Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №577/3932/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 р.Справа № 577/3932/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Макаренко Я.М.,

Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,

за участю секретаря судового засідання Кругляк М.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12.08.2026, головуючий суддя І інстанції: Буток Т.А., по справі № 577/3932/26

за позовом ОСОБА_1

до поліцейського Конотопського РВП ГУ НП в Сумській області Клименка Ярослава Володимировича , Головного управління Національної поліції в Сумській області

про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся з позовом до поліцейського Конотопського районного відділу поліції ГУ НП в Сумській області Клименка Ярослава Володимировича, Головного управління Національної поліції в Сумській області, в якому просив:

- скасувати постанову поліцейського Конотопського районного відділу поліції ГУ НП в Сумській області старшого сержанта поліції Клименка Ярослава Володимировича про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01 липня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 126 КУпАП, і закрити справу про адміністративне правопорушення за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 126 КУпАП;

- стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у вигляді сплати судового збору в розмірі 665 грн. 60 коп., витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн., а всього 2665 грн. 60 коп.

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12.08.2026 у справі № 577/3932/26 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01 липня 2026 року, складену поліцейським Конотопського районного відділу поліції ГУ НП в Сумській області Клименком Ярославом Володимировичем про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КпАП України у виді штрафу у розмірі 3400 гривень, провадження у справі про адміністративне правопорушення закрито.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в сумі 665 грн. 60 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000 грн. 00 коп., загалом 2 665 грн. 60 коп.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Національної поліції в Сумській області подало апеляційну скаргу, яку аргументує порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи, просить рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12.08.2026 у справі № 577/3932/26 скасувати та прийняти нове рішення суду, яким у задоволенні вимог позивача відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивачем указано, що водіями вважаються не лише особи, які керують механічними транспортними засобами, тобто, які обладнані електродвигуном потужністю понад 3 кВт, а й тими транспортними засобами, які не перевищують таких параметрів потужності, водії вказаних транспортних засобів потребують отримання посвідчення категорії «А1». Апелянт посилається на правові позиції, викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 27.12.2019 у справі № 310/4817/17, від 15.03.2023 у справі № 127/5920/22.

Додатково скаржник зазначає, що сума витрат на професійну правничу допомогу заявлена в розмірі 2000,00 грн. є необгрунтованою належними доказами та неспівмірною із складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг, судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам понесених витрат, до матеріалів справи позивачем не надано належних доказів (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжна інструкція з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки) понесених витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі.

Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу позивача.

Відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та дослідивши наявні у них докази, обговоривши підстави та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що постановою про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01.07.2026 року ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КУпАП та накладено штраф в розмірі 3 400 грн.

У постанові зазначено, що 01.07.2026 року о 08 год. 00 хв. в м. Конотоп Сумської області по вул. Б.Хмельницького, ОСОБА_1 керував електричним трициклом СORSО, не маючи посвідчення водія на право керування ТЗ відповідної категорії, чим порушив п.2.1 а ПДР України (а.с. 5).

Як вбачається з Інструкції з експлуатації електричного трицикла, транспортний засіб – електричний трицикл СORSО має номінальну максимальну потужність 1,2 кВт (а.с. 6 - 11).

Не погоджуючись з постановою про накладення адміністративного стягнення, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із неправомірності постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01 липня 2026 року, складеної поліцейським Конотопського районного відділу поліції ГУ НП в Сумській області Клименком Ярославом Володимировичем про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КУпАП у виді штрафу у розмірі 3400 гривень.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП закріплює обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Згідно зі статтею 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

При цьому, за приписами частини 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 № 3353-XII (далі – Закон № 3353-XII) учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно з пунктом 1.1 Правил дорожнього руху, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10 жовтня 2001 року (далі - ПДР), ці Правила відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні грунтуватися на вимогах цих Правил.

За приписами пункту 1.3. ПДР, учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил.

Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (пункт 1.9 ПДР).

У пункті 1.10 ПДР України наведені терміни, що використовуються у цих Правилах та мають наступне значення, зокрема:

- водій - особа, яка керує транспортним засобом і має посвідчення водія (посвідчення тракториста-машиніста, тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, тимчасовий талон на право керування транспортним засобом) відповідної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебуваючи безпосередньо в транспортному засобі;

- транспортний засіб - це пристрій призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів;

- механічний транспортний засіб - транспортний засіб, що приводиться в рух з допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт;

- мопед - двоколісний транспортний засіб, який має двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт.

Згідно з пунктом 2.13 ПДР України, транспортні засоби належать до таких категорій: А1 - мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб. см або електродвигун потужністю до 4 кВт.

Крім цього, пунктом 3 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 №340, визначено, що транспортні засоби, керування якими дозволяється за наявності посвідчення водія, залежно від їх типів і призначення поділяються на категорії, зокрема, А1 - мопеди, моторолери та інші двоколісні (триколісні) транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб. сантиметрів або електродвигун потужністю до 4 кВт.

Так, відповідно до пункту 2.1. «а» ПДР, водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.

При цьому, частиною 2 статті 126 КУпАП встановлено, що керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або передача керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З аналізу наведених вище положень слідує, що до категорії «А1» відносяться транспортні засоби з електродвигуном потужністю від 3 кВт до 4 кВт. Такі транспортні засоби є механічними транспортними засобами в розумінні ПДР України, а керування ними передбачає наявність дозвільних документів.

Колегія суддів вказує, що критерієм для розмежування понять транспортний засіб та механічний транспортний засіб є наявність двигуна внутрішнього згорання або потужність електродвигуна. Тобто всі механічні транспортні засоби є транспортними засобами, але не всі транспортні засоби є механічними, оскільки транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна перевищує межу 3 кВт.

Отже, враховуючи наведене, у випадках відсутності посвідчення на керування транспортним засобом, що відноситься до категорії А1, особа притягується до адміністративної відповідальності, саме за керування механічним транспортним засобом, який має електродвигун потужністю від 3 до 4 кВт.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 01.03.2018 у справі №278/3362/15-к ПДР, відповідно до якої розмежування поняття механічний транспортний засіб та транспортний засіб та різниця між цими поняттями полягає у наявності двигуна внутрішнього згорання, а також потужності електродвигуна. Отже, транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна більша ніж 3 кВт.

Як встановлено з матеріалів справи, постановою про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01.07.2026 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КУпАП та накладено штраф в розмірі 3 400 грн.

У постанові зазначено, що 01.07.2026 о 08 год. 00 хв. в м. Конотоп Сумської області по вул. Б.Хмельницького ОСОБА_1 керував електричним трициклом СORSО, не маючи посвідчення водія на право керування ТЗ відповідної категорії, чим порушив п.2.1 а ПДР України.

Як слідує з Інструкції з експлуатації електричного трицикла, фото електричного трицикла СORSО, транспортний засіб – електричний трицикл СORSО має номінальну максимальну потужність 1,2 кВт.

Вказана обставина не оспорюється сторонами у справі.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що електричний трицикл СORSО є транспортним засобом, але за своїми технічними характеристиками його не можна прирівнювати до мопедів, моторолерів або інших механічних транспортних засобів, тому вимоги, які встановлені для водіїв цих механічних транспортних засобів, не можуть бути застосовані автоматично й до позивача як особи, яка керувала електричним трициклом.

Беручи до уваги, що адміністративну відповідальність за порушення пункту 2.1 «а» ПДР України може нести виключно водій механічного транспортного засобу, до якого електричний трицикл позивача марки СORSО не віднесений, позивач не може бути суб`єктом адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 126 КУпАП.

Із урахуванням вказаного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність притягнення позивача до адміністративної відповідальності за відсутності у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 126 КУпАП.

Посилання відповідача на правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 27.12.2019 у справі № 310/4817/17 про те, що водій транспортного засобу, що має двигун з робочим об`ємом до 50 куб. сантиметрів або електродвигун потужністю до 4 кВт, повинен мати посвідчення водія категорії А1, колегія суддів відхиляє, оскільки у даній постанові не конкретизовано, який саме тип та об`єм двигуна мав транспортний засіб у справі, що розглядалася.

Колегія суддів також вважає безпідставним посилання апелянта на висновки Верховного Суду у постанові від 15.03.2023 у справі № 127/5920/22 про те, що особа, яка керує електричним колісним транспортним засобом, є водієм транспортного засобу у розумінні положень п. 1.10 ПДР, оскільки така правова позиція стосується кваліфікації діяльності, пов`язаної з використанням електричного транспортного засобу як джерела підвищеної небезпеки, а не характеристики електричного транспортного засобу як такого засобу, керування яким потребує наявності посвідчення водія категорії А1.

Доводи відповідача про те, що водії транспортних засобів, які не перевищують параметрів потужності 3 кВт, потребують отримання посвідчення категорії «А1», не знайшли підтвердження в ході розгляду колегією суддів.

Щодо доводів відповідача про те, що сума витрат позивача на професійну правничу допомогу заявлена в розмірі 2000,00 грн. є необгрунтованою належними доказами та неспівмірною із складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг, колегія суддів вказує на таке.

Згідно з частиною 3 статті 132 КАС України, до складу витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.

Відповідно до приписів частин 1-5 статті 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Положення частин 1 та 2 статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV, суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

З аналізу вищевказаної норми слідує, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати наведені вище критерії, зокрема чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

Як встановлено з матеріалів справи, з метою підтвердження факту понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано угоду про надання правової допомоги від 02.07.2026 року, укладену між адвокатом Черпаковою О.І. та ОСОБА_1 , акт про виконані роботи від 09.07.2026 до договору про надання правничої допомоги від 02.07.2026 року.

Із акту про виконані роботи від 09.07.2026 до договору про надання правничої допомоги від 02.07.2026 року встановлено, що вартість наданих позивачу послуг склала 2 000 грн.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, колегія суддів зазначає наступне.

Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року № 5076-VI (далі – Закон № 5076-VI), договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону 5076-VI, видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Частинами 1 та 2 статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми випливає, що гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру, погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.06.2021 у справі № 922/902/19, від 19.11.2024 у справі №340/8613/23, від 22.01.2025 року у справі №540/5794/21, від 11.11.2025 у справі №420/23131/23, від 19.03.2026 у справі №160/9098/24.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Водночас, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Так, аналізуючи понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу, які входять до складу судових витрат, колегією суддів встановлено, що заявлені представником позивача витрати відповідають вимогам реальності та розумності.

Оцінюючи реальність та розумність витрат на правничу допомогу у даній справі, суд апеляційної інстанції враховує, що дана категорія справ з приводу визнання протиправною та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КУпАП України є поширеною, по ній існує велика кількість судової практики, а також вона не передбачає дослідження та опрацювання великої кількості матеріалів. Законодавство, яким регулюється спір у справі, документи та доводи, якими позивач обґрунтовував свою позицію, не вимагали великого обсягу юридичної і технічної роботи.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що в даному випадку відсутнє перевищення розміру адвокатських вимог над сумою штрафу, застосованого до позивача, що свідчить про пропорційність розміру правової допомоги до предмету спору.

Колегія суддів оцінює співмірність заявленої до стягнення суми коштів із критеріями, встановленими частиною 5 статті 134 КАС України, з урахуванням обсягу необхідної правової допомоги, складністю справи, ціною позову, значенням даної справи для сторін, виходячи з обсягу та характеру доказів у справі (відсутності експертиз, відсутності виклику свідків, тощо), кількості сторін та відсутності інших учасників у справі, виходячи з фактично витраченого представником позивача часу та наданих послуг, а також кількості підготовлених документів.

Вказані правові висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 17.12.2025 у справі № 560/2196/24.

Також колегія суддів враховує, що у відповідності до пунктів 1, 2 частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на не співмірність витрат, доказів та обґрунтування не відповідності заявлених витрат цим критеріям.

Такий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.06.2022 у справі № 826/11302/18, від 10.07.2024 у справі № 340/1498/22, а також у додатковій постанові від 10.03.2023 року у справі №520/2325/21.

Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.12.2024 у справі №380/25725/21, від 07.05.2025 у справі №560/1787/23.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Відтак, колегія суддів вважає, що заявлений представником позивача розмір відшкодування витрат позивача на правову допомогу в суді першої інстанції у розмірі 2000,00 грн. не є завищеним та не підлягає зменшенню, оскільки відповідає критеріям розумності.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для зменшення суми відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що до матеріалів справи позивачем не надано належних доказів (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжна інструкція з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки) понесених витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі, оскільки встановлена на законодавчому рівні можливість позивачів отримати відшкодування понесених витрат на правничу допомогу дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції.

Відмова у відшкодуванні витрат на правничу допомогу через відсутність доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства.

Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.01.2021 у справі №280/2635/20.

Отже, відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Таке правозастосування випливає з нової процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу, імплементованої у КАС України з 15 грудня 2017 року.

Наведений підхід щодо визнання фактично здійсненими витрат за відсутності їх оплати застосовується й Європейським судом з прав людини. Так, у рішенні по справі «Бєлоусов проти України» (Заява №4494/07) Суд дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, слід розглядати як фактично понесені, зазначивши наступне: «...хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями. Отже, представник заявника має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними».

Такі висновки було сформульовано Верховним Судом у постанові від 05.05.2026 у справі № 160/32215/24.

Із урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 7470632 від 01 липня 2026 року, складеної поліцейським Конотопського районного відділу поліції ГУ НП в Сумській області Клименком Ярославом Володимировичем про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КпАП України у виді штрафу у розмірі 3400 гривень, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 витрат на сплату судового збору в сумі 665 грн. 60 коп. та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000 грн. 00 коп., загалом 2 665 грн. 60 коп.

Доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження під час розгляду колегією суддів.

Відповідно до статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 1 статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області -залишити без задоволення.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12.08.2026 по справі № 577/3932/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.М. Макаренко

Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова

Повний текст постанови складено 06.10.2026 року