Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №753/1798/19 — Київський апеляційний суд

справа № 753/1798/19 головуючий у суді І інстанції Каліушко Ф.А.

провадження № 22-ц/824/10208/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Поліщуком Романом Миколайовичем на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору дарування квартири, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності, поділ майна та визнання недійсним договору,

В С Т А Н О В И В:

у січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила:

- встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (далі по тексту - ОСОБА_3 ) однією сім`єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року;

- визнати об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , автомобіль марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 та виділити із спільного сумісного майна ОСОБА_1 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частину автомобіля марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 ;

- визнати недійсним договір дарування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 30 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу;

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачка з березня 2004 року разом з ОСОБА_3 проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, спільно планували та провадили своє дозвілля, та це, на думку позивача, свідчить про перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану. При цьому, вона та ОСОБА_3 не перебували в інших зареєстрованих шлюбах. Вказані обставини, як вважає позивачка, підтверджуються поясненнями численних свідків.

29 листопада 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб у ВРАЦС Дарницького РУЮ м. Києва.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому майно.

За час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах, ними відповідно до інвестиційного договору № 25/2004-і від 15 квітня 2004 року та договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кириленко 04 травня 2006 року за реєстровим № 3025, було придбано однокімнатну квартиру загальною площею 46,2 кв.м., житловою площею 18,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

У вказаній квартирі ОСОБА_1 зареєстрована та проживає весь час з моменту її купівлі, вважає її спільним сумісним майном подружжя, у зв`язку із тим, що квартира була куплена ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за спільно зароблені кошти під час сумісного проживання.

17 липня 2007 року ОСОБА_3 під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 було придбано автомобіль марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 . Указаний автомобіль був придбаний за кредитні кошти. Погашення кредиту здійснювалося з спільних коштів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Доказами фінансової участі ОСОБА_1 у формуванні спільного бюджету сім`ї є трудова книжка позивачки та свідоцтво про реєстрацію приватним підприємцем. Позивачка вважає вказаний автомобіль спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Указує на те, що відповідачка самовільно, без згоди позивачки, забрала спірний автомобіль, який було придбано за спільні кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_1 під час їх спільного проживання без реєстрації шлюбу. Місцезнаходження вказаного автомобіля позивачці невідомо.

Таким чином, позивач вважає, що оскільки вказана квартира та автомобіль були придбані в період перебування її з ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах за спільні кошти, тому є їхньою спільною сумісною власністю і підлягає розподілу порівну, у зв`язку з чим вона і звернувся з даним позовом.

Також вказує на те, що ОСОБА_1 стало відомо, що 30 серпня 2018 року її чоловіком ОСОБА_3 було укладено договір дарування однокімнатної квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на користь відповідачки ОСОБА_2 . Позивачка вважає, що відчуження вказаної квартири є незаконним, оскільки під час підписання договору дарування квартири від 30 серпня 2019 року ОСОБА_3 тяжко хворів, не підписував спірний договір, або при підписанні не міг керувати своїми діями. Указує на те, що оскільки спірна квартира є спільним сумісним майном її та ОСОБА_3 , згоду на дарування вказаної квартири вона не надавала, а тому договір дарування з вказаних підстав повинен бути визнаний недійсним.

24 вересня 2019 року ОСОБА_2 подала до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_4 , у якому просить в задоволенні позову відмовити, посилаючись на його необґрунтованість та безпідставність. В обґрунтування своїх заперечень посилається на те, що позивачка не надає жодного доказу того, що придбання спірної квартири здійснювалося саме за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Указує, що спірна квартира була придбана її батьком ОСОБА_3 самостійно, у період з 2004 по 2006 роки, а шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було зареєстровано лише 29 листопада 2013 року.

Також зазначено, що при оформленні договору купівлі-продажу вищевказаної квартири у 2006 році ОСОБА_3 було подано заяву від 04 травня 2006 року приватному нотаріусу КМНО Кириленко Л. В., в якій було вказано, що на момент купівлі житлової квартири ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі не перебуває та ні з ким не проживає однією сім`єю поза шлюбом.

Оскільки квартира придбана ОСОБА_3 у 2006 році, тобто до шлюбу з ОСОБА_1 , згоди одного з подружжя для проведення відчуження (дарування) даної квартири не потрібно.

Також вказує на те, що відповідно до договору купівлі-продажу спірного автомобіля від 17 липня 2007 року, відсутні будь-які відомості про придбання вказаного автомобіля за спільні кошти ОСОБА_5 та позивачки.

Указує на те, що ОСОБА_3 не міг проживати з позивачкою в період з березня 2004 року по листопад 2013 року, оскільки в цей період він проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу з матір`ю відповідачки за адресою: АДРЕСА_2 . Указані обставини підтверджуються численними сімейними фотографіями та показами свідків.

28 жовтня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Коновалова Ю. М. подала до суду відповідь на відзив на позовну заяву, у якому просить її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Вважає доводи відповідачки, викладені у відзиві на позовну заяву безпідставними, не доведеними належними та допустимими доказами.

Зазначає про те, що шлюб між позивакою та ОСОБА_3 було зареєстровано 29 листопада 2013 року, проте з ОСОБА_3 з березня 2004 року вони проживали разом, разом працювали та спільною працею заробляли кошти на придбання спірного житла та транспортного засобу. Указує на те, що фотокартки спільного дозвілля з відповідачкою та колишньою дружиною ОСОБА_3 не є доказом їх спільного проживання, про всі події, під час яких було зроблено дані фотографії, позивачці відомо, адже вона не заперечувала та не перешкоджала спілкуванню чоловіка з донькою.

У той час, ОСОБА_3 з позивачкою в період з березня 2004 року по листопад 2013 року проживав за адресою: АДРЕСА_3 , що можуть засвідчити свідки.

Відтак, під час розгляду справи у суді першої інстанції було допитано ряд свідків.

Так, свідок ОСОБА_6 пояснила суду те, що стосунки між першою дружиною та ОСОБА_3 були поганими.

Свідок ОСОБА_7 пояснила суду, що приблизно з 2004 року ОСОБА_8 почали разом проживати. З 2007 року ОСОБА_8 почали проживати в новій квартирі. Вона з ОСОБА_8 перебуває у дружніх стосунках протягом довгих років. Спірна квартира була куплена за спільні кошти позивачки та ОСОБА_3 . З першою дружиною ОСОБА_3 свідок ОСОБА_7 не знайома. З ОСОБА_8 ми неодноразово святкували дні народження. Те, що померлий ОСОБА_3 до 2009 року проживав з першою колишньою дружиною є неправдою. Коли ОСОБА_3 захворів ОСОБА_7 та позивачка прийшли до нього в лікарню, після чого почалася сварка між його донькою від першого шлюбу та позивачкою. Чому виник конфлікт між позивачкою та відповідачкою їй невідомо. Намірів щодо продажу та дарування квартири у ОСОБА_3 не було. Коли її чоловік провідував ОСОБА_3 в лікарні, то вони не віталися за руку, оскільки останній не відчував кінцівок.

Свідок ОСОБА_9 пояснив суду, що померлий та позивачка разом з ним та його родиною проживали в одній квартирі з 2004 року. ОСОБА_3 та позивачка працювали разом. Приблизно в 2007-2008 роках ОСОБА_8 придбали квартиру. Після переїзду вони дуже часто зустрічалися на природі для відпочинку сім`ями. Першу дружину та доньку ОСОБА_8 він не бачив та не знає, проте внука померлого він знає і бачив не один раз, оскільки він часто брав онука в гості. Коли ОСОБА_3 потрапив в лікарю, він приїхав його провідати та побачив двох жінок, які сиділи біля його ліжка. Руки подати ОСОБА_3 йому не зміг, оскільки кінцівок не відчував. Щодо дарування квартири доньці йому не відомо. Коли вони спілкувалися з ОСОБА_3 , жодного разу він не згадував про свою колишню сім`ю. Стан померлого в лікарні був жахливим.

Свідок ОСОБА_10 пояснила суду, що разом із ОСОБА_3 вони проживали до 2009 року по АДРЕСА_4 . Про спільне проживання позивачки та померлого їй нічого не відомо. У 2004 році батьки померлого продали квартиру, кошти після продажу передали для ОСОБА_8 . Фотокартки підтверджують, що вони проживали як сім`я з 2003 по 2009 рік. Відносини між відповідачкою та ОСОБА_3 були гарними та дружніми. Матеріальну допомогу для доньки ОСОБА_3 здійснював постійно.

Свідок ОСОБА_11 пояснила суду, що вона є родичкою померлого. З першою дружиною померлого знайома особисто. Після розірвання шлюбу ОСОБА_10 та ОСОБА_3 проживали разом. У 2009 році вони разом святкували 50-ти річчя з ОСОБА_10 та ОСОБА_3 . Батьки померлого продали квартиру на АДРЕСА_7 і купили квартиру на ОСОБА_13 для померлого та його брата. Квартиру на ОСОБА_13 померлий хотів подарувати для онука і він завжди про це наголошував. У 2004 році померлий не міг проживати разом з позивачкою. Фотографуватись померлий міг будь з ким, а проживав він з першою колишньою дружиною.

Свідок ОСОБА_14 пояснила суду, що першу колишню дружину померлого вона знає дуже добре, про те, що вони розлучились їй не було відомо. ОСОБА_3 та ОСОБА_10 проживали по АДРЕСА_4 , їй про це відомо, оскільки її чоловік робив там ремонт. У 2004 року ОСОБА_3 не міг проживати разом із позивачкою. У померлого був автомобіль марки Тойота, після його продажу, на отримані кошти купив автомобіль марки Кіа.

Свідок ОСОБА_15 пояснив суду, що ОСОБА_3 знає приблизно з 2006 року. Померлий ОСОБА_3 та ОСОБА_10 розлучились. Йому відомо, що після розлучення вони почали проживати разом та вести спільне господарство. Про спільне проживання померлого та позивачки - йому нічого не відомо. З ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 бачились на рибалці, проте якого це було року не пам`ятає. В гості до ОСОБА_3 та позивачки приходив один раз. Про придбання квартири по АДРЕСА_5 йому відомо, що батьки померлого продали квартиру на лісному і купили квартиру вже по АДРЕСА_5 йому та його брату. Про продаж квартири по АДРЕСА_5 померлий нікому не казав, а говорив про те, що подарує дану квартиру онуку або дочці. При отриманні кредитних коштів під час придбання автомобіля, ОСОБА_15 виступив поручителем.

Свідок ОСОБА_16 пояснив суду, що позивачку він знає з дитинства, вона є племінницею його дружини. З померлим вони познайомилися через ОСОБА_17 . Позивачка та померлий поживали довгий час громадянським шлюбом. За які кошти купувалась квартира йому не відомо. З 2013 року позивачка та ОСОБА_3 уклали шлюб. Він з дружиною та ОСОБА_3 і ОСОБА_1 зустрічалися дуже часто. Про факт спільного проживання колишньої жінки та померлого він нічого сказати не може. Про дарування ОСОБА_3 квартири своїй доньці він нічого не знає.

Свідок ОСОБА_18 пояснила суду, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мали свій бізнес, він та його сестра влаштовувалися до них на роботу. Позивачка та ОСОБА_3 будували квартиру біля їхнього будинку. Про факт проживання померлого з колишньою дружиною їй нічого не відомо, оскільки вона завжди бачила позивачку та ОСОБА_3 разом. Бували моменти, що ОСОБА_3 та позивачка сварилися, проте вони ніколи не розлучалися. Розмов про продаж чи дарування квартири вона ніколи не чула. Про відносини померлого та його першої колишньої дружини їй нічого не відомо, вона просто знала, що ОСОБА_3 був одружений на позивачці вдруге. Квартиру на АДРЕСА_6 померлий та позивачка будували разом.

Свідок ОСОБА_19 пояснила суду, що з позивачкою та ОСОБА_3 вони познайомились в 2000-х роках, оскільки у них був магазин, який вона відвідувала. З кінця 2007 року вона почала працювати консьєржем в будинку позивачки та ОСОБА_3 . У 2018 році ОСОБА_3 почав дуже випивати. Знаючи ОСОБА_3 , то відчужити квартиру на користь доньки він не міг, оскільки вона знала його діагноз і знала про стан в якому він перебував, тому підписати документи про відчуження він не міг. ОСОБА_3 дуже любив ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_20 пояснила суду, що з померлим та позивачкою вони познайомилися на дні народженні сестри ОСОБА_17 . Приблизно у 2003 році вона дізналася про позивачку та ОСОБА_3 як пару. З 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 почали разом проживати. На період будування спільної квартири, померлий проживав разом із позивачкою. Квартира будувалась та облаштовувалась за спільні кошти позивачки та ОСОБА_3 .. Про колишню дружину померлого вона нічого не знає, знає лише, що у ОСОБА_3 з донькою були дуже погані відносини, також померлий дуже любив свого онука і вона знає, що донька не дозволяла спілкуватися з ним. Про те, що ОСОБА_3 мав наміри відчужувати квартиру на користь доньки вона ніколи не чула, тому, на її думку, в стані в якому перебував ОСОБА_3 - квартиру відчужити він не міг.

Свідок ОСОБА_21 пояснила суду, що до 2006 року вона працювала у ОСОБА_3 . У гостях у нього та його колишньої дружини вона була в 2004 році, вона часто розмовляла телефонним зв`язком з його колишньою дружино. Перша дружина та померлий проживали по АДРЕСА_5 як пара до 2009 року-2010 року. У 2004-2005 році ОСОБА_3 говорив, що хоче продати квартиру на Лісному масиві задля купівлі квартири для батьків. Через деякий час він придбав квартиру і хотів, щоб там проживали його батьки.

Свідок ОСОБА_22 пояснив суду, що він та його дружина - відповідачка по справі після одруження почали проживати з її батьками по АДРЕСА_5 , до 2009 року, оскільки свого житла у них не було. Квартиру по АДРЕСА_6 померлий казав, що хоче придбати для свого онука. Щодо проживання ОСОБА_3 з якоюсь жінкою по АДРЕСА_6 , він знає з 2009 року.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 07 жовтня 2021 року за клопотанням представника позивачки було призначено у справі посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Державної установи «Науково-дослідного інституту психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», та судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.

31 жовтня 2023 року на виконання вимог ухвали суду від 07 жовтня 2021 року з Державної установи «Інститут судової психіатрії» Міністерства охорони здоров`я України» на адресу суду надійшов висновок судових експертів № 562 від 08 червня 2023 року.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 562 від 08 червня 2023 року на момент підписання договору дарування квартири від 30 серпня 2018 року ОСОБА_3 виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного генезу з когнітивним зниженням і за психічним станом у зазначений період часу усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

16 квітня 2024 року на виконання вимог ухвали суду від 07 жовтня 2021 року з Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України надійшов висновок експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 27413/23-32 від 09 квітня 2024 року.

Згідно із висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 27413/23-32 від 09 квітня 2024 року рукописний запис та підпис від імені ОСОБА_3 в договорі дарування квартири від 30 серпня 2018 року на ім`я ОСОБА_2 , виконаний ймовірно ОСОБА_3 .

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року за клопотанням позивачки по справі призначено додаткову судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.

21 січня 2025 року на виконання вимог ухвали суду від 30 травня 2024 року, з Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України надійшов висновок судового експерта за результатами проведеної судової почеркознавчої експертизи № СЕ-19-24/73411-ПЧ від 17 січня 2025 року.

Висновком експерта за результатами проведення додаткової судової почеркознавчої експертизи № СЕ-19-24/73411-ПЧ від 17 січня 2025 року встановлено, що рукописний запис та підпис від імені ОСОБА_3 в договорі дарування квартири від 30 серпня 2018 року на ім`я ОСОБА_2 , виконаний ймовірно ОСОБА_3 . Встановлений комплекс діагностичних ознак може свідчити про виконання досліджуваного підпису та рукописного запису від імені ОСОБА_3 у договорі дарування квартири від 30 серпня 2018 року під впливом якихось збиваючих факторів, скоріше за все природного характеру (зокрема, хворобливий стан особи, похилий вік, тощо).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору дарування квартири, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності, поділ майна та визнання недійсним договору відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням суду по суті позову, 06 квітня 2026 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Поліщуком Р.М. через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду подано апеляційну скаргу, в якій останній просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02.06.2025 у справі № 753/1798/19 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Представник апелянта підтримавши доводи позовної заяви зазначив, що Дарницький районний суд м. Києва встановив, що на підтвердження факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року позивачка посилалася на покази свідків.

Натомість, місцевий суд в порушення ст. 76 ЦПК України, оцінюючи покази свідків, критично до них поставився, оскільки, на думку Дарницького районного суду м. Києва, жодний із свідків практично не був у гостях у Позивачки та ОСОБА_3 . Ніхто із свідків не підтвердив факт того, що позивачка та ОСОБА_3 були пов`язані у спірний період спільним побутом, мали спільний бюджет та взаємні права та обов`язки.

Місцевим судом необґрунтовано встановлено, що пояснення свідків щодо постійного спільного дозвілля та світлини, що надані суду позивачкою, не підтверджують факт спільного проживання останньої з ОСОБА_3 та ведення побуту в якості сім`ї. Крім того, позивачкою на підтвердження спільного проживання з ОСОБА_3 не надано суду жодних письмових доказів.

Окрім цього, представник апелянта звертає увагу, що право спільної сумісної власності у позивачки та ОСОБА_3 на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 виникло 11 липня 2008 року, тобто з моменту проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості у КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна", зареєстроване в книзі 458-147, за реєстровим № 44810.

Сам же договір купівлі-продажу квартири за реєстровим номером № 3025 був укладений між ТОВ "Агробудпереробка ЛТД" та ОСОБА_3 04 травня 2006 року, тобто дані правовідносини виникли з 04 травня 2006 року.

Також представник апелянта вказує, що 17 липня 2007 року ОСОБА_3 під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з позивачкою було придбано автомобіль марки «КІА MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_3 .

Позивачка вважає, що оскільки вказана квартира та автомобіль були придбані за спільні кошти у період перебування нею з ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах, тому є їхньою спільною сумісною власністю і підлягають розподілу порівну, у зв`язку з чим вона і звернулася з даним позовом.

Крім іншого, представник апелянта звертає увагу, що відповідачка самовільно, без її згоди, забрала спірний автомобіль, який було придбано за їх з ОСОБА_3 спільні кошти під час їх спільного проживання без реєстрації шлюбу. Місцезнаходження вказаного автомобіля позивачці невідоме.

Представник апелянта вказує, що відчуження вказаної квартири є незаконним, оскільки спірна квартира є спільним сумісним майном її та ОСОБА_3 , згоди на дарування вказаної квартири вона не надавала, а тому договір дарування з вказаних підстав повинен бути визнаний недійсним.

Враховуючи зазначене, представник апелянта вважає, що рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02.06.2025 у справі №753/1798/19 є незаконним і необґрунтованим, ухваленим із неповнотою встановленням обставин, які мають значення для справи, та неправильним установленням обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, які містяться у матеріалах справи, неправильним визначенням відповідно до встановлених судом обставин правовідносин.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 червня 2026 року поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Поліщуком Романом Миколайовичем на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 серпня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. Окрім цього, даною ухвалою відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Поліщука Романа Миколайовича про залучення третьої особи.

У судовому засіданні представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Також, представником апелянта заявлялось клопотання про долучення нових доказів, однак протокольною ухвалою колегії суддів було відмовлено у задоволенні даного клопотання, оскільки стороною не наведено обґрунтованих доводів поважності причин пропуску строків не можливості подання такого доказу у суді першої інстанції, а вказані причини не є поважними.

Крім того, представником апелянта заявлялось клопотання про зупинення провадження у справі, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 подала до суду позовну заяву про визнання правочину удаваним, який стосується спірної квартири.

Колегія суддів дослідивши обставини, на які посилається представник апелянта, протокольною ухвалою суду відмовила у задоволенні даного клопотання, оскільки на даний момент відсутні підстави, які вказують на неможливість розгляду справи, яка є предметом апеляційного перегляду до постановлення рішення по суті спору, який поданий після ухвалення рішення суду першої інстанції, яке є предметом оскарження.

Відповідачка у судове засідання не з`явилась, про розгляд справи повідомлена у встановленому законом порядку, що підтверджується Звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (том 3, а.с. 172) та конвертом, який повернувся до суду з відміткою «адресат відсутній» (том 3, а.с. 175).

Заяв або клопотань про неможливість прибути у судове засідання, відкладення розгляду справи, розгляд справи за його відсутності або ж про проведення судового засідання у режимі відеоконференції на час перегляду справи до суду не надходило.

Колегія суддів звертає увагу, що виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов`язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Зважаючи на вищезазначене та положення ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, апеляційний суд визнав повідомлення учасників справи належним, а неявку сторони відповідача такою, що не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши думку представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 листопада 2013 року укладено шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_23 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 .

Відповідно до інвестиційного договору № 25/2004-і від 15 квітня 2004 року та договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кириленко Л. В. 04 травня 2006 року за реєстровим № 3025, ОСОБА_3 було придбано однокімнатну квартиру загальною площею 46,2 кв.м., житловою площею 18,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 8 договору купівлі-продажу квартири від 04 травня 2006 року покупець свідчить, що він у зареєстрованому шлюбі та у фактичних відносинах не перебуває, ні з ким не проживає однією сім`єю без укладення шлюбу.

17 липня 2007 року на підставі договору № 429 ОСОБА_3 було придбано автомобіль марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 . Указаний автомобіль був придбаний за кредитні кошти.

Відповідно до довідки від 20 серпня 2013 року договір застави на зазначений вище автомобіль припинив свою силу в зв`язку з виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором.

30 серпня 2018 року ОСОБА_3 було укладено договір дарування однокімнатної квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на користь відповідачки ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 від 05 жовтня 2018 року.

На підтвердження факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року позивачка посилається на покази свідків.

Суд першої інстанції, оцінюючи покази свідків, поставився до них критично, оскільки жодний із свідків практично не був у гостях у ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Ніхто із свідків не підтвердив факт того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були пов`язані у спірний період спільним побутом, мали спільний бюджет та взаємні права та обов`язки.

Суд виснував, що пояснення свідків щодо постійного спільного дозвілля та світлини, що надані суду позивачкою, не підтверджують факт спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та ведення побуту в якості сім`ї, а позивачкою на підтвердження спільного проживання з ОСОБА_3 не надано суду жодних письмових доказів.

Оцінивши встановлені обставини, покази свідків, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачка не довела факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу у період з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року, а тому вимога про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року задоволенню не підлягає.

Щодо вимог про визнання об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , автомобіль марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 , та виділити із спільного сумісного майна ОСОБА_1 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та 1/2 частину автомобіля марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 , суд першої інстанційї дійшов висновку, що для визнання майна спільною власністю на підставі статті 74 СК України, потрібно підтвердити факт проживання осіб однією сім`єю без шлюбу - у той період, коли було придбане спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Поряд з цим, встановивши, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , придбана 04 травня 2006 року, а автомобіль марки «KIA MAGENTIS», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_2 , придбаний ОСОБА_3 на підставі договору № 429 від 17 липня 2007 року і відповідно до довідки від 20 серпня 2013 року договір застави на зазначений вище автомобіль припинив свою силу, в зв`язку з виконанням ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором, а шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було зареєстровано 29 листопада 2013 року вважав, що дане майно не є спільною сумісною власністю позивачки та ОСОБА_3 і тому не підлягає поділу.

Також, суд першої інстанції дійшов висновку, щодо відсутності порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки ОСОБА_3 розпорядився особистою приватною власністю, подарувавши спірну квартиру відповідачці, тому правових підстав для задоволення позову та визнання договору дарування нерухомого майна недійсним немає, оскільки такий правочин права позивачки не порушує.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них майнових прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловіку, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю.

Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, придбання майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Якщо майно придбане подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком у період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 359/9533/18 (провадження № 61-11772св23).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Подібні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків притаманних подружжю не може свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним і достатнім підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21), від 03 січня 2025 року у справі № 567/93/23 (провадження № 61-13925св24) та інших.

У постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у частині другій статті 328 ЦК України передбачено презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, зокрема, якщо інше прямо не випливає із закону. Інше передбачене статтею 60 СК України, згідно з якою будь-яке майно, набуте за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) постанову Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17 (провадження № 61-38303св18)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

У справі, що є предметом апеляційного перегляду позивачка надала суду у підтвердження обставин проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 до укладення шлюбу у листопаді 2013 році лише спільні фотографії та послалась на показання свідків.

Разом з цим, колегія суддів виснує, що такі докази не свідчать про те, що між позивачкою та ОСОБА_3 склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю, оскільки факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків притаманних подружжю не можуть свідчити про те що між сторонами склались та мали місце саме усталені відносини які притаманні подружжю. Покази допитаних судом свідків теж не підтвердили необхідних обставин у розумінні вимог закону, що регулюють спірні правовідносини.

Колегія суддів звертає увагу, що належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з по господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16.

В контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц).

Враховуючи зазначене вище, колегія суддів дійшла висновку, що фотокартки та покази свідків не є належними, достатніми та допустимими доказами у справі, оскільки, як кожен окремо так і у своїй сукупності не підтверджують факт спільного проживання однією сім`єю.

Стороною позивача не долучено жодних документальних доказів того, що вони з ОСОБА_3 ділили спільний побут, несли загальні витрати на сім`ю або витрати на придбання спільного майна незважаючи на те, що період за який позивач ставить питання встановлення факту спільного проживання є значним (з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року), тобто більше дев`яти років.

Натомість докази у справі вказують на те, що у спірний період ОСОБА_3 набув у власність нерухоме та рухоме майно, тобто до офіційного укладення шлюбу.

Крім цього, з Договорів щодо набуття у власність майна не вдається встановити, що позивач була їх учасником або ж несла певні зобов`язання щодо їх виконання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо не доведеності факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з березня 2004 року по 29 листопада 2013 року, оскільки докази надані стороною позивача не підтверджують вказаних обставин, що узгоджується з практикою Верховного Суду, яка викладена вище.

Відтак, доводи представника апелянта щодо необґрунтованості висновків суду першої інстанції щодо відмови у встановленні факту проживання однією сім`єю, є безпідставними та жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції.

Отже, оскільки стороною позивача не доведено факту проживання однією сім`єю то і відсутні підстави доведення обставин, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Позивач посилаючись на придбання спільного майна не надала суду жодних доказів того, що нею були понесені витрати на його придбання, а тому відсутні підстави стверджувати, що їх правовий режим відповідає ст. 60 СК України.

Також, посилання на те, що позивачем не надавалась згода на укладення Договору дарування квартири, а тому він має бути визнаний недійсним, є безпідставними, оскільки ОСОБА_3 на момент його укладення не перебував у шлюбі, набув фактично майно до шлюбу, а відтак мав право розпорядитися особистою приватною власністю на власний розсуд.

Враховуючи встановлені обставини, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Поліщуком Романом Миколайовичем - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 06 жовтня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова