Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №320/59722/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2026 року № 320/59722/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Діски А.Б., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в м. Києві адміністративну справу Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просить:

1. Визнати протиправною бездіяльність Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо ненадання відповіді на заяву від 15.08.2024 та не надання постанови про закінчення виконавчого провадження по справі № НОМЕР_2;

2. Зобов`язати Бориспільський відділ державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надати позивачу відповідь на заяву від 15.08.2024, у спосіб зазначений у заяві, а також, надати постанову про закінчення виконавчого провадження по справі № НОМЕР_2.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що йому стало відомо про закриття виконавчого провадження № НОМЕР_2, однак постанову про закриття виконавчого провадження від відповідача він не отримував. У зв`язку з наведеним, позивач звернувся до відповідача із заявою про надання зазначеної постанови, а також інформації, чи було постанову відправлено на адресу Державної установи «Бориспільська виправна колонія № 119» з відповідним підтвердженням, проте відповідь на заяву не отримав.

Ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

На виконання вимог ухвали суду про витребування доказів представником Бориспільського відділу ДВС у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України було подано до суду додаткові пояснення по справі, в яких відповідач зазначає, що 15.08.2024 та 29.08.2024 до відділу надійшли заяви від боржника про неотримання постанови про закінчення виконавчого провадження. 06.09.2024 за вих. № 105396 на електронну адресу зазначену в заявах, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_1 Відділом направлено відповідь.

Ухвалою суду замінено назву відповідача у справі.

Дослідивши наявні матеріали справи, заяви по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

На виконанні в Бориспільському відділі державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції знаходилось виконавче провадження № НОМЕР_2.

15.08.2024 позивач звернувся до Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) із заявою в якій просив направити на його електронну пошту постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2, а також надати інформацію чи було відправлено таку постанову на адресу Державної установи «Бориспільська виправна колонія (№119), надати підтвердження відправлення у разі наявності.

Вказана заява була отримана відповідачем, що підтверджується ним у письмових поясненнях.

Як стверджує позивач, в порушення визначеного Законом України «Про виконавче провадження» терміну відповідь позивачу відповідачем не було надано.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIIІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частинами першою, другою статті 18 Закону № 1404-VIII, закріплено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Пунктом 9 частини першої статті 2 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, засад забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 1404-VIII сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

Частиною першою статті 13 Закону № 1404-VIII визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

У свою чергу, відповідно до пункту 3 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону № 1404-VIII).

Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 17.04.2019 у справі № 42/158/17 зазначено, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

З аналізу наведених норм права та правового висновку Верховного Суду виходить, що державний виконавець, здійснюючи виконавче провадження, зобов`язаний діяти виключно в межах наданих законом повноважень та у спосіб, визначений Законом № 1404-VIII, зокрема забезпечити належний, своєчасний і повний розгляд заяв та клопотань сторін виконавчого провадження. Нерозгляд таких заяв, формальне реагування на них або залишення без прийняття процесуального рішення суперечить приписам статей 13, 18 та 19 Закону № 1404-VIII і свідчить про невиконання покладеного на виконавця обов`язку вчинити юридично значимі дії.

З огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17.04.2019 у справі № 42/158/17, така поведінка за наявності об`єктивної можливості та правової необхідності реагування на звернення сторони виконавчого провадження може кваліфікуватися як протиправна бездіяльність, що порушує гарантоване законом право учасника виконавчого провадження на належний розгляд його заяв та ефективний судовий захист.

Суд зазначає, що на виконання вимог ухвали про витребування доказів представником Бориспільського відділу ДВС у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України було подано додаткові пояснення по справі, в яких відповідач зазначає, що на примусовому виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження № НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа № 1-кп/756/95/19, виданого 14.05.2020 Оболонським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування завданої злочином моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.

20.02.2024 головним державним виконавцем Хорошою Нателою Важанівною винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

В подальшому, 28.02.2024, постанову про закінчення виконавчого провадження, у відповідності до вимог статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» направлено сторонам виконавчого провадження простою кореспонденцією та на адресу Оболонського районного суду за вих. № 31289 від 20.02.2024 рекомендованим листом (трекінг відправлення: 0600093631703).

08.08.2024 за вих. № 95912 на адресу БВК № 119 направлено вимогу державного виконавця щодо припинення утриманння із заробітку (доходу) боржника ОСОБА_1 у зв`язку з погашенням боргу та закриттям виконавчого провадження згідно п. 9 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», що підтверджується трек номером 0600950569856.

Також відповідач зазначає, що 15.08.2024 та 29.08.2024 до відділу надійшли заяви від боржника про неотримання постанови про закінчення виконавчого провадження.

06.09.2024 за вих. № 105396 на електронну адресу зазначену в заявах, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_1 Відділом направлено відповідь.

Як вбачається судом з листа Бориспільського відділу ДВС у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 06.09.2024, відповідачем була надана відповідь позивачу саме на скаргу від 29.08.2024.

Водночас доказів надання позивачу відповіді на його заяву від 15.08.2024 відповідачем не надано та матеріали справи не містять.

Також згідно пояснень відповідача, постанову про закінчення виконавчого провадження було направлено позивачу простою кореспонденцією. Однак відповідачем не надано суду доказів направлення та вручення позивачу постанови про закінчення виконавчого провадження.

Таким чином, суд зазначає, що фактично заява позивача від 15.08.2024 про надання постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2 та інформації про її направлення на адресу Державної установи «Бориспільська виправна колонія № 119» з наданням відповідного підтвердження залишилась нерозглянутою. Відмови в задоволенні вказаної заяви зі сторони відповідача до суду також не надано.

З огляду на встановлені у справі обставини, суд дійшов висновку, що ненадання державним виконавцем відповіді на заяву позивача від 15.08.2024 є порушенням вимог Закону № 1404-VIII, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Тобто, обов`язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду належних доказів обґрунтованості його бездіяльності, а відтак, не довів її правомірності.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн, суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 16.07.2020 року у справі №822/3180/15 та від 04.03.2020 року у справі №815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).

Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі №815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Отже, не є достатнім лише тверджень позивача про завдання йому моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов`язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір та причинний зв`язок з поведінкою відповідача, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачами безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на допущення відповідачем протиправної бездіяльності, та без надання доказів завдання такою бездіяльністю втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, а також пов`язаності таких втрат з діяльністю відповідача, якій надає оцінку суд в рамках конкретної справи.

Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов`язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння йому моральної шкоди поведінкою відповідача.

Суд також звертає увагу позивача на положення частини першої статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Засади змагальності покладають на позивача обов`язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.

Враховуючи, що позивачем не надано достатніх та допустимих доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому відповідачем своєю поведінкою сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні, а отже позовні вимоги в даній частині не підлягають задоволенню.

Висновки суду узгоджуються з практикою Шостого апеляційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 17.06.2025 у справі № 200/1134/20.

За наведеного вище, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Позивач у позовній заяві просить суд стягнути з відповідача витрати, понесені позивачем за відрив від звичайних занять у розмірі 1920,00 грн.

Відповідно до частини другої статті 135 КАС України стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, та її законному представнику сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" компенсація в адміністративних справах за відрив від звичайних занять - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові у зв`язку з явкою до суду обчислюється пропорційно до розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлено законом на 1 січня календарного року, в якому приймається процесуальне рішення або здійснюється процесуальна дія, і не може перевищувати його розміру, обчисленого за фактичні години відриву від звичайних занять.

Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що якщо сторона, на користь якої ухвалено рішення, не працює і не має самостійного доходу, має право одержати компенсацію за відрив від звичайних занять.

За загальним правилом, відшкодуванню стороні, на користь якої ухвалено рішення, підлягають лише витрати, які є документально підтвердженими та безпосередньо пов`язаними із реалізацією особою права на захист шляхом звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (частина перша статті 72 КАС України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС України).

Установивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів відриву від звичайних занять, які саме заняття були ним заплановані проте не здійснені у зв`язку зі зверненням до суду, у зв`язку з чим відсутні підстави для відшкодування позивачу компенсації за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять.

Вказана позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.10.2022 у справі №465/7254/21.

Також суд вказує, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір», тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 287, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

Адміністративний позов Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Бориспільського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо ненадання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 15.08.2024 та не надання постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2.

Зобов`язати Бориспільський відділ державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (08300, Київська обл, м. Бориспіль, вул. Київський шлях, б. 63, код ЄДРПОУ 34977156) надати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) відповідь на заяву від 15.08.2024, у спосіб зазначений у заяві та надати постанову про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3.

У задоволенні інших вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Діска А.Б.