Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №160/24684/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 рокуСправа №160/24684/26

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Свергун І.О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом адвоката Єрьоміної Вікторії Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява адвоката Єрьоміної Вікторії Анатоліївни (далі – представник позивача) в інтересах ОСОБА_1 (далі – позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач), в якій представник позивача просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 18 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 24 липня 2026 року – не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 18 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 24 липня 2026 року – не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_1 , та на теперішній час виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. При цьому за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року йому була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення не в повному обсязі. 24 липня 2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/21568/25 на розрахунковий рахунок позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення, однак відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі. Посилаючись на положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, та Верховного Суду, викладені у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, представник позивача вважає, що спірний період слід поділити на дві частини: з дня звільнення позивача по 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду.

Ухвалою суду від 18.08.2026 відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), зобов`язано відповідача надати суду інформацію про дату та виплачені суми на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/21568/25, із наданням відповідних доказів.

03.09.2026 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого відповідач послався на те, що грошове забезпечення військовослужбовця має особливу правову природу та визначається спеціальним законодавством, а сам факт існування у військовослужбовця права на певну виплату не означає автоматичного виникнення у військової частини обов`язку сплачувати середнє грошове забезпечення за будь-який період після звільнення.

Відповідач зазначив, що позивача було звільнено 18.12.2018, при проведенні остаточного розрахунку йому були виплачені належні на той момент суми грошового забезпечення. Із вимогою про перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення позивач звернувся лише у 2025 році, тобто після звільнення. Право позивача на перерахунок та виплату індексації було встановлено рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25, на виконання якого відповідачем проведено нарахування та виплату відповідної суми. На думку відповідача, необхідно розмежовувати обов`язок виконати судове рішення щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення та відповідальність за затримку остаточного розрахунку при звільненні, а оскільки спір щодо розміру та порядку нарахування індексації виник після звільнення позивача, відповідач не може вважатися таким, що умисно або безпідставно ухилявся від проведення остаточного розрахунку.

Крім того, відповідач вказав, що з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України діє в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, якою встановлено граничний шестимісячний період, за який може бути стягнуто середній заробіток, і, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, зазначив, що у разі, якщо остаточний розрахунок не був проведений станом на 19.07.2022, період після набрання чинності Законом № 2352-IX обмежується шістьма місяцями, тобто з 19.07.2022 по 19.01.2023. Тому заявлений позивачем період з 19.07.2022 по 24.07.2026 не відповідає встановленому законом максимальному строку відповідальності.

Також відповідач вважає, що навіть у разі встановлення підстав для застосування статті 117 КЗпП України розмір відшкодування має визначатися з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, розміру фактично невиплаченої суми індексації та її співвідношення із заявленим до стягнення середнім грошовим забезпеченням.

З урахуванням викладеного відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

До відзиву відповідачем додано платіжну інструкцію від 24.07.2026 № 2094 та витяг з розрахунково-платіжної відомості від 24.07.2026 № 149.

Ухвалою суду від 24.09.2026 витребувано від відповідача наказ про виключення позивача зі списків особового складу, довідку про період проходження позивачем служби, довідку про грошове забезпечення позивача за два місяці служби, що передували звільненню, із зазначенням окремо всіх складових грошового забезпечення та фактично відпрацьованих днів, докази проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, довідку про фактично нараховане та виплачене позивачу при звільненні грошове забезпечення, довідку про належне позивачу при звільненні грошове забезпечення.

01.10.2026 від відповідача на виконання ухвали суду надійшли довідка-розрахунок розміру середнього грошового забезпечення за два останні місяці перед виключенням зі списків особового складу та розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, довідка про виплачені на дату звільнення суми грошового забезпечення, довідка розрахунку та виплати індексації грошового забезпечення, платіжна інструкція від 24.07.2026 № 2094.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), суд дійшов такого.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , є учасником бойових дій, що підтверджується паспортом громадянина України, карткою платника податків та посвідченням учасника бойових дій.

Позивач у військовому званні полковник проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_1 .

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 18.12.2018 № 295 полковника ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 09 листопада 2018 року № 600 у запас, з 18 грудня 2018 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Вислуга років у Збройних Силах України становить: календарна – 28 років 04 місяці, пільгова – 29 років.

Згідно з довідкою про виплачені на дату звільнення суми грошового забезпечення позивачу при звільненні нараховано та виплачено у грудні 2018 року: щомісячне грошове забезпечення в сумі 11588,47 грн (перераховано на картковий рахунок 11414,64 грн) та грошову допомогу в разі звільнення з військової служби в сумі 280406,00 грн (перераховано на картковий рахунок 276199,91 грн), а всього нараховано 291994,47 грн.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка виразилась у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року індексації грошового забезпечення відповідно до вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців, – січень 2008 року; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року індексацію грошового забезпечення із застосуванням базового місяця для обчислення індексу споживчих цін – січень 2008 року, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію.

Апеляційну скаргу на зазначене рішення повернуто заявникові ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 21.01.2026, тому рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25 набрало законної сили 21.01.2026.

Згідно з частиною четвертою статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній, цивільній, господарській або кримінальній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, крім випадку, визначеного частиною сьомою цієї статті.

Отже, рішенням суду у справі № 160/21568/25, яке набрало законної сили, встановлено, що невиплата позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року була наслідком протиправної бездіяльності відповідача, і ця обставина не потребує доказування у цій справі.

Згідно з довідкою розрахунку та виплати індексації грошового забезпечення та витягом з розрахунково-платіжної відомості на виплату грошового забезпечення за рішеннями суду, які набрали законної сили, від 24.07.2026 № 149 на виконання рішення суду у справі № 160/21568/25 позивачу нараховано індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 в сумі 83625,23 грн, з якої утримано податок на доходи фізичних осіб в сумі 15052,54 грн (з одночасною компенсацією у тій самій сумі) та військовий збір в сумі 4181,26 грн, до виплати – 79443,97 грн.

На підтвердження виплати позивачу індексації грошового забезпечення відповідачем в матеріали справи надано платіжну інструкцію від 24.07.2026 № 2094 на суму 79443,97 грн, на якій наявна відмітка Чечелівського ВДКСУ про проведення оплати 24.07.2026.

Представником позивача надано в матеріали справи копію виписки з банківського рахунку позивача, відповідно до якої 24.07.2026 на картковий рахунок позивача зараховано 79443,97 грн з призначенням платежу «Кошти на виплату грош.забезп. в/сл за липень 2026 р.; зг. розрах. відом. № 149 від 24.07.2026 р.».

Відповідно до довідки-розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за два останні місяці перед виключенням зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та розміру середньоденного грошового забезпечення позивача нараховане позивачу грошове забезпечення становить: за жовтень 2018 року – 20029,00 грн (31 прослужений календарний день), за листопад 2018 року – 20100,08 грн (30 прослужених календарних днів), а всього – 40129,08 грн за 61 календарний день; середньоденне грошове забезпечення становить 657,85 грн (40129,08 грн : 61).

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України визначено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Частиною першою статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII) передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Положеннями частини четвертої статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі – Положення № 1153/2008).

Згідно з абзацом першим пункту 242 Положення № 1153/2008 особи, звільнені з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини повинні бути повністю забезпечені грошовим забезпеченням, речовим майном, а розрахунки проведені відповідно до вимог законодавства.

У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення зі списків особового складу виплачується сума, не оспорювана командиром військової частини (абзац другий пункту 242 Положення № 1153/2008).

Частиною першою статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з частинами другою, третьою статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі – Порядок № 260).

Згідно з пунктом 2 розділу І Порядку № 260 грошове забезпечення включає щомісячні основні види грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років), щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, премія) та одноразові додаткові види грошового забезпечення (винагороди, допомоги).

Відповідно до абзацу другого пункту 7 розділу І Порядку № 260 розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов`язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення (абзац третій пункту 7 розділу І Порядку № 260).

У разі виникнення спірних питань щодо нарахування грошового забезпечення виплата здійснюється у безспірному розмірі до вирішення питань у встановленому чинним законодавством порядку (абзац шостий пункту 7 розділу І Порядку № 260).

Грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (абзац п`ятий пункту 8 розділу І Порядку № 260).

Пунктом 14 розділу І Порядку № 260 визначено, що грошове забезпечення, не виплачене своєчасно або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього.

Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 наголосив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати, мають компенсаторний характер і як складові належної працівникові заробітної плати спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

З вище наведених положень слідує, що грошове забезпечення позивача, у тому числі й індексація грошового забезпечення, мало бути виплачено позивачу до дня виключення його зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Як встановлено судом з матеріалів справи, позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення з 18 грудня 2018 року (наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 18.12.2018 № 295).

Відповідно, грошове забезпечення позивача, у тому числі і індексація грошового забезпечення, мало бути виплачено позивачу у повному обсязі до 18 грудня 2018 року включно.

Однак судом встановлено, що вже після звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення позивачу відповідачем 24.07.2026 виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 на виконання рішення суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25.

Слід зазначити, що Законом № 2011-XII, Положенням № 1153/2008 та Порядком № 260, які є спеціальними нормативно-правовими актами і підлягають застосуванню при визначенні структури, порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та у випадку виникнення спорів з цього приводу, не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців.

Нерозповсюдження на військовослужбовців норм Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) стосується тільки норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб, та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

За правилами частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або – коли немає такого законодавства, угоди чи рішення – в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до цих правовідносин норми КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України:

в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (в редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року);

у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (в редакції, яка діє з 19 липня 2022 року).

Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

Суд враховує правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Оскільки рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25, яке набрало законної сили 21.01.2026, встановлено право позивача на отримання індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, тобто за період, що передував звільненню, суд вважає, що відповідач мав здійснити позивачу таку виплату до дня звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини, тобто у строк, визначений у статті 116 КЗпП України.

Також, зважаючи на вище наведені положення КЗпП України та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, суд дійшов висновку, що стаття 117 КЗпП України розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати належних працівникові при звільненні сум.

Тому доводи відповідача про те, що спір щодо розміру та порядку нарахування індексації виник після звільнення позивача, що, на його думку, виключає визначену статтею 117 КЗпП України відповідальність, суд відхиляє як безпідставні. Невиплата позивачу індексації грошового забезпечення у належному розмірі при звільненні була наслідком протиправної бездіяльності відповідача, що встановлено рішенням суду у справі № 160/21568/25, яке набрало законної сили 21.01.2026, а отже, затримка розрахунку мала місце з вини відповідача. При цьому та обставина, що позивач звернувся з вимогою про виплату індексації вже після звільнення, не звільняє відповідача від відповідальності, оскільки законодавство не покладає на працівника (військовослужбовця) обов`язок звертатися до роботодавця з вимогою про виплату належних йому при звільненні сум, а обов`язок своєчасно нарахувати та виплатити всі належні суми покладено саме на відповідача. Доказів, які б свідчили про відсутність вини відповідача у несвоєчасному проведенні розрахунку, відповідачем суду не надано.

Оскільки суду не надано доказів, що позивач був відсутній на службі в день його звільнення, суд дійшов висновку, що всі належні позивачу суми грошового забезпечення мали бути виплачені до 18 грудня 2018 року включно.

Однак за матеріалами справи виплата спірної суми індексації грошового забезпечення позивача була здійснена відповідачем тільки 24.07.2026 на виконання рішення суду від 27.11.2025 у справі № 160/21568/25.

Відповідно за цей період затримки до відповідача має бути застосована відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок № 100 у редакції, яка діє на час вирішення спору).

Згідно з підпунктом «л» пункту 1 Порядку № 100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках, крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Пунктом 4 Порядку № 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (підпункт «б»); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати (підпункт «е»); компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати (підпункт «л»).

Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку № 100).

При цьому спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює обчислення грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України, є Порядок № 260, абзацом другим пункту 7 розділу І якого визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці, а середньоденний розмір грошового забезпечення – шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний календарний місяць на кількість календарних днів цього місяця.

З системного аналізу вищенаведених норм Порядку № 100 та Порядку № 260 (зокрема пункту 2 розділу І Порядку № 260 щодо поділу грошового забезпечення на щомісячні та одноразові види) можна дійти висновку, що згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично прослужені протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період. До розрахунку не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, а також інші виплати, передбачені пунктом 4 Порядку № 100.

Як встановлено судом, позивача виключено зі списків особового складу військової частини 18 грудня 2018 року, отже, розрахунковим періодом для обчислення середньоденного грошового забезпечення є жовтень та листопад 2018 року.

Відповідно до наданої відповідачем на виконання ухвали суду довідки-розрахунку нараховане позивачу грошове забезпечення становить за жовтень 2018 року 20029,00 грн (31 календарний день), за листопад 2018 року – 20100,08 грн (30 календарних днів), а всього 40129,08 грн за 61 календарний день.

Відповідно середньоденне грошове забезпечення позивача складає 657,85 грн (40129,08 грн : 61 календарний день).

Наведений відповідачем розрахунок середньоденного грошового забезпечення позивачем не спростований, доказів іншого розміру грошового забезпечення позивача за жовтень та листопад 2018 року матеріали справи не містять, а тому суд приймає його до уваги.

Керуючись правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, суд зазначає, що спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 19 грудня 2018 року по 24 липня 2026 року включно, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року) і після цього.

Період з 19 грудня 2018 року до 18 липня 2022 року включно (до дня набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.

Проте період з 19 липня 2022 року до 24 липня 2026 року включно регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Водночас суд зауважує, що у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Щодо періоду з 19 липня 2022 року належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, якими законодавець обмежив виплату 6 місяцями.

Наведений підхід підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 (провадження № 14-84цс25), в якій зазначено, що зміни, внесені до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-ІХ, пом`якшують відповідальність роботодавця, проте відповідно до статті 58 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-7/99 таке пом`якшення не може застосовуватися до роботодавця – юридичної особи, відтак нова редакція статті 117 КЗпП України не може застосовуватись до правовідносин, що виникли і закінчилися до 19 липня 2022 року.

Водночас, урахувавши правову позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями. Тобто, якщо повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із працівником не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з дня, наступного за днем звільнення, по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців (пункти 42, 44, 45 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, щодо періодів нарахування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України (пункт 52 постанови).

Водночас у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, щодо неможливості застосування принципу співмірності (пропорційності) при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2022 року.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Закон № 2352-IX не змінив компенсаційної правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, а установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку (пункти 86, 93, 94 постанови).

За висновком Великої Палати Верховного Суду, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців (пункти 105, 106 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилася з підходом, за яким сума середнього заробітку за час затримки розрахунку зменшується до відсотка, який становить невиплачена при звільненні сума від загального розміру належних при звільненні виплат (пункти 116, 117 постанови).

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду при вирішенні цієї справи.

Крім того, у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 Велика Палата Верховного Суду з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначила, що для звернення працівника до суду із заявою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що роботодавець, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, а перевірка дотримання цього строку здійснюється судом незалежно від заяви сторін (пункти 58, 60 постанови).

Фактичний розрахунок з позивачем проведено 24 липня 2026 року, а позовна заява надійшла до суду у серпні 2026 року (провадження у справі відкрито ухвалою від 18.08.2026), тобто в межах тримісячного строку звернення до суду.

День виключення позивача зі списків особового складу військової частини 18 грудня 2018 року вважається останнім днем служби, за який позивачу виплачується грошове забезпечення (абзац третій пункту 7 розділу І Порядку № 260), тому не враховується судом для визначення кількості днів затримки у розрахунку при звільненні.

З наданих в матеріали справи доказів судом встановлено, що днем виплати відповідачем позивачу індексації грошового забезпечення за рішенням суду у справі № 160/21568/25 є 24 липня 2026 року, оскільки саме в цей день відбулося зарахування індексації грошового забезпечення в сумі 79443,97 грн на картковий рахунок позивача. Вказана обставина підтверджена наданими в матеріали справи платіжною інструкцією від 24.07.2026 № 2094 та копією виписки з банківського рахунку позивача про зарахування коштів.

Таким чином, періодом затримки розрахунку при звільненні є період з 19 грудня 2018 року по 24 липня 2026 року включно (2775 календарних днів), під час якого редакція статті 117 КЗпП України зазнала суттєвих змін, тому означений період потрібно поділити на два періоди, а саме на період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року (весь період затримки розрахунку при звільненні до внесення змін щодо обмеження шістьма місяцями), що становить 1308 календарних днів, та період з 19 липня 2022 року по 24 липня 2026 року (період, обмежений шістьма місяцями), що становить 1467 календарних днів.

Отже, період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку:

з урахуванням положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 18 липня 2022 року, складає з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року – 1308 календарних днів;

з урахуванням положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, складає з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року включно (шість місяців) та становить 185 календарних днів.

Відповідно, середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку:

за період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року складає 860467,80 грн (середньоденне грошове забезпечення 657,85 грн х 1308 календарних днів);

за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року складає 121702,25 грн (середньоденне грошове забезпечення 657,85 грн х 185 календарних днів).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

Європейський суд з прав людини трактує поняття якості закону таким чином, а саме – національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Аналогічний правовий висновок сформований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Також відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 вказано, що при визначенні суми, яка підлягає стягненню за затримку розрахунку при звільненні, слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначена правова позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20-а та постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Для визначення розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі як за період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року, так і за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року суд застосовує порядок розрахунку середнього заробітку, передбачений Порядком № 100, з врахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду.

Як вже вище вказано, відповідно до довідки про виплачені на дату звільнення суми грошового забезпечення позивачу при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини у грудні 2018 року нараховано грошове забезпечення в розмірі 291994,47 грн (щомісячне грошове забезпечення – 11588,47 грн, грошова допомога в разі звільнення з військової служби – 280406,00 грн).

Згідно з рішенням суду у справі № 160/21568/25 відповідачем нараховано позивачу індексацію грошового забезпечення в розмірі 83625,23 грн.

Отже, судом установлено, що загальний розмір виплат, належних позивачу при звільненні з військової служби, складає 375619,70 грн, у тому числі: 291994,47 грн (виплачені при виключенні зі списків особового складу); 83625,23 грн (нараховані на виконання рішення суду у справі № 160/21568/25).

Розмір невиплачених позивачу у день виключення зі списків особового складу сум перерахованого на виконання судового рішення у справі № 160/21568/25 грошового забезпечення 83625,23 грн по відношенню до всіх належних при звільненні виплат в загальному розмірі 375619,70 грн становить 22,26 % ((83625,23 грн х 100 %) : 375619,70 грн).

Виходячи з принципу пропорційності, сума належного позивачу середнього грошового забезпечення за період затримки з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року складає 191540,13 грн (860467,80 грн (середнє грошове забезпечення) х 22,26 % (відсоткове значення невиплаченого у день звільнення з військової служби грошового забезпечення)).

Виходячи з того самого принципу пропорційності та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, сума належного позивачу середнього грошового забезпечення за період затримки з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року складає 27090,92 грн (121702,25 грн (середнє грошове забезпечення за шість місяців) х 22,26 % (відсоткове значення невиплаченого у день звільнення з військової служби грошового забезпечення)).

Отже, судом установлено, що розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року складає 191540,13 грн, а за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року – 27090,92 грн, а всього 218631,05 грн.

Доводи відповідача про необхідність визначення розміру відшкодування з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності суд вважає обґрунтованими та такими, що узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, що враховано судом при визначенні розміру середнього грошового забезпечення за обидва періоди затримки розрахунку. Розмір невиплаченої при звільненні суми індексації грошового забезпечення (83625,23 грн) становить 22,26 % від усіх належних позивачу при звільненні виплат, тому застосування цього ж відсоткового значення до суми середнього грошового забезпечення забезпечує справедливий баланс інтересів сторін.

Доводи відповідача про те, що з 19 липня 2022 року середнє грошове забезпечення може бути стягнуто не більш як за шість місяців, суд вважає обґрунтованими та такими, що узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, що враховано судом при визначенні періоду та розміру відшкодування.

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав в цій частині вимог, суд зазначає таке.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Частиною другою статті 9 КАС України закріплено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що відповідачем порушено право позивача на отримання всіх належних при звільненні з військової служби сум грошового забезпечення до дня виключення зі списків особового складу, законодавчо визначеною гарантією від такого порушення є стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але з 19 липня 2022 року не більш як за шість місяців.

Відповідно, ефективним способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року в розмірі 191540,13 грн, а за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року – 27090,92 грн, а всього – 218631,05 грн.

У зв`язку з цим суд дійшов висновку про необхідність виходу за межі заявлених позовних вимог з метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить.

Відповідно до пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.

Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України).

Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є, відповідно, обов`язком роботодавця, а не працівника, то сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні визначена судом без утримання такого податку та інших обов`язкових платежів, які повинен утримати та сплатити за працівника роботодавець.

У задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні належить відмовити через неналежність обраного позивачем способу судового захисту та його невідповідність об`єкту порушеного права у спірних правовідносинах.

Також не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення середнього грошового забезпечення за 18 грудня 2018 року, оскільки цей день є останнім днем служби позивача, та за період після 19 січня 2023 року з огляду на встановлене частиною першою статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній з 19 липня 2022 року) обмеження шістьма місяцями.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», доказів понесення інших судових витрат матеріали справи не містять, тому судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 72-78, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов адвоката Єрьоміної Вікторії Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ НОМЕР_4 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 грудня 2018 року по 18 липня 2022 року в розмірі 191540,13 грн, за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року в розмірі 27090,92 грн, а всього у розмірі 218631,05 грн (двісті вісімнадцять тисяч шістсот тридцять одна грн 05 коп.), з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.О. Свергун