Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №569/12474/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 569/12474/26 пров. № А/857/36567/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Глазька С.М., Шавеля Р.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Михайлова Володимира Олександровича на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2026 року, ухвалене суддею Галінською В.В. у м. Рівному у справі №569/12474/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради про скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ:

18 травня 2026 року позивач - ОСОБА_1 через свого представника адвоката Михайлова Володимира Олександровича звернувся в суд з адміністративним позовом до Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради, в якому просив скасувати постанову серії RVN №2608260 від 25 березня 2026 року про накладення адміністративного стягнення по справі про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису) про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 122 КУпАП, закрити провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 122 КУпАП.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2026 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 – адвокат Михайлов Володимир Олександрович оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права, а відтак підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким позов про скасування постанову справі про адміністративне правопорушення задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що копії фотофіксації автомобіля не є належним доказом порушення позивачем пп. д) п.15.10 ПДР України, оскільки з урахуванням пп. в) п. 15.10 ПДР України, легкові автомобілі можуть бути припарковані на тротуарі за умови дотримання певних вимог, а з даних копій фотофіксації не вбачається, що автомобіль позивача розміщений так, що для руху пішоходів залишається менше 2 м. Водночас, відповідачем не було здійснено замір відстані на місці вчинення правопорушення під час фіксації правопорушення.

З матеріалів фотофіксації вбачається, що транспортний засіб позивача – розташований на тротуарі таким чином, що пішоходи безперешкодно можуть здійснювати рух. За змістом позову, та наданих стороною позивача письмових доказів, вбачається, що належний позивачу транспортний засіб був припаркований ним з іншими транспортними засобами на тротуарі таким чином аби не створювати перешкод для руху пішоходів, при цьому, відстань між автомобілем та стіною будинку була більшою, ніж 2 м. Отже, враховуючи вищевикладене, вважає, що вказані обставини свідчать про відсутність в діях позивача складу правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 122 КУпАП.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, 24.03.2026 року о 10 год. 54 хв за адресою: вул. Міцкевича, 32 м. Рівне водій транспортного засобу марки Тоyota Avensis д.н.з. НОМЕР_1 порушив правила стоянки, а саме здійснив стоянку транспортного засобу, у місцях, де транспортний засіб, що стоїть зробить неможливим рух інших транспортних засобів або створить перешкоду для руху пішоходів чим порушив п.15.10 "д" ПДР України та ч.3 ст.122 КУпАП.

За таких обставин 25.03.2026 відповідачем винесено постанову у справі про адміністративне правопорушення серії RVN №2608260 від 25 березня 2026 року, якою ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 122 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 680 грн.

Вважаючи, що постанова серії RVN №2608260 від 25.03.2026 є безпідставною та винесеною із порушенням норм чинного законодавства та відсутністю належних та допустимих доказів, позивач звернувся до суду з вимогою про її скасвання.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» визначено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

За правилами п.1.3. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306 (далі - ПДР України) учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил .

Пунктом 1.1. ПДР України визначено, що ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Відповідно до п.1.9. ПДР України особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Положеннями пункту 3 частини третьої статті 265-4 КУпАП встановлено, що для цілей КУпАП розміщення транспортного засобу є таким, що суттєво перешкоджає дорожньому руху або створює загрозу безпеці руху, якщо транспортний засіб своїм розташуванням робить неможливим рух інших транспортних засобів або створює перешкоду для руху пішоходів, у тому числі осіб з інвалідністю на спеціальних засобах пересування та пішоходів із дитячими колясками.

Таким чином створення перешкоди для руху пішоходів, у тому числі осіб з інвалідністю на спеціальних засобах пересування та пішоходів із дитячими колясками, за змістом пункту 3 частини третьої статті 265-4 КУПАП є створенням загрози безпеці руху, відповідальність за яке передбачена частиною третьою статті 122 КУпАП.

Зазначені положення кореспондуються з положеннями підпункту «д» пункту 15.10 Правил дорожнього руху України, якими, зокрема, встановлено заборону стоянки транспортного засобу із створенням перешкоди для руху пішоходів.

Аналіз диспозиції підпункту «д» пункту 15.10 ПДР свідчить про те, що визначальною умовою для кваліфікації дій як таких, що порушують вимоги вказаного пункту, є факт стоянки транспортного засобу у місцях, де транспортний засіб, що стоїть, створює перешкоди для руху пішоходів.

Відповідно до пункту 1.3 Правил дорожнього руху, в редакції чинній на час винесення оскаржуваної постанови, учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Відповідно до ч. 3 ст. 122 КУпАП ненадання переваги в русі транспортним засобам аварійно – рятувальних служб, швидкої медичної допомоги, пожежної охорони, поліції, що рухаються з увімкненими спеціальними світловими або звуковими сигнальними пристроями, ненадання переваги маршрутним транспортним засобам, у тому числі порушення правил руху і зупинки на смузі для маршрутних транспортних засобів, а так само порушення правил зупинки, стоянки, що створюють перешкоди дорожньому руху або загрозу безпеці руху, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статтею 251 КУпАП України визначено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь – які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

При цьому, згідно з ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь – які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Так, із наданого представником відповідача фотоматеріалів вбачається лише фіксація передньої та задньої частини транспортного засобу, фото збоку, державний номерний знак НОМЕР_1 , однак із долучених фотоматеріалів, зроблених на місці події, не вбачається фіксації факту того, що транспортний засіб марки Toyota Avensis, д.н.з. НОМЕР_1 блокував прохід пішоходам або поїзд автомобілям.

Також, відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що працівниками поліції здійснювались відповідні заміри відстані початку виїзду з прилеглої території до транспортного засобу, з наданих копій фотофіксації не вбачається, що автомобіль позивача розміщений так, що для руху пішоходів залишається менше 2 м.

За таких обставин, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції за відсутності належних доказів вчинення позивачем правопорушення, встановлених ч. 3 ст. 122 КУпАП.

Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Частиною 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що українські суди при вирішенні справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011 року), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте, таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумцій щодо фактів.

У своєму рішенні від 10 лютого 1995 року, у справі «Алене де Рібермон проти Франції» Європейський Суд з прав людини зазначив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших суспільних відносин.

У відповідності до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 жовтня 2016 року по справі №816/4340/14, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень.

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Окрім зазначеного вище колегія суддів звертає увагу, що усі сумніви у правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень на користь особи – позивача. Для позивача достатньо вказати на факт прийняття рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, якщо допустимі докази для цього недоступні. У свою чергу відповідач має довести факт прийняття такого рішення чи вчинення дії і їх правомірність, або ж спростувати цей факт і довести правомірність своєї бездіяльності. У разі невиконання цього обов`язку адміністративний суд повинен задовольнити вимогу позивача і визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність, на які вказував позивач.

Таким чином, суд вважає, що фактичні обставини справи не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а в даному випадку відповідачем, в порушення вимог 72 КАС України не виконано обов`язок щодо доказування правомірності своїх рішень, не надано належних і допустимих доказів наявності в діях позивача складу адміністративних правопорушень, що в свою чергу не дає можливості встановити винність позивача у вчиненні адміністративних правопорушень.

Саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення, а постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не може вважатися беззаперечним доказом вчинення правопорушення, оскільки така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що надані до матеріалів справи дані не можуть бути визнані належними та допустимими доказами вчинення позивачем адміністративного правопорушення, обставини якого викладені в спірній постанові.

Виходячи з вищевикладеного, відповідачем в установленому порядку не доведено порушення позивачем пп.д) п.15.10 Правил дорожнього руху України, тому означена вище постанова підлягає скасуванню, а справа про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 122 КУпАП підлягає закриттю.

На підставі аналізу норм законодавства та обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що належним способом відновлення порушених прав позивача є скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення RVN №2608260 від 25 березня 2026 року із закриттям справи про адміністративне правопорушення, що відповідає положенням ч.3 ст.286 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню. Згідно з ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Питання розподілу судових витрат регламентоване статтею 139 КАС України, частина 6 якої вказує, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративну справу на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, відповідно змінює розподіл судових витрат.

За правилами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору (п.1, п.2 ч.9 ст.139 КАС України).

Відповідно до ст.322 КАС України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки документально підтвердженими судовими витратами позивача є сплачений за подання позовної заяви, апеляційної скарги судовий збір, розмір якого є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору у сумі 798,72 грн, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що такі підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись ст.ст. 139, 242, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Михайлова Володимира Олександровича задовольнити, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2026 року у справі №569/12474/26 – скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення серії RVN №2608260 від 25 березня 2026 року скасувати, а справу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 – закрити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту муніципальної варти Рівненської міської ради (ЄДРПОУ 44350009, адреса: 33014, Рівненська область, місто Рівне, вул. Степана Бандери, буд. 44) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в розмірі 798 (сімсот дев`яносто вісім) гривень 72 коп., понесені на сплату судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяІ. В. Глушко

суддіС. М. Глазько

Р. М. Шавель