Рішення від 19 серпня 2026 р. у справі №488/1524/24 — Корабельний районний суд м. Миколаєва

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

Справа № 488/1524/24

Провадження № 2/488/1009/26

РІШЕННЯ

Іменем України

20.08.2026 року м. Миколаїв

Корабельного районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючої по справі судді – Чернявської Я.А.,

при секретарі судового засідання — Коваль А.О.,

за участі прокурора — Ярош Н.С.,

представника відповідача ОСОБА_1 , —адвоката Ільїна О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду цивільну справу за правилами загального позовного провадження за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконним і скасування пунктів рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути земельну ділянку та демонтувати споруди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Зміст позовних вимог. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача, третьої особи

В провадженні Корабельного районного суду міста Миколаєва перебуває цивільна справа за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича Окружна прокуратура міста Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконним і скасування пунктів рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути земельну ділянку та демонтувати споруди, в якій позивач просить суд:

-Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1000 кв. м (1000 кв. м — прибудинкова територія) по АДРЕСА_1 .

-Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) знести (демонтувати) металевий вагончик та бетонний паркан на земельній ділянці площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 .

-Витребувати на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за № 2773224748101 від 31.07.2023.

-Стягнути з відповідачів на користь Миколаївської обласної прокуратури (р/р UA748201720343150001000000340, ЄДРПОУ 02910048, банк ДКСУ м. Києва, МФО 820172) судовий збір, сплачений за подання позову.

16.06.2025 представник позивача подав заяву про зміну предмета позову.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 05.03.2026 заяву про зміну предмета позову прийнято до провадження та постановлено розглядати справу за такими позовними вимогами:

-Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними та скасування пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1 .

-Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання ОСОБА_1 знести (демонтувати) металевий вагончик та бетонний паркан на земельній ділянці площею 1000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 .

-Витребувати на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради від ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за № 2773224748101 від 31.07.2023.

-Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та Миколаївської міської ради через виконавчий комітет Миколаївської міської ради на користь Миколаївської обласної прокуратури сплачений судовий збір за подання позову.

Позиція позивача — Окружної прокуратури міста Миколаєва

Позов обґрунтовував тим, що пунктами 6,6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01 березня 2012 року № 15/45 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного вище рішення ОСОБА_2 26 березня 2012 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 серії ЯК № 250233, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі №481010001001901.

31 липня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки № 1545, на підставі якого внесені відповідні відомості до Держгеокадастру про власника земельної ділянки.

Посилаючись на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 повністю входить у прибережну смугу Бузького лиману та пляжну зону, а відтак при прийнятті рішення 01 березня 2012 року Миколаївською міської радою було порушено вимоги земельного та водного законодавства, 19, 20, 58, 59, 60-62, 83, 84, 116 ЗК України та ст. 1, 4, 88-90 ВК України, прокурор просив суд усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом:

- визнання незаконними і скасування пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1000кв. м (1000 кв. м - прибудинкова територія), за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ,

- визнання недійсним договору купівлі-продажу № 1545 спірної земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 31 липня 2023 року;

- знесення (демонтувати) металевий вагончик та бетонний паркан на земельній ділянці площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 .

- повернення у власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради) земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 у стані, який існував до порушення прав.

Представник позивача зазначив, що відведення Миколаївською міською радою земельної ділянки площею 1000 кв. м по АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку є незаконним, оскільки при прийнятті пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення від 01 березня 2012 року № 15/45 міською радою не враховано розташування спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі Бузького лиману.

Послався на положення статей 60 Земельного кодексу України та 88 Водного кодексу України у редакціях, чинних на час прийняття спірного рішення, відповідно до яких уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга, а в її межах – пляжна зона.

На підтвердження зазначеного представник позивача послався на інформацію Миколаївської міської ради від 09 травня 2023 року, згідно з якою рішень щодо затвердження документації із землеустрою з визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території міста Миколаєва не приймалось.

Водночас, відповідно до інформації Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25 жовтня 2023 року, земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 накладається на визначену законодавством прибережну захисну смугу Бузького лиману шириною 100 м у межах міста Миколаєва.

Крім того, згідно з інформацією Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 29 березня 2024 року, відстань від урізу води до південної межі спірної земельної ділянки становить 42 м, а до північної – 61 м. Накладення земельної ділянки на прибережну захисну смугу, за доводами представника позивача, також підтверджується даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру.

Також представник позивача зазначив, що відповідно до висновку Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24 січня 2012 року, наявного у проекті землеустрою, спірна земельна ділянка розташована на відстані 50 м від Бузького лиману, а її використання передбачає підтримання пляжної зони у належному стані.

За таких обставин представник позивача вважав, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 повністю входить у прибережну захисну смугу Бузького лиману та пляжну зону, а її передача у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку здійснена з порушенням вимог земельного та водного законодавства.

Крім того, представник позивача зазначив, що відведення спірної земельної ділянки у приватну власність суперечить містобудівному законодавству. Послався на пункт 10.4 ДБН 360-92**, відповідно до якого розміщення будинків, споруд та комунікацій на землях водоохоронних зон і зелених зон міста не допускається.

Вказав, що відповідно до Генерального плану міста Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 18.06.2009 № 35/18, спірна земельна ділянка віднесена до територій зелених насаджень загального користування, а згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва, затвердженими рішенням від 17.10.2003 № 15/41, – до перспективної зони ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення. Належність земельної ділянки до зазначених територій підтверджується інформацією Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 14.12.2023.

За доводами представника позивача, використання спірної земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва Генеральним планом міста та ДБН 360-92** не передбачено.

Також представник позивача зазначив, що як земля загального користування спірна земельна ділянка відповідно до пункту «а» частини четвертої статті 83 ЗК України не могла бути передана у приватну власність.

Крім того, представник позивача вказав на незаконну зміну цільового призначення земельної ділянки, оскільки, за його доводами, як земля водного фонду вона була відведена для будівництва та обслуговування житлового будинку. При цьому проект землеустрою не містить погодження територіального органу водного господарства, що, на думку представника позивача, свідчить про порушення порядку зміни цільового призначення, передбаченого статтями 19–21 ЗК України, та є самостійною підставою для визнання незаконними пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення міської ради від 01.03.2012 № 15/45, , а виданий на їх підставі ОСОБА_2 державний акт серії ЯК № 250233 на право власності на спірну земельну ділянку є незаконним..

Посилаючись на статтю 328 ЦК України, представник позивача вказав, що ОСОБА_2 не набув права власності на земельну ділянку на визначених законом підставах, а тому не мав права розпоряджатися нею, у тому числі відчужувати її ОСОБА_1 .

У зв`язку з цим вважав, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31.07.2023 № 1545, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , підлягає визнанню недійсним на підставі статей 21, 203, 215 ЦК України, а державна реєстрація права власності ОСОБА_1 – припиненню як така, що здійснена на підставі зазначеного договору.

Також представник позивача зазначив, що відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно речові права на будівлі та споруди на спірній земельній ділянці не зареєстровані. Згідно з актом обстеження від 27.03.2024 земельна ділянка вільна від капітальної забудови, однак на ній розміщені металевий вагончик та бетонний паркан, що, за доводами прокурора, створюють перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою територіальною громадою.

У зв`язку з цим представник позивача вважав необхідним зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку територіальній громаді у стані, який існував до порушення прав, у тому числі шляхом демонтажу металевого вагончика та бетонного паркану.

Обґрунтовуючи право прокурора на звернення до суду, представник позивача послався на статтю 131-1 Конституції України, статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтю 56 ЦПК України. Зазначив, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності, розпорядником яких є Миколаївська міська рада, однак саме рішенням цього органу, за доводами прокурора, її протиправно передано у приватну власність.

Важливість повернення спірної земельної ділянки, за доводами представника позивача, зумовлена її належністю до прибережної захисної смуги Бузького лиману, пляжної зони та зеленої зони загального користування.

Представник позивача вказав, що Миколаївська міська рада не може здійснювати належний захист інтересів держави та територіальної громади у цій справі, оскільки одночасно є органом, уповноваженим розпоряджатися землями комунальної власності, та органом, рішення якого оскаржується.

За таких обставин прокурор вважав наявними передбачені статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтею 56 ЦПК України виключні підстави для представництва інтересів держави в суді та звернення з відповідним позовом.

Позиція відповідача — Миколаївської міської ради.

13.06.2024 року на адресу суду через підсистему «Електронний Суд» від представника відповідача Миколаївської міської ради — Захаренкової Анастасії Юріївни надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідача зазначила, що Миколаївська міська рада при прийнятті рішення від 01 березня 2012 року № 15/45 діяла в межах наданих законом повноважень щодо розпорядження землями комунальної власності.

Посилаючись на статті 12, 118, 122 Земельного кодексу України та статтю 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», представник відповідача вказала, що оскаржуваними пунктами рішення було затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 1000 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Представник відповідача зазначила, що пунктами 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01 березня 2012 року № 15/45 затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 1000 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Зазначила, що рішенням Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року № 11/35 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 1000 кв. м у власність, а листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 21 листопада 2011 року № 17.3531 погоджено відповідне переоформлення та відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків.

Посилаючись на матеріали проекту землеустрою, представник відповідача вказала, що його погодження підтверджується, зокрема, висновком Управління Держкомзему у м. Миколаєві від 30 січня 2012 року № 776, висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24 січня 2012 року № 01-04/435-05 та висновком Управління культури Миколаївської обласної державної адміністрації від 19 січня 2012 року № 141.

У зв`язку з цим представник відповідача вважала, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки мав усі погодження, передбачені законодавством на час його розроблення та затвердження, а тому доводи позивача про порушення порядку погодження проекту землеустрою є необґрунтованими.

Крім того, представник відповідача зазначила, що Державний комітет України із земельних ресурсів в особі Управління Держкомзему у м. Миколаєві, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України в особі Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області та Управління культури Миколаївської обласної державної адміністрації погодили відведення земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На думку представника відповідача, зазначені обставини свідчать про те, що на момент розроблення та затвердження проекту землеустрою держава в особі зазначених органів погодила можливість відведення земельної ділянки у приватну власність та не заявляла заперечень щодо її цільового використання.

Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Рисовський проти України», представник відповідача зазначила, що під час розроблення та погодження проекту землеустрою можливість відведення спірної земельної ділянки у власність була погоджена Державним комітетом України із земельних ресурсів, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області та Управлінням культури Миколаївської обласної державної адміністрації. На думку представника відповідача, зазначені обставини свідчать про дотримання принципу належного урядування та необхідність забезпечення правової визначеності і захисту легітимних очікувань особи, яка покладалася на правомірність дій уповноважених органів

Також представник відповідача зазначила, що оскаржувані пункти рішення Миколаївської міської ради є актом індивідуальної дії та вичерпали свою дію фактом виконання.

17.06.2024 року від представника позивача через підсистему «Електронний суд» до суду надійшла відповідь на відзив, у якій прокурор заперечив проти доводів Миколаївської міської ради та зазначив, що наявність погоджень проекту землеустрою Управлінням містобудування та архітектури Миколаївської міської ради, Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області та Управлінням культури Миколаївської облдержадміністрації сама по собі не спростовує порушень земельного, водного та містобудівного законодавства, допущених під час передачі спірної земельної ділянки у приватну власність.

Представник позивача звернув увагу, що відповідно до висновку Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24.01.2012, який міститься у проекті землеустрою, спірна земельна ділянка розташована на відстані 50 м від Бузького лиману, а її використання передбачає підтримання пляжної зони у належному стані. На думку прокурора, зазначені відомості підтверджували розташування земельної ділянки у прибережній захисній смузі Бузького лиману та пляжній зоні вже на час прийняття оскаржуваного рішення.

Посилаючись на положення статей 59, 60 та інших норм Земельного кодексу України, представник позивача зазначив, що землі водного фонду, за загальним правилом, не можуть передаватися у приватну власність, за винятком випадків, прямо передбачених законом, зокрема безоплатної передачі громадянам та юридичним особам замкнених природних водойм площею до 3 гектарів. Відтак земельна ділянка, розташована у прибережній захисній смузі Бузького лиману, не могла бути передана у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Крім того, представник позивача вказав, що, незважаючи на наявну у проекті землеустрою інформацію про розташування земельної ділянки на відстані 50 м від Бузького лиману, під час погодження проекту землеустрою не було залучено представника територіального органу водного господарства. Посилаючись на частину третю статті 186-1 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття рішення від 01.03.2012 № 15/45, прокурор зазначив, що у разі погодження проектів землеустрою щодо вилучення, надання або зміни цільового призначення земель водного фонду до складу відповідної комісії мав залучатися представник територіального органу водного господарства. Матеріали проекту землеустрою, на думку прокурора, не містять погодження такого органу, що свідчить про порушення встановленого порядку погодження документації із землеустрою.

У зв`язку з цим представник позивача вважав, що формальне проходження окремих етапів процедури відведення земельної ділянки та відсутність заперечень з боку органів, які погоджували проект землеустрою, не свідчать про законність передачі спірної земельної ділянки у приватну власність та не усувають допущених порушень законодавства.

Щодо посилань відповідача на принцип належного урядування та практику Європейського суду з прав людини представник позивача зазначив, що цей принцип не встановлює абсолютної заборони на виправлення державними органами допущених помилок та має застосовуватися з урахуванням принципу пропорційності й конкретних обставин справи.

Представник позивача також зазначив, що у спірних правовідносинах відсутні підстави вважати набуття ОСОБА_2 спірної земельної ділянки добросовісним, оскільки протягом 11 років після отримання державного акта він не розпочав індивідуального житлового будівництва, а у 2023 році відчужив земельну ділянку іншій особі. Крім того, за доводами прокурора, містобудівною документацією на час відведення земельної ділянки не передбачалося будівництво житла на відповідній території, яка належала до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення та територій зелених насаджень. Вказані містобудівні обмеження, як зазначив прокурор, були загальнодоступними та мали бути відомі як органу місцевого самоврядування, так і набувачу земельної ділянки.

З огляду на це представник позивача вважав, що ОСОБА_2 мав можливість перевірити правовий режим земельної ділянки та повинен був проявити розумну обачність при її набутті. На його думку, за умови задоволення позову втручання у право власності відповідача не матиме непропорційного характеру, оскільки спрямоване на відновлення прав територіальної громади та забезпечення екологічних і рекреаційних інтересів широкого кола громадян.

Заперечуючи проти доводів Миколаївської міської ради щодо неналежності обраного прокурором способу захисту, представник позивача зазначив, що положення статей 21, 393 ЦК України та статті 155 ЗК України допускають визнання незаконним і скасування правового акта органу місцевого самоврядування, якщо такий акт не відповідає закону та порушує права щодо володіння, користування чи розпорядження майном. На думку прокурора, наявність нескасованих пунктів рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 породжує правові наслідки реалізації незаконного акта, у зв`язку з чим вимога про їх скасування є належним та ефективним способом захисту інтересів територіальної громади. На підтвердження зазначеного представник позивача послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 та Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 922/443/20.

Представник позивача зазначив, що наведені у відзиві обставини не спростовують незаконності розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 та необхідності її повернення територіальній громаді.

Позиція відповідача — ОСОБА_1 представник відповідача ОСОБА_3 заперечував проти задоволення позову в повному обсязі.

15.04.2025 року представник відповідача подав через підсистему «Електронний суд» клопотання про залишення позовної заяви без руху, посилаючись на набрання чинності Законом України № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» та передбачені ним зміни до ЦК України і ЦПК України щодо обов`язку позивача у відповідних випадках внести на депозитний рахунок суду кошти у розмірі вартості нерухомого майна як гарантію компенсації добросовісному набувачеві. Представник відповідача вважав, що невиконання цієї вимоги є підставою для залишення позовної заяви без руху.

27.05.2025, 03.03.2026 року представник відповідача ОСОБА_1 — ОСОБА_3 подав до суду додаткові пояснення у справі.

У додаткових поясненнях представник відповідача зазначив, що позовні вимоги прокурора фактично спрямовані на повернення територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031, площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка, за твердженням позивача, входить до прибережної захисної смуги Бузького лиману.

Представник відповідача наголосив, що 31.07.2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки площею 0,1000 га, із цільовим призначенням — для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

За умовами договору повний розрахунок за придбану земельну ділянку в розмірі 38 100 грн було здійснено покупцем у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на рахунок продавця.

Представник відповідача зазначив, що на момент укладення договору право власності продавця на земельну ділянку підтверджувалося відповідними правовстановлюючими документами, а відомості щодо земельної ділянки були внесені до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Договір купівлі-продажу було укладено у нотаріальній формі, при цьому нотаріусом було перевірено подані документи та відповідні відомості державних реєстрів. За твердженням представника відповідача, на момент придбання земельної ділянки не існувало записів про обмеження чи заборону її відчуження, земельна ділянка не перебувала під арештом, у заставі та не була предметом судового спору.

Представник відповідача вказував, що інформація про нібито розташування земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману не була відображена у відкритих державних реєстрах та на кадастровій карті, а тому, на його думку, не могла бути відома ОСОБА_1 під час придбання земельної ділянки.

З огляду на наведене представник відповідача вважав, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, оскільки придбав земельну ділянку на оплатній основі, покладаючись на офіційні відомості державних реєстрів, правовстановлюючі документи продавця та результати нотаріальної перевірки.

Представник відповідача також зазначив, що сам факт обізнаності відповідача з фактичним місцем розташування земельної ділянки не свідчить про його недобросовісність, оскільки для встановлення недобросовісності необхідно з`ясувати, чи знав або чи повинен був знати набувач про відсутність у відчужувача права на відчуження майна або про інші юридично значимі обставини, які перешкоджали набуттю права власності.

У додаткових поясненнях представник відповідача також послався на практику Європейського суду з прав людини, зокрема на рішення у справі «Космацька проти України», ухвалене 04.12.2025 року, зазначаючи, що ЄСПЛ при оцінці втручання держави у право власності особи, яка на оплатній основі придбала майно після його первинного вибуття з державної власності, виходив із принципів належного урядування, справедливого балансу між загальним інтересом та правом на мирне володіння майном і пропорційності втручання; на думку представника відповідача, ризик помилок державних органів не може автоматично покладатися на добросовісного набувача, який покладався на законність дій держави та достовірність офіційних реєстрів, а позбавлення права власності без належної компенсації не повинно покладати на особу індивідуального та надмірного тягаря.

За твердженням представника відповідача, зазначені підходи є релевантними до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_1 придбав земельну ділянку за договором купівлі-продажу, сплатив її вартість, набув право власності на підставі оформленого у встановленому порядку правочину та на момент придбання не мав доступу до відомостей, які б свідчили про незаконність відчуження земельної ділянки або її розташування у межах земель водного фонду.

Представник відповідача також послався на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право мирного володіння майном має бути законним, переслідувати легітимну мету та відповідати вимозі пропорційності. При цьому, як зазначав представник відповідача, у практиці ЄСПЛ принцип належного урядування покладає на державні органи обов`язок своєчасно виправляти власні помилки, не покладаючи наслідки таких помилок на осіб, які добросовісно покладалися на законність дій держави.

Представник відповідача вказував, що законодавчі зміни, внесені Законом № 4292-IX, також свідчать про необхідність забезпечення майнових гарантій добросовісного набувача у випадку витребування нерухомого майна на користь держави чи територіальної громади. На його думку, запровадження законодавцем механізму попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду має на меті недопущення ситуації, за якої добросовісний набувач позбавляється нерухомого майна без одночасного забезпечення реальної компенсації його вартості.

З огляду на викладене представник відповідача вважав, що правові підходи, сформульовані ЄСПЛ у справі «Космацька проти України», підлягають врахуванню під час вирішення спору у справі № 488/1524/24, зокрема при оцінці добросовісності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, законності та пропорційності втручання у його право власності, а також питання компенсації у разі витребування майна.

Таким чином, представник відповідача заперечував проти задоволення позову, посилаючись, зокрема, на добросовісність ОСОБА_1 як набувача спірної земельної ділянки, оплатний характер її придбання, відсутність на момент укладення договору відомостей про обмеження щодо земельної ділянки або її перебування у судовому спорі, покладення набувача на офіційні відомості державних реєстрів та документи, що підтверджували право власності продавця, а також на необхідність застосування положень Закону № 4292-IX щодо гарантій компенсації вартості нерухомого майна добросовісному набувачеві.

Крім того, представник відповідача зазначав, що доводи позивача про недобросовісність ОСОБА_1 самі по собі не можуть вважатися встановленою обставиною та підлягають доведенню і оцінці судом за результатами дослідження всіх доказів у справі.

З урахуванням наведеного представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, заявлених в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути земельну ділянку та демонтувати споруди — відмовити в повному обсязі.

15.08.2026 року представник відповідача ОСОБА_1 — адвокат Ільїн О.В. через підсистему «Електронний суд» подав додаткові пояснення, в яких заперечував проти задоволення позову та зазначав, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Посилався на те, що набуття майна відбулося за оплатним договором, а під час його придбання відповідач покладався на законність дій державних органів, офіційні відомості та документи, що підтверджували право власності на земельну ділянку. На думку представника відповідача, позивач не надав доказів обізнаності ОСОБА_1 про незаконність відчуження земельної ділянки чи її належність до земель водного фонду, а його добросовісність не може спростовуватися припущеннями. Також зазначав, що у разі повернення земельної ділянки територіальній громаді має бути забезпечена компенсація її вартості, оскільки позбавлення добросовісного набувача майна без відшкодування є непропорційним втручанням у право власності; при цьому посилався на відповідну практику ЄСПЛ та Верховного Суду, а також на положення Закону № 4292-IX. Вказував, що прокурором вартість майна на депозитний рахунок суду не внесено, а тому, на його думку, відсутні передбачені законом умови для витребування майна у відповідача без компенсації. З огляду на наведене просив врахувати додаткові пояснення та відмовити у задоволенні позову.

Позиції учасників справи

У судовому засіданні представник позивача — прокурор Ярош Н.С. підтримала заявлений позов у повному обсязі, просила його задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, заяві про зміну предмету позову, та подані на їх підтвердження докази.

Представник відповідача ОСОБА_1 — адвокат Ільїн О.В. у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, зазначивши, що прокурором не доведено недобросовісність набувача. Посилався на принцип належного урядування, необхідність дотримання справедливого балансу та недопущення непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном, а також на гарантії компенсації добросовісному набувачу. Вказував, що у разі задоволення позову про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача суд одночасно має вирішити питання щодо компенсації його вартості.

Інші учасники судового процесу в судове засідання не з`явилися, про дату та час судового засідання були повідомлені своєчасно та належними чином, причини їх неявки суду не відомі.

23.12.2025 року через підсистему «Електронний Суд» від представника відповідача Миколаївської міської ради надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідача, позиції викладену у відзиві від 13.06.2024 року підтримали в повному обсязі.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Процесуальні дії суду.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2024 року відкрито загальне позовне провадження по справі та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 липня 2025 року задоволено клопотання представника відповідача ОСОБА_1 — адвоката Ільїна О.В. про залишення позову без руху після відкриття провадження у справі та зобов`язано позивача внести на депозитний рахунок суду грошові кошти у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 вересня 2025 року позовну заяву керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, визнання незаконним і скасування пунктів рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути земельну ділянку та демонтувати споруди залишено без розгляду.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 жовтня 2025 року ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 вересня 2025 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

31 жовтня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Корабельного районного суду м. Миколаєва та на підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду надійшли в провадження судді Чернявської Я.А.

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2026 року у даній цивільній справі закрито провадження в частині вимог до співвідповідача ОСОБА_2 .

Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 05 березня 2026 року задоволено клопотання представника позивача Окружної прокуратури міста Миколаєва про зміну предмету позову у вказаній цивільній справі. Прийнято заяву заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва – Дмитра Чобану про зміну предмету позову від 16.06.2025 року.

25 червня 2026 року протокольною ухвалу суду закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Мотивувальна частина

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, встановив такі фактичні обставини.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтями 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для справи, при цьому кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч. 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Щодо наявності виключного випадку для представництва прокурором інтересів держави

Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, в тому числі, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України «Про прокуратуру» визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

За змістом статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Згідно із частинами першою, другою статті 10 Закону України «Про прокуратуру» у системі прокуратури України діють обласні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура. Обласну прокуратуру очолює керівник обласної прокуратури, керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, керівник Київської міської прокуратури, який має першого заступника та не більше трьох заступників.

Статтею 11 Закону України «Про прокуратуру» встановлено повноваження керівника обласної прокуратури, до яких, зокрема, належить представництво обласної прокуратури у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями. У разі відсутності керівника обласної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника обласної прокуратури, а в разі його відсутності один із заступників керівника обласної прокуратури.

Частиною другою статті 15 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Згідно зі положеннями частин першою, третьої, шостої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження звертатися до суду з позовом (заявою, поданням).

Частиною першою статті 24 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Відповідно до частини першої статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Згідно із частиною четвертою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

У даній справі прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави необхідністю захисту земельної ділянки, яка, за його доводами, належить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та має особливий правовий режим. Порушення таких інтересів прокурор пов`язує з передачею спірної земельної ділянки у приватну власність та необхідністю відновлення законності у сфері використання земель водного фонду, охорони довкілля і забезпечення прав громадян на безпечне довкілля та користування територіями загального користування. Водночас Миколаївська міська рада, яка є органом, уповноваженим розпоряджатися землями комунальної власності, сама прийняла оспорюване рішення, внаслідок якого, за твердженням прокурора, земельну ділянку було незаконно передано у приватну власність, а тому не може ефективно здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах. За таких обставин прокурор вважає наявним виключний випадок для представництва інтересів держави в суді та звернення із цим позовом.

Суд погоджується з наявністю підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі, з огляду на наступне.

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України та частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дають підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2019 року (справа № 826/13768/16) послалась на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, згідно з яким за змістом частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності та розташована на території міста Миколаєва, а її власником (розпорядником), відповідно до вимог статті 122 ЗК України є Миколаївська міська рада.

Отже, Миколаївська міська рада, як уповноважений орган щодо розпорядження землями комунальної власності, здійснює відповідні повноваження від імені та в інтересах територіальної громади виключно у межах, визначених законом, однак саме нею прийнято оспорюване рішення, внаслідок якого спірну земельну ділянку передано у приватну власність, а тому вона не може одночасно виступати органом, уповноваженим на захист відповідних інтересів, та позивачем у цій справі.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Саме такий виключний випадок для представництва прокурором інтересів держави в суді наявний у спірних правовідносинах, оскільки в особі одного органу (Миколаївської міської ради) поєднується порушник вимог законодавства та орган, який відповідно до положень статті 122 ЗК України реалізує права держави щодо розпорядження земельними ділянками комунальної власності.

З огляду на це прокурор пред`являє вказаний позов як самостійний позивач, що передбачено статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтею 56 ЦПК України.

На підтвердження права прокурора на звернення з позовом суд враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 26.05.2021 у справі № 159/2380/17, відповідно до якого у разі, коли орган місцевого самоврядування, рішення якого оскаржується, є співвідповідачем у справі, він не може одночасно представляти інтереси відповідної територіальної громади та виступати позивачем у справі. У такому випадку прокурор, обґрунтувавши наявність порушення інтересів держави та відсутність органу, який може належним чином здійснити їх захист, має право звернутися до суду в інтересах держави. Зазначений правовий підхід є релевантним до спірних правовідносин, оскільки Миколаївська міська рада є співвідповідачем у цій справі, а отже, не може одночасно здійснювати захист інтересів територіальної громади щодо оспорюваного нею ж рішення.

Вказане узгоджується постановою Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, де Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, Прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку Прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу Відповідача.

Щодо суті спору судом встановлено, наступне.

Пунктами 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 року № 15/45 затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Як убачається з указаного рішення, дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки був наданий ОСОБА_2 рішенням Миколаївської міської ради від 24.11.2011 № 11/35.

Водночас пунктом 6 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 передбачено, що на частину спірної земельної ділянки площею 548 кв. м встановлено обмеження у її використанні, зокрема: охоронну зону навколо (вздовж) об`єкта зв`язку площею 106 кв. м (код КООВЗД 01.01.04) та охоронну зону навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи площею 478 кв. м (код КООВЗД 01.01.05).

На замовлення ОСОБА_2 згідно з Договором № 04/02 від 04.01.2012 Приватним підприємством Р.В. ТАРНОВСЬКА виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 . Вказаний проект відведення земельної ділянки був погоджений відповідними органами.

З матеріалів проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 вбачається, що проектом передбачалося відведення земельної ділянки площею 0,1000 га за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, для зазначених цілей.

У пояснювальній записці до проекту зазначено, що на час обстеження земельна ділянка була вільною від забудови, мала форму багатокутника, похилий рельєф та під`їзд. Цільове призначення земельної ділянки визначено як землі для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), код КВЦПЗ 02.02.01.

Водночас розрахунок нормативної грошової оцінки земельної ділянки містить відомості про її розташування у водоохоронній зоні, для якої застосовано локальний коефіцієнт 1,05. Нормативну грошову оцінку земельної ділянки площею 1000 кв. м визначено у розмірі 148 510 грн.

Висновком Управління Держкомзему у м. Миколаєві від 30.01.2012 № 776 проект землеустрою погоджено. У висновку зазначено, що земельна ділянка загальною площею 0,1000 га відводиться у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також у висновку зазначено про наявність на частині земельної ділянки площею 0,0584 га обмежень у використанні, зокрема охоронної зони навколо (вздовж) об`єкта зв`язку площею 0,0106 га та охоронної зони навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи площею 0,0478 га.

Разом із тим у матеріалах проекту землеустрою міститься висновок Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24.01.2012 № 01-04/435-05, яким проект землеустрою також погоджено.

У зазначеному висновку вказано, що земельна ділянка розташована в межах житлової та громадської забудови міста Миколаєва, а відстань до Бузького лиману становить 50 метрів. При цьому у графі щодо розташування земельної ділянки відносно водних об`єктів, їх водоохоронних зон та прибережних захисних смуг зазначено, що земельна ділянка до таких територій не відноситься.

Водночас зазначеним висновком визначено низку природоохоронних вимог до використання земельної ділянки, зокрема дотримання вимог природоохоронного законодавства, використання земельної ділянки за цільовим призначенням, обов`язкове підключення до централізованих мереж водопостачання та каналізації, проведення берегоукріплювальних і протиерозійних заходів, а також підтримання пляжної зони в належному стані.

Таким чином, на час розроблення та погодження проекту землеустрою у його матеріалах містилися відомості про її розташування у водоохоронній зоні, зокрема щодо її розташування на відстані відносно Бузького лиману та застосування при розрахунку нормативної грошової оцінки коефіцієнта, пов`язаного з розташуванням у водоохоронній зоні.

На підставі зазначеного рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 року № 15/45 26.03.2012 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯК № 250233, яким посвідчено його право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031, що 27.03.2012 зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001001901.

З долученої до матеріалів справи копії договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31.07.2023 № 1545, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Чорною Л.С., судом встановлено, що ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 2.1 договору продаж земельної ділянки вчинено за 38 100,00 грн, при цьому факт повного розрахунку за договором підтверджено здійсненням безготівкового перерахунку коштів на картковий рахунок продавця (п.2.2 Договору).

З долученої до матеріалів справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта судом встановлено, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 зареєстровано за ОСОБА_1 .

Таким чином, на час розгляду справи власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 , який набув її у власність на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31.07.2023 № 1545.

В матеріалах справи міститься Лист Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2023 № 2283/10, який було надано на виконання листа Миколаївської обласної прокуратури від 09.10.2023 року № 51/50/2-9759ВИХ-23, в якому було зазначно, що земельна ділянка площею 0,1 га з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 накладається на визначену в законодавстві прибережну захисну смугу шириною 100 м водного об`єкта Бузький лиман.

Також було зазначено, що згідно з Листом виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 09.05.2023 № 1657/02.02.01-22/11/14/23 рішень про затвердження документації із землеустрою про затвердження проектів щодо визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території землекористування м. Миколаєва не приймалось.

Тобто, зі змісту листа вочевидь випливає, що спірна ділянка розташована на відстані не більше 100 м від урізу води Бузького лиману. Зазначену обставину учасниками справи не спростовано.

Належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги підтверджується також геопросторовими даними. Так, відповідно до інформації Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 29.03.2024, за даними викопіювань з ортофотоплану Геоінформаційної системи містобудівного кадастру Миколаївської міської ради, відстань від урізу води Бузького лиману до південної межі земельної ділянки становить 42 м, а до північної межі – 61 м.

Крім того, накладення земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 на законодавчо визначену прибережну захисну смугу Бузького лиману підтверджується даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру.

Зазначені обставини узгоджуються з матеріалами проекту землеустрою, зокрема з висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24.01.2012 № 01-04/435-05, у якому зазначено, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 50 м від Бузького лиману. При цьому погодження проекту землеустрою було надано за умови, зокрема, дотримання природоохоронного законодавства, проведення берегоукріплювальних та протиерозійних заходів і підтримання пляжної зони в належному стані.

Таким чином, сукупність наведених доказів свідчить про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, а з урахуванням встановленої законодавством ширини такої смуги в межах міста Миколаєва – також у межах пляжної зони.

Відповідно до Акта обстеження земельної ділянки від 27.03.2024, складеного Управлінням земельних ресурсів Миколаївської міської ради вбачається, що під час обстеження земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 встановлено, що земельна ділянка вільна від капітальної забудови. Водночас на ній розміщено металевий вагончик, а через територію земельної ділянки проходить бетонний паркан, що підтверджується відповідними фотоматеріалами.

Мотиви суду

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положення цього конституційного принципу кореспондуються з ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено поняття права власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України). Відповідно до статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону та відповідають моральним засадам суспільства; держава не втручається у здійснення власником права власності, але діяльність власника може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, власність не тільки надає переваги власнику, а й покладає на нього низку обов`язків перед суспільством та державою. Поняття "власність зобов`язує" пов`язане з принципом поєднання інтересів власника та інших осіб, обов`язком використовувати власність у своїх інтересах з неухильним обов`язком поважати інтереси всього суспільства.

За змістом пунктів "б", "ґ" статті 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до частини другої статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина перша статті 116 Земельного кодексу України).

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина друга статті 90 Земельного кодексу України).

Частиною другою статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Вирішуючи питання щодо правового режиму спірної земельної ділянки та законності її передачі у приватну власність, суд виходить із такого.

На час прийняття Миколаївською міською радою рішення від 01.03.2012 № 15/45 правовий режим прибережних захисних смуг визначався, зокрема, статтями 58-59, 60–62 Земельного кодексу України та статтями 88–90 Водного кодексу України у редакції, чинній на відповідний час.

Також згідно з положеннями ст. 4 Водного кодексу України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

За статтею 58 Земельного кодексу України у редакції, (тут і далі – у редакції чинній на момент прийняття рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45), до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами та іншими водними об`єктами, а також прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами. Для створення сприятливого режиму водних об`єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Згідно зі статтею 59 Земельного кодексу України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Водночас громадянам та юридичним особам земельні ділянки прибережних захисних смуг із земель водного фонду можуть передаватися органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування лише на умовах оренди та для визначених законом цілей, зокрема для сінокосіння, рибогосподарських, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до частини другої статті 60 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття Миколаївською міською радою рішення від 01.03.2012 № 15/45, прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

При цьому частиною третьою статті 60 Земельного кодексу України встановлено, що вздовж морів та навколо морських заток і лиманів прибережна захисна смуга встановлюється шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Вказані положення ЗК кореспондують з положеннями ч. 1-3 ст. 88 ВК України.

Статтею 88 Водного кодексу України, статтею 60 ЗК України (наведено в редакції чинній на час прийняття 01.03.2012 Миколаївською міською радою рішення № 15/45) передбачено, що з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Згідно зі статтями 61, 62 ЗК України, статтями 89, 90 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з обмеженим режимом господарської діяльності. У межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних.

Таким чином, законодавством на час прийняття спірного рішення було встановлено спеціальний природоохоронний режим прибережних захисних смуг, який передбачав істотні обмеження та, зокрема, заборону будівництва у таких смугах, за винятком прямо визначених законом об`єктів.

За наведених суд вважає за необхідне дослідити питання щодо належності спірної земельної ділянки до земель прибережної захисної смуги, враховуючи положення Земельного та Водного кодексу України та встановити наявність чи відсутність передбачених законодавством обмежень щодо її використання.

Так, судом встановлено, що проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , був погоджений уповноваженими органами, зокрема Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві, Міською санітарно-епідеміологічною станцією м. Миколаєва та Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, Управлінням культури Миколаївської обласної державної адміністрації.

Із затвердженого проекту землеустрою вбачається, що земельна ділянка площею 0,1000 га, яка відводилася ОСОБА_2 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташована по АДРЕСА_1 , у безпосередній близькості до Бузького лиману. Оскільки матеріали проекту землеустрою містять відомості про розташування земельної ділянки на відстані 50 метрів від Бузького лиману, а також про необхідність дотримання природоохоронних вимог, зокрема проведення берегоукріплювальних та протиерозійних заходів і підтримання пляжної зони в належному стані.

Так, висновком Управління Держкомзему у м. Миколаєві від 30.01.2012 № 776 проект землеустрою погоджено. Водночас у цьому висновку зазначено про наявність на частині земельної ділянки площею 0,0584 га обмежень у використанні, зокрема охоронної зони навколо (вздовж) об`єкта зв`язку площею 0,0106 га та охоронної зони навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи площею 0,0478 га.

Крім того, висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 24.01.2012 № 01-04/435-05 проект землеустрою погоджено за умови дотримання визначених природоохоронних вимог. У зазначеному висновку вказано, що земельна ділянка розташована в межах житлової та громадської забудови м. Миколаєва, а відстань від неї до Бузького лиману становить 50 метрів. Також серед установлених природоохоронних вимог зазначено обов`язкове підключення до централізованих мереж водопостачання та каналізації, проведення берегоукріплювальних і протиерозійних заходів та підтримання пляжної зони в належному стані.

Отже, на момент розроблення та погодження проекту землеустрою відповідні матеріали містили відомості про розташування земельної ділянки у безпосередній близькості до Бузького лиману та про необхідність дотримання природоохоронних вимог щодо її використання.

Судом встановлено, що згідно з інформацією Миколаївської міської ради від 09.05.2023 року рішення щодо затвердження документації із землеустрою про визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території землекористування м. Миколаєва не приймалися.

Водночас, згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2023, за даними Миколаївської міської ради рішення щодо затвердження документації із землеустрою з визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території землекористування міста Миколаєва також не приймалися. У цій же інформації зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 накладається на визначену законодавством прибережну захисну смугу шириною 100 м у межах міста Миколаєва водного об`єкта — Бузького лиману.

Входження спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги підтверджується також геопросторовими даними.

Так, відповідно до інформації Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 29.03.2024, наданої за результатами опрацювання викопіювань з ортофотоплану Геоінформаційної системи містобудівного кадастру Миколаївської міської ради, відстань від урізу води до південної межі земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 становить 42 м, а до північної межі — 61 м.

Накладення спірної земельної ділянки на законодавчо визначену прибережну захисну смугу водного об`єкта — Бузького лиману — підтверджується також даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру.

Таким чином, із наведених документів судом встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 розташована в безпосередній близькості до Бузького лиману та входить до законодавчо визначеної прибережної захисної смуги зазначеного водного об`єкта. Крім того, враховуючі статті 3,5,6,14 ВК України, суд зазначає, що Бузький лиман відноситься до внутрішніх морських вод України та є водним об`єктом загальнодержавного значення.

При цьому сама по собі відсутність затвердженої документації із землеустрою щодо визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території м. Миколаєва не свідчить про відсутність прибережної захисної смуги, якщо її розміри та місце розташування визначаються безпосередньо законом.

Відповідно до статті 59 Земельного кодексу України встановлено особливий порядок використання та набуття прав на землі водного фонду. Зокрема, громадянам та юридичним особам із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для визначених законом цілей. Частиною третьою статті 83 Земельного кодексу України передбачено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Судом також встановлено, що спірна земельна ділянка була передана у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Крім того, відповідно до пункту 10.4 розділу 10 ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», чинних на час виникнення спірних правовідносин, розміщення будинків, споруд та комунікацій на землях водоохоронних зон не допускається.

Судом встановлено також, що відповідно до статті 17 Закону України «Про основи містобудування» в редакції, чинній на час прийняття рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45, основою для вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб є містобудівна документація.

Містобудівною документацією, чинною на час прийняття зазначеного рішення, був Генеральний план міста Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради від 18.06.2009 № 35/18, а також Правила використання та забудови території міста Миколаєва, затверджені рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17.10.2003.

Згідно з інформацією Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 14.12.2023 земельна ділянка по АДРЕСА_1 відповідно до Генерального плану міста віднесена до територій зелених насаджень загального користування, а згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва — до перспективної зони ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 розділу 5 ДБН 360-92** у міських і сільських поселеннях передбачається безперервна система озеленених територій та інших відкритих просторів. Згідно з підпунктом «б» пункту 10.4 розділу 10 цих ДБН розміщення будинків, споруд та комунікацій на землях зелених зон міста, якщо об`єкти не призначені для відпочинку, спорту або обслуговування приміського лісового господарства, забороняється.

Отже, судом встановлено, що відповідно до містобудівної документації спірна земельна ділянка відноситься до територій зелених насаджень загального користування та перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, у зв`язку з чим її використання для індивідуального житлового будівництва не передбачалося.

Крім того, з урахуванням встановленого правового режиму територій зелених насаджень загального користування спірна земельна ділянка належить до земель загального користування міста.

Відповідно до пункту «а» частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів, зокрема майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари та інші землі загального користування.

Таким чином, судом встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031, з огляду на її розташування у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, а також її віднесення містобудівною документацією до територій зелених насаджень загального користування та перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, мала спеціальний правовий режим, який підлягав врахуванню Миколаївською міською радою при прийнятті рішення від 01.03.2012 № 15/45.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово виснувала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45)).

Разом із тим, при вирішенні вказаних позовних вимог обов`язковим є ретельне з`ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право мирного володіння спірною земельною ділянкою.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Відповідно ж до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого майна. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо таке втручання не здійснене "згідно із законом", не переслідує легітимну мету чи не є "необхідним у демократичному суспільстві" (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю та збереження земель, зайнятих лісами, недопущення зміни цільового призначення земель. Так, суспільний інтерес спирається на норми закону.

Відповідно до ст. 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Проте судом встановлено, що Миколаївською міською радою передано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 з порушенням установленого законом правового режиму земель прибережної захисної смуги та земель загального користування, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Таким чином, при прийнятті рішення від 01.03.2012 № 15/45 Миколаївською міською радою не враховано встановлені законом обмеження щодо передачі у приватну власність спірної земельної ділянки та її функціональне призначення відповідно до містобудівної документації.

В Законі України від 12 березня 2025 року №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі – Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведена норма захищає права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

На підставі Закону №4292-ІХ оновлено й редакцію статті 388 ЦК України, відповідно до частини третьої якої держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади.

Також Законом №4292-ІХ статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Вказані положення передбачають оцінку правомірності втручання держави, зокрема, у право володіння кінцевого набувача, в тому числі на предмет необхідності виплати компенсації, незалежно від способу захисту, обраного позивачем.

Із системного аналізу вказаних норм випливає, що за наслідками розгляду справи про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади суд ухвалює рішення про витребування майна виключно за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. При цьому, ухвалюючи рішення про витребування майна, суд вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Перерахування грошових коштів здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади (постанова Верховного Суду від 28 січня 2026 року у cправі №922/2555/21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

Отже, повернення земельної ділянки, зокрема водного фонду, територіальній громаді в особі органу місцевого самоврядування, підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону № 4292-IX компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення) (постанова Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі №545/2585/23).

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Водночас добросовісність є загальною засадою цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а її оцінка є обов`язковою складовою вирішення спору про витребування майна. Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, встановлення добросовісності зареєстрованого володільця має значення як для застосування статей 387, 388 ЦК України, так і для оцінки пропорційності втручання у право власності (зокрема, пункти 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункти 46.1–46.2 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).

З огляду на викладене, судом підлягає оцінці добросовісність набувачів спірної земельної ділянки, оскільки саме ця обставина має значення для вирішення питання про пропорційність втручання у право власності та застосування відповідних способів захисту.

Щодо первісного набувача ОСОБА_2 суд виходить із того, що право власності на спірну земельну ділянку було набуто ОСОБА_2 на підставі рішення Миколаївської міської ради та відповідної землевпорядної документації, яка на момент її затвердження пройшла передбачені погодження.

Водночас сам факт наявності погоджень землевпорядної документації та прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельної ділянки у власність не свідчить безумовно про добросовісність її набувача та не звільняє останнього від обов`язку проявити розумну обачність щодо правового режиму майна, яке набувається.

На момент набуття ОСОБА_2 права власності спірна земельна ділянка розташовувалася у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, а відповідно до містобудівної документації належала до територій зелених насаджень загального користування та перспективної зони ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

За таких обставин ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність при набутті земельної ділянки, міг і повинен був перевірити її правовий статус, функціональне призначення та можливість набуття у приватну власність. Наявність рішення органу місцевого самоврядування та погоджень землевпорядної документації не спростовує встановлених судом обставин щодо особливого правового режиму спірної земельної ділянки.

Таким чином, суд доходить висновку, що ОСОБА_2 не міг вважатися добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки за умови проявлення розумної обачності міг та повинен був знати про встановлені законом обмеження щодо її набуття та використання.

Щодо ОСОБА_1 суд не може погодитися з доводами його представника про добросовісність набуття спірної земельної ділянки.

Попри те, що добросовісність набувача презюмується, однак така презумпція може бути спростована сукупністю встановлених судом обставин. При цьому критеріями оцінки добросовісності є, зокрема, те, чи знав набувач або чи міг знати про відсутність у відчужувача права на відчуження майна та про існування обмежень щодо його використання.

У цій справі судом установлено, що ОСОБА_1 набув спірну земельну ділянку у 2023 році за відплатним договором купівлі-продажу за ціною 38 100 грн. Водночас ще у проектній документації, складеній у зв`язку з відведенням земельної ділянки, її вартість станом на 2012 рік була визначена у розмірі 148 510 грн.

Крім того, на момент набуття права власності ОСОБА_1 спірна земельна ділянка фактично перебувала у правовому режимі земель прибережної захисної смуги, а її належність до такої території зумовлювала встановлені законом обмеження щодо можливості набуття її у приватну власність та використання.

Отже, набуваючи земельну ділянку, правовий режим якої виключає можливість її вільного відчуження у приватну власність, ОСОБА_1 за умови проявлення розумної обачності мав можливість встановити відповідні обмеження та перевірити правомірність набуття права власності відчужувачем.

При цьому сама по собі наявність державної реєстрації права власності за попереднім власником не є достатньою підставою для висновку про добросовісність наступного набувача, оскільки суд при вирішенні спору повинен самостійно надати правову оцінку законності підстав набуття майна та відповідності такого набуття вимогам закону.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.

У справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення "справедливого балансу" між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Дійсно, добросовісність є загальною засадою цивільного законодавства, а її оцінка має здійснюватися з урахуванням конкретних обставин набуття майна. Узаконення права власності на спірну земельну ділянку стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які таким чином визнали правовий статус спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031.

Водночас у цій справі визначальним є те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та відповідно до вимог земельного законодавства не могла бути передана у приватну власність.

Тобто особа у взаємовідносинах із суб`єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля, і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є правом приватної особи. Разом із тим така презумпція не звільняє набувача від обов`язку проявити розумну обачність за наявності обставин, які є очевидними та можуть викликати обґрунтовані сумніви щодо правомірності набуття майна.

У вказаній справі «помилка» під час передачі земельної ділянки первісному набувачеві була допущена органом місцевого самоврядування. Відповідно до практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а ризик таких помилок має нести сама держава.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вказує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61), від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц.

Добросовісність відповідачів у цій справі підлягає оцінці також з урахуванням фактичного розташування спірної земельної ділянки та її призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку. При цьому перший набувач земельної ділянки ОСОБА_2 протягом 11 років з моменту отримання державного акта на право власності на неї не розпочав індивідуальне житлове будівництво. Не розпочав будівництво на спірній земельній ділянці і ОСОБА_1 , придбавши її у липні 2023 року.

В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про її розташування у безпосередній близькості до урізу води Бузького лиману.

Так, згідно з інформацією Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 29.03.2024, відповідно до викопіювань з ортофотоплану Геоінформаційної системи містобудівного кадастру Миколаївської міської ради відстань від урізу води до південної межі земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 складає 42 м, до її північної межі — 61 м.

Суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої добросовісний набувач, крім відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна. Водночас він може покладатися на такі відомості лише за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

У цій справі така обставина була наявною та мала об`єктивний характер — спірна земельна ділянка фактично розташована на відстані від 42 до 61 метра від урізу води Бузького лиману. Отже, її наближення до водного об`єкта є очевидним, а доводи надані стороною відповідача не спростовують обґрунтованого висновку сторони позивача про те, що, проявивши розумну обачність, відповідач міг і повинен був встановити правовий режим земельної ділянки та наявність установлених законом обмежень щодо її набуття у власність.

Подібний підхід викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.7), де зазначено, що набувачі не могли набути у приватну власність земельну ділянку, розташовану в безпосередній близькості до урізу води, про що вони могли та повинні були дізнатися перед її набуттям, зокрема шляхом співвіднесення встановлених законом обмежень із конкретним об`єктом на місцевості.

Отже, немає підстав вважати, що у ситуації даній мали місце виключно «помилки» з боку Миколаївської міської ради, оскільки набувач міг та повинен був дізнатися про наявні обмеження перед її набуттям, зокрема шляхом співвіднесення встановлених законом обмежень із конкретним об`єктом на місцевості.

З огляду на встановлені обставини, у їх сукупності, суд доходить висновку, що ОСОБА_1 при набутті спірної земельної ділянки міг знати про особливий правовий режим земельної ділянки та неможливість її набуття у приватну власність, а тому підстав для визнання його добросовісним набувачем суд не вбачає.

Щодо легітимної мети та пропорційності втручання у право відповідача на мирне володіння спірною земельною ділянкою, варто додати наступне.

Верховний Суд у постанові від 09.02.2023 у справі № 483/2263/19 та в інших подібних справах зазначив, що втручання у право власності є виправданим, якщо воно спрямоване на забезпечення законного обігу земель, дотримання встановленого законом порядку їх надання та обов`язку органів державної влади й органів місцевого самоврядування діяти в межах наданих їм повноважень та у спосіб, визначений законом. Недотримання такого порядку порушує суспільний інтерес та підриває правовий порядок.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка є земельною ділянкою водного фонду та розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. За таких обставин її повернення територіальній громаді міста Миколаєва спрямоване на відновлення законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності, недопущення використання земель водного фонду для індивідуального житлового будівництва та забезпечення збереження прибережної захисної смуги і пляжної зони.

Встановлено, що прибережні захисні смуги мають спеціальний режим використання та встановлюються, зокрема, для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів, їх засміченню, знищенню навколоводних рослин і тварин та для забезпечення належного водного режиму. Тому контроль за використанням таких земель відповідно до їх цільового призначення становить суспільний інтерес та має значення для територіальної громади міста Миколаєва.

Отже, суд встановив, що втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету, яка полягає у захисті суспільного інтересу, відновленні права комунальної власності та забезпеченні використання земель водного фонду відповідно до встановленого законом режиму.

Оцінюючи пропорційність такого втручання, суд виходить з необхідності забезпечення справедливого балансу між суспільним інтересом та майновими правами відповідача. У цій справі суспільний інтерес у поверненні земельної ділянки має істотне значення з огляду на її правовий статус, розташування в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та встановлені законом обмеження щодо її використання. Повернення земельної ділянки спрямоване на відновлення порушеного права територіальної громади та забезпечення дотримання спеціального режиму земель водного фонду.

При цьому суд враховує, що згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у власності ОСОБА_1 перебуває 13/50 частки житлового будинку загальною площею 196,6 кв. м. Отже, відповідач не позбавляється можливості реалізувати право на житло за рахунок іншого належного йому на праві власності об`єкта нерухомості.

Таким чином, між суспільним інтересом у збереженні земель водного фонду та майновими інтересами відповідача забезпечується справедливий баланс, а задоволення позовних вимог є пропорційним легітимній меті втручання.

Більше того, встановивши, що спірна земельна ділянка є земельною ділянкою водного фонду, яка не є замкненою природною водоймою та має площу 0,1 га, суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких заволодіння такими землями всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим, а тому державна реєстрація права приватної власності сама по собі не свідчить про перехід права володіння такою земельною ділянкою. За таких обставин розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Такий правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц та від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Отже, протиправне зайняття такої земельної ділянки або державна реєстрація права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов (п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також п. п. 81, 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 911/3574/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3579/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3897/17, від 05.02.2020 у справі № 911/3310/17, від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак такої земельної ділянки особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянка належить до водного фонду, набуття приватної власності на неї є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. При цьому, при визначенні законного володільця спірного майна необхідно враховувати, що право власності держави або територіальної громади на обмежені в обороті об`єкти установлене законом, тому не потребує доказування правового титулу. Таким чином, власник і законний володілець земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Варто відмітити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13.07.2022 у справі №363/1834/17 (пункт 56), тощо). Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Суд виходить із того, що спірна земельна ділянка водного фонду не вибула з володіння територіальної громади, оскільки за законом набуття права приватної власності на неї є неможливим, а тому державна реєстрація такого права та фактичне зайняття земельної ділянки приватною особою не зумовлюють переходу права володіння до такого набувача.

Земельна ділянка у АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810136600:05:090:0031 , розташована на відстані від 42 до 61 м від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги, належить до земель водного фонду, а тому її передача у приватну власність суперечить вимогам закону.

За таких обставин належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, то спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі статті 391 ЦК України.

Водночас суд враховує, що Законом № 4292-ІХ статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою, відповідно до якої, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від наявності у нього відповідних повноважень, вчинялися дії, спрямовані на відчуження майна, внаслідок яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння, розпоряджання та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.

У справі, що розглядається, право приватної власності на спірну земельну ділянку виникло внаслідок рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45, пунктами 6, 6.2 якого земельну ділянку площею 1000 кв. м передано у власність ОСОБА_2 . У подальшому право власності на земельну ділянку було зареєстровано, а 31.07.2023 її відчужено ОСОБА_1 .

Отже, у спірних правовідносинах наявні обставини, передбачені частиною другою статті 391 ЦК України, оскільки виникнення приватного права власності на спірну земельну ділянку безпосередньо пов`язане з діями органу місцевого самоврядування, спрямованими на її передачу у приватну власність.

Суд також враховує, що спірна земельна ділянка є землею водного фонду, розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, не є замкненою природною водоймою та має площу 0,1 га. За таких обставин її набуття у приватну власність суперечить вимогам земельного та водного законодавства.

Суд наголошує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим, а державна реєстрація права приватної власності сама по собі не свідчить про законний перехід права володіння такою земельною ділянкою. Відповідні висновки викладені, зокрема, у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц та від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Разом із тим наведені правові висновки підлягають застосуванню з урахуванням чинного на момент вирішення спору законодавчого регулювання. Частина друга статті 391 ЦК України прямо передбачає, що у випадку, коли набуття майна у приватну власність стало наслідком дій органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо його відчуження, спір щодо такого майна вирішується на підставі статей 387 і 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 ЦК України вирішення питання про можливість витребування майна від наступного набувача залежить, зокрема, від його добросовісності та обставин набуття майна.

У цій справі судом встановлено, що ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, за таких обставин передбачені статтею 388 ЦК України підстави для захисту добросовісного набувача від витребування майна відсутні, а територіальна громада має право вимагати повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 387 ЦК України.

Таким чином, з урахуванням частини другої статті 391, статей 387, 388 ЦК України, встановленого правового режиму спірної земельної ділянки та недобросовісності її набувача, суд доходить висновку про наявність правових підстав для її витребування на користь територіальної громади міста Миколаєва. Однак, суд зазначає, що витребування повинно бути здійснено територіальній громаді м. Миколаєва, а не територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, оскільки остання є відповідачем у справі.

Щодо вимоги про визнання незаконними та скасування пунктів 6, 6.2 розділу 2 рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45, суд зазначає наступне.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (пункт 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21; пункт 9.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 180 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).

Ці ж висновки підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).

Таким чином, у вказаних постановах наразі викладено останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду в питанні неефективності такого способу захисту права місцевої територіальної громади, як визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, яке вичерпало свою дію виконанням.

З матеріалів справи встановлено, що рішення Миколаївської міської ради від 01.03.2012 № 15/45 в частині пунктів 6, 6.2 було реалізоване шляхом затвердження проекту землеустрою та передачі земельної ділянки площею 1000 кв. м у приватну власність ОСОБА_2 . На виконання зазначеного рішення 26.03.2012 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, а 27.03.2012 право власності зареєстровано у встановленому законом порядку. У подальшому, 31.07.2023, спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу, за яким право приватної власності зареєстровано за останнім.

За таких обставин визнання незаконними та скасування пунктів 6, 6.2 рішення Миколаївської міської ради не призведе до припинення зареєстрованого права приватної власності ОСОБА_1 та не забезпечить повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади міста Миколаєва.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18) зазначила, що витребування нерухомого майна у останнього набувача є ефективним способом захисту права власника, тоді як оспорювання рішень органів місцевого самоврядування чи правочинів саме по собі не забезпечує повернення майна.

Метою витребування є відновлення володіння майном, у тому числі шляхом державної реєстрації права за власником. Близькі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37).

Таким чином, з урахуванням установлених у справі обставин суд доходить висновку, що заявлена прокурором вимога про визнання незаконними та скасування пунктів 6, 6.2 рішення Миколаївської міської ради є неефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання зокрема про розподіл між сторонами судових витрат.

Згідно з ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 9 689,60 грн за чотири немайнові вимоги із застосуванням коефіцієнта 0,8 за подання позовної заяви в електронній формі.

16.06.2025 року позивачем подано заяву про зміну предмета позову, відповідно до якої остаточно заявлено три вимоги, з яких дві судом задоволені, а в задоволенні однієї вимоги відмовлено.

З огляду на результат розгляду справи та положення частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір підлягає розподілу між сторонами пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Таким чином, оскільки судом задоволено дві з трьох остаточно заявлених немайнових вимог, на відповідача підлягає покладенню дві третини сплаченого позивачем судового збору, що становить 6 459,73 грн (9 689,60 грн ? 2/3).

Відповідно до ст. 258 ЦПК України судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови; судові накази.

Згідно з ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21) зазначено: «… у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення».

Керуючись ст.ст. 12, 13, 56, 223, 257, 260, 353, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконним і скасування пунктів рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути земельну ділянку та демонтувати споруди — задовольнити частково.

Витребувати на користь територіальної громади міста Миколаєва від ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за №2773224748101 від 31.07.2023.

Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) знести (демонтувати) металевий вагончик та бетонний паркан на земельній ділянці площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0031 по АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) та Миколаївської міської ради через виконавчий комітет Миколаївської міської ради, (код ЄДРПОУ: 26565573, адреса: 54005, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20) на користь Миколаївської обласної прокуратури (р/р UA748201720343150001000000340, ЄДРПОУ 02910048 Банк ДКСУ м. Києва, МФО 820172) судовий збір у розмірі 3 229,87 грн з кожного.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

Позивач — Окружна прокуратура міста Миколаєва, код ЄДРПОУ: 02910048, адреса: 54005, м. Миколаїв, вул. Вадима Благовісного (Нікольська), 73;

Відповідач — Миколаївська міська рада, код ЄДРПОУ: 26565573 , адреса: 54005, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20;

Відповідач — ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .

Повний текст судового рішення складено 07.10.2026 року.

Суддя Я.А. Чернявська