Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №506/1044/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6959/26

Справа № 506/1044/25

Головуючий у першій інстанції Бурдинюк О. С.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач),

судді Назарова М.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

представник позивача – ОСОБА_2

відповідач – ОСОБА_3

представник відповідача – ОСОБА_4

відповідач - Окнянська селищна рада Подільського району Одеської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Товариство з обмеженою відповідальністю «МРІЯ»

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Мельниченко Вікторії Володимирівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Окнянського районного суду Одеської області від 07 квітня 2026 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ТОВАРИВСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «МРІЯ» про визнання заповіту недійсним,-

установив:

Короткий зміст обставин справи

25.11.2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області, третя особа яка не заявляє самостійних вимог - ТОВ «МРІЯ» про визнання заповіту недійсним, складений 20.11.2020 року від імені ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач обґрунтувала свої вимоги тим, що вона є спадкоємицею усього майна після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 , її підопічний ОСОБА_6 склав заповіт, яким все майно, яке належатиме йому на момент смерті, в тому числі 3 земельні паї, загальною площею 6,59 га, заповів позивачці. ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкодавець помер. У встановлений законом строк позивачка звернулась з заявою до Ананьївської державної нотаріальної контори та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Від нотаріуса дізналась про існування заповіту від 20.11.2020 року на ім`я ОСОБА_3 , на земельну ділянку площею 2,6485 га, який, у встановлений законом строк, заяву про прийняття спадщини до нотаріуса не подавав. При житті від ОСОБА_6 вона знала про те, що він намагався продати одну із своїх земельних ділянок, так як йому потрібні були гроші на операцію на очах. Вказані земельні ділянки були передані в оренду ТОВ «Мрія» 23.10.2017 р. Позивач вважає, що померлий при житті намагався укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,6485 га, про заповіт на ім`я ОСОБА_3 , мова не йшла. На її думку, ОСОБА_3 , скориставшись своїм службовим становищем та похилим віком померлого ОСОБА_6 , а також його вадами зору, який на 2020р. вже майже нічого не бачив, практично не пересувався, ввів його в оману та надав на підпис заповіт на своє ім`я. При цьому гроші за придбання земельної ділянки, якою він користувався декілька років, він ОСОБА_6 не передавав, податок за землю не сплачував. Стан здоров`я померлого ОСОБА_6 підтверджуються випискою з медичної карти амбулаторного хворого від 11.11.2025р., згідно якої ОСОБА_6 1956р.н. перебував на проживанні в стаціонарному відділенні тимчасового проживання. Оглядався неодноразово лікарем за вимогою адміністрації. Страждав на захворювання серцево-судинної системи, аритмія, артрози суглобів, сліпота очей, неодноразові гострі вірусні захворювання. У зв`язку з вищевикладеним позивачка була змушена звернутися з даним позовом до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Окнянського районного суду Одеської області від 07 квітня 2026 року у задоволені позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_3 , Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - ТОВАРИВСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «МРІЯ» про визнання заповіту недійсним – відмовлено повністю.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначає, що з наданих матеріалів, а саме спадкової справи, ОСОБА_6 неодноразово висловлював своє волевиявлення щодо майна, яке перебувало у його власності, оформлюючи заповіти на різних осіб, а саме: заповіт від 28.05.2012 року на ім`я ОСОБА_7 , заповіт від 03.11.2014 року на ім`я ОСОБА_8 , заповіт від 11.09.2008 року на ОСОБА_9 , від 31.03.2017 року на ім`я ОСОБА_1 та від 20.11.2020 року на ім`я ОСОБА_3 , тобто заповідач був обізнаний щодо природи заповіту та у будь-який час за життя мав можливість змінити своє волевиявлення, якщо б дійсно мав таке бажання. Враховуючи, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки підчас судового розгляду не встановлено, та не підтверджено належними та допустимими доказами, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, адвокат Мельниченко В.В., звернулася з апеляційною скаргою до Одеського апеляційного суду, в якій просить скасувати рішення Окнянського районного суду Одеської області від 07 квітня 2026 року і направити справу на новий розгляд у іншому складі суду.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що судом першої інстанції було проігноровано клопотання про виклик свідків та відкладення розгляду справи призначеного на 07.04.2026 року та ухвалено оскаржуване судове рішення.

Вважали, що судом першої інстанції надано не належної оцінки доказам поданим стороною позивача стосовно стану здоров`я померлого ОСОБА_6 , так як більш розширену інформацію неможливо було долучити ,оскільки медична карта померлого у стаціонарному відділені тимчасового проживання відсутня з невідомих причин.

Крім того, зазначали, що текст викладений в заповіті ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_3 не належав заповідачу, а тому позивач вважає, що вищевказаний заповіт було складено без участі ОСОБА_6 , а потім ввівши його в оману щодо змісту і сенсу документа, вимусили його підписати.

Враховучючи вищевикладене та те, що позивачу у справі було обмежено у праві на здобуття доказів, а саме допитів свідків, вважали, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Щодо явки сторін.

Сторони були повідомлені належним чином про дату, час та місце судового засідання, до судового засідання Окнянською селищною радою Подільського району Одеської області була подана заява про розгляд справи без їх участі, інші сторони зявились та надали суду свої пояснення.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін та позивачку, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено наступне.

Згідно матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 67 років, про що зроблено відповідний актовий запис №66 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 /а.с.10/.

Як вбачається з посвідчення серії НОМЕР_3 від 09.06.2006 року ОСОБА_6 був особою з інвалідністю ІІ групи (а.с.20).

Згідно з лікарського свідоцтва про смерть та довідки про причину смерті №7, ОСОБА_6 помер у зв`язку з хронічної серцево-судинною хворобою серця (а.с.13-14).

Крім того, згідно з випискою з медичної картки ОСОБА_6 від 11.11.2025 року, останній з 27.03.2018 року перебував та проживав у стаціонарному відділенні тимчасового проживання (а.с.11-12).

Згідно довідки Новосамарського старостинського округу Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області від 11.06.2024 року, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мав реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 по день смерті, тобто ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.55).

Як вбачається з заповіту від 31.03.2017 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Чорнянської сільської ради Окнянського району Одеської області Твардієвич З.В., ОСОБА_6 заповів ОСОБА_1 , все, що йому належало на день смерті і на що він за законом міг мати право (а.с.18, 81).

Згідно заповіту від 20.11.2020 року, посвідченого в.о. старости Новосамарського старостинського округу Тавровською Т.І., ОСОБА_6 заповів ОСОБА_3 , земельну ділянку, площею 2,6485 га, кадастровий номер 5123183000:01:001:0193, даний заповіт зареєстровано в реєстрі за № 13 (а.с. 9, 82).

Окрім того, в матеріалах справи містяться довіреності від ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_1 на отримання орендної плати за земельну частку (пай), котрі засвідчені секретарем Чорнянської сільської ради Окнянського району Одеської області 31.03.2017 року терміном на 3 роки, а також 17.02.2022 року трміном на 3 роки (а.с.15,16).

Також згідно довіреності від 01.11.2023 року, яка засвідчена старостою Чорнянського старостинського округу Окнянської селищної ради, Лось М.І. уповноважив ОСОБА_1 на представинцтво своїх інтересів у підприємтвах, установах, організаціях усіх форм власності (а.с.17).

Окрім того, згідно з матеріалами спадкової справи 223/2024 щодо майна ОСОБА_6 , до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини 06.06.2024 року зверталася ОСОБА_10 та 18.10.2024 року ОСОБА_3 .

На ім`я ОСОБА_1 видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на, а саме на земельну ділянку розміром 0,2500 га, кадастровий номер 5123183000:02:001:0102, на земельну ділянку розміром 3,9448 га кадастровий номер 5123183000:01:001:0211 та земельну ділянку розміром 3,7572 га кадастровий номер 5123183000:01:001:0212 (а.с.91-120).

Також в матеріалах спадкової справи міститься заповіт ОСОБА_6 від 28.05.2012 року на ім`я ОСОБА_7 , заповіт від 03.11.2014 року на ім`я ОСОБА_8 , а також заповіт від 11.09.2008 року на ОСОБА_9 .

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово виснував, що заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Так позивач вважав, що складений заповіт на ім`я ОСОБА_3 від імені ОСОБА_6 не відповідав дійсному волевиявленню спадкодавця, був вчинений під впливом обману та зловживання довірою і станом здоров"я покійного.

Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо). Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка стверджує, що заповідач діяв під впливом обману.

Отже, стороні, яка вважає, що правочин вчинено під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України (постанова Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23)).

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті229 ЦК України в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Системний аналіз норм ЦК України свідчить, що відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України виключно підстави недійсності правочину, визначені у статті 225, статті 231 ЦК України, зумовлюють те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Для визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), підлягають доведенню такі обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу зазначених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане безпосередньо із доведеністю факту наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Суд першої інстанції зазначав про наполегливу позицію позивача, що померлий ОСОБА_6 був майже лежачим, пересувався іноді і у інвалідному візку, постійно перебував у стаціонарному відділені, розташованому в с. Чорне, нікуди з нього не виїжджав. Тобто особисто бути присутнім в с. Новосамарка не міг за станом здоров`я. Крім цього, у графі «Підпис» рукою іншої особи, не ОСОБА_6 , написано «Заповіт мною, заповідачем, прочитано вголос, підписано власноручно ОСОБА_6 ». Померлий не міг нічого писати, він лише підписував ставлячи своє прізвище, оскільки був майже сліпим, тому писати вказаний текст, а тим більше читати його вголос він не міг за своїм станом здоров`я. В.о. старости Новосамарського старостинського району в той день в лікувальному закладі ніхто не бачив, а тому позивач вважав, що вищевказаний заповіт було складено без участі ОСОБА_6 , а потім ввівши його в оману щодо змісту і сенсу документа, вимусили його підписати.

Разом з тим, перераховуючи вищевказані обставини, сторона позивача не надала жодних доказів на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).

Крім того, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Як вбачається з наданих матеріалів, а саме спадкової справи, ОСОБА_6 неодноразово висловлював своє волевиявлення щодо майна, яке перебувало у його власності, оформлюючи заповіти на різних осіб, а саме: заповіт від 28.05.2012 року на ім`я ОСОБА_7 , заповіт від 03.11.2014 року на ім`я ОСОБА_8 , заповіт від 11.09.2008 року на ОСОБА_9 , від 31.03.2017 року на ім`я ОСОБА_1 та від 20.11.2020 року на ім`я ОСОБА_3 , тобто заповідач був обізнаний щодо природи заповіту та у будь-який час за життя мав можливість змінити своє волевиявлення, якщо б дійсно мав таке бажання.

Крім того, позивач також стверджував, що померлий ОСОБА_6 був майже сліпим і взагалі не міг нічого прочитати і писав лише своє прізвище, разом з тим, жожних доказів на підтвердження даних обставин саме на момент складання оспорюваного заповіту (20.11.2020 року) стороною позивача не надано, більш того, у матеріалах справи міститься довіреність від 01.11.2023 року (надана стороною позивача), яка засвідчена старостою Чорнянського старостинського округу Окнянської селищної ради, згідно якої ОСОБА_6 уповноважив ОСОБА_1 на представинцтво своїх інтересів у підприємтвах, установах, організаціях усіх форм власності /а.с.17/. У даній довіреності, перед підписом особи, значиться друкований текст: «Довіреність мною прочитана, зміст її мені зрозумілий, відповідає моїй внутрішній волі і підписана мною особисто». Також не може залишитися поза увагою, що дана довіреність датована майже через три роки після оформлення спірного заповіту.

Слід також звернути увагу, що виписка з медичної карти ОСОБА_6 від 11.11.2025 року, також жодним чином не підтверджує обставини, на які посилається сторона позивача, оскільки у даній виписки лише перераховані хвороби, на які страждав померлий, однак не конкретизовано у який період часу, наскільки критичний був стан здоров`я заповідача, чи міг він читати, писати з відповідним захворюванням. Також не підтверджено, що останній взагалі не міг залишати приміщення стаціонарного відділенні тимчасового проживання.

Таким чином, суд першої інстанції вважав, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки підчас судового розгляду не встановлено, та не підтверджено належними та допустимими доказами, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, судова колегія дійшла висновку, що адвокатом Мельничук В.В. не доведено тих обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції було проігноровано клопотання про виклик свідків та відкладення розгляду справи призначеного на 07.04.2026 року та ухвалено оскаржуване судове рішення, апеляційний суд вважає не слушними з огляду на наступне.

У судовому засіданні 18.03.2026 року представник позивача – адвокат Мельниченко В.В. позов підтримала та просила задовольнити з підстав, наведених у письмовому вигляді. При цьому зазначила, що позивач не оспорює, що заповіт підписаний саме ОСОБА_6 особисто, однак текст «Заповіт мною, заповідачем, прочитано вголос, підписано власноручно ОСОБА_6 » писала інша особа, а не померлий. Представник позивача також просила не завершувати розгляд справи у даному судовому засіданні, так як позивач ОСОБА_1 більш обізнана щодо обставин справи та має бажання дати пояснення безпосередньо у залі суду. Крім того, повідомила суд, що сторона позивача на наступне судове засідання забезпечить яку свідків, про допит яких раніше подавалося клопотання.

Представник відповідача у судовому засіданні 18.03.2026 року просила відмовити у задоволенні позову з підстав, які викладені у письмовому вигляді.

06.04.2026 року від представника позивача адвоката Мельниченко В.В. надійшла заява про відкладення судового засідання на іншу дату через сімейні обставини.

Позивач та представник позивача, у судове засіданні 07.04.2026 року, повідомлені належним чином, до суду не з`явилися, про поважність причини неявки позивач ОСОБА_1 суд не повідомила, з клопотанням про відкладення розгляду справи позивач ОСОБА_1 не зверталася. Суд також звертає увагу, що позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні 18.03.2026 року також була відсутня, про поважність причини неявки суду не повідомила. Більш того, у судовому засіданні 18.03.2026 року, суд задовольнив клопотання представника позивача щодо оголошення перерви, у звязку з тим, що позивач має бажання бути присутньою у судовому засіданні та дати особисті пояснення по обставинам справі, про які вона більше обізнана, разом з тим, позивач повторно не з"явилася до суду без поважних причин. Також явка свідків, присутність яких сторона позивача зобов`язалася забезпечити не здійснена.

Щодо заяви представника позивача про відкладення судового розгляду через сімейні обставини, суд вважає, що підстав для її задоволення немає, оскільки представник позивача приймала участь у судовому засіданні 18.03.2026 року, надала пояснення по суті спору, та її позиція почута судом.

Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України).

Також ЄСПЛ виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (рішення у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).

Судом першої інстанції враховано, що розумні строки судового розгляду є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а невиправдано тривалий розгляд справи, без достатніх на те підстав, призводить до перебування сторін у стан правової невизначеності.

Таким чином, зважаючи на належне повідомлення про судове засідання всіх учасників, з урахуванням категорії справи, строку її розгляду, а також, що представники сторін надали пояснення по суті спору у судовому засіданні 18.03.2026 року, також досліджені усі письмові докази у вищезгаданому судовому засіданні, суд прийняв рішення завершити розгляд по суті спору за їх відсутності.

Оскільки у судове засідання не з`явилися всі особи, які беруть участь в справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд прийняв рішення про завершення розгляду справи без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України.

Враховуючи вище встановлене, судова колегія вважає, що сторона позивача маючи наміри на здобуття доказів в мотивування своїх позовних вимог не скористалась своїм правом, не надала обґрунтованих підстав відкладення розгляду справи, а тому оскаржуване рішення приймалось на підставі наявних доказів у справі, з висновками якого судова колегія погоджується в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції надано не належної оцінки доказам поданим стороною позивача стосовно стану здоров`я померлого ОСОБА_6 , так як більш розширену інформацію неможливо було долучити ,оскільки медична карта померлого у стаціонарному відділені тимчасового проживання відсутня з невідомих причин, судова колегія вважає безпідставними, так як стороною позивача жодними доказами не доведено наведених мотивів, а позиція позивача викладене суто на припущеннях, які слід залишити без задоволення.

Щодо доводів апеляційної скарги, що текст викладений в заповіті ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_3 не належав заповідачу, а тому позивач вважає, що вищевказаний заповіт було складено без участі ОСОБА_6 , судова колегія вважає необґрунтованими належними доказами, так як клопотань, заяв ні під час розгляду справи ні в суді першої інстанції ні під час апеляційного перегляду, щодо проведення судових експертиз не заявлялось стороною позивача - скаржника.

Узагальнюючі доводи апеляційної скарги, що позивачу у справі було обмежено у праві на здобуття доказів, а саме допитів свідків, судовою колегіє під час апеляційного перегляду встановлено відсутність належного обґрунтування таких мотивів, крім того клопотань про допит свідків представник позивачки не заявила, в тому числі з огляду на вище досліджені матеріали справи, а тому такі доводи слід залишити без задоволення.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. 263 ЦПК України вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а підстави для його скасування відсутні.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ухвалив:

Апеляційну скаргу адвоката Мельниченко Вікторії Володимирівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Окнянського районного суду Одеської області від 07 квітня 2026 року -залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

Ю.П. Лозко