заяви саме по собі не зумовлює скасування правильного по суті рішення, якщо такі порушення не призвели та не могли призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на зміст заявлених вимог та встановлені судами обставини колегія суддів не вбачає, що прийняття судом першої інстанції заяви ОСОБА_2 порушило процесуальні права ОСОБА_1 або призвело до розгляду судом іншого спору, ніж той, що був предметом судового розгляду.

Тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про одночасну зміну предмета та підстав зустрічного позову не підлягають задоволенню.

Також колегія судів відхиляє доводи апелянта ОСОБА_2 щодо застосування строків позовної давності оскільки згідно п.п.12,19 перехідних положень до ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, зупиняються на період воєнного стану в Україні, а тому підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Тому судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог частково, встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 , та визнання за ОСОБА_1 та за ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого в м. Харкові ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харкові право власності на 3/12 частин житлового будинку з прибудинковими територіями АДРЕСА_2 .

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Звертаючись із позовом ОСОБА_1 сплатила судовий збір 768,40 грн та заявила вимогу щодо усунення ОСОБА_2 від права на спадкування, потім позивач звернулась до суду ще з одним позовом в якому заявила декілька позовник вимог а саме: 1) щодо встановлення факту постійного проживання, 2) визнання за нею право власності на 1/12 та 1/3 частки житлового будинку та шляхом виплати грошової компенсації відповідачу за 1/12 частку, визнати за позивачем право власності на частину житлового будинку та сплатила 10389,60 грн судового збору. В подальшому позови були об`єднані.

Звертаючись із зустрічним позовом ОСОБА_2 сплатив 916,70 грн судового збору та заявив вимогу щодо визнання за ним право власності на 5/12 частин житлового будинку, яку в подальшому було збільшено, в якій ОСОБА_2 просив визнання за ним право власності на частину житлового будинку та доплачено судовий збір за збільшення позовних вимог 1073,60 грн.

Враховуючи що позовні вимоги за первісним позовом задоволені (49,99%) а позовні вимоги за зустрічним позовом задоволені на (50%), суд першої інстанції стягнув з відповідачів витрати по сплаті судового збору пропорційно розміру задоволених вимог.

Тому колегія судів погоджується із сумою стягнень з відповідачів витрат по сплаті судового збору, та не вбачає підстав для повторного їх розподілу. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Таким чином, доводи апеляційних скарг не спростовують правових висновків суду та не дають підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, що привело або могло привести до неправильного вирішення справи.

Інші доводи апеляційних скарг не є суттєвими та висновків суду не спростовують.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burgandothers v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду – залишити без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційні скарги Надолі Євгена Валерійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 15 січня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина