Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №344/14881/26 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/14881/26

Провадження № 22-ц/4808/1890/26

Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А.

Суддя-доповідач Мальцева

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мальцевої Є.Є.

суддів: Максюти І.О., Девляшевського В.А.,

секретар Шемрай Н.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 серпня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про встановлення факту,

в с т а н о в и в:

У серпні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про встановлення факту.

Заява мотивована тим, що заявник перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , в якому народилось двоє дітей: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюб між сторонами розірвано 18 травня 2021 року. На даний час матір дітей не проживає з дітьми, не займається їхнім вихованням, не бере участь в їхньому утриманні. З 2014 року мати дітей виїхала проживати в РФ. Фактично заявник самостійно забезпечує належні умови проживання дітей, їх харчування, лікування, навчання. Діти постійно проживають з батьком, перебувають на його утриманні. Встановлення зазначеного факту необхідно для реалізації прав, передбачених законодавством України, у тому числі права на відстрочку від призову під час мобілізації, а також для захисту прав та найкращих інтересів дітей.

Просив встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка постійно проживає за межами України.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 серпня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей. Роз`яснено заявнику, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах

Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 серпня 2026 року скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність юридичного значення факту самостійного виховання та утримання дітей. Встановлення факту необхідне для реалізації заявником передбаченого законом права на відстрочку від призову під час мобілізації. Відтак встановлення зазначеного факту безпосередньо породжує юридичні наслідки для заявника, а іншого передбаченого законом позасудового порядку його підтвердження немає.

Вказує, що безпідставним є висновок суду про наявність спору про право. Сам факт того, що встановлення юридичного факту необхідне для реалізації певного права, не свідчить про існування спору. У заяві відсутні вимоги щодо визначення місця проживання дітей, позбавлення матері батьківських прав, стягнення аліментів чи визначення способу участі матері у вихованні; навпаки, заявник зазначав про відсутність такого спору. Отже, суд фактично припустив існування спору, не встановивши його реальної наявності.

Суд першої інстанції також неправильно виходив із того, що факт самостійного виховання може бути встановлений лише після позбавлення другого з батьків батьківських прав. Такий підхід не відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 08.10.2025 у справі № 344/20811/24, де передбачено необхідність дослідження фактичних обставин життя дітей та реальної участі кожного з батьків у їх утриманні, вихованні й догляді.

Крім того, суд, відмовивши у відкритті провадження, фактично позбавив заявника можливості надати та дослідити докази самостійного виховання й утримання дітей, зокрема отримати висновок органу опіки та піклування, акт обстеження житлово-побутових умов та заслухати думку дітей. Таким чином, суд не встановив фактичної наявності спору про право, не дослідив заявлені обставини та докази й передчасно відмовив у судовому захисті, що порушує право заявника на доступ до правосуддя та не відповідає принципу найкращих інтересів дітей.

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу не надходив, відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник адвокат Кочержук З.В. підтримали доводи апеляційної скарги, просили задовольнити.

Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради у встановленому законом порядку повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, однак представник служби не з`явився у судове засідання, що відповідно ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності.

Розгляд справи за відсутності сторін та учасників справи, щодо яких наявні відомості про вручення повістки про явку в суд не є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, апеляційний суд дійшов наступного висновку.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві.

Зі справи вбачається, що у серпні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним своїх неповнолітніх дітей без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка постійно проживає за межами України.

Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, при цьому виходив з того, що зі змісту поданої заяви вбачається, що встановлення факту самостійного виховання дітей батьком без участі матері необхідне заявникові для реалізації ним права на відстрочку від мобілізації.

Таким чином, вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання дітей без участі матері не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст.ст.293,315 ЦПК України. У даній справі вбачається спір про право, що виключає розгляд вказаної заяви в порядку окремого провадження.

Висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

-встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16 (провадження № 14-573цс19).

Вставлено, що заявник ОСОБА_1 просить встановити факт самостійного виховання дітей: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину та реалізації права на відстрочку від призову під час мобілізації.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною пятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дітей.

Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Тому апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що встановлення юридичного факту необхідне позивачу тільки для реалізації його прав та не свідчить про існування спору, оскільки доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дітей, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків.

Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14 - 132 цс 23).

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції правильно виходив з того, що вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання дітей без участі матері не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст.ст.293,315 ЦПК України. У даній справі вбачається спір про право, що виключає розгляд вказаної заяви в порядку окремого провадження.

Суд відхиляє доводи апеляційної скарги, про те, що суд, відмовивши у відкритті провадження, фактично позбавив заявника можливості надати та дослідити докази самостійного виховання й утримання дітей, зокрема отримати висновок органу опіки та піклування, акт обстеження житлово-побутових умов та заслухати думку дітей, оскільки інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

Подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.

Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду №369/16184/25 від 21 травня 2026 року.

Посилання апелянта на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 344/20811/24, щодо необхідності дослідження фактичних обставин життя дітей та реальної участі кожного з батьків у їх утриманні, вихованні й догляді, є нерелевантним до спірних правовідносин, оскільки справа № 344/20811/24 розглядалася судом у порядку позовного провадження, тобто в межах спору про право між батьками дитини, що передбачає встановлення та оцінку взаємних прав і обов`язків батьків, у тому числі їх фактичної участі у вихованні та утриманні дитини.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 367, 368, 375, 379, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 серпня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст складено 07 жовтня 2026 року.

Судді Є.Є. Мальцева

І.О.Максюта

В.А. Девляшевський