Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №342/796/26 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 342/796/26

Провадження № 22-ц/4808/1920/26

Головуючий у 1 інстанції Гайдич Р. М.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,

суддів Бойчука І.В., Баркова В.М.,

розглянувши у письмовому провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ткачук Олег Сергійович, на ухвалу Городенківського районного суду Івано-Франківської області про повернення позовної заяви, постановлену суддею Гайдичем Р.М. 18 серпня 2026 року в м. Городенка Івано-Франківської області,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог:

У липні 2026 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 10 червня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстровано Чернівецьким міським відділом Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис №899. Спільних дітей у подружжя немає.

Позивачка зазначає, що між подружжям відсутнє взаєморозуміння, спільні погляди на побутові та сімейні питання, унаслідок чого сімейні відносини фактично припинилися. З початку 2023 року сторони разом не проживають і спільного господарства не ведуть, а шлюб, на думку позивачки, має лише формальний характер і його збереження є неможливим.

Також позивачка зазначила, що подальше спільне життя і збереження шлюбу суперечить її інтересам. Останнім відомим їй місцем проживання відповідача є АДРЕСА_1 . Інформація про його теперішнє місцезнаходження, зокрема в Румунії чи інших країнах, у позивачки відсутня.

У зв`язку з цим вона просить розівати шлюб з відповідачем, розглядати справу за правилами, передбаченими ЦПК України для випадків невідомого місця проживання відповідача та у подальшому повідомляти відповідача про розгляд справи шляхом розміщення оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України, оскільки його фактичне місцезнаходження невідоме.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали:

Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 18 серпня 2026 року повернуто позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги на ухвалу суду:

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ткачук О.С., подала апеляційну скаргу, в якій не погоджується з ухвалою суду першої інстанції про повернення позовної заяви та вважає її незаконною й необґрунтованою.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що вимоги, визначені судом в ухвалі від 08 липня 2026 року про залишення позовної заяви без руху, частково були такими, що об`єктивно не могли бути виконані позивачкою. Зокрема, суд зобов`язав її надати інформацію про зареєстроване місце проживання відповідача в Україні, Румунії чи іншій державі, відомі номери засобів зв`язку та адресу електронної пошти, документ про сплату судового збору, а також належним чином засвідчений переклад позовної заяви та доданих до неї документів для їх вручення відповідачу за кордоном.

Щодо визначення підсудності справи позивачка вказує, що відповідач ОСОБА_2 є громадянином Румунії та не має зареєстрованого місця проживання на території України, що підтверджується відповіддю ЄДДР № 2990788 від 07 липня 2026 року. Водночас останнім відомим позивачці місцем фактичного проживання відповідача є адреса в с. Чернятин Городенківського району.

На думку позивачки, суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 28 ЦПК України та безпідставно вимагав надати відомості про зареєстроване місце проживання відповідача в Україні, хоча такого зареєстрованого місця проживання у нього немає. Позивачка вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина 9 статті 28 ЦПК України, яка передбачає можливість пред`явлення позову за місцезнаходженням майна відповідача, за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання або перебування чи за місцем його постійного заняття (роботи).

При цьому позивачка заперечує проти застосування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21. Зазначає, що правовідносини та фактичні обставини у вказаній справі не є тотожними обставинам цієї справи, оскільки у справі № 554/7669/21 особа мала зареєстроване місце проживання, проте фактично проживала за іншою адресою. Натомість відповідач у цій справі взагалі не має зареєстрованого місця проживання на території України.

Також позивачка наголошує на об`єктивній неможливості виконання вимоги суду щодо надання інформації про точну адресу відповідача на території Румунії чи іншої держави. Зазначає, що на момент звернення до суду їй не було відоме теперішнє місцезнаходження відповідача, зв`язок із ним втрачено, а можливості самостійно встановити його адресу за кордоном або здійснювати його розшук вона не має.

За таких обставин позивачка вважає, що вимога суду надати точну адресу відповідача фактично покладає на неї обов`язок встановити відомості, якими вона не володіє та об`єктивно не має можливості отримати самостійно. Відсутність таких відомостей, на її думку, не може розцінюватися як невиконання процесуального обов`язку з її боку.

Також позивачка вважає необґрунтованою вимогу суду щодо підготовки перекладу позовної заяви та доданих до неї документів для їх вручення відповідачу за кордоном. На її думку, за відсутності точної адреси відповідача фактичне вручення документів у порядку міжнародної правової допомоги є неможливим. Відтак покладення на неї обов`язку здійснити переклад значного обсягу документів за відсутності можливості їх подальшого вручення створює для неї надмірний фінансовий тягар та не відповідає принципам процесуальної економії.

У зв`язку з невідомістю місцезнаходження відповідача позивачка також посилається на частину 11 статті 128 ЦПК України, відповідно до якої відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається до суду через оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України. На думку позивачки, у цій ситуації суд мав застосувати саме такий передбачений законом механізм повідомлення відповідача, місцезнаходження якого невідоме, замість покладення на неї обов`язку самостійно встановити його місце проживання за кордоном. Застосування такого процесуального механізму, на її переконання, дозволило б забезпечити належні процесуальні гарантії відповідача та водночас не позбавляло б позивачку можливості реалізувати право на звернення до суду.

Крім того, позивачка посилається на положення статті 24 Сімейного кодексу України, відповідно до якої шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Зазначає, що можливість вільного припинення шлюбних правовідносин є складовою особистих немайнових прав подружжя, а повернення позовної заяви фактично створює перешкоду для реалізації її права на розірвання шлюбу через обставину, яка від неї не залежить, - відсутність інформації про місцезнаходження відповідача за кордоном.

У цьому контексті позивачка посилається на гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на доступ до суду, а також на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «Креуз проти Польщі» та «Беллет проти Франції». На її думку, встановлені судом процесуальні вимоги у конкретних обставинах справи створили непропорційну перешкоду для реалізації права на судовий захист.

Щодо вимоги про надання нового документа про сплату судового збору позивачка зазначає, що суд зобов`язав її повторно сплатити судовий збір, оскільки квитанція про його сплату від 13 травня 2026 року вже була приєднана до матеріалів іншої справи № 342/551/26, яку раніше судом повернуто. Позивачка вважає таку вимогу формальною, оскільки сплачений нею судовий збір їй не повертався. Посилаючись на положення статті 7 Закону України «Про судовий збір», вона зазначає, що за таких обставин сплачений судовий збір, на її думку, може бути використаний при повторному зверненні до суду.

Таким чином, позивачка вважає, що суд першої інстанції неправильно визначив обсяг процесуальних обов`язків щодо усунення недоліків позовної заяви, поставив можливість її прийняття до розгляду в залежність від надання інформації та документів, отримання яких не залежить від волі позивачки та є для неї об`єктивно неможливим, а також не врахував особливості участі у справі відповідача - громадянина іноземної держави, місцезнаходження якого невідоме.

З огляду на викладене позивачка просить апеляційний суд задовольнити апеляційну скаргу, скасувати ухвалу Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 18 серпня 2026 року про повернення позовної заяви та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Позиція інших учасників справи:

Відзив на апеляційну скаргу відповідачем не подано, що відповідно до ч.3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Позиція Івано-Франківського апеляційного суду:

В силу частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ч. 2 ст. 369 ЦПК України встановлено, що апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відтак, розгляд цієї справи здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи.

Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до статті 367 ЦПК України, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість апеляційної скарги, виходячи з таких підстав.

Застосовані норми права та мотиви з яких виходить апеляційний суд:

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, № 19164/04, § 47, рішення Європейського суду з прав людини від 21 жовтня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказував, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. Право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження повинні переслідувати легітимну мету та зберігати пропорційність між застосованими засобами і поставленою метою (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, §§ 53, 55, рішення Європейського суду з прав людини від 06 грудня 2007 року).

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити, зокрема, повне найменування (для юридичних осіб) або імя (прізвище, імя та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, а також відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.

Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Частиною девятою статті 28 ЦПК України передбачено, що позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, предявляються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

При цьому Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21 (провадження № 61-5805сво23) зазначив, що для визначення територіальної юрисдикції (підсудності) справи процесуальний закон повязує її, зокрема, із зареєстрованим місцем проживання або перебування фізичної особи, тоді як фактичне місце проживання не має правового значення для визначення конкретного суду, якому підсудна справа.

Отже, зазначена позивачкою адреса: АДРЕСА_1 , як останнє відоме їй місце фактичного проживання відповідача, не може розглядатися як встановлене зареєстроване місце проживання відповідача та як безумовна підстава для визначення територіальної підсудності справи Городенківському районному суду Івано-Франківської області.

Водночас зазначена обставина має значення для визначення обсягу відомостей про відповідача, якими позивачка фактично володіла на момент звернення до суду.

Як убачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 є громадянином Румунії та не має зареєстрованого місця проживання на території України, що підтверджується відповіддю Єдиного державного демографічного реєстру № 2990788 від 07 липня 2026 року (а.с.13).

Позивачка зазначила, що останнім відомим їй місцем проживання відповідача є адреса: АДРЕСА_1 , проте відомості про його теперішнє місцезнаходження, у тому числі на території Румунії чи іншої держави, їй невідомі, зв`язок із відповідачем втрачено.

Таким чином, на момент звернення до суду позивачка не володіла відомостями про зареєстроване місце проживання або перебування відповідача, а інформація, отримана судом з Єдиного державного демографічного реєстру, не дала можливості встановити таке місце у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу.

Частиною восьмою статті 187 ЦПК України передбачено, що суддя з метою визначення підсудності може користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу (частина дев`ята статті 187 ЦПК України).

Водночас частиною десятою статті 187 ЦПК України прямо встановлено, що якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України.

Отже, законодавець передбачив спеціальний процесуальний механізм дій суду на випадок, коли за результатами перевірки неможливо встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання або перебування фізичної особи - відповідача. Відсутність таких відомостей не є підставою для повернення позовної заяви, а суд у такому випадку має вирішити питання про відкриття провадження у справі з урахуванням інших передбачених законом вимог та обставин.

Саме такий підхід відповідає правовим висновкам Верховного Суду.

Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі № 501/2443/18 (провадження № 61-12785св19) зазначено про помилковість повернення позовної заяви у випадку, коли місце проживання чи перебування відповідача на час звернення до суду позивачу невідоме, а відповідна інформація за запитом суду не встановлена. Верховний Суд скасував судові рішення та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 569/2295/19 (провадження № 61-14212св19), у якій суд касаційної інстанції також скасував судові рішення про повернення позовної заяви та направив справу для продовження розгляду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року у справі № 552/3486/20 (провадження № 61-19159св20), яка також стосувалася позову про розірвання шлюбу, Верховний Суд скасував ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і передав справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Релевантним до обставин цієї справи є також висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 646/4606/25 (провадження № 61-13623св25), у якій позивач звернувся з позовом про розірвання шлюбу, зазначивши останнє відоме йому місце перебування відповідача в Україні, тоді як відомості щодо реєстрації відповідача були відсутні. Верховний Суд дійшов висновку про помилковість повернення позовної заяви судами попередніх інстанцій та виходив із того, що за відсутності можливості встановити зареєстроване місце проживання або перебування відповідача суд має вирішити питання про відкриття провадження у справі.

Наведені правові висновки підлягають врахуванню відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України.

Апеляційний суд також враховує, що в апеляційній скарзі позивачка наводить доводи щодо необґрунтованості вимог, визначених судом першої інстанції в ухвалі від 08 липня 2026 року про залишення позовної заяви без руху.

Водночас ухвала про залишення позовної заяви без руху не підлягає окремому апеляційному оскарженню, оскільки не належить до ухвал, визначених частиною першою статті 353 ЦПК України, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Відповідно до частини другої статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

У цій справі предметом апеляційного перегляду є ухвала суду першої інстанції від 18 серпня 2026 року про повернення позовної заяви, а не ухвала від 08 липня 2026 року про залишення позовної заяви без руху.

Обставина, що ухвала про залишення позовної заяви без руху не є предметом самостійного апеляційного оскарження, не позбавляє апеляційний суд права та обов`язку перевірити правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права під час постановлення ухвали про повернення позовної заяви. Оскільки повернення позовної заяви зумовлено невиконанням позивачкою вимог, визначених ухвалою від 08 липня 2026 року, суд апеляційної інстанції має оцінити, чи були такі вимоги законними та обґрунтованими і чи могло їх невиконання відповідно до ЦПК України бути підставою для повернення позовної заяви.

Отже, апеляційний суд не переглядає ухвалу від 08 липня 2026 року як самостійний предмет апеляційного оскарження, а перевіряє обґрунтованість застосованого судом першої інстанції процесуального механізму залишення позовної заяви без руху лише тією мірою, якою встановлені цією ухвалою недоліки стали підставою для подальшого повернення позовної заяви.

За змістом частини третьої статті 185 ЦПК України позовна заява повертається позивачеві у разі, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом. Отже, вирішуючи питання про законність повернення позовної заяви, апеляційний суд має встановити не лише факт невиконання позивачкою вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху, а й те, чи були такі вимоги обґрунтованими, відповідали процесуальному закону та чи могли бути виконані позивачкою.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, коли пов`язав можливість подальшого руху позовної заяви з наданням позивачкою відомостей про актуальне зареєстроване місце проживання або перебування відповідача, зокрема на території Румунії чи іншої держави, хоча такі відомості позивачці невідомі, а інформацією, отриманою судом, зареєстроване місце проживання або перебування відповідача також не встановлено.

Обов`язок позивачки зазначити у позовній заяві відомі їй відомості про відповідача не означає покладення на неї обов`язку самостійно встановлювати актуальне зареєстроване місце його проживання або перебування, якщо такі відомості їй невідомі та їх отримання об`єктивно не залежить від її волі. За обставин, коли зв`язок із відповідачем втрачено, а відомості про його актуальне місце проживання або перебування, у тому числі за межами України, у позивачки відсутні, неможливість надати такі відомості не може розцінюватися як невиконання нею процесуального обов`язку щодо усунення недоліків позовної заяви.

Щодо доводів апеляційної скарги про передчасність вимоги суду першої інстанції надати належним чином засвідчений переклад позовної заяви та доданих до неї документів для вручення відповідачу за кордоном, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 75 ЦПК України перекладач допускається ухвалою суду за заявою учасника справи або призначається судом. Перекладач зобов`язаний здійснювати повний і правильний переклад та посвідчувати правильність перекладу своїм підписом на процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їхню рідну мову або мову, якою вони володіють.

Водночас порядок вручення судових документів особі, яка перебуває за межами України, визначається з урахуванням положень відповідного міжнародного договору України.

Зокрема, між Україною та Румунією діє Договір про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах від 30 січня 2002 року, ратифікований Законом України від 07 вересня 2005 року № 2822-IV. Цим Договором передбачено взаємне надання правової допомоги, зокрема щодо вручення та пересилання судових і позасудових документів. У випадку здійснення відповідного доручення про надання правової допомоги до нього додаються завірені копії перекладу документів на мову іншої договірної сторони.

Отже, у разі встановлення місця перебування відповідача на території Румунії та необхідності здійснення його повідомлення в порядку міжнародної правової допомоги питання перекладу відповідних документів підлягатиме вирішенню з дотриманням вимог зазначеного міжнародного договору. Проте це не означає, що на стадії вирішення питання про відкриття провадження позивачка була зобов`язана надати переклад документів саме для їх подальшого вручення відповідачу за кордоном за відсутності встановленого місця його проживання або перебування.

Як убачається з матеріалів справи, позивачка повідомила суду, що актуальне місцезнаходження відповідача їй невідоме, а інформація про його можливе місце проживання в Румунії чи іншій державі відсутня. Відтак на момент звернення до суду не було встановлено конкретної адреси відповідача за кордоном, за якою могло б бути здійснене міжнародне вручення процесуальних документів.

За таких обставин вимога про надання перекладу документів саме для їх вручення відповідачу за кордоном мала оцінюватися судом з урахуванням можливості здійснення такого вручення.

Сам факт громадянства відповідача Румунії не свідчить про те, що він проживає або перебуває на території цієї держави, так само як не дає можливості визначити конкретну адресу, за якою йому можуть бути вручені процесуальні документи. Таким чином, за відсутності відомостей про місце перебування відповідача за межами України суд першої інстанції не мав підстав покладати на позивачку обов`язок надати переклад документів як передумову вирішення питання про відкриття провадження у справі та, тим більше, повертати позовну заяву у звязку з невиконанням цієї вимоги.

Питання щодо необхідності перекладу, його обсягу, форми засвідчення та порядку направлення документів відповідачу може бути вирішене судом після відкриття провадження у справі залежно від встановленого місця перебування відповідача та обраного судом способу його повідомлення, з урахуванням положень відповідного міжнародного договору.

Таким чином, необхідність дотримання вимог щодо перекладу процесуальних документів у разі їх міжнародного вручення не виключає можливості вирішення питання про відкриття провадження у справі за обставин, коли місцезнаходження відповідача невідоме. Невиконання позивачкою вимоги про надання такого перекладу за відсутності встановленої адреси відповідача за кордоном не могло бути самостійною підставою для повернення позовної заяви.

Щодо доводів апеляційної скарги про можливість використання при повторному зверненні до суду документа про сплату судового збору, який поданий у справі № 342/551/26, апеляційний суд виходить з такого.

Закон України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Отже, судовий збір є платежем, зарахування якого до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає перевірці судом при вирішенні питання про відкриття провадження у конкретній справі.

До позовної заяви у цій справі позивачкою додано квитанцію № 5183-9518-5071-2333 від 13 травня 2026 року (а.с. 9). Водночас згідно з інформаційною довідкою про наявність справ у суді щодо сторін ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судовий збір за вказаним платіжним документом сплачений та зарахований у цивільній справі № 342/551/26, а платіжний документ приєднано до матеріалів зазначеної справи (а.с. 12).

Згідно з ухвалою суду від 17 червня 2026 року у справі № 342/551/26, яка набрала законної сили 17 червня 2026 року, позовну заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ткачук О.С., до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу повернуто позивачці.

При цьому судовий збір, сплачений згідно з квитанцією № 5183-9518-5071-2333 від 13 травня 2026 року, позивачці не повертався.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі повернення заяви або скарги.

Таким чином, у зв`язку з поверненням позовної заяви у справі № 342/551/26 позивачка має передбачене законом право звернутися із клопотанням про повернення сплаченої нею суми судового збору.

Разом із тим чинна редакція Закону України «Про судовий збір» не передбачає можливості повторного використання в іншій цивільній справі платіжного документа, за яким судовий збір уже сплачений та зарахований до спеціального фонду Державного бюджету України в межах іншої справи.

У редакції частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір», чинній до набрання чинності Законом України від 22 травня 2015 року № 484-VIII, законодавець передбачав спеціальний механізм використання документа про сплату судового збору при повторному зверненні до суду. Зокрема, у разі якщо позовну заяву залишено без розгляду, а сплачена при первісному зверненні сума судового збору фактично не була повернута платникові, при повторному зверненні до суду допускалося подання первісного документу про сплату судового збору.

Законом України № 484-VIII зазначене положення виключено. Відтак із 01 вересня 2015 року законодавство про судовий збір не містить норми, яка б дозволяла при повторному зверненні до суду після залишення первісного позову без розгляду використовувати документ про сплату судового збору, поданий при первісному зверненні, за умови, що відповідна сума фактично не була повернута.

Натомість чинна редакція частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір» прямо встановлює, що за повторно подані позовні заяви судовий збір сплачується на загальних підставах.

Таким чином, після набрання чинності Законом № 484-VIII факт неповернення особі раніше сплаченого судового збору не створює правової підстави для використання первісного платіжного документа при повторному зверненні до суду. Для такого повторного звернення необхідною умовою є сплата судового збору відповідно до вимог законодавства, чинного на момент повторного подання позовної заяви.

Відповідний підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 1540/3297/18.

Отже, доводи апеляційної скарги в частині можливості повторного використання платіжного документа № 5183-9518-5071-2333 від 13 травня 2026 року є необґрунтованими. Суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу позивачки на необхідність належного підтвердження сплати судового збору саме за звернення з позовом у цій справі.

Водночас зазначене не змінює висновку апеляційного суду щодо незаконності повернення позовної заяви. Наявність підстав для усунення окремого недоліку позовної заяви щодо сплати судового збору не звільняла суд від обов`язку належним чином оцінити інші визначені ним недоліки позовної заяви та їх відповідність вимогам процесуального закону.

Апеляційний суд також бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що повернення позовної заяви у наведених обставинах створило для позивачки перешкоду в реалізації її права на звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 110 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. При цьому стаття 24 Сімейного кодексу України закріплює принцип добровільності шлюбу, відповідно до якого шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Таким чином, законодавство України передбачає право одного з подружжя ініціювати судове провадження щодо припинення шлюбних правовідносин незалежно від наявності згоди другого з подружжя на таке звернення.

Зазначене право має реалізовуватися з дотриманням установлених законом процесуальних вимог, проте застосування таких вимог не може призводити до створення для особи непропорційної перешкоди у доступі до правосуддя, зокрема з підстав, усунення яких об`єктивно не залежить від її волі.

Як уже зазначалося, позивачка виконала покладений на неї обов`язок щодо зазначення наявних у неї відомостей про відповідача та повідомила останню відому їй адресу його проживання. Водночас встановити актуальне зареєстроване місце проживання або перебування відповідача не вдалося, що підтверджується отриманою судом інформацією з Єдиного державного демографічного реєстру. За таких обставин вимога до позивачки самостійно встановити актуальне місцезнаходження відповідача, у тому числі за межами України, фактично покладала б на неї обов`язок виконати дію, можливість здійснення якої від неї об`єктивно не залежить.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці виходить із того, що право на суд, складовою якого є право доступу до суду, не є абсолютним, проте встановлені державою обмеження не повинні звужувати доступ особи до суду таким чином або такою мірою, щоб було порушено саму сутність цього права. Такі обмеження мають переслідувати легітимну мету та бути пропорційними цій меті (рішення у справі «Креуз проти Польщі», § 53, 55).

У цій справі повернення позовної заяви з мотивів ненадання позивачкою відомостей про актуальне місце проживання або перебування відповідача, які їй невідомі та не можуть бути встановлені нею самостійно, не відповідає вимозі пропорційності між застосованим процесуальним обмеженням та метою забезпечення належного повідомлення відповідача.

При цьому забезпечення права відповідача бути належним чином повідомленим про розгляд справи не ставиться під сумнів. Проте саме з цією метою законодавець передбачив спеціальні процесуальні механізми на випадок неможливості встановлення зареєстрованого місця проживання або перебування відповідача, зокрема передбачений частиною десятою статті 187 ЦПК України порядок вирішення питання про відкриття провадження з подальшим викликом відповідача через оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України.

Отже, у конкретних обставинах цієї справи застосування судом першої інстанції процесуальної вимоги щодо надання відомостей, якими позивачка об`єктивно не володіє, як підстави для повернення позовної заяви призвело б до невиправданого обмеження її доступу до правосуддя. Такий підхід не відповідає ані передбаченому ЦПК України процесуальному механізму дій суду у разі неможливості встановлення місця проживання або перебування відповідача, ані вимогам статті 6 Конвенції щодо забезпечення ефективного доступу до правосуддя. Наведені обставини не означають звільнення позивачки від дотримання процесуальних вимог, а лише свідчать про те, що такі вимоги мають застосовуватися з урахуванням фактичної можливості особи їх виконати та у спосіб, який не позбавляє її реальної можливості реалізувати передбачене законом право на судовий захист.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги:

П.6 ч.1 ст. 374 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ч.1 ст. 379 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Апеляційний суд вважає, що ухвала Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 18 серпня 2026 року про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв`язку з чим підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

Керуючись ст. ст. 374, 379, 381- 383, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Скасувати ухвалу Городенківського районного суду Івано-Франківської області про повернення позовної заяви від 18 серпня 2026 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного її тексту.

Головуючий І.О. Максюта

Судді: І.В. Бойчук

В.М. Барков