Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №240/24003/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року м. Житомир справа № 240/24003/26

категорія 109040000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Коростенської окружної прокуратури до Житомирської обласної військової адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Заступник керівника Коростенської окружної прокуратури звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, поданим в інтересах держави, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Житомирської обласної військової адміністрації, що полягає у невжитті заходів щодо державної реєстрації права державної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на пам`ятку архітектури національного значення "Василівська церква та монастирські споруди" (охоронний номер 060040), розташовану за адресою: вулиця Василівська, 2 та 2а, місто Овруч Коростенського району Житомирської області, а також зобов`язати відповідача вжити заходів щодо державної реєстрації зазначеного права.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що вказаний об`єкт культурної спадщини, попри свою беззаперечну історичну, архітектурну та сакральну цінність і попри належність, з огляду на встановлений законодавством правовий режим культового майна, до об`єктів державної власності, досі не має зареєстрованого власника в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На переконання прокурора, єдиним органом, уповноваженим в силу статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" вирішувати питання, пов`язані з таким майном, є обласна державна адміністрація, тобто відповідач, який, будучи обізнаним про наявну прогалину в оформленні права державної власності щонайменше з кінця 2025 року, зокрема з огляду на неодноразові звернення Овруцької міської ради та окружної прокуратури, не вжив достатніх та ефективних заходів для її усунення, а єдина спроба звернення до державного реєстратора завершилася відмовою в проведенні реєстраційних дій, після чого жодних подальших кроків відповідачем вжито не було. Оскільки орган, який міг би замінити відповідача в цих правовідносинах, відсутній, а сам відповідач одночасно є суб`єктом, зобов`язаним вчинити відповідні дії, прокурор обґрунтував наявність підстав для його самостійного звернення до суду як позивача в інтересах держави.

Відповідач позовні вимоги не визнав, подавши відзив на позовну заяву, у якому заперечив проти задоволення позову, оскільки прокурором не доведено наявності визначених законом виключних підстав для представництва інтересів держави в суді. Конституційний Суд України рішенням від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними ті приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", якими прокурору надається можливість здійснювати таке представництво у зв`язку з неналежним здійсненням захисту інтересів держави уповноваженим органом, а позов подано вже після ухвалення цього рішення. Відповідач також послався на те, що інтерес держави щодо спірного майна вже було захищено в межах господарської справи № 906/661/24, а тому звернення прокурора є передчасним; що державна реєстрація права власності не є підставою його набуття, а лише посвідчує вже наявне право; що факт бездіяльності відповідача не доведений, оскільки останній звертався із заявою до державного реєстратора, а відмова в реєстрації зумовлена об`єктивними причинами.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Прокурор подав відповідь на відзив, в якій підтримав позовні вимоги у повному обсязі, додатково наголосивши на незмінності правового висновку про належність спірного майна до об`єктів державної власності та про наявність ознак протиправної бездіяльності відповідача.

Відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, в яких, крім раніше наведених доводів, зауважив на поданні прокурором відповіді на відзив з порушенням встановленого судом процесуального строку, а також додатково послався на те, що стаття 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини", яка визначає повноваження обласних державних адміністрацій як органів охорони культурної спадщини, не відносить до їх компетенції здійснення державної реєстрації права власності на об`єкти культурної спадщини, а тому покладення на відповідача обов`язку вчинити такі дії є безпідставним.

У періоди з 13.07.2026 по 17.07.2026, з 24.07.2026 по 28.07.2026 та з 18.08.2026 по 31.08.2026 головуючий суддя перебував у щорічній відпустці, а у період з 21.09.2026 по 25.09.2026 - на курсах підтримання кваліфікації суддів.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 № 970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української PCP" обліковується пам`ятка архітектури національного значення - Василівська церква і монастирські споруди (охоронний номер 158) ХІІ-ХХ ст. , а саме Церква Св. Василія (охоронний номер 158) 1190-1909 рр., Корпус келій Василівського монастиря з дзвіницею (охоронний номер 158) 1907-1909 рр., м. Овруч, вул. Василівська, буд. 2.

Рішенням виконкому Житомирської обласної ради народних депутатів від 21.05.1991 № 321 "Про реєстрацію статутів релігійних об`єднань, християнського братства "Філадельфія" і біблійної школи, передачу культових споруд і будівництво нових церков" зареєстровано статут черничої громади православного Овруцького жіночого монастиря та передано цьому релігійному об`єднанню в безоплатне користування комплекс споруд Овруцького жіночого монастиря з додержанням вимог законодавства про охорону пам`яток історії та культури. Державним комітетом України у справах релігій відповідно до свідоцтва про реєстрацію статуту релігійної організації № 50 від 31.08.2004 зареєстровано статут Свято-Василівського жіночого монастиря Овруцької єпархії Української православної церкви, діяльність якого поширюється на територію м. Овруча Житомирської області.

У подальшому, на підставі протоколу зборів Духовного Собору Свято-Василівського жіночого монастиря м. Овруча "Про передачу нерухомого майна у власність монастиря (м. Овруч, вул. Пролетарська, 2а)", 23.03.2006 виконавчим комітетом Овруцької міської ради прийнято рішення № 82 "Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб", яким надано дозвіл на оформлення права власності на приміщення по вул. Пролетарській (нині - вул. Василівська), 2а за Свято-Василівським жіночим монастирем Овруцької єпархії Української православної церкви.

На підставі зазначеного рішення Овруцькою міською радою 12.06.2006 видано свідоцтво про право власності серії ЯЯЯ № 368371 на нерухоме майно - домоволодіння жіночого монастиря, розташоване за адресою: Житомирська область, Овруцький район, м. Овруч, вул. Пролетарська, 2а, за Свято-Василівським жіночим монастирем Овруцької єпархії Української православної церкви.

До Державного реєстру прав власності на нерухоме майно 12.06.2006 за реєстраційним номером 15044976 внесено відомості про те, що домоволодіння жіночого монастиря, розташоване за адресою: Житомирська область, Овруцький район, м. Овруч, вул. Пролетарська, буд. 2а, належить Свято-Василівському жіночому монастирю Овруцької єпархії Української православної церкви (код ЄДРПОУ: 22049403) на праві приватної власності.

Підставою виникнення права власності зазначено свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , видане 12.06.2006 Овруцькою міською радою на підставі рішення виконавчого комітету від 23.03.2006 № 82.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 10.02.2025 у справі № 906/661/24 задоволено позов керівника Коростенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України до Виконавчого комітету Овруцької міської ради, Овруцької міської ради, Свято-Василівського жіночого монастиря та Комунального підприємства "Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації".

Суд усунув перешкоди державі в особі Житомирської обласної військової адміністрації у здійсненні права користування та розпорядження пам`яткою архітектури національного значення - корпусом келій Василівського монастиря - шляхом скасування реєстрації права приватної власності за Свято-Василівським жіночим монастирем Овруцької єпархії Української православної церкви, визнав незаконним та скасував рішення виконавчого комітету Овруцької міської ради від 23.03.2006 № 82, а також визнав недійсним і скасував свідоцтво про право власності від 12.06.2006.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.05.2025 апеляційну скаргу Свято-Василівського жіночого монастиря на рішення Господарського суду Житомирської області від 10.02.2025 у справі № 906/661/24 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На виконання рішення Господарського суду Житомирської області від 10.02.2025 у справі № 906/661/24 в частині скасування державної реєстрації права приватної власності Свято-Василівського жіночого монастиря Овруцької єпархії Української православної церкви на домоволодіння монастиря 12.08.2025 державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідні відомості.

За інформацією Комунального підприємства "Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради від 25.06.2026 № 126, згідно з матеріалами інвентаризаційної справи, по вулиці Василівській (Пролетарській), № 2, у місті Овручі Коростенського (Овруцького) району Житомирської області розташовані нежитлова будівля Свято-Василівського собору (церкви) та нежитлова будівля іконного магазину Овруцької єпархії Української православної церкви.

Домоволодіння (приміщення) Свято-Василівського жіночого монастиря Овруцької єпархії Української православної церкви по вулиці Василівській (Пролетарській), № 2а, у місті Овручі Коростенського (Овруцького) району зареєстроване в реєстраційній книзі № 2 за № 171 на підставі рішення № 82 виконавчого комітету Овруцької міської ради від 23.03.2006.

Рішенням Овруцької міської ради від 01.08.2025 № 3482 схвалено текст звернення депутатів Овруцької міської ради до Житомирської обласної військової адміністрації, у якому депутати зазначили, що право державної власності на пам`ятку архітектури національного значення "Василівська церква та монастирські споруди" не зареєстроване, а об`єкт культурної спадщини національного значення фактично залишається без належного оформлення права державної власності, та просили вжити заходів щодо державної реєстрації права державної власності на зазначений об`єкт.

Аналогічні звернення були направлені начальнику Житомирської обласної військової адміністрації 10.12.2025 за № 02-09/2430 та 19.03.2026 за № 02-09/603.

Крім того, Коростенська окружна прокуратура листом від 29.04.2026 № 52/2-523ВИХ-26 звернулася до Житомирської обласної військової адміністрації щодо вжиття заходів з державної реєстрації права державної власності на зазначений об`єкт культурної спадщини.

Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації листом від 06.05.2026 № 657-1.22/04-26 повідомило, що Житомирська обласна військова адміністрація 10.02.2026 звернулася із заявою до державного реєстратора прав на нерухоме майно з метою проведення відповідних реєстраційних дій щодо нерухомого майна, зазначеного в рішенні суду у справі № 906/661/24. Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно від 11.02.2026 № 83252611 відмовлено у проведенні реєстраційних дій.

За наведених обставин право державної власності на зазначений об`єкт за Житомирською обласною військовою адміністрацією не зареєстровано.

Вважаючи бездіяльність Житомирської обласної військової адміністрації, яка полягає у невжитті заходів щодо реєстрації права державної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на пам`ятку архітектури національного значення - "Василівська церква та монастирські споруди", протиправною, позивач звернувся до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Щодо підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у межах спірних правовідносин суд зазначає таке.

За змістом статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У Законі України 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру" закріплено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях.

Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Системне тлумачення вказаних норм дозволяє дійти висновку, що стаття 53 КАС України вимагає вказувати в адміністративному позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором, а також орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суд бере до уваги, що інтереси держави є оціночним поняттям, а тому прокурор в кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Державний інтерес знаходить свій вияв у підтримці такого стану суспільних відносин, який би повною мірою відповідав конституційним засадам правового регулювання та забезпечував баланс інтересів усіх членів суспільства в їх взаємовідносинах між собою та державою.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надані повноваження органу виконавчої влади.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Оцінюючи дотримання прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо представництва інтересів держави, суд встановив, що до подання позову прокурором вживалися заходи, спрямовані на з`ясування можливості добровільного усунення порушення, зокрема шляхом надсилання відповідачу запиту від 29.04.2026 № 52/2-523ВИХ-26, у відповідь на який Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації листом від 06.05.2026 № 657-1.22/04-26 підтвердило факт незавершеності реєстраційних дій, а також те, що аналогічні звернення з боку Овруцької міської ради направлялися відповідачу ще 10.12.2025 та 19.03.2026.

Наведене свідчить про те, що прокурор діяв добросовісно, надавши відповідачу розумну можливість самостійно усунути порушення до звернення до суду, а відсутність реакції з боку відповідача на такі звернення додатково підтверджує обґрунтованість застосування прокурором виключного механізму судового представництва інтересів держави.

За таких обставин суд визнає бездіяльність відповідача достатньою підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді, а також що у позовній заяві прокурором з достатньою повнотою обґрунтовано, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту та підстави для звернення до суду.

Правовідносини, які є предметом цього спору, за своєю правовою природою є такими, у яких орган, що мав би за загальним правилом здійснювати захист порушених інтересів держави, водночас сам є суб`єктом, чия бездіяльність, на переконання прокурора, порушує ці інтереси. За таких обставин застосування загального правила про звернення до суду уповноваженого органу є неможливим, оскільки жодна особа не може одночасно бути і позивачем, і відповідачем в одній і тій самій справі, а тому відповідач у спірних правовідносинах не може бути позивачем, що узгоджується з усталеною судовою практикою з цього питання. У такому разі, за відсутності іншого органу, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, прокурор набуває процесуального статусу самостійного позивача, який діє не як представник певного органу, а безпосередньо в інтересах держави як такої, що повністю узгоджується з правовою позицією, згідно з якою прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, зокрема, якщо орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних правовідносин і сам порушує інтереси держави, а так само якщо орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, у спірних правовідносинах відсутній.

Суд вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 визнано такими, що не відповідають Конституції України, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме ті з них, які надають прокурору можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту таких інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд України виходив із того, що застосовані в оспорюваній нормі оціночні поняття "не здійснює" та "неналежним чином здійснює" не супроводжуються законодавчо визначеними критеріями, за якими прокурор та суд могли б встановлювати межі відповідної дискреції, що не узгоджується з вимогою юридичної визначеності як складника конституційного принципу верховенства права. Водночас із самого змісту резолютивної частини рішення Конституційного Суду України, а саме з наведеного в ньому переліку оспорюваних приписів, вбачається, що предметом конституційного контролю була виключно та частина абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка стосується підстав "нездійснення" та "неналежного здійснення" захисту інтересів держави уповноваженим органом; підстава ж, пов`язана з відсутністю такого органу, предметом розгляду Конституційного Суду України не була і жодним чином не визнавалася такою, що суперечить Конституції України.

Водночас у пунктах 3 та 4 резолютивної частини рішення від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 Конституційний Суд України прямо визначив темпоральні межі дії свого рішення. Так, приписи, визнані неконституційними, за прямою вказівкою Конституційного Суду України, втрачають чинність лише з 01.01.2027, а саме рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності відповідних приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності. Тобто до 01.01.2027 оспорювані приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" зберігають чинність, є формально обов`язковими та підлягають застосуванню судами, включно з підставою представництва, пов`язаною з неналежним здійсненням захисту інтересів держави уповноваженим органом.

По суті спору суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частин четвертої, п`ятої статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, ратифікованої Законом України від 19.09.2013 № 581-VII, Україна взяла на себе зобов`язання визнавати громадський інтерес до об`єктів культурної спадщини відповідно до їх значення для суспільства.

Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985, зокрема її статтями 3, 4 та 9, на держав-учасниць покладено зобов`язання вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини, запроваджувати належні контрольні та дозвільні процедури, необхідні для такої охорони, а також забезпечувати належне реагування компетентних органів на порушення законодавства про охорону архітектурної спадщини.

Матеріально-правовий режим набуття, здійснення та державної реєстрації права власності на нерухоме майно визначається Цивільним кодексом України. Відповідно до статті 321 цього Кодексу право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України саме власникові належить право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 329 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а частиною четвертою статті 334 цього Кодексу передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Спеціальним законом, який регулює відносини у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, є Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Статтею 2 цього Закону державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначено як офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який є єдиною державною інформаційною системою, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до статті 4 цього Закону право власності підлягає державній реєстрації, а згідно з частиною першою статті 5 Закону у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження, зокрема на будівлі та споруди.

Порядок державної реєстрації прав та підстави для відмови в її проведенні визначені статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з якою підставами для державної реєстрації прав є, серед іншого, укладений в установленому законом порядку договір, свідоцтво про право власності, а також судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Аналіз наведених приписів у їх системному взаємозв`язку дозволяє дійти висновку про відмінність між моментом виникнення права власності та моментом його державної реєстрації: за загальним правилом державна реєстрація не є юридичним фактом, який породжує право власності, а є актом офіційного визнання державою вже існуючого права та передумовою його повної реалізації в цивільному обороті, водночас щодо нерухомого майна, для якого закон прямо пов`язує момент виникнення права з фактом реєстрації, повнота здійснення правомочностей власника без такої реєстрації є істотно обмеженою.

Щодо історико-правового генезису правового режиму спірного майна

Питання про належність спірного майна до об`єктів права державної власності вимагає звернення до законодавства, чинного на момент відповідних історичних подій, оскільки правовий режим культового майна в Україні протягом двадцятого століття неодноразово зазнавав істотних змін.

Відповідно до статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року, який був чинним до його скасування Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21.08.1985 № 807-XI, молитовні будівлі спеціального типу й культове майно, що перебували на обліку органів радянської влади, становили державне майно.

Із моменту прийняття цієї норми і аж до її скасування культові споруди, зазначені в обліковій документації органів влади, набули статусу державної власності, і ця обставина, виникнувши за чинності відповідної норми, породжує юридичні наслідки, які зберігають значення і після втрати нею чинності, якщо інше не було прямо передбачено подальшим законодавством.

Порядок поділу державного майна на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність) вперше врегульовано із прийняттям Закону СРСР від 06.03.1990 "Про власність в СРСР" та Закону Української РСР від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність", статтею 35 якого визначено вичерпний перелік об`єктів права комунальної власності, до яких належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів, майно закладів освіти, культури, охорони здоров`я, а також інше майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці в установленому законом порядку.

На виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затверджено перелік державного майна, що підлягає передачі до комунальної власності.

Отже, набуття конкретним об`єктом державного майна статусу комунальної власності можливе виключно за наявності прямої юридичної підстави - включення такого об`єкта до відповідного переліку або прийняття уповноваженим органом рішення про передачу майна у комунальну власність в порядку, визначеному законом; за відсутності такої підстави майно зберігає статус державної (загальнодержавної) власності.

Спеціальний правовий режим культових будівель і майна, що перебувають у державній власності, встановлено Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", введеним в дію постановою Верховної Ради Української РСР від 23.04.1991 № 988-XII.

Відповідно до частини другої статті 17 цього Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - за рішенням уряду Автономної Республіки Крим.

Крім того, відповідно до частини другої статті 1 та статті 4 Закону Української РСР від 13.07.1978 № 3600-IX "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", який втратив чинність 12.07.2000 одночасно з набранням чинності Законом України "Про охорону культурної спадщини", усі пам`ятки історії та культури, розташовані на території Української РСР, охоронялися державою, а всі виявлені на її території об`єкти, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність і не мають власника або власник яких невідомий чи в силу закону втратив на них право, переходили у власність держави, якщо інше не було передбачено законом.

На даний час правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті та захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України від 08.06.2000 № 1805-III "Про охорону культурної спадщини" (далі - Закон № 1805-III).

Відповідно до преамбули цього Закону охорона об`єктів культурної спадщини визнана одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а об`єкти культурної спадщини, розташовані на території України, охороняються державою.

Частина перша статті 1 цього Закону містить такі визначення термінів, зокрема:

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Частиною першою статті 3 Закону № 1805-III визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України та спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких, серед іншого, віднесено обласні, районні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації.

Повноваження таких органів на обласному рівні визначені статтею 6 цього Закону і охоплюють здійснення контролю за виконанням законодавства про охорону культурної спадщини, подання пропозицій щодо занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження, укладення охоронних договорів на пам`ятки, а також здійснення інших повноважень відповідно до закону. Водночас стаття 39 цього ж Закону покладає на власника пам`ятки прямий та безумовний обов`язок за власні кошти забезпечувати її захист, збереження, утримання, використання, консервацію, реставрацію та реабілітацію відповідно до умов охоронного договору.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини", яка визначає суб`єктів права власності на пам`ятки, встановлено, що пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно з законом.

Здійснення права власності на об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, регламентує стаття 18 вищезгаданого Закону, за приписами частини першої якої об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

На виконання цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2025 № 237 "Про внесення об`єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України" пам`ятку архітектури національного значення - Василівську церкву і монастирські споруди (охоронний номер 060040) - внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, у зв`язку з чим цю пам`ятку виключено зі Списку пам`яток архітектури Української РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 № 970 "Про впорядкування справи обліку та охорони пам`ятників архітектури на території Української РСР", яким цей об`єкт (за охоронним номером 158) вперше було взято на державний облік і поставлено під охорону держави.

Наведена постанова 1963 року підтверджує факт постановки спірного об`єкта на державний облік як пам`ятки, що перебуває під охороною держави, задовго до відновлення в ньому релігійної громади та задовго до прийняття будь-яких рішень щодо передачі цього майна у користування чи власність релігійної організації.

Правовий статус відповідача та його повноваження визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до статті 1 якого виконавчу владу в областях здійснюють місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади, реалізуючи в межах своїх повноважень державну виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Стаття 16 цього Закону покладає на місцеві державні адміністрації здійснення в межах, визначених Конституцією і законами України, державного контролю за збереженням і раціональним використанням державного майна та охороною пам`яток історії і культури на відповідній території, що прямо кореспондує предмету спору в цій справі.

У зв`язку із запровадженням в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 та на виконання Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 № 68/2022 "Про утворення військових адміністрацій" на території Житомирської області утворено обласну військову адміністрацію, яка, зберігаючи той самий код ЄДРПОУ та правонаступність щодо майна, прав і обов`язків обласної державної адміністрації, набула на період дії воєнного стану статусу військової адміністрації з відповідним обсягом повноважень органу виконавчої влади на території області, включаючи повноваження, передбачені статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статтею 16 Закону України "Про місцеві державні адміністрації".

З цієї підстави Житомирська обласна державна адміністрація і Житомирська обласна військова адміністрація в цій справі є однією і тією самою юридичною особою публічного права, а використання того чи іншого найменування в матеріалах справи зумовлено виключно часом виникнення відповідних правовідносин.

Безпосередньо у сфері охорони культурної спадщини на території Житомирської області функції спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини, утвореного відповідачем, здійснює Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації, Положення про яке затверджено розпорядженням голови Житомирської обласної військової адміністрації від 19.07.2023 № 326 і яке, відповідно до покладених на нього завдань, забезпечує подання пропозицій щодо занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини та здійснення контролю за виконанням законодавства про охорону культурної спадщини.

Судом установлено, що Василівська церква та монастирські споруди, розташовані за адресою: вулиця Василівська, 2 та 2а, місто Овруч Коростенського району Житомирської області, є одним із найдавніших сакральних об`єктів України.

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 24.08.1963 № 970 цей об`єкт (охоронний номер 158) взято на державний облік і поставлено під охорону держави, а постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2025 № 237 його внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України зі зміною охоронного номера на 060040.

Аналізуючи питання про належність спірного майна до об`єктів права державної власності, суд зазначає, що з моменту набуття чинності статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року і до її скасування в 1985 році культові будівлі й майно, перебуваючи на обліку органів радянської влади, становили державне майно, а тому Василівська церква і монастирські споруди, перебуваючи на такому обліку, набули статусу об`єкта державної власності ще в радянський період.

Матеріали справи не містять жодних доказів того, що спірний об`єкт коли-небудь був включений до переліку державного майна, яке підлягало передачі до комунальної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311, прийнятої на виконання Закону Української РСР "Про власність" та відповідних постанов Верховної Ради, а відповідач, заперечуючи проти позову, також не посилався на існування такого рішення і не подав жодного доказу на підтвердження переходу спірного майна у комунальну власність будь-якого рівня чи у власність будь-якого іншого суб`єкта в порядку, встановленому законом.

За відсутності такого доказу, з огляду на встановлений законодавством виключний перелік підстав набуття майном статусу комунальної власності, суд доходить висновку, що спірний об`єкт зберіг статус державної (загальнодержавної) власності і після 1991 року.

Наведений висновок додатково підтверджується системним аналізом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка з моменту введення її в дію в 1991 році наділяє обласні державні адміністрації повноваженням вирішувати питання про передачу культового майна державної власності у безоплатне користування релігійних організацій або про повернення такого майна у їх власність.

Сам факт наділення законодавцем саме обласної державної адміністрації, а не органу місцевого самоврядування, повноваженням розпоряджатися культовим майном є непрямим, проте переконливим підтвердженням того, що законодавець виходив із презумпції належності такого майна саме до державної, а не комунальної власності, оскільки наділення обласної державної адміністрації повноваженням розпоряджатися чужим для держави майном суперечило б загальним засадам цивільного права про здійснення права власності виключно власником або уповноваженою ним особою.

Судом ураховано, що рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради депутатів трудящих від 06.09.1946 № 1318 на виконання постанов союзного та республіканського урядів було вирішено питання про передачу монастирю націоналізованих будівель на умовах оренди, тобто без набуття монастирем права власності; рішенням виконкому Житомирської обласної ради депутатів трудящих 1959 року монастир взагалі було закрито, а відповідне майно вилучено з його відання; рішенням Житомирської обласної ради народних депутатів від 20.11.1991 № 321 комплекс споруд Овруцького жіночого монастиря передано релігійному об`єднанню у безоплатне користування, а не у власність.

Отже, аж до 2006 року жоден правочин чи акт компетентного органу не породжував переходу права власності на спірне майно від держави до релігійної організації, а єдиною правовою підставою, на яку релігійна організація посилалася для реєстрації права приватної власності на частину комплексу - домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , - було рішення виконавчого комітету Овруцької міської ради від 23.03.2006 № 82, на підставі якого 12.06.2006 видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 та внесено відповідний запис до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Разом із тим рішенням Господарського суду Житомирської області від 10.02.2025 у справі № 906/661/24 скасовано реєстрацію права приватної власності за Свято-Василівським жіночим монастирем, визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Овруцької міської ради від 23.03.2006 № 82, а також визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності від 12.06.2006. При цьому судом у справі № 906/661/24 підтверджено, що Свято-Василівський жіночий монастир є об`єктом державної власності.

Оцінюючи значення наведеного судового рішення для цієї справи, суд керується частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доказуються повторно при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи.

Оскільки відповідач у цій справі - Житомирська обласна військова адміністрація - брав участь у справі № 906/661/24 як особа, в інтересах якої (від імені держави) заявлявся позов, установлена вказаним рішенням обставина про належність спірного майна до об`єктів державної власності має для цієї справи преюдиційне значення і не потребує додаткового доказування, а доводи, які прямо чи опосередковано ставили б під сумнів належність спірного майна до державної власності, суд відхилив би як такі, що суперечать обставинам, встановленим судовим рішенням, яке набрало законної сили.

У цьому зв`язку суд особливо звертає увагу на те, що сам відповідач у відзиві на позовну заяву прямо визнав, що держава в особі органів, передбачених статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а саме в особі Житомирської обласної військової адміністрації, є належним власником культових споруд і майна, розташованих за спірною адресою.

Наведена позиція відповідача фактично виключає існування між сторонами справи спору щодо самого факту належності спірного майна до державної власності і зводить предмет доказування в цій частині до питання суто юридичної, а не фактичної природи, а саме - до питання про наявність чи відсутність у відповідача обов`язку забезпечити державну реєстрацію цього права та про дотримання чи недотримання ним цього обов`язку.

Судом також ураховано, що за інформацією Комунального підприємства "Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації" Житомирської обласної ради від 25.06.2026 № 126, за адресою вулиця Василівська, 2 розташована нежитлова будівля Свято-Василівського собору (церкви), право власності на яку станом на 31.12.2012 не було зареєстроване за жодною особою, а за адресою вулиця Василівська, 2а розташоване домоволодіння (приміщення) монастиря, право власності на яке після скасування судом реєстрації, проведеної на підставі рішення виконкому від 23.03.2006 № 82, також не має чинного правовстановлюючого запису на користь будь-якого приватного суб`єкта.

Викладене підтверджує, що весь комплекс пам`ятки - як власне храмова споруда, так і монастирські будівлі, - є об`єктом права державної власності, юридична доля якого визначається виключно наведеними вище нормами законодавства про свободу совісті та релігійні організації, про охорону культурної спадщини та про власність, а не будь-якими цивільно-правовими правочинами приватного характеру, оскільки останні щодо цього майна судом визнані недійсними, незаконними або взагалі ніколи не укладалися.

Судом установлено, що про наявність проблеми відсутності державної реєстрації права державної власності на спірний об`єкт відповідачу було достеменно відомо щонайменше з 10.12.2025, коли відповідне звернення на його адресу направила Овруцька міська рада, а також з 19.03.2026, коли аналогічне звернення було направлено повторно, і з 29.04.2026, коли з відповідним запитом до відповідача звернулася окружна прокуратура.

Єдиним заходом, вжитим відповідачем у відповідь на ці звернення, стало звернення 10.02.2026 із заявою до державного реєстратора прав на нерухоме майно, за наслідками розгляду якої рішенням державного реєстратора від 11.02.2026 № 83252611 у проведенні реєстраційних дій було відмовлено з тієї підстави, що подане на підтвердження права власності рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 906/661/24 не містить визнання права власності за заявником, а лише усуває перешкоди в користуванні та розпорядженні майном і скасовує реєстрацію права приватної власності іншої особи.

Оцінюючи це рішення державного реєстратора, суд зазначає, що воно не встановлює і не могло встановлювати відсутність у держави права власності на спірне майно - рішення реєстратора стосується виключно недостатності поданого пакета документів для проведення реєстраційної дії в обраний відповідачем спосіб, а не відсутності самого матеріального права, юридична доля якого, як зазначено вище, визначається сукупністю норм законодавства про свободу совісті, про охорону культурної спадщини та про власність.

Відмова державного реєстратора, отже, не є обставиною, яка виключає протиправність подальшої бездіяльності відповідача, а, навпаки, є обставиною, яка мала спонукати відповідача до вжиття додаткових заходів, спрямованих на усунення виявленої реєстратором прогалини в підставах реєстрації, зокрема шляхом звернення до суду з вимогою про визнання права власності держави на спірний об`єкт, шляхом підготовки та подання державному реєстратору додаткових документів, що підтверджують виникнення права державної власності до 1991 року на підставі наведеного вище законодавства, або в інший спосіб, передбачений законодавством про державну реєстрацію речових прав.

Судом установлено, що після отримання рішення державного реєстратора від 11.02.2026 № 83252611 про відмову в проведенні реєстраційних дій і до дати ухвалення цього судового рішення, тобто впродовж майже восьми місяців, відповідач не вчинив жодних подальших дій, спрямованих на усунення виявленої реєстратором прогалини, не оскаржив рішення реєстратора в судовому чи адміністративному порядку, не звернувся до суду з вимогою про визнання права власності держави на спірне майно, не вжив заходів з підготовки додаткової документації, а обмежився виключно запереченням проти позовних вимог прокурора в межах цієї справи.

Такий тривалий період бездіяльності, що продовжується і після отримання відповіді державного реєстратора, яка чітко визначила недостатність наявних у відповідача правовстановлюючих документів, за відсутності будь-яких об`єктивних перешкод для вжиття подальших заходів, про які було б заявлено відповідачем, свідчить про те, що бездіяльність відповідача набула ознак саме протиправної, а не виправданої об`єктивними обставинами.

Суд відхиляє довід відповідача про те, що стаття 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не передбачає серед повноважень обласної державної адміністрації як органу охорони культурної спадщини здійснення державної реєстрації права власності на об`єкти культурної спадщини, а тому покладення на відповідача відповідного обов`язку є безпідставним.

Оцінюючи цей довід, суд виходить з того, що стаття 6 наведеного Закону визначає повноваження обласної державної адміністрації саме у її специфічній ролі органу охорони культурної спадщини, тобто суб`єкта публічного контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини всіма власниками та користувачами пам`яток на території області, незалежно від форми власності на конкретні об`єкти. Обов`язок відповідача, про порушення якого йдеться в цьому позові, ґрунтується не на цій - контрольно-наглядовій - функції, а на принципово іншій ролі відповідача, а саме ролі суб`єкта, якого стаття 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" наділяє повноваженням вирішувати юридичну долю культового майна державної власності, що є за своєю природою функцією управління державним майном, а не функцією публічного контролю за дотриманням пам`яткоохоронного законодавства.

На підтвердження цього висновку суд також звертає увагу на те, що сам відповідач, звернувшись 10.02.2026 до державного реєстратора із заявою про проведення реєстраційних дій, фактично визнав себе належним суб`єктом звернення за такою реєстрацією, а тому його подальше заперечення проти наявності в нього відповідного обов`язку суперечить його ж власній попередній поведінці.

Відхиляє суд і довід відповідача про те, що можливість зловживань щодо розпорядження спірним майном за відсутності реєстрації права власності на нього має виключно абстрактний, гіпотетичний характер і не підтверджена жодними доказами. Суд зазначає, що предметом доказування в спорах цієї категорії є не факт настання конкретної шкоди чи конкретного протиправного розпорядження майном, а наявність об`єктивної юридичної невизначеності щодо суб`єкта права власності, яка сама по собі, незалежно від того, чи були реалізовані пов`язані з нею ризики, суперечить вимозі правової визначеності і не дозволяє державі повною мірою здійснювати правомочності власника, зокрема щодо укладення охоронного договору, залучення бюджетного фінансування для реставраційних робіт та вжиття оперативних заходів реагування в разі виявлення посягань на пам`ятку.

Відсутність державної реєстрації права власності держави на об`єкт нерухомого майна, щодо якого водночас відсутній зареєстрований запис про належність будь-якій іншій особі, об`єктивно створює стан правової невизначеності, який сам собою є достатньою підставою для висновку про порушення інтересів держави, незалежно від доведеності настання конкретних негативних наслідків.

Суд не приймає й довід відповідача про передчасність звернення прокурора до суду з огляду на те, що інтерес держави щодо спірного майна нібито вже було захищено в межах господарської справи № 906/661/24. Оцінюючи цей довід, суд виходить із того, що предметом судового захисту в справі № 906/661/24 було усунення перешкод державі у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування незаконної реєстрації права приватної власності іншої особи, тобто захист від конкретного, вже здійсненого порушення у вигляді неправомірного вибуття майна з володіння держави в порядку, не передбаченому законом.

Предметом цього ж позову є зовсім інше правове питання - виконання відповідачем позитивного обов`язку щодо оформлення (реєстрації) вже визнаного за державою права власності, яке може існувати незалежно від наявності чи відсутності конкуруючих приватних претензій на майно і не було і не могло бути предметом розгляду в межах справи № 906/661/24, оскільки позовні вимоги в тій справі не були спрямовані на зобов`язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права власності держави.

Отже, звернення прокурора з цим позовом не є передчасним, а є логічним та необхідним продовженням захисту інтересів держави, спрямованим на усунення юридичної невизначеності, яка виникла саме внаслідок виконання рішення у справі № 906/661/24, коли 12.08.2025 державний реєстратор вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про скасування реєстрації права приватної власності, залишивши одночасно спірний об`єкт без будь-якого зареєстрованого власника.

З огляду на викладене суд дійшов висновку про наявність усіх передбачених законом підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Оскільки спір вирішено на користь суб`єкта владних повноважень, а також за відсутності витрат позивача суб`єкта владних повноважень, пов`язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір), відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов Коростенської окружної прокуратури (вул. Героїв Чорнобиля, 10, м. Коростень, Коростенський р-н, Житомирська обл., 11503, ЄДРПОУ 0290995023) до Житомирської обласної військової адміністрації (м. Житомир, Житомирський р-н, Житомирська обл., 10014, ЄДРПОУ 00022489), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації (10014, Житомирська обл., Житомирський р-н, м. Житомир, вул. Мала Бердичівська, 25, ЄДРПОУ 44668226) задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Житомирської обласної військової адміністрації, яка полягає у невжитті заходів щодо державної реєстрації права державної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на пам`ятку архітектури національного значення - "Василівська церква та монастирські споруди" (охоронний номер 060040), розташовану за адресою: вулиця Василівська, 2 та 2а, місто Овруч Коростенського району Житомирської області.

Зобов`язати Житомирську обласну військову адміністрацію вжити передбачених законодавством заходів щодо державної реєстрації права державної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на пам`ятку архітектури національного значення - "Василівська церква та монастирські споруди" (охоронний номер 060040), розташовану за адресою: вулиця Василівська, 2 та 2а, місто Овруч Коростенського району Житомирської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 07 жовтня 2026 р.

07.10.26