Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №300/2187/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/2187/24 пров. № А/857/19047/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Сала П. І.,

суддів: Димарчук Т. М., Москаля Р. М.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року (суддя Остап`юк С. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

В березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом щодо визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розмірі 75 995, 68 грн та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити такий середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

На підтримку позовних вимог позивач зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 24.07.2017 за № 175 з 24.07.2017 його звільнено з військової служби у запас та виключено зі списків особового складу частини. За доводами позивача, на день звільнення з військової частини заявник не отримав у повному обсязі належні йому до виплати суми грошового забезпечення. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі № 300/915/22 зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням суми індексації грошового забезпечення з урахуванням раніше виплачених сум. На виконання вказаного рішення суду відповідач виплатив позивачу суму грошового забезпечення в розмірі 25 718,76 грн, однак не здійснив повний розрахунок при звільненні. Відтак в силу вимог статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) позивач має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24.02.2026 вказаний позов задоволено частково.

Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 24 181,80 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 605,60 грн.

У поданій апеляційній скарзі скаржник просить зазначене рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Вважає що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та нормам чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини. На обґрунтування вимог за апеляційною скаргою покликається на те, що ні частина 1 статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", ні стаття 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачають відповідальності у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку. Водночас суд першої інстанції безпідставно застосував норми трудового законодавства до правовідносин, які повністю врегульовані спеціальним законодавством. Крім того, відповідач звертає увагу, що одноразова грошова допомога при звільненні зі служби в розмірі 50% місячного грошового забезпечення по своїй правовій природі є одноразовою виплатою, що здійснюється при звільненні з військової служби, а тому не підлягає індексації.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.07.2017 № 175 ОСОБА_1 звільнено у запас та з 24.07.2017 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі № 300/915/22, яке за наслідками апеляційного перегляду набрало законної сили, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням суми індексації грошового забезпечення з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання цього судового рішення відповідач виплатив належну позивачу при звільненні зі служби одноразову грошову допомогу.

Військова частина НОМЕР_1 листом від 28.02.2024 № 50/41-870 надала позивачу копію платіжної інструкції № 787 від 26.02.2024 та відомості до неї, згідно з якою позивачу на картковий рахунок 26.02.2024 виплачено кошти в сумі 25 718,76 грн.

Разом з тим, вважаючи, що відповідач протиправно не здійснив виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату такій категорії осіб всіх належних сум, відтак є можливість застосування положень статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби. Водночас за приписами ч. 1 ст. 47 КЗпП України зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Не вчинення таких дій, зокрема не виплата працівникові всіх належних йому при звільненні сум, має наслідком відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України у вигляді виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. При цьому суми одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби охоплюються поняттям "всіх сум, що належать працівнику при звільненні" в розуміння статті 116 КЗпП України, тому затримка їх виплати є підставою для стягнення з відповідача коштів за затримку розрахунку.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), доходить висновку, що висновки, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні справи є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Статтею 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч. 2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".

Закон України № 2352-ІХ та, відповідно, нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.

Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З матеріалів справи вбачається, що позивач до 24.07.2017 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Однак при звільненні позивача зі служби відповідач не здійснив повного розрахунку та не виплати позивачу усіх належних йому сум, що підтверджується рішення суду від 29.09.2023 у справі № 300/915/22, яким військову частину НОМЕР_1 зобов`язано нарахувати і виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з урахуванням суми індексації грошового забезпечення з урахуванням раніше виплачених сум.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що суми одноразової грошової допомоги не охоплюються поняттям "всіх сум, що належать працівнику при звільненні" в розуміння статті 116 КЗпП України. Такі доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права та за своїм змістом стосуються питання індексації грошового забезпечення, а виплати середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

26.02.2024 на виконання рішення суду від 29.09.2023 у справі № 300/915/22 відповідач виплатив на користь позивача кошти в розмірі 25 718,76 грн.

Отже, відповідачем порушено вимоги ст. 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів погоджується з загальним висновком суду першої інстанції про наявність у відповідача обов`язку сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Водночас питання в частині застосування норм трудового законодавства і законодавства, яке визначає соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей, неодноразово було предметом правової оцінки і формування висновків Верховним Судом.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14.03.2019 у справі № 820/660/17 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/міліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Так як спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату такій категорії осіб всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування положень статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 01.03.2018 у справі №806/1899/17, від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.

Крім того, за усталеною практикою застосування положень ст. 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Зазначений підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17, висновки яких враховано судом першої інстанції при вирішенні даного спору, та сформований з урахуванням того, що редакція ст. 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

У той же час, відповідно до ст. 117 КЗпП України у чинній редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022.

Необхідність формування єдиної правозастосовної практики була зумовлена виникненням у межах різних касаційних судів Верховного Суду розбіжностей у правових позиціях щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, після законодавчого обмеження Законом № 2352-IX максимального періоду його нарахування шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зі змісту ч. 1 ст. 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX) вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій "період затримки (прострочення)", установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик "нескінченної" відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

Касаційний адміністративний суд у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 обґрунтував свою позицію про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду тим, що законодавець, прийнявши Закон № 2352-IX, "на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності" (пункт 65 постанови). Також суд указав, що обмеження строку звернення до суду трьома місяцями (зміни до статті 233 КЗпП України) усунуло чинник, який зумовлював недобросовісну поведінку працівника (пункт 66 постанови). З цього суд зробив висновок, що критерії Великої Палати, побудовані для умов необмеженого строку стягнення, більше не є релевантними.

Велика Палата Верховного Суду вважає таку аргументацію помилковою, адже поняття "обмеження максимального строку" та "досягнення співмірності" не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

Натомість підхід, запропонований Касаційним адміністративним судом у справі № 440/6856/22, не відповідає фундаментальним принципам справедливості та пропорційності, адже передбачає формальний підхід до вирішення такого трудового спору, що допускає можливість стягнення очевидно неспівмірної суми.

У зв`язку з вищенаведеним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та зазначила, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Застосовуючи наведений підхід Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у цій справі до періоду з 19.07.2022 по 26.02.2024 (але не більш як за шість місяців) при визначенні належної позивачу суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.

Спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, Верховний Суд у складі судової палати у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Вказаний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат.

Тобто, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій Верховного Суду підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Установивши вказані обставини, суди мають присудити особі такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 14.05.2026 у справі № 520/2009/24.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з абз. 1, 2 п. 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Підпунктом "б" пункту 4 Порядку № 100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 22.01.2020 № 1/2-11/3 про розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням, в травні 2017 року розмір грошового забезпечення становив 12 597,01 грн, в червні 2017 - 12 597,01 грн, тобто розмір грошового забезпечення за два місяці перед звільнення складав 25 194,02 грн, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 413,02 грн (25 194,02 грн/61 день).

При розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за спірний період слід застосувати статтю 117 КЗпП України у редакції після 19.07.2022, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Позивач просив суд стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 25.07.2017 (наступний день після звільнення) по 26.02.2024 (день остаточного розрахунку на виконання рішення суду), але не більш як за шість місяців (184 дні) та визначив суму компенсації середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення в розмірі 75995,68 грн (413,02 грн х 184 календарні дні).

У свою чергу, суд першої інстанції, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 при вирішенні цього спору, керувався критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин, та вважає за необхідне зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Так, згідно з цими висновками, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

З огляду на встановлені у цій справі обставини, суд першої інстанції вважав за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із сум належних позивачу під час звільнення та суми, яка була нарахована позивачу на виконання рішення суду та у зв`язку з отриманням коштів на виконання якого позивач звернувся з цим позовом до суду.

Суд врахував, що загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складає 80 830,67 грн (55 111,91 грн виплачено при звільненні + 25718,76 грн виплачено на виконання рішення по справі № 300/915/22).

У свою чергу, сума грошового забезпечення у розмірі 25 718,76 грн, у зв`язку з несвоєчасно отриманням яких на виконання рішення суду у справі № 300/915/22, позивач звернувся до суду з цим позовом, складає 31,82% (25 718,76 грн / 80 830,67 х 100) від усіх належних позивачу при звільненні сум.

Відтак, суд першої інстанції правильно застосував принцип співмірності та визначив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.07.2017 до 26.02.2024 (позивач просив суд стягнути середній заробіток за 184 календарні дні періоду затримки виплат) у розмірі 24 181,80 грн. (413,02 грн. х 31,82% х 184).

Зазначений підхід, на думку колегії суддів, забезпечує справедливий баланс інтересів сторін: захистить право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустить понесення відповідачем несправедливих та непропорційних майнових втрат.

Частиною першою статті 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті.

Доводи апеляційної скарги не підтердилися та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та оцінки фактичних обставин справи.

Відтак апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

При цьому рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову не є предметом апеляційного оскарження, а тому в цій частині не переглядається.

З огляду на результат апеляційного розгляду, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року в адміністративній справі № 300/2187/24 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Суддя-доповідачП. І. Сало

суддіТ. М. Димарчук

Р. М. Москаль