Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №757/9942/26-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 757/9942/26-ц

номер провадження: 22-ц/824/9351/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Дзявун Юлії Сергіївни на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 19 лютого 2026 року у складі судді Гуртової Т.І., у справі заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про забезпечення позову до його подання, сторони, які можуть набути статус учасників справи: відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л., предмет позову - стягнення компенсації вартості 1/3 частки у спадковому майні, яким є легковий автомобіль.

Заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 загинув ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцями першої черги після померлого сина ОСОБА_4 , є ОСОБА_3 (батько), ОСОБА_2 (мати), ОСОБА_1 (дружина). За десять місяців до загибелі ОСОБА_4 одружився, а саме, 05 вересня 2024 року. Через півроку після одруження - 28 лютого 2025 року за договором ним було придбано на суму 1 800 000 грн 00 коп. легковий автомобіль марки «Maserati», модель «Granturismo», рік випуску 2008; номер кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 .

Зазначала, що придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною власністю дружини (аналогічний висновок сформульовано у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2021 року у справі №464/7011/16-ц; від 26 липня 2021 року у справі № 752/11785/19-1, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16).

З урахуванням наведеного ОСОБА_2 просила накласти арешт на легковий автомобіль марки «Maserati», модель «Granturismo», рік випуску 2008; номер кузова: НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 .

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 19 лютого 2026 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання задоволено.

У порядку забезпечення позову накладено арешт (із забороною відчуження) на легковий автомобіль марки «Maserati», модель «Granturismo», рік випуску 2008; номер кузова: НОМЕР_1 , державний номер: НОМЕР_2 .

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Дзявун Ю.С. подала апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати, а у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що якщо майбутній спір буде подано до фізичної особи щодо рухомого майна, то наявні підстави для звернення до суду з майбутнім позовом, в порядку ч.1 ст.27 ЦПК України. Звертаючись з заявою про забезпечення позову до Печерського районного суду міста Києва Чалова Л.О. вказала відповідачем - ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що за територіальним критерієм не належить до підсудності Печерського районного суду міста Києва. Таким чином вважає, що заявником не доведено та не надано доказів, які б слугували підставою для визначення майбутнього спору за Печерським районним судом міста Києва. А відтак, судом першої інстанції не було встановлено той факт, що справа не підсудна Печерському районного суду міста Києва, чим порушено вимоги ч.1 ст.151 ЦПК України.

Зазначає, що відповідно до відмітки канцелярії суду першої інстанції заява про забезпечення позову ОСОБА_2 була отримана судом 13 лютого 2026 року та зареєстрована під вх.№19340. Таким чином, граничний строк для звернення ОСОБА_2 з відповідним позовом до суду було 24 лютого 2026 року. Однак на даний час у відповідача відсутня інформація щодо фактів звернення заявниці з позовною заявою до Печерського районного суду міста Києва про визнання за нею права власності.

Вказує, що заявником в заяві про забезпечення позову до його подання ОСОБА_2 не вказано належного обґрунтування необхідності забезпечення позову, пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення та інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Задовольняючи заяву про забезпечення позову ОСОБА_2 суд першої інстанції не встановив обставини, які могли б бути достатніми для задоволення заяви про забезпечення позову, чим порушив вимоги ст.ст. 149, 150 ЦПК України.

Таким чином вважає, що оскільки суд першої інстанції належним чином обставин справи не перевірив і не врахував підсудність даної справи, наявності спору між сторонами, не визначив ризиків незабезпечення, не встановив дійсну мету звернення ОСОБА_2 до суду з такою заявою, не надав значення про відсутність обґрунтування необхідності та доцільності застосування такого заходу забезпечення, а також ризиків потенційного невиконання потенційного рішення суду, чим порушив вимоги ст.150 ЦПК України, а відтак, оскаржувана ухвала не може бути визнана законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню із прийняттям постанови про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Позивачка ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу - без змін. Вказує, що суд першої інстанції не досліджував обґрунтованість заявлених позовних вимог по суті, а лише пересвідчився у наявності спору та ризику порушення прав позивачки у разі невжиття відповідних заходів забезпечення позову, що повністю відповідає вимогам цивільного процесуального законодавства. Відтак вважає, що вжитий захід є забезпеченням реалізації в майбутньому актів правосуддя. Суд першої інстанції правильно встановив наявність доказів, що підтверджують наявність фактичних обставин справи, з якими пов`язується застосування вжитого судом заходу забезпечення позову та його співмірність із заявленими вимогами в цій справі. Зазначає, що предметом позову є вимога про стягнення компенсації вартості 1/3 частки у спадковому майні, яким є легковий автомобіль, що спростовує твердження скаржника про відсутність спору. Та обставина, що справу відкрито з порушенням підсудності за місцем знаходження основного майна, а саме: квартири АДРЕСА_2 - не є підставою для скасування законної ухвали про забезпечення позову.

Також позивачка ОСОБА_2 подала до суду заяву, в якій просить у разі відмови у задоволенні апеляційної скарги та залишенні оскаржуваної ухвали без змін, включити до судових витрат стягнення з відповідачки ОСОБА_1 суми витрат на правничу допомогу надану адвокатами ОА «Омнія» в розмірі 15 500 грн 00 коп.

Треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л., не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду першої інстанції не відповідає.

Постановляючи ухвалу про задоволення заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами наявний реальний та невирішений спір щодо прав на автомобіль MASERATI GRANTURISMO, а у разі державної реєстрації права власності на спірний транспортний засіб за відповідачкою та його можливого подальшого відчуження виконання рішення суду у випадку задоволення майбутнього позову може бути істотно ускладнене. Суд першої інстанції вважав, що накладення арешту на автомобіль є співмірним із предметом і характером заявлених вимог, спрямоване на збереження існуючого стану спірного майна та запобігання ускладненню або унеможливленню виконання можливого рішення суду, а підстав для застосування зустрічного забезпечення не встановлено.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.

Право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, зокрема додержання правил юрисдикції в судах.

Статтею 125 Конституції України визначено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Згідно зі ст.17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.

Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ.

Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 705/4763/22 зазначено, що правова конструкція «суд, встановлений законом» є структурним елементом права на справедливий суд, закріпленого статтею 6 Конвенції, що передбачає дві умови відповідності цьому критерію: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти в спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).

Термін «повноважний склад суду» слід сприймати як наявність повноважень суддів щодо здійснення ними своїх професійних обов`язків: компетентність у розумінні наявності повноважень на розгляд справ у суді відповідно до предмета спору, вирішення справ судом певної інстанції та судом, який має повноваження на розгляд справ у межах територіальної юрисдикції, визначеної ЦПК України, що забезпечує право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд, встановлений законом, є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

Подібні за змістом висновки містяться в постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 536/1267/18, постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21.

Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, поняття «суд, встановлений законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Згідно з ч. 2 ст.377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Порядок подання заяви про забезпечення позову передбачено, зокрема, п.1 ч.1 ст.152 ЦПК України, де зазначено, що до подання позовної заяви заява про забезпечення позову подається за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо.

Згідно з ч.1 ст.30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Відповідно до ч.5 ст.4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Єдиного державного реєстру судових рішень.

З метою перевірки доводів апеляційної скарги щодо дотримання правил територіальної підсудності під час звернення ОСОБА_2 із заявою про забезпечення позову до його подання колегія суддів дослідила наявні в Єдиному державному реєстрі судових рішень судові рішення у справі № 757/9942/26-ц.

Як убачається з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, після постановлення оскаржуваної ухвали Печерського районного суду міста Києва від 19 лютого 2026 року ОСОБА_2 звернулася до цього ж суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л., про визнання рухомого майна таким, що входить до складу спадщини, та поділ спадкового майна.

Вирішуючи питання про відкриття провадження за вказаним позовом, Печерський районний суд міста Києва встановив, що зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 є місто Кривий Ріг Дніпропетровської області, а зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_3 - Оболонський район міста Києва. Суд також установив, що справа не належить до категорії справ, для яких ст.30 ЦПК України встановлена виключна підсудність, та зазначив про відсутність повідомлених позивачем підстав для застосування правил альтернативної підсудності. З урахуванням положень ст.ст. 27, 31, 32, ч. 9 ст. 187 ЦПК України ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21 квітня 2026 року справу №757/9942/26-ц передано за територіальною підсудністю до Оболонського районного суду міста Києва.

Відповідно до ст. 32 ЦПК України спори між судами про підсудність не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

На виконання наведених вимог процесуального закону ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 25 червня 2026 року, постановленою суддею Пукалом А.В., позовну заяву ОСОБА_2 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 757/9942/26-ц. При цьому Оболонський районний суд міста Києва дійшов висновку, що справа віднесена до його предметної, суб`єктної, інстанційної та територіальної юрисдикції. Станом на час апеляційного перегляду справа перебуває у провадженні Оболонського районного суду міста Києва, який здійснює її розгляд.

Більше того, саме Оболонський районний суд міста Києва ухвалою від 13 липня 2026 року в межах уже відкритого провадження вирішував подану ОСОБА_2 заяву про забезпечення цього позову щодо іншого рухомого майна, яке, за її твердженням, входить до складу спадщини.

Отже, послідовністю процесуальних рішень, постановлених безпосередньо у справі № 757/9942/26-ц, встановлено, що відповідний спір не належить до територіальної юрисдикції Печерського районного суду міста Києва, а належним судом для його розгляду є Оболонський районний суд міста Києва.

Відтак, виходячи з приписів п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК України, згідно з якими до подання позовної заяви заява про забезпечення позову подається за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, заява ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання також мала бути подана до Оболонського районного суду міста Києва, а не до Печерського районного суду міста Києва.

Аналогічний за змістом правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 757/21812/24 (провадження № 61-12139св24). У цій справі Верховний Суд, застосувавши положення п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК України, виходив із того, що заява про забезпечення позову до його подання має розглядатися судом, визначеним відповідно до правил територіальної підсудності майбутнього позову. Встановивши, що питання про забезпечення позову було вирішено судом, який не є судом, встановленим законом для розгляду відповідного спору, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані заходи забезпечення позову не відповідають вимогам закону, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову до його пред`явлення. Верховний Суд також звернув увагу на те, що після пред`явлення основного позову заявник не позбавлений можливості звернутися із заявою про забезпечення позову до суду, який має повноваження на розгляд відповідної справи.

Однак суд першої інстанції, вирішуючи заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання, наведених вимог процесуального закону щодо територіальної підсудності належним чином не врахував, не перевірив, чи належить майбутній спір до територіальної юрисдикції Печерського районного суду міста Києва, та, відповідно, чи наділений цей суд повноваженнями на вирішення питання про забезпечення такого позову до його подання, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для розгляду та задоволення заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Зазначені порушення призвели до неправильного вирішення заяви, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання.

Тому апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дзявун Ю.С. підлягає задоволенню.

Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Положеннями ч.2 ст.141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються :1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дзявун Ю.С. підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову, правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час апеляційного розгляду, відсутні. У зв`язку з цим, з урахуванням положень статей 133, 137, 141 ЦПК України, заявлені ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 500 грн 00 коп. не підлягають покладенню на ОСОБА_1 та розподілу на її користь за результатами апеляційного перегляду.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дзявун Юлії Сергіївни задовольнити.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 19 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову до його подання відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді: