Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №120/8655/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/8655/26

Суддя-доповідач Яремчук К.О.

07 жовтня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Яремчукa К.О., суддів - Гнап Д.Д., Сушка О.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду про відмову у забезпеченні позову (постановлена суддею Альчуком М.П. у м. Вінниці) від 19 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державної установи "Ладижинська виправна колонія (№ 39)" про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст ухваленого судового рішення

ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із позовом до державної установи "Ладижинська виправна колонія (№ 39)", у якому просив:

визнати протиправними дії державної установа "Ладижинська виправна колонія (№ 39)" щодо утримання та відрахування із заробітної плати засудженого ОСОБА_1 коштів на підставі виконавчих листів, виданих Апеляційним судом Миколаївської області від 19 травня 1999 року № 1-22/99, про стягнення на користь громадянки ОСОБА_2 матеріальної шкоди на суму 27035 гривень та моральної шкоди на суму 20000 гривень;

зобов`язати державну установу "Ладижинська виправна колонія (№ 39)" припинити утримування та відраховування коштів із заробітної плати засудженого ОСОБА_1 на підставі виконавчих листів, виданих Апеляційним судом Миколаївської області від 19 травня 1999 року № 1-22/99, про стягнення на користь громадянки ОСОБА_2 матеріальної шкоди на суму 27035 гривень та моральної шкоди на суму 20000 гривень.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

18 червня 2026 року до Вінницького окружного адміністративного суду надійшла заява представника ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом зупинення утримання та відрахування державною установою "Ладижинська виправна колонія (№ 39)" коштів із заробітної плати позивача на підставі виконавчих листів, виданих Апеляційним судом Миколаївської області від 19 травня 1999 року № 1-22/99, про стягнення на користь громадянки ОСОБА_2 матеріальної шкоди на суму 27035 гривень та моральної шкоди на суму 20000 гривень, до набрання судовим рішенням у справі законної сили.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року заяву представника ОСОБА_1 про забезпечення позову залишено без задоволення.

Відмовляючи у забезпеченні адміністративного позову, суд виходив із того, що представник позивача не довів наявності очевидних ознак протиправності дій відповідача та ризику істотного ускладнення захисту його прав та інтересів без застосування заходів забезпечення позову. При цьому

суд зазначив, що питання правомірності утримань із заробітної плати ОСОБА_1 має встановлюватися під час розгляду справи по суті, а зупинення згадуваних вище утримань із заробітної плати позивача фактично могло б передчасно вирішити спір та порушити баланс інтересів позивача і стягувача.

З огляду на викладене суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування заходів забезпечення позову, передбачених статтею 150 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відмовив у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову.

Короткий зміст апеляційної скарги та відзиву на таку скаргу

Не погодившись із постановленою судом першої інстанції ухвалою, представник позивача подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить таку ухвалу скасувати та прийняти нову, якою заяву про забезпечення позову задовольнити та зупинити до набрання законної сили рішенням суду у цій справі здійснювати утримання та відрахування державною установою «Ладижинська виправна колонія (№ 39)» коштів із заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 на підставі виконавчих листів, виданих Апеляційним судом Миколаївської області від 19 травня 1999 року № 1-22/99, про стягнення на користь громадянки ОСОБА_2 матеріальної шкоди на суму 27 035 гривень та моральної шкоди на суму 20 000 гривень.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не врахував тих обставин, що правовідносини щодо утримання коштів із заробітної плати ОСОБА_1 на підставі виконавчих листів, виданих Апеляційним судом Миколаївської області від 19 травня 1999 року № 1-22/99, є триваючими, а продовження такого утримання може істотно ускладнити ефективний захист його прав та повернення безпідставно утриманих коштів у разі задоволення позову.

Окрім того, у скарзі йдеться про те, що зупинення утримань є тимчасовим, співмірним заходом, який не порушує прав стягувача, оскільки у разі відмови в позові виконання буде продовжено.

На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно послався на неспівмірність заходу та відсутність очевидних ознак протиправності дій відповідача, не навівши належного обґрунтування таких висновків.

Окремо представник апелянта наголосив на скрутному майновому становищі ОСОБА_1 , який відбуває покарання, має невеликий дохід від праці у виправній колонії та зазнає реальних щомісячних майнових втрат.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 КАС України, враховує наступне.

Інститут забезпечення адміністративного позову регламентовано зокрема статтями 150, 151, 154 КАС України, які визначають особливості вжиття заходів забезпечення адміністративного позову.

Так, за правилами частини першої статті 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Приписами частини другої статті 150 КАС України установлено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Отже, інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, тобто механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі. Проте, конструкція частини першої статті 150 КАС України свідчить про те, що підстави забезпечення позову, визначені частиною другою цієї норми КАС України, є оціночними, а тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову усупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог.

За правилами частини першої статті 151 КАС України, позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина друга статті 151 КАС України).

Приписами частин четвертої - шостої статті 154 КАС України визначено, що залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.

Аналіз наведених вище положень свідчить про те, що для вжиття заходів забезпечення позову необхідні поважні підстави та обґрунтування таких підстав належними доказами. Водночас суд не може вживати заходи забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог.

У практиці Верховного Суду щодо застосування заходів забезпечення позову напрацьовано такі висновки:

- обов`язковість доведення «очевидної небезпеки», що полягає в тому, що позивач має довести, що невжиття заходів зробить виконання рішення суду неможливим або надмірно складним і лише посилання на потенційне порушення прав є недостатнім для вжиття заходів забезпечення позову;

- таке рішення має відповідати принципу пропорційності, оскільки захід забезпечення має бути співмірним із заявленими вимогами. Отже, при вирішенні заяви про забезпечення позову суд повинен виходити з балансу інтересів як учасників справи, так і суспільного;

- забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб`єкта владних повноважень допускається лише у разі, якщо таке рішення має ознаки очевидної протиправності, які можна виявити без глибокого аналізу доказів;

- суд не може через механізм забезпечення позову зобов`язати орган влади прийняти рішення, яке належить до виключної компетенції такого органу (якщо це не передбачено законом як спосіб захисту), адже існує заборона втручання в дискреційні повноваження.

Такі критерії мають на меті дотримання судом балансу між інтересами позивача щодо ефективного захисту його порушених прав та інтересами відповідача (і третіх осіб) задля уникнення втручання в їхню діяльність до ухвалення остаточного рішення у справі, адже необґрунтоване вжиття відповідних заходів може призвести зокрема до негативних правових наслідків для позивача та/чи відповідача, а також інших учасників судового процесу (чи інших осіб, що не є учасниками справи).

Отже, заходи забезпечення позову мають бути вжиті лише в межах позовних вимог, бути адекватними та співмірними із заявленими позивачем вимогами. Це означає, що при вирішенні питання забезпечення позову суд у кожному випадку, виходячи із конкретних доказів, зобов`язаний установити, чи є захід забезпечення позову, про який просить позивач, співмірним до позовних вимог і чи відповідає він меті та завданням правового інституту забезпечення позову.

Саме співмірність передбачає дотримання балансу між негативними наслідками вжиття заходів забезпечення позову та тими негативними наслідками, що можуть настати за умови невжиття таких заходів, із урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Суд також повинен оцінити адекватність заявленого позивачем заходу забезпечення позову шляхом перевірки його відповідності вимогам, на забезпечення яких він вживається, тобто суд ураховує співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, із відповідними майбутніми наслідками (майновими, репутаційними, службовими, професійними тощо).

Підсумовуючи викладене, колегія суддів констатує, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд у кожній справі повинен здійснити індивідуальну оцінку обґрунтованості доводів заявника на предмет необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності вимог останнього щодо забезпечення позову; урахувати баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; установити зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову; урахувати ймовірність утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів; запобігти порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Окрім наведеного, суд має ураховувати і специфіку правовідносин, стосовно яких виник спір, та проаналізувати їхнє законодавче врегулювання, так як суд зобов`язаний оцінити законодавче підґрунтя спору і аргументувати, яким чином обраний заявником захід забезпечення відповідає характеру правовідносин і чи дозволить він запобігти заподіянню шкоди, яку в майбутньому неможливо буде виправити, з огляду на приписи законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Так, апелянт доводить, що відповідачем вчиняються дії щодо примусового виконання згадуваних вище виконавчих листів, а тому невжиття заходів забезпечення позову може призвести до ускладнення виконання рішення суду в майбутньому.

Проте, на переконання апеляційного суду, такі аргументи не є достатніми для вжиття відповідного заходу забезпечення позову, оскільки саме по собі стягнення грошових коштів на підставі виконавчих листів без наведення обставин, які обґрунтовано свідчать про неможливість відновлення прав та інтересів заявника у разі задоволення позову, не є беззаперечним свідченням настання негативних наслідків для позивача, та, відповідно, не свідчить про наявність обставин, за яких допускається вжиття заходів забезпечення позову.

Представником позивача не наведені обставини, які впливають на співмірність та необхідність забезпечення позову з метою уникнення негативних наслідків, які, в свою чергу, можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист прав позивача.

Колегія суддів погоджується із тим, що рішення чи дії суб`єктів владних повноважень безумовно справляють певний вплив на особу і такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно.

Проте слід врахувати те, що відповідно до статті 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є беззаперечними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Повертаючись до обставин справи, що розглядається, та аналізуючи зміст оскарженої ухвали, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, передбачених статтею 150 КАС України, у зв`язку з недоведенням існування обставин, за яких невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Більше того, колегія суддів вважає слушними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав вважати, що дії відповідача мають очевидні ознаки протиправності, позаяк такі обставини слід встановити суду саме під час розгляду адміністративної справи по суті спору з урахуванням усіх належних та допустимих доказів.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частин 1 - 3 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Окрім того, частина перша статті 2 та частина четверта статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, що полягає у справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Колегія суддів переконана, що оскаржувана у цій справі ухвала відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону.

Доводи апеляційної скарги, які були підставою для відкриття апеляційного провадження, не знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду та не спростовують висновки суду першої інстанції по суті справи, а тому не приймаються судом як належні.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, що не дає підстав вважати оскаржуване судове рішення помилковим.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги, тому з урахуванням положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 139, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції (частина 1 статті 329, стаття 331 Кодексу адміністративного судочинства України).

Суддя-доповідачЯремчук К.О.

СуддіГнап Д.Д. Сушко О.О.