Рішення від 05 жовтня 2026 р. у справі №420/19449/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/19449/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 25 червня 2026 року надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому позивач просить:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо утримання з грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) виплат, утримання перерахованих коштів за платіжною інструкцією №К7КТ-К400-ВС26-А883 від 17.10.2025, на загальну суму 368 000,00 грн;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не повернення утриманого грошового забезпечення, а також утримання перерахованих коштів за платіжною інструкцією №К7КТ-К400-ВС26-А883 від 17.10.2025, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ), на загальну суму 368 000,00 грн;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) 368 000,00 грн.

Позиція позивача обґрунтовується наступним

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та у вересні 2025 року на підставі рішення відповідної комісії отримав одноразову грошову винагороду в розмірі 1 000 000,00 грн відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року № 153.

Після виплати зазначених коштів відповідач повідомив позивача про нібито помилковість їх нарахування та зобов`язав його подати рапорти про повернення виплати. Позивач зазначає, що такі рапорти були написані ним під час стаціонарного лікування після поранення під впливом командування та на підставі наданих йому пояснень про необхідність формального повернення коштів для подальшого повторного призначення виплати. Крім того, позивач заперечує факт написання одного з рапортів від 28.10.2025.

На виконання вимог відповідача позивачем було перераховано на рахунок військової частини НОМЕР_4 000,00 грн, а відповідачем у подальшому здійснювалися утримання з грошового забезпечення позивача: у жовтні 2025 року - 120 000,00 грн, а з листопада 2025 року по червень 2026 року - по 6 000,00 грн щомісячно. Загальна сума утримань, за твердженням позивача, становила 162 000,00 грн, а з урахуванням добровільно перерахованих 200 000,00 грн. та зазначених у відомостях сум загальна сума повернення спірної виплати склала 368 000,00 грн.

07.05.2026 року позивач направив відповідачу рапорт, у якому просив визнати недійсними раніше подані рапорти щодо відрахувань, повернути утримані кошти та припинити подальші відрахування з грошового забезпечення, а також, у разі незадоволення рапорту, провести службове розслідування щодо обставин його подання. Відповідач зазначений рапорт не розглянув, а відрахування, за твердженням позивача, продовжив.

Позивач вважає дії відповідача щодо повернення одноразової грошової винагороди шляхом утримання коштів із його грошового забезпечення, а також бездіяльність щодо повернення 200 000,00 грн протиправними. На його думку, ані спеціальним законодавством, яке регулює проходження військової служби та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, ані іншими нормативно-правовими актами не передбачено підстав для здійснення таких утримань у спірних правовідносинах.

Посилаючись на положення статті 127 КЗпП України, статей 1212, 1213, 1215 ЦК України та судову практику, позивач зазначає, що виплата у розмірі 1 000 000,00 грн була здійснена на підставі рішення уповноваженої комісії, а доказів наявності рахункової помилки або недобросовісності позивача відповідачем не наведено. Відтак, на переконання позивача, відсутні правові підстави для примусового повернення виплаченої суми шляхом утримань із його грошового забезпечення.

Позивач також наголошує, що правильність проведених відповідачем розрахунків та його добросовісність як набувача виплати презюмуються, а тому саме на відповідача покладається обов`язок довести наявність передбачених законом підстав для утримання спірних коштів.

У зв`язку з наведеним позивач просить визнати протиправними дії відповідача щодо утримання коштів із його грошового забезпечення та неповернення 200 000,00 грн, а також стягнути на його користь 368 000,00 грн, які, за розрахунком позивача, залишаються безпідставно утриманими відповідачем після врахування здійснених утримань та повернення частини спірної виплати.

Позиція відповідача обґрунтовується наступним

Відповідач проти задоволення позову заперечує та вважає його необґрунтованим.

Зазначає, що позивач з 19.11.2021 проходив строкову військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , а 28.06.2023 уклав контракт про проходження військової служби на посадах рядового складу. 04.09.2025 року комісією прийнято рішення про включення позивача до наказу на виплату одноразової грошової винагороди відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року № 153, після чого йому виплачено 1 000 000,00 грн.

Водночас відповідач вважає, що зазначена виплата була здійснена помилково, оскільки позивач був прийнятий (призваний) на військову службу до початку введення воєнного стану, а тому, на думку відповідача, не належить до категорії осіб, на яких поширюється дія постанови №153. У зв`язку з цим відповідач повідомив позивача про необхідність повернення помилково виплачених коштів.

Відповідач посилається на рапорти позивача від 16.10.2025 року та 28.10.2025 року, у яких останній просив здійснювати утримання відповідних сум із його грошового забезпечення до повного погашення коштів, отриманих, на думку сторін, помилково. Відповідач вважає такі рапорти добровільним волевиявленням позивача, яким останній розпорядився частиною належного йому грошового забезпечення, а здійснені на їх підставі утримання - правомірними.

При цьому відповідач заперечує твердження позивача про те, що рапорти були подані під примусом або під впливом представників військової частини, зазначаючи, що належних і допустимих доказів таких обставин позивачем не надано.

Посилаючись на положення статей 19 Конституції України, 2, 72, 73, 77 КАС України, статей 9, 11, 202, 208, 212, 237, 238, 239 ЦК України, статті 127 КЗпП України та Закону України «Про оплату праці», відповідач вважає, що мав правові підстави для здійснення утримань на підставі поданих позивачем рапортів. На його думку, такі рапорти є письмовим волевиявленням позивача щодо повернення отриманих коштів, а тому здійснення відповідних відрахувань не суперечить вимогам законодавства.

Щодо посилань позивача на статтю 1215 ЦК України відповідач зазначає, що ним не заявлялися вимоги про повернення коштів у порядку статті 1212 ЦК України, а спірні утримання здійснювалися саме на підставі добровільно поданих позивачем рапортів.

Крім того, відповідач посилається на принцип добросовісності та доктрину заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium), вказуючи, що позивач спочатку подав рапорти про утримання коштів до повного погашення, а в подальшому змінив свою позицію та почав оспорювати правомірність таких утримань. На думку відповідача, позивач не довів обставин, які б свідчили про недійсність його волевиявлення або подання рапортів під примусом, у зв`язку з чим не має підстав для визнання здійснених утримань протиправними.

Таким чином, відповідач вважає, що діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законодавством, а позивачем не доведено протиправності дій чи бездіяльності військової частини. У зв`язку з цим просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Процесуальні дії та клопотання учасників справи

Ухвалою суду від 03 липня 2026 року позов залишено без руху та позивачу надано строк на усунення недоліків.

Заявою від 06 липня 2026 року позивач усунув недоліки позову.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в порядку ст.262 КАС України.

24 липня 2026 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.

24 серпня 2026 року від позивача до суду надійшли заперечення (відповідь на відзив).

Станом на 06 жовтня 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

Позивач з 19.11.2021 року проходив строкову військову службу в військовій частині НОМЕР_1 .

З числа осіб, які проходили строкову військову службу, 28.06.2023 року Позивач був прийнятий на військову службу за контрактом на посадах осіб рядового складу під час воєнного стану, контракт набув чинності 28.06.2023 року.

Оскільки Позивач є громадянином України з числа осіб рядового складу НГУ, який до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років був прийнятий на військову службу під час воєнного стану, проходить військову службу та брав безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій до набрання чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 153 від 11.02.2025 року, рішенням Комісії по призначенню виплати одноразової грошової допомоги відповідно Постанови № 153 від 04.09.2025року ухвалено включити Позивача на виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах згідно абзацу 2 пункту 4 Постанови 153.

На підставі рішення комісії, в вересні 2025 року Позивач отримав зазначену одноразову грошову винагороду в розмірі 1 000 000,00 грн., про що підтверджує сам Позивач та підтверджується Архівними відомостями Військової частини НОМЕР_1 за період з вересня 2025 року по травень 2025 року.

В подальшому, як вказує позивач, після отримання виплати, військовослужбовця викликано зі стаціонарного лікування після поранення до Військової частини НОМЕР_1 та наказано командирами повернути 1 000 000,00 грн., з цією метою змушено написати рапорти. Як запевняли Позивача, йому помилково була нарахована виплата в розмірі 1 млн. грн., і щоб усунути цей недолік, зараз потрібно написати рапорти для відмови від неї та повернення виплату, і лише після цього комісія знов прийме позитивне рішення і виплата знов буде повернута Позивачу.

Позивачем зазначені рапорти були написані 16.10.2025 року на ім`я т.в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 з проханням прийняття рішення що стосується: повернення помилково нарахованих коштів в сумі 1 млн. відповідно постанови КМУ № 153 від 11.02.2025 р.; утримання з додаткової винагороди відповідно постанови КМУ № 168 за вересень 2025 року в сумі 70 тис. грн.; утримання з грошового забезпечення зайво нарахованої винагороди відповідно постанови КМУ № 153 від 11.02.2025 року щомісячно в сумі 6 тис. грн. до повного погашення; утримання з одноразової додаткової винагороди відповідно до п. 1 та підпункту 4 пункту 2 постанови КМУ від 28.02.2022 в сумі 50 тис. грн.

Крім того, на адвокатський запит представника Позивача Військовою частиною НОМЕР_1 надано копію рапорту від 28.10.2025 року, проте, як зазначив позивач, про написання цього рапорту Позивач не пам`ятає.

Відповідно до рапорту, так саме Позивач просить у т.в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 прийняти рішення щодо утримання з додаткової винагороди, відповідно до постанови КМУ від 22.02.2022 року № 168, коштів в розмірі 50% для погашення помилково перерахованих коштів відповідно постанови КМУ від 11.02.2025 р. № 153 до повного погашення.

Також, як вказує Позивач, йому наказано було перерахувати кошти добровільно на рахунок частини. Але оскільки із зазначених коштів позивача залишилось лише частина, яку раніше останній перерахував на рахунок своєї дружини, дружиною Позивача було здійснено перерахунок коштів Позивача Відповідачу в розмірі 200 000,00 грн., як повернення помилково перерахованих коштів за постановою КМУ № 153 ОСОБА_1 , що підтверджено платіжною інструкцією № К7КТ-К400-ВС26-А883 від 17.10.2025 року.

З відповіді на адвокатський запит вбачається, що Відповідач зазначає: «…Суми утримання коштів із грошового забезпечення: жовтень 2025 року – утримано 120 000, 00 грн; листопад 2025 року – утримано 6 000,00 грн; грудень 2025 року – утримано 6 000,00 грн; січень 2026 року – утримано 6 000,00 грн; лютий 2026 року – утримано 6 000,00 грн; березень 2026 року – утримано 6 000,00 грн; квітень 2026 року – утримано 6 000,00 грн; травень 2026 року – утримано 6 000,00 грн. Загальна сума утримання складає – 162 000,00 грн».

З Архівної відомості Військової частини НОМЕР_1 вбачається в графі № 224 «Одноразова винагорода В (1 млн): в жовтні 2025 року – 320 000,00 грн., з листопада по травень 2026 щомісячно по – 6 000,00 грн.

Тобто, відомості підтверджені Відповідачем у відповіді на адвокатський запит відповідають інформації викладеній в Архівній відомості, крім відомостей за жовтень 2025 року.

07 травня 2026 року рекомендованим поштовим відправленням № 0820501045621 Військова частина НОМЕР_1 отримала рапорт позивача, у якому останній просив вважати недійсними подані ним раніше рапорти в частині надання згоди на відрахування коштів з його грошового забезпечення, повернути утримані з грошового забезпечення кошти (за виключенням сум податку на доходи фізичних осіб), починаючи з вересня 2025 року, припинити подальше здійснення таких відрахувань, а у разі незадоволення рапорту — провести службове розслідування щодо обставин, за яких, за твердженням позивача, під час його стаціонарного лікування від нього вимагалося повернення одноразової грошової винагороди шляхом подання відповідних рапортів.

Як убачається з відповіді Військової частини НОМЕР_1 на адвокатський запит, зазначений рапорт від 07 травня 2026 року залишено відповідачем без розгляду.

З матеріалів справи також убачається, що архівна довідка щодо здійснених відрахувань з грошового забезпечення позивача містить відомості по травень 2026 року включно. Водночас позивач зазначає, що після зазначеного періоду відрахування з його грошового забезпечення продовжували здійснюватися, зокрема у червні 2026 року в розмірі 6 000,00 грн.

Як зазначає позивач, станом на момент звернення до суду відповідачем з одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000,00 грн, виплаченої позивачу у вересні 2025 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153, утримано 368 000,00 грн.

Зокрема, позивач наводить такий розрахунок: 1 000 000,00 грн – 320 000,00 грн (сума за жовтень 2025 року, до якої, за твердженням позивача, входять також перераховані 17 жовтня 2025 року 200 000,00 грн) – 6 000,00 грн за листопад 2025 року – 6 000,00 грн за грудень 2025 року – 6 000,00 грн за січень 2026 року – 6 000,00 грн за лютий 2026 року – 6 000,00 грн за березень 2026 року – 6 000,00 грн за квітень 2026 року – 6 000,00 грн за травень 2026 року – 6 000,00 грн за червень 2026 року, що, за розрахунком позивача, становить 368 000,00 грн.

Позивач вважає, що зазначена сума продовжує утримуватися відповідачем без належної правової підстави, незважаючи на отримання військовою частиною НОМЕР_1 його рапорту від 07 травня 2026 року про припинення подальших відрахувань та повернення раніше утриманих коштів.

Джерела права та висновки суду

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі – Закон № 2232-ХІІ).

Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно з частиною 9 статті 1 Закону № 2232-ХІІ щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

До категорії військовослужбовців прирівнюються іноземці та особи без громадянства, які відповідно до закону проходять військову службу у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України.

Призовникам, військовозобов`язаним, резервістам та військовослужбовцям оформлюється та видається військово-обліковий документ, який є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов`язку. Форма, порядок оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов`язаних та резервістів визначаються Кабінетом Міністрів України, а для військовослужбовців - відповідно Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, розвідувальними органами України, Управлінням державної охорони України та Державною службою спеціального зв`язку та захисту інформації України.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2232-ХІІ Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову (направлення) громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Згідно частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять:

- посадовий оклад, оклад за військовим званням;

- щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

- одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до статті 12 Закону України № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з пунктом першим статті 9 Закону України № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктами 2 - 4 вказаної правової норми встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затверджений Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ) у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Указами Президента України строк дії воєнного стану неодноразово продовжений (триває до цього часу).

11.02.2025 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі – Постанова № 153, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пізніше у вказану Постанову № 153 Кабінетом Міністрів України двічі вносилися зміни: постановою КМУ № 387 від 01.04.2025, дата набрання чинності: 08.04.2025 (дата публікації в «Урядовому кур`єрі»); постановою КМУ № 942 від 30.07.2025, дата набрання чинності: 07.08.2025 (дата публікації в «Урядовому кур`єрі»).

Абзацом другим пункту 2 Постанови № 153 було вирішено затвердити Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану.

Згідно з пунктом 3 Постанови № 153 установлено, що:

1) учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил на посади рядового складу; Збройні Сили; Міністерство оборони; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил;

2) координатором експериментального проекту є Міністерство оборони;

3)фінансування експериментального проекту здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до пункту 4 Постанови №153 особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;

військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони два або більше разів за сукупністю притягувалися до кримінальної відповідальності, адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується.

Відповідно до абзацу 4 пункту 4 Постанови № 153 (в редакції Постанови КМУ № 387 від 01.04.2025) військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі.

Таким чином, абзаци 2 та 4 пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України № 153, як в редакції постанови № 387 від 01.04.2025 (діяла в період з 08.04.2025 по 06.08.2025), так і в редакції постанови № 942 від 30.07.2025 (діє з 07.08.2025 по теперішній час), встановлює обов`язкові умови, в разі виконання яких військовослужбовцю може бути виплачена одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах в розмірі 1 млн. гривень (диспозиція правової норми), а саме:

1. Приналежність військовослужбовця на дату виплати до певної категорії: особи рядового, сержантського і старшинського складу рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення;

2. Вік на дату прийняття або призову на військову службу до набрання чинності Постановою № 153 (11 лютого 2025 року): до 25 років;

3. Факт прийняття або призову на військову службу під час воєнного стану, тобто після 24 лютого 2022 року, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. №64;

4. Фактичне проходження служби на дату звернення за вказаною виплатою або припинення (розірвання) контракту з підстав, визначених підпунктами «а» або «б» пункту 2, підпунктами «б» або «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», за умови наявності у військовослужбовця захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, через які військовослужбовець не зміг виконати умови контракту;

5. (абз. 2 п. 4) - безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою №153 (11 лютого 2025 року);

(абз. 2 п. 4) - безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою №153 (11 лютого 2025 року) у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон).

Наведеними вище нормами визначена сукупність умов для набуття військовослужбовцем з числа громадян України права на виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.

Так на виплату винагороди у розмірі 1 млн. гривень можуть претендувати громадяни України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, зокрема, Збройних Сил, які до набрання чинності Постановою № 153 (13.02.2025): не досягли віку 25 років і були прийняті/призвані на військову службу під час введення в Україні воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій) не менше шести місяців сукупно або за тих самих умов менше шести місяців сукупно та отримали під час захисту Вітчизни захворювання, поранення (травми, контузії, каліцтва), чи перебували та звільнені з полону (за винятком тих, які добровільно здалися в полон).

Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153» вказані умови для отримання винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах розповсюджуються також на військовослужбовців, які не досягли віку 25 років і були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу/або проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу “молодший лейтенант”/ або проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій) не менше шести місяців сукупно.

Обов`язковою умовою для виплати винагороди є також та обставина, що вказані військовослужбовці не притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни.

Судом встановлено, що Позивач з 19.11.2021 року проходив строкову військову службу в військовій частині НОМЕР_1 .

З числа осіб, які проходили строкову військову службу, 28.06.2023 року Позивач був прийнятий на військову службу за контрактом на посадах осіб рядового складу під час воєнного стану, контракт набув чинності 28.06.2023 року.

Оскільки Позивач є громадянином України з числа осіб рядового складу НГУ, який до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років був прийнятий на військову службу під час воєнного стану, проходить військову службу та брав безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій до набрання чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 153 від 11.02.2025 року, рішенням Комісії по призначенню виплати одноразової грошової допомоги відповідно Постанови № 153 від 04.09.2025року ухвалено включити Позивача на виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах згідно абзацу 2 пункту 4 Постанови 153.

На підставі рішення комісії, в вересні 2025 року Позивач отримав зазначену одноразову грошову винагороду в розмірі 1 000 000,00 грн., про що підтверджує сам Позивач та підтверджується Архівними відомостями Військової частини НОМЕР_1 за період з вересня 2025 року по травень 2025 року.

Зазначені обставини не є спірними та не заперечуються сторонами.

При цьому, єдиною підставою для здійснення Військовою частиною НОМЕР_1 подальших дій щодо утримання з позивача виплаченої йому одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000,00 грн., є доводи відповідача відносно того, що позивач з 19.11.2021р. проходив строкову військову службу у відповідача, тобто був прийнятий (призваний) на військову службу до початку дії воєнного стану в Україні. Відтак на позивача при укладенні ним Контракту не поширювалась дія Постанови. Як вбачається з Протоколу одноразова грошова винагорода була нарахована і виплачена позивачу саме на підставі п.4 Постанови.

Відтак відповідач вважає, що оскільки позивач є неналежним суб`єктом у контексті регулювання правовідносин, визначених Постановою, то саме нарахування і виплата позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000,00 грн. відповідачем було здійснено помилково, що в подальшому стало підставою для вчинення відповідачем оскаржуваних дій.

Разом з тим, суд виходить із того, що формальне тлумачення положень Постанови №153, за яким право на виплату пов`язується виключно з датою первинного укладення контракту, не відповідає меті її прийняття. Зміст експериментального проекту свідчить про спрямованість державної підтримки на військовослужбовців віком до 25 років, які проходили військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях під час воєнного стану.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач на час дії воєнного стану продовжував проходити військову службу за контрактом, строк якого був продовжений у встановленому законом порядку, а також виконував бойові завдання у районах ведення бойових дій. При цьому відсутні докази притягнення його до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, які відповідно до Постанови №153 унеможливлювали б виплату винагороди.

Беручи до уваги викладені вище обставини, суд вважає, що позивачем дотримані визначені Постановою №153 умови для отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень, оскільки: 1) прийнятий на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років; 2) проходив військову службу станом на дату набрання чинності Постановою №153; 3) брав безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій та перебував в полоні, не менше шести місяців; 5) не притягнутий до кримінальної відповідальності чи адміністративної відповідальності за вчинення військового правопорушення, та дисциплінарної відповідальності.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позивач, звернувшись до відповідача із рапортом щодо виплати одноразової грошової допомоги в розмірі 1 млн. грн, передбаченої постановою №153, дотримався обов`язкових умов, в разі виконання яких військовослужбовцю може бути виплачена одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах в розмірі 1 млн. гривень.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивач відповідав умовам, визначеним Постановою №153 для отримання одноразової грошової винагороди, а доводи відповідача з підстав того, що відповідно до постанови №153 контракт має бути укладений під час дії військового стану суд вважає безпідставними.

Зокрема, суд вважає, що беручи на себе зобов`язання щодо виплати винагороди відповідно до Постанови №153, держава прагнула підтримати тих, хто обрав контрактну службу у віці до 25 років та виконував бойові завдання за підвищеного ризику та навантаження в умовах воєнного стану.

При цьому, як встановлено судом з матеріалів справи, на момент дії воєнного стану, строк дії контракту позивача не завершився.

А отже, доводи відповідача щодо відсутності у позивача права на виплату одноразової грошової допомоги на підставі відсутності факту укладання контракту у період, визначний постановою, є помилковими.

З матеріалів справи встановлено, що після проходження строкової військової служби позивач 28.06.2023 року був прийнятий на військову службу за контрактом на посадах осіб рядового складу під час дії воєнного стану. При цьому на момент набрання чинності Постановою №153 позивач не досяг 25-річного віку, продовжував проходити військову службу та відповідав іншим установленим Постановою №153 умовам для отримання відповідної винагороди.

Крім того, змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 №942, положення пункту 4 Постанови №153 були уточнені та поширені, зокрема, на військовослужбовців, які не досягли 25-річного віку, були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа осіб, які проходили строкову військову службу, та відповідали визначеним цією постановою критеріям щодо участі у бойових діях.

Отже, посилання відповідача виключно на факт первинного призову позивача на строкову військову службу у 2021 році, тобто до введення воєнного стану, не може бути достатньою підставою для висновку про відсутність у позивача права на спірну виплату, оскільки таким підходом не враховується подальше прийняття позивача на військову службу за контрактом під час воєнного стану та зміст правового регулювання, чинного на момент призначення йому винагороди.

При цьому суд враховує, що рішення про включення позивача до виплати одноразової грошової винагороди прийнято уповноваженою комісією Військової частини НОМЕР_1 04.09.2025 року саме на підставі пункту 4 Постанови №153. Відповідачем не надано доказів скасування, зміни або визнання протиправним зазначеного рішення комісії у встановленому порядку.

За таких обставин суд вважає встановленим, що на момент призначення та виплати позивачу одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000,00 грн у відповідача були правові підстави для її нарахування та виплати, а тому твердження відповідача про помилковість такої виплати є необґрунтованим.

Відтак наступні дії відповідача щодо повернення зазначеної суми підлягають оцінці з урахуванням того, що сама виплата не була безпідставною, а отже, відповідач повинен був мати належну правову підставу не лише для визначення суми як такої, що підлягає поверненню, але й безпосередньо для здійснення її утримання з грошового забезпечення позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України відповідач як суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Як уже встановлено судом, спірна одноразова грошова винагорода є складовою грошового забезпечення військовослужбовця у розумінні статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». При цьому законодавство про грошове забезпечення військовослужбовців встановлює спеціальний порядок його нарахування та виплати.

Відповідач, обґрунтовуючи правомірність утримань, посилається, зокрема, на рапорти позивача від 16.10.2025 року та 28.10.2025 року, у яких міститься прохання здійснювати утримання відповідних сум із належного йому грошового забезпечення до повного погашення суми, яку відповідач вважав помилково виплаченою.

Однак сам факт подання військовослужбовцем такого рапорту не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти на підставі та у спосіб, визначені законом. Згода особи на проведення певних утримань не може сама по собі створювати для військової частини повноваження, яких їй не надано законом, а також не може легалізувати утримання коштів, які за законом не підлягають поверненню.

При цьому суд враховує, що рапорт позивача від 16.10.2025 року містив прохання про повернення «помилково нарахованих коштів» відповідно до Постанови №153 та про щомісячне утримання 6 000,00 грн до повного погашення. Зміст такого рапорту безпосередньо пов`язаний із твердженням відповідача про помилковість первісної виплати.

Водночас судом встановлено, що правових підстав вважати виплату одноразової грошової винагороди позивачу помилковою відповідачем не доведено. Навпаки, рішення уповноваженої комісії від 04.09.2025 року про призначення виплати відповідачем не скасовано, а обставини, які стали підставою для її призначення, відповідають установленим Постановою №153 умовам.

Отже, рапорт позивача не може розглядатися як самостійна та достатня правова підстава для стягнення з нього суми 1 000 000,00 грн, оскільки такий рапорт був поданий саме з метою повернення коштів, які, як помилково вважав відповідач, були безпідставно виплачені позивачу.

При цьому суд не залишає поза увагою доводи відповідача про добровільність подання позивачем рапортів та відсутність доказів примусу до їх написання.

Разом з тим питання щодо обставин написання зазначених рапортів не є визначальним для вирішення спору, оскільки навіть за умови їх добровільного подання вони не можуть замінювати передбачену законом правову підставу для утримання грошового забезпечення військовослужбовця. Відповідно, встановлення або невстановлення факту примусу при написанні рапортів не змінює правової оцінки відсутності у відповідача належної правової підстави для повернення правомірно виплаченої одноразової грошової винагороди.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що дії Військової частини НОМЕР_1 щодо утримання з грошового забезпечення позивача коштів у рахунок повернення одноразової грошової винагороди, виплаченої відповідно до Постанови №153, не відповідають вимогам частини другої статті 19 Конституції України, оскільки відповідачем не доведено наявності встановленої законом правової підстави для такого утримання.

Окремо суд вважає за необхідне надати оцінку обставинам, пов`язаним із перерахуванням 17.10.2025 року 200 000,00 грн на рахунок Військової частини НОМЕР_1 та подальшим утриманням коштів із грошового забезпечення позивача, а також бездіяльності відповідача щодо розгляду рапорту позивача від 07.05.2026 року.

Як встановлено судом, 17.10.2025 року на рахунок відповідача було перераховано 200 000,00 грн із зазначенням призначення платежу як повернення помилково перерахованих коштів відповідно до Постанови №153. Крім того, відповідачем у жовтні 2025 року утримано з грошового забезпечення позивача 120 000,00 грн, а з листопада 2025 року по травень 2026 року - по 6 000,00 грн щомісячно. Позивач також зазначає про утримання 6 000,00 грн у червні 2026 року.

Таким чином, питання про правомірність утримання зазначених сум є похідним від установленого судом висновку щодо відсутності правових підстав для повернення позивачем правомірно отриманої одноразової грошової винагороди.

З огляду на це, отримання відповідачем 200 000,00 грн та утримання ним відповідних сум із грошового забезпечення позивача призвели до зменшення належного позивачу майнового забезпечення без встановленої законом підстави.

Крім того, 07.05.2026 року позивач звернувся до відповідача із рапортом, у якому прямо заявив про незгоду з подальшими відрахуваннями, просив вважати раніше подані рапорти недійсними, припинити подальші утримання та повернути вже утримані кошти. Відповідачем зазначений рапорт залишено без розгляду.

За таких обставин після отримання зазначеного рапорту відповідач був обізнаний про заперечення позивача щодо подальшого утримання коштів та про вимогу припинити такі відрахування. Однак доказів розгляду цього звернення, прийняття за ним відповідного рішення або надання позивачу мотивованої відповіді відповідачем суду не надано.

Отже, бездіяльність відповідача, яка полягає у залишенні без розгляду рапорту позивача від 07.05.2026 року, також не відповідає вимогам належного здійснення владних управлінських функцій, оскільки відповідач був зобов`язаний розглянути звернення військовослужбовця та надати йому відповідь по суті порушених у ньому питань.

Відтак суд вважає встановленим, що виплата позивачу у вересні 2025 року одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн не була помилковою виплатою, здійсненою внаслідок неправильного застосування законодавства, а проведена на законних підставах на виконання рішення Комісії від 04.09.2025 року, прийнятого відповідно до пункту 4 Постанови №153.

При цьому суд зазначає, що відповідачем не надано доказів скасування, зміни або визнання протиправним рішення Комісії від 04.09.2025 року, яким позивача включено до переліку військовослужбовців, яким підлягає виплата одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн. Отже, станом на час здійснення відповідачем подальших утримань правова підстава для отримання позивачем зазначеної винагороди залишалася чинною.

Таким чином, посилання відповідача на те, що зазначена сума була виплачена позивачу помилково, не знайшло свого підтвердження належними та допустимими доказами.

Разом з тим спірні правовідносини стосуються не лише правомірності первісної виплати одноразової грошової винагороди, а й правомірності подальших дій відповідача щодо утримання грошових коштів із грошового забезпечення позивача та утримання перерахованих на рахунок військової частини коштів.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє грошове забезпечення, а порядок та умови виплати грошового забезпечення визначаються законодавством.

Особливості виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України врегульовані, зокрема, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та деяким іншим особам, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200.

Отже, здійснення відповідачем утримань із належного позивачу грошового забезпечення повинно мати конкретну нормативно визначену правову підставу та здійснюватися у передбаченому законодавством порядку.

Водночас відповідач, обґрунтовуючи правомірність утримань, посилається переважно на рапорти позивача від 16.10.2025 року та 28.10.2025 року, в яких останній просив здійснювати утримання з належних йому виплат до повного повернення нібито помилково отриманої одноразової грошової винагороди.

Однак сам факт подання військовослужбовцем такого рапорту не створює самостійної правової підстави для утримання з його грошового забезпечення коштів, якщо відсутня передбачена законом підстава для повернення відповідної суми.

Іншими словами, рапорт військовослужбовця не може підміняти собою нормативну підставу для зменшення належного йому грошового забезпечення. Суб`єкт владних повноважень не набуває повноваження на утримання коштів лише внаслідок волевиявлення військовослужбовця, якщо таке утримання не передбачене законом або іншим нормативно-правовим актом, прийнятим на виконання закону.

У цій справі відповідач не довів існування у позивача грошового зобов`язання перед військовою частиною у розмірі 1 000 000 грн., яке виникло внаслідок неправомірного отримання ним одноразової грошової винагороди.

Навпаки, судом встановлено, що зазначена винагорода була виплачена позивачу правомірно.

За таких обставин відсутня і сама передумова, на яку посилалися позивач у своїх рапортах та відповідач у відзиві, а саме наявність у позивача обов`язку повернути військовій частині 1 000 000 грн як помилково виплачену суму.

При цьому суд не приймає посилання відповідача на те, що рапорти позивача є добровільним волевиявленням, достатнім для здійснення утримань.

Такі рапорти були подані саме з метою повернення, як зазначалося у них, «помилково» виплаченої одноразової грошової винагороди. Тобто волевиявлення позивача було обумовлено конкретною фактичною та юридичною передумовою — припущенням про помилковість первісної виплати.

Оскільки судом встановлено, що виплата у розмірі 1 000 000 грн була правомірною, відсутня і правова підстава для її повернення. Відтак посилання відповідача на зазначені рапорти не спростовує відсутності правових підстав для утримань.

Крім того, 07.05.2026 року позивач звернувся до відповідача з рапортом №0820501045621, у якому, зокрема, просив визнати раніше подані рапорти щодо утримань такими, що не підлягають виконанню, повернути утримані з його грошового забезпечення кошти, припинити подальші утримання та, у разі необхідності, провести службову перевірку щодо обставин подання попередніх рапортів.

Відповідно до наданої відповідачем інформації зазначений рапорт був залишений без розгляду.

Таким чином, починаючи щонайменше з моменту отримання рапорту від 07.05.2026 року, відповідач був прямо повідомлений про заперечення позивача проти подальшого утримання коштів та про його вимогу щодо повернення вже утриманих сум. Незважаючи на це, відповідач не припинив утримання коштів та не вжив заходів для поновлення порушеного права позивача.

Посилання відповідача на принцип добросовісності та заборону суперечливої поведінки (venire contra factum proprium) також не змінює наведених висновків суду.

Вимога про дотримання принципу добросовісності не може тлумачитися як така, що дозволяє суб`єкту владних повноважень здійснювати утримання грошових коштів без визначеної законом правової підстави. Принцип добросовісності не є джерелом повноважень суб`єкта владних повноважень та не може замінити вимогу частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені законом.

Так само наступне звернення позивача із запереченням проти утримань не може розглядатися як суперечлива поведінка лише з тієї підстави, що раніше ним були подані рапорти про утримання коштів. Попередні рапорти стосувалися повернення нібито помилково виплаченої винагороди, тоді як після з`ясування обставин та усвідомлення відсутності правової підстави для такого повернення позивач звернувся до відповідача з вимогою припинити утримання та повернути вже утримані кошти.

Окремо суд звертає увагу, що відповідачем не доведено наявності правової підстави для утримання з грошового забезпечення позивача саме тих сум, які зазначені у відповіді на адвокатський запит, а саме 120 000 грн у жовтні 2025 року та по 6 000 грн у кожному з наступних місяців.

За наданими відповідачем відомостями, із грошового забезпечення позивача за період з жовтня 2025 року по травень 2026 року було утримано загалом 162 000 грн.

З матеріалів справи також убачається, що 17.10.2025 року на рахунок військової частини було перераховано 200 000 грн з призначенням платежу, пов`язаним із поверненням нібито помилково виплаченої одноразової грошової винагороди (платіжна інструкція №К7КТ-К400-ВС26-А883 від 7.10.2025 року).

Оскільки судом встановлено відсутність обов`язку позивача щодо повернення одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, правова підстава для утримання та неповернення зазначених 200 000 грн також відсутня.

Отже, зазначені кошти підлягають поверненню позивачу як такі, що утримуються відповідачем без належної правової підстави.

При визначенні розміру коштів, що підлягають поверненню, суд враховує надані сторонами відомості про проведені утримання та розрахунок позивача.

Як зазначає позивач, у жовтні 2025 року загальний розмір утриманих/утриманих у зв`язку з поверненням коштів становив 320 000 грн, з яких 200 000 грн було перераховано на рахунок військової частини 17.10.2025 року, а 120 000 грн утримано з грошового забезпечення. Надалі з листопада 2025 року по червень 2026 року щомісячно утримувалося по 6 000 грн, тобто 48 000 грн.

Таким чином, загальний розмір коштів, право на отримання яких позивачем порушено відповідачем, за наявними у справі даними становить 368 000 грн (320 000 грн + 48 000 грн).

При цьому суд зазначає, що такий розрахунок не означає повторного врахування суми 200 000 грн, перерахованої позивачем 17.10.2025 року, оскільки вона входить до зазначеної позивачем суми 320 000 грн за жовтень 2025 року.

Відповідачем зазначений розрахунок у належний та обґрунтований спосіб не спростовано.

З огляду на наведене суд доходить висновку, що дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо утримання з грошового забезпечення позивача та утримання перерахованих ним коштів у загальному розмірі 368 000 грн вчинені без належної правової підстави, а тому є протиправними.

Крім того, протиправною є бездіяльність відповідача, яка полягає у невирішенні по суті звернення позивача від 07.05.2026 року №0820501045621 та невжитті заходів щодо припинення подальших утримань і повернення безпідставно утриманих коштів.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У цій справі відповідач не довів правомірності спірних утримань, не навів конкретної норми законодавства, яка надавала б йому право утримувати з грошового забезпечення позивача кошти на погашення суми, яка була виплачена позивачу правомірно, та не довів наявності іншого самостійного юридичного факту, який породжував би обов`язок позивача перед військовою частиною щодо повернення 1 000 000 грн.

Відтак оскаржувані дії та бездіяльність відповідача не відповідають вимогам частини другої статті 19 Конституції України, статті 2 та частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, а порушене право позивача підлягає судовому захисту.

Згідно з частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може, зокрема, визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень та зобов`язати його вчинити певні дії, необхідні для відновлення порушеного права.

З огляду на встановлені у справі обставини, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є не лише визнання протиправними спірних дій та бездіяльності відповідача, а й відновлення майнового становища позивача шляхом повернення йому безпідставно утриманих коштів у розмірі 368 000 грн.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21.02.1997) (п.п. 48-49 рішення у справі «Пічкур проти України» від 07.11.2013, заява № 10441/06).

Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 №14-рп/2004).

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.

Стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює захист від дискримінації при користуванні правами, визнаними у Конвенції. Відповідно до практики Суду принцип заборони дискримінації носить «фундаментальний» характер та покладений в основу Конвенції разом з верховенством права, цінностями толерантності та суспільного миру («S.A.S. проти Франції» (S.A.S. v. France) [ВП], 2014, § 149; «Стрейн та інші проти Румунії» (Strгin and Others v. Romania), 2005, § 59).

Крім того, такий захист доповнюється статтею 1 Протоколу №12 до Конвенції, яка загалом забороняє дискримінацію при користуванні будь-яким правом, передбаченим законом.

Заборона дискримінації застосовується до тих додаткових прав, які підпадають під загальний обсяг застосування будь-якої статті Конвенції, щодо яких Держава добровільно вирішила забезпечувати захист («Фабіан проти Угорщини» (Fбbiбn v. Hungary) [ВП], 2017, §112; «Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) [ВП], 2016, §88; «Іззетін Доган та інші проти Туреччини» (Эzzettin Doрan and Others v. Turkey) [ВП], 2016, §158; «Карсон та інші проти Сполученого Королівства» (Carson and Others v. the United Kingdom) [ВП], 2010, §63; «Є.Б. проти Франції» (E.B. v. France) [ВП], 2008, § 48; «Х та інші проти Австрії» (X and Others v. Austria) [ВП], 2013, § 135; «Дженовезе проти Мальти» (Genovese v. Malta) 2011, §32; «Бікман та інші проти Бельгії» (Beeckman and Others v. Belgium) (ухв.), 2018, §19).

Стаття 1 Протоколу №12 поширює обсяг захисту не лише на “будь-яке передбачене законом право”, а й навіть ширше (“Союз церков “Слово життя” та інші проти Хорватії” (Savez crkava Rijeи ћivota and Others v. Croatia), 2010, §104). Це походить з частини 2 вказаного положення, де також зазначено, що ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади.

Формою непрямої дискримінації можуть бути непропорційно негативні наслідки загальної політики або заходів, які хоч і сформульовані нейтральними термінами, мають особливий дискримінаційний вплив на конкретну групу («Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) [ВП], 2016, §103; «Д.Г. та інші проти Чеської Республіки» (D.H. and Others v. the Czech Republic) [ВП], 2007, §184; «Сампаніс та інші проти Греції» (Sampanis and Others v. Greece), 2008, § 67). Хоча політика або заходи, про які йдеться, можуть не бути спрямовані на конкретну групу, проте вони можуть непрямо дискримінувати таку групу («Г`ю Джордан проти Сполученого Королівства» (Hugh Jordan v. the United Kingdom), 2001, § 154; «Хогендейк проти Нідерландів» (Hoogendijk v. The Netherlands) (ухв.), 2005). Непряма дискримінація не обов`язково вимагає дискримінаційного наміру («Біао проти Данії» (Biao v. Denmark) [ВП], 2016, §103; «Д.Г. та інші проти Чеської Республіки» (D.H. and Others v. the Czech Republic) [ВП], 2007, §184). Крім того, непряма дискримінація може виникнути з нейтральної норми («Хогендейк проти Нідерландів» (Hoogendijk v. the Netherlands) (ухв.), 2005), з de facto ситуації («Зарб Адамі проти Мальти» (Zarb Adami v. Malta), 2006, § 76).

Відтак, посилання відповідача на те, що контракт позивача був укладений до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України №153 або не був підписаний безпосередньо під час дії воєнного стану, є юридично неспроможним, оскільки постанова №153 прямо поширює свою дію на осіб, які були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років та продовжували проходити службу, що повністю відповідає правовому статусу позивача. Автоматичне продовження контракту під час дії воєнного стану є формою проходження військової служби, передбаченою законом, та не може бути підставою для звуження соціальних гарантій військовослужбовця.

Виплата грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану», лише особам, які проходять військову службу на період воєнного стану, буде дискримінаційним відносно осіб, які до 25 років прийняті на службу та проходять військову службу за контрактом до введення воєнного стану, та після введення воєнного стану також виявили бажання продовжувати військову службу, подовживши дію укладеного контракту в період воєнного стану.

У спірних правовідносинах Кабінет Міністрів України з метою підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану прийняв Постанову №153, якою установив додаткові права для громадян України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, на які, на переконання суду, має право і позивач.

З урахуванням викладеного, на підставі аналізу положень чинного законодавства України, яким врегульовані спірні правовідносини, та обставин у справі, з огляду на повноваження, визначені частиною другою статті 245 КАС України, суд дійшов висновку про задоволення позову.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про задоволення адміністративного позову.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», відповідних витрат не поніс, інших судових витрат не заявив, а тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо утримання з грошового забезпечення ОСОБА_1 коштів у рахунок повернення одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 (один мільйон) гривень, виплаченої відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року № 153, а також щодо утримання (неповернення) 200 000 (двохсот тисяч) гривень, перерахованих на рахунок Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України 17.10.2025 року, - у частині, що в сукупності становить 368 000 (триста шістдесят вісім тисяч) гривень.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, яка полягає у невирішенні по суті звернення ОСОБА_1 від 07.05.2026 року № 0820501045621 щодо припинення утримань з його грошового забезпечення та повернення утриманих коштів, а також у неповерненні безпідставно утриманих коштів.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 безпідставно утримані та перераховані кошти у загальному розмірі 368 000 (триста шістдесят вісім тисяч) гривень.

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ).

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).

Суддя С.О. Cтефанов