Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №202/9344/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6404/26 Справа № 202/9344/25 Суддя у 1-й інстанції - Михальченко А.О. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого судді – Макарова М.О.

суддів – Петешенкової М.Ю., Пищиди М.М.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні у м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про стягнення безпідставно набутих коштів,-

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2025 року до Індустріального районного суду міста Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про стягнення безпідставно набутих коштів.

Позов обґрунтовано тим, що квартира АДРЕСА_1 належала родині позивача ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 23 жовтня 2001 року. У 2017 році позивач подарувала свою 1/5 частину вказаної квартири синові ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 її мати ОСОБА_7 подарувала іншу 1/5 частину відповідачу ОСОБА_4 . Незважаючи на набуття права лише на 1/5 частини квартири, 02 серпня 2018 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , діючи як представники ОСОБА_4 за довіреністю № 550 без належних повноважень, протиправно захопили квартиру та заселили туди сторонніх осіб. Шляхом психологічного тиску, залякування та погроз відповідачі створили нестерпні умови для родини позивача та її чоловіка — особи з інвалідністю із тяжким захворюванням серця. Внаслідок цього позивач, яка не мала наміру та зобов`язань купувати частку ОСОБА_4 , під впливом примусу була змушена передати відповідачам кошти як «передплату». За цим фактом правоохоронними органами ведеться досудове розслідування за частиною другою статті 355 Кримінального кодексу України. Оскільки кошти витребувані внаслідок насильства за відсутності правових підстав, вони є безпідставним збагаченням у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України. Позивач неодноразово зверталася до відповідачів усно, а 21 травня 2025 року направила письмові претензії, які були проігноровані. Враховуючи викладене, на підставі статті 1212 ЦК України позивач просить суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 82 987,80 грн, що за курсом НБУ еквівалентно 2 000 доларів США, які були вимушено передані двома частинами по 1 000,00 доларів США (перша — 09 листопада 2018 року зі сплатою решти до 05 грудня 2018 року, друга — 12 грудня 2018 року) під погрозами примусового викупу належних ОСОБА_4 2/5 частини квартири за ціною 30 000,00 доларів США або продажу всієї квартири за 50 000,00 доларів США з виплатою відповідачам 40 000 доларів США.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року позов задоволено частково, стягнуто солідарно зі ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 безпідставно набуті грошові кошти в сумі 2 000,00 доларів США. Також вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване наявністю підстав для стягнення безпідставно набутих коштів з огляду на те, що між сторонами не укладалися попередній або основний договори купівлі-продажу, право власності на нерухомість до позивача не перейшло, а отримання грошей здійснювалося неуповноваженими особами, у зв`язку з чим позов підлягає частковому задоволенню шляхом солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 суми у розмірі 2 000,00 доларів США, які станом на 09 листопада 2018 року та 12 грудня 2018 року були спільно одержані ними за продаж 2/5 частини квартири, що на той момент навіть не належали ОСОБА_4 .

Не погодившись із рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, представник апелянта просила скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована незаконністю та необґрунтованістю рішення суду через неповне з`ясування обставин справи та неправильну оцінку доказів. Представник скаржника зазначає, що між сторонами існували договірні зобов`язальні правовідносини, а не безпідставне збагачення, оскільки позивач обрала неналежний спосіб захисту прав, не оскаржувала дійсність розписки в судовому порядку та не довела підстав для солідарної відповідальності. А саме визначена у розписці передоплата (аванс) у силу постанов Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17 та Касаційного цивільного суду від 29 липня 2019 року у справі № 756/3966/17 не є безпідставним отриманням коштів за статтею 1212 ЦК України, а послідовні дії позивача щодо внесення грошей свідчать про суперечливу поведінку, яка виключає примус і спростовує право на повернення грошових коштів.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

У відповідності до п. 1 ч 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Частиною першою статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року підлягає розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику як малозначна.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 09 листопада 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 отримали від ОСОБА_3 1 000,00 доларів США, а 12 грудня 2018 року ще 1 000,00 доларів США, що підтверджується розпискою від 09 листопада 2018 року наступного змісту: «Ми, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , діючи на підставі довіреності від ОСОБА_4 , отримали передплату 1 000 (тисячу) доларів США в рахунок оплати за 2/5 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Підтверджуємо, що інша частина оплати за 2/5 частини квартири складає 29 000 доларів США, яка повинна бути виплачена до 05 грудня 2018 року. Дата 09.11.2018. Отримали 1000 доларів США в рахунок оплати. Залишок 28 000 доларів США. Дата 12.12.2018. Власні підписи ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 . На звороті розписки містяться 2 застереження ОСОБА_3 , а саме: дана розписка написана рукою ОСОБА_8 . Я вимушена була передати ці кошти 09.11.2018 1 000 доларів США та підписатися під цим документом під загрозою та тиском ОСОБА_8 та Гліба Сторчака. Дата 09.11.2018. Власний підпис ОСОБА_3 ; 12.12.2018 під тиском та погрозами нашому життю з боку ОСОБА_8 та Гліба Сторчака, я вимушена передати їм ще 1 000 доларів США. Вимагання та шантаж, погроза нашій безпеці та нашим життям, під примушуванням та тиском з їх сторони, змусили мене здійснити цю дію. Дата 12.12.2018. Власноручний підпис ОСОБА_3 ».

З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №199761865 від 11 лютого 2020 року та №467605432 від 11 березня 2026 року вбачається, що на підставі договору дарування від 05 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Златовою Н.А. ОСОБА_4 належить 1/5 частка квартири АДРЕСА_1 та на підставі договору дарування від 13 березня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Сисоєнко І.В. ще 1/5 частка вказаної квартири.

Тобто станом на 09 листопада 2018 року та 12 грудня 2018 року ОСОБА_4 належала лише 1/5 частка квартири АДРЕСА_1 .

З копії довіреності від 01 серпня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом ДМНО Новіковою Н.А., випливає, що ОСОБА_4 видав цю довіреність ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , та уповноважив їх, кожного окремо: здійснювати нагляд за належною йому 1/5 часткою квартири АДРЕСА_1 , мати до неї вільний доступ, вносити необхідні платежі, які стосуються реалізації його права власності на вищезазначену 1/5 частки квартири, в тому числі – комунальні, за користування телефонним зв`язком та іншими послугами, представляти його інтереси у бідь-яких установах чи підприємствах, незалежно від їх форми власності, чи підпорядкування, в тому числі в органах нотаріату, ЖЕО, водо -, тепло-, газо -, енерго - постачальних, зв`язку, виконавчих комітетах, міських, районних, обласних рад, санітарно-епідеміологічній службі, інспекції ДАБІ, головному архітектурно-планувальному управлінні, пожежного нагляду, належній реєстраційній службі, належному ЦНАПІ, тощо. Подавати від його імені будь-які заяви, що стосуються виконання цієї довіреності, отримувати довідки чи інші документи, укладати договори про надання комунальних послуг, самостійно визначаючи суми, терміни, та інші умови договорів, використовувати 1/5 частку квартири на власний розсуд, укладати та підписувати договори оренди на умовах та за ціну за їх розсудом, укладати зміни до укладених договорів оренди, розривати укладені договори оренди, одержувати гроші за укладеними договорами оренди, розписуватися за нього, здійснювати поточний та комунальний ремонт квартири, ремонтувати та змінювати санітарно-технічні прилади і пристрої, які вийшли з ладу з вини власника квартири або через невідповідну експлуатацію, механічне пошкодження, тощо. Запрошувати третіх осіб.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту безпідставного отримання грошей неуповноваженими особами під психологічним тиском, оскільки між сторонами не укладалися попередній чи основний договори купівлі-продажу, а надана представникам довіреність не містила повноважень на відчуження нерухомості, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування статті 1212 ЦК України та солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 суми 2 000,00 доларів США, які на підставі розписки від 09 листопада 2018 року та допису до неї від 12 грудня 2018 року були передані двома частинами по 1 000,00 доларів США як передплату за продаж 2/5 частини квартири, що на ті дати навіть не належали ОСОБА_4 .

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Приписами ст. 1000 ЦК України встановлено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. (ч.1 ст.1007 ЦК України)

За змістом ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Приписами ч. 1 ст. 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. (ст.657 ЦК України)

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. (ч. 1 ст. 181 ЦК України)

Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України і відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Поняття попереднього договору визначено у ч. 1 ст. 635 ЦК України. Так, попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена — у письмовій формі.

Приписами ст. 570 ЦК України встановлено, що завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Частиною 2 ст. 570 ЦК України регламентовано, що якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобовязана повернути потерпілому це майно. Особа зобовязана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України щодо повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Аналіз статті 1212 ЦК України вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) — це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобовязання з безпідставного набуття або збереження майна виникають за наявності трьох умов: набуття або збереження майна; набуття або збереження за рахунок іншої особи; відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не лише за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження майна, а не конкретна підстава, за якою це відбулося. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Одночасно стаття 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Таким чином, застосування у кожному конкретному випадку положень статей 1212 або 216 ЦК України залежить від обставин, за яких грошові кошти передавалися відповідачу.

Наявність між сторонами нікчемного або визнаного недійсним договору виключає стягнення коштів за статтею 1212 ЦК України. Водночас у разі відсутності укладеного договору й початкової правової підстави для передачі коштів підлягає застосуванню стаття 1212 ЦК України.

Проаналізувавши текст довіреності від 01 серпня 2018 року, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_4 , як власник 1/5 частини квартири АДРЕСА_1 , не уповноважував ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладати від його імені договори купівлі-продажу належної йому частки квартири, попередні договори чи отримувати аванс у рахунок майбутнього договору купівлі-продажу (у тому числі й з ОСОБА_3 ). Також він не уповноважував їх укладати будь-які інші договори, окрім договорів оренди.

У цій справі суду не надано жодного доказу того, що позивач укладала з ОСОБА_4 попередній договір продажу 2/5 частини зазначеної квартири. А відтак відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не мали права отримувати від ОСОБА_3 аванс у рахунок належних з неї за договором платежів на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Оскільки між позивачем та ОСОБА_4 попередній договір не укладався, станом на 09 листопада 2018 року та 12 грудня 2018 року ОСОБА_4 не був власником 2/5 частини квартири, а також не уповноважував ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладати попередній договір з ОСОБА_3 й отримувати від неї аванс навіть за 1/5 частину квартири.

З огляду на це, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким повністю погоджується колегія суддів, оскільки таке рішення ґрунтується на всебічному дослідженні матеріалів справи та правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що складена розписка не містить істотних умов попереднього договору купівлі-продажу квартири, тобто не є договором у розумінні ст. ст. 635, 638, 657 ЦК України, а лише підтверджує факт отримання коштів відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 від позивача.

Окрім цього, суду не надано доказів, що отримані від ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 2 000,00 доларів США ОСОБА_1 та ОСОБА_5 передали ОСОБА_4 . Оскільки між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 попередній договір купівлі-продажу квартири не укладався, неукладення договору не можна ототожнювати з його нікчемністю, а тому до спірних правовідносин не застосовуються вимоги статті 216 ЦК України. Зазначене додатково свідчить про правомірність та законність висновків суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про отримання коштів як передоплати та наявність у розписці чіткої правової мети платежу (в рахунок оплати за 2/5 частини квартири, із визначенням залишку суми, строку розрахунку та зазначенням про дії в інтересах власника) є повністю безпідставними. Наведені скаржником аргументи спростовуються дослідженими судом доказами та не підтверджують належного укладення попереднього договору купівлі-продажу між сторонами у встановленій законом формі.

З огляду на це, при ухваленні рішення суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги вказані твердження відповідача, оскільки сама по собі розписка за відсутності основного чи попереднього договору не утворює правової підстави для утримання коштів та свідчить про виникнення зобов`язання з безпідставного набуття майна (авансу) в розумінні статті 1212 ЦК України.

Колегія суддів вважає помилковими доводи представника апелянта про те, що розписка від 09 листопада 2018 року та письмовий допис до неї від 12 грудня 2018 року свідчать про наявність між сторонами договірних або переддоговірних зобов`язальних правовідносин, які виключають застосування статті 1212 ЦК України.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню. Згідно з ч. 1 ст. 635 ЦК України попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору. Таким чином, будь-які домовленості сторін про майбутнє відчуження часток нерухомого майна мали бути нотаріально посвідчені.

Наявна в матеріалах справи розписка за своєю правовою природою є документом, який лише підтверджує фізичний факт передачі грошових коштів, а не самостійним договором. Оскільки основний чи попередній договір купівлі-продажу 2/5 частини квартири у встановленій законом нотаріальній формі укладений не був, жодних зобов`язальних чи переддоговірних відносин між сторонами не виникло. Відтак утримання грошових коштів відповідачами позбавлене належної правової підстави, а самі кошти є авансом, який підлягає поверненню на підставі статті 1212 ЦК України як безпідставно набуте майно.

Колегія суддів звертає увагу на сталий принцип у цивільному судочинстві, за яким недійсним може бути визнано лише укладений правочин. Якщо сторони не досягли згоди в належній формі щодо всіх істотних умов або порушили імперативні вимоги щодо нотаріального посвідчення, такий договір є неукладеним (таким, що не відбувся). Юридично неіснуючий договір неможливо визнати недійсним, так само як і неможливо застосувати наслідки недійсності (реституцію) за статтею 216 ЦК України чи оспорити його за статтею 231 ЦК України.

Помилковими є посилання апелянта на те, що обрання позивачем статті 1212 ЦК України є неналежним способом захисту, а фактичні посилання на психологічний тиск та примус вимагали пред`явлення позову про визнання правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України. За таких обставин, оскільки правова підстава для передачі та утримання коштів у момент їх передачі була відсутня через неукладення договору, стягнення переданого авансу на підставі статті 1212 ЦК України є єдиним належним, ефективним та правомірним способом захисту прав позивачки, що повністю узгоджується з усталеною правовою практикою Великої Палати Верховного Суду.

Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги щодо немотивованості рішення суду першої інстанції в частині визначення суб`єктного складу відповідальності та безпідставності покладення солідарного обов`язку на ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Як встановлено судом першої інстанції, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 спільно приймали грошові кошти у позивача, посилаючись на довіреність від імені ОСОБА_4 . Водночас аналізом тексту довіреності від 01 серпня 2018 року доведено, що ОСОБА_4 не надавав вказаним особам повноважень на укладення попередніх чи основних договорів купівлі-продажу квартири чи на отримання авансу в рахунок таких правочинів. Крім того, станом на листопад-грудень 2018 року ОСОБА_4 взагалі не був власником 2/5 частини квартири, а володів лише 1/5 частиною, а тому об`єктивно не міг доручити продаж майна, яке йому не належало.

Оскільки суду не надано жодних доказів передачі отриманих грошових коштів у сумі 2 000,00 доларів США власнику ОСОБА_4 , ці кошти залишилися у спільному володінні та розпорядженні ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Спільне безпідставне одержання коштів за відсутності належних повноважень свідчить про сукупність неправомірних дій цих осіб, спрямованих на заволодіння майном позивачки (що також є предметом дослідження у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 355 КК України).

З огляду на те, що безпідставне збагачення відбулося внаслідок спільних узгоджених дій ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , обов`язок із повернення безпідставно одержаного майна покладається на них спільно. Суд першої інстанції дійшов абсолютно обґрунтованого висновку про наявність підстав для солідарного стягнення коштів з метою забезпечення повного та ефективного захисту прав потерпілої особи.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, та, відповідно, для скасування судового рішення.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, а переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду — без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено 06 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді М.Ю. Петешенкова

М.М. Пищида