Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №160/20479/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 рокуСправа №160/20479/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

14.07.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 14.07.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 27.02.2022 року по 26.06.2026 року, виплаченого на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, із одночасним відрахуванням 1,5% військового збору та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 “Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 за кодом економічної класифікації видатків 2112 “Грошове забезпечення військовослужбовців”.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач, ОСОБА_1 у період з 27.02.2022 року по 28.07.2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Позивач зазначає, що під час проходження військової служби відповідачем не у повному розмірі здійснювалося нарахування та виплата належного йому грошового забезпечення, у зв`язку із чим він був змушений звернутися до суду за захистом порушених прав. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25 позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 задоволено частково. Зокрема, вказаним рішенням суду було визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо застосування при нарахуванні позивачу грошового забезпечення за періоди з 27.02.2022 року по 20.05.2023 року включно та з 18.06.2025 року по 28.07.2025 року включно положень пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 у редакції, яка втратила чинність, та зобов`язано відповідача здійснити відповідний перерахунок і виплату грошового забезпечення з урахуванням належних розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням. Крім того, рішенням суду вирішено питання щодо перерахунку та виплати позивачу грошової допомоги для оздоровлення за відповідні періоди з урахуванням належного розміру його місячного грошового забезпечення. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 14.04.2026 року у справі №160/29770/25 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення позовних вимог щодо індексації грошового забезпечення (індексації-різниці), а в іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року залишено без змін. Позивач наголошує, що фактичне виконання судового рішення в частині виплати належних йому сум відбулося лише 26.06.2026 року, коли військовою частиною НОМЕР_1 на його банківський рахунок було перераховано грошові кошти у розмірі 252 164,24 грн. У призначенні відповідного платежу зазначено, що кошти є перерахунком грошового забезпечення та грошової допомоги на оздоровлення за рішенням суду у справі №160/29770/25 від 12.01.2026 року. На переконання позивача, зазначені обставини свідчать про те, що належні йому складові грошового забезпечення за попередні періоди фактично були виплачені зі значною затримкою, тоді як військовою частиною НОМЕР_1 одночасно з виплатою заборгованості 26.06.2026 року не було нараховано та виплачено компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Позивач посилається на приписи Закону України від 19.10.2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, та зазначає, що компенсація втрати частини доходів має компенсаторний характер і підлягає нарахуванню у разі порушення встановлених строків виплати доходу, зокрема грошового забезпечення. На думку позивача, обставина того, що належні йому суми грошового забезпечення були остаточно визначені та виплачені на виконання судового рішення, не усуває обов`язку відповідача здійснити компенсацію втрати частини доходів, оскільки визначальним для виникнення права на таку компенсацію є факт несвоєчасної виплати належного особі доходу. При цьому позивач вказує, що фактична виплата перерахованого грошового забезпечення в сумі 252 164,24 грн відбулася 26.06.2026 року, однак компенсація втрати частини доходів за час затримки відповідних виплат військовою частиною НОМЕР_1 не нарахована та не виплачена. У зв`язку із наведеним позивач вважає бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому компенсації втрати частини доходів протиправною та просить суд зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити таку компенсацію за період з 27.02.2022 року по 26.06.2026 року на суми грошового забезпечення, виплачені на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, з одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.07.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 15.07.2026 року передана судді Пруднику С.В.

20.07.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

20.07.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог та просив відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що питання виплати компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-III та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159. Посилаючись на положення статті 2 Закону №2050-III, відповідач вказав, що компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам, а до доходів, на які поширюється дія зазначеного Закону, належить, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення). Аналогічні положення, за твердженням відповідача, передбачені пунктом 3 Порядку №159. Військова частина НОМЕР_1 також звернула увагу на особливості її фінансування як бюджетної установи. Відповідач зазначив, що відповідно до статті 15 Закону України «Про Збройні Сили України» фінансування діяльності Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших передбачених законодавством джерел, а пільги, компенсації та гарантії надаються за рахунок та в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ. Крім того, відповідач послався на положення Бюджетного кодексу України та Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, зазначивши, що військова частина НОМЕР_1 як розпорядник бюджетних коштів може брати бюджетні зобов`язання та здійснювати видатки виключно в межах бюджетних асигнувань, установлених відповідним кошторисом. За твердженням відповідача, видатки військової частини НОМЕР_1 на грошове забезпечення у 2022-2025 роках здійснювалися на підставі затверджених кошторисів. При цьому бюджетні асигнування на проведення індексації грошового забезпечення в повному обсязі не передбачалися, а додаткові бюджетні асигнування на такі цілі військовій частині не виділялися. З огляду на це нарахування та виплата індексації особовому складу військової частини НОМЕР_1 у повному обсязі у 2022-2025 роках не проводилися. Відповідач наголосив, що його можливість здійснювати відповідні виплати залежить від наявності належного обсягу бюджетних асигнувань, на розмір яких військова частина як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня самостійно впливати не може. Також зазначено, що стягнення з бюджету військової частини додаткових компенсацій та інших виплат, на переконання відповідача, негативно впливає на можливість забезпечення інших передбачених законодавством соціальних виплат військовослужбовцям. Окремо відповідач зазначив, що 26.06.2026 року позивачу було здійснено виплату грошового забезпечення за період з 27.02.2022 року по 28.07.2025 року, і факт здійснення такої виплати позивачем у позовній заяві не заперечується. Також військова частина НОМЕР_1 зазначила, що визначення конкретного розміру компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати належить до компетенції відповідача як органу, в якому позивач проходив військову службу. На думку відповідача, саме військова частина за наявності передбачених законом підстав повинна здійснювати відповідне нарахування та виплату, а адміністративний суд не може підміняти собою суб`єкта владних повноважень та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, віднесених законодавством до компетенції такого органу. Підсумовуючи викладені у відзиві доводи, військова частина НОМЕР_1 вважає заявлені ОСОБА_1 вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, у зв`язку із чим просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

07.10.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.02.2022 року по 28.07.2025 року.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 27.02.2022 року №44, підполковника ОСОБА_1 , який прибув з ІНФОРМАЦІЯ_1 , призначено начальником групи бойової підготовки, ВОС-0404003, встановлено 23 тарифний розряд, посадовий оклад у розмірі 4930,00 грн на місяць, шифр «майор», та визначено таким, що з 27.02.2022 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання обов`язків за посадою.

У період проходження військової служби між позивачем та військовою частиною НОМЕР_1 виник спір щодо правильності нарахування та повноти виплати належного позивачу грошового забезпечення, у зв`язку із чим ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 задоволено частково.

Зокрема, рішенням суду від 12.01.2026 року визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення (індексації-різниці) за період з 27.02.2022 року по 31.12.2022 року включно та з 01.01.2024 року по 28.07.2025 року включно у сумі 107 687,19 грн.

Військову частину НОМЕР_1 було зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення (індексацію-різницю) за вказані періоди у сумі 107 687,19 грн відповідно до абзаців четвертого, шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.

Крім того, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо застосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 при нарахуванні ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 27.02.2022 року по 20.05.2023 року включно та з 18.06.2025 року по 28.07.2025 року включно, у тому числі щомісячного грошового забезпечення та грошової допомоги для оздоровлення, у редакції, яка втратила чинність.

Військову частину НОМЕР_1 зобов`язано здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення, а саме посадового окладу, окладу за військовим званням, усіх щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення, за період з 27.02.2022 року по 20.05.2023 року включно та з 18.06.2025 року по 28.07.2025 року включно, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом відповідно на 01.01.2022 року, 01.01.2023 року та 01.01.2025 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, з урахуванням раніше виплачених сум та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.

Також військову частину НОМЕР_1 зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу грошову допомогу для оздоровлення за 2022, 2023 та 2025 роки, виходячи з належного розміру місячного грошового забезпечення, визначеного із застосуванням відповідних розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня відповідного календарного року, з урахуванням раніше виплачених сум.

Окрім того, рішенням суду від 12.01.2026 року визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неврахування індексації грошового забезпечення при обрахунку ОСОБА_1 грошової допомоги для оздоровлення за 2022, 2024 та 2025 роки та зобов`язано відповідача здійснити нарахування та виплату такої допомоги з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення, раніше виплачених сум та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.

Водночас з матеріалів справи встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28.07.2025 року №155 підполковника ОСОБА_1 з 28.07.2025 року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та усіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям до нового місця проходження військової служби - військової частини НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 .

Зазначеним наказом визначено, що станом на 28.07.2025 року вислуга років позивача у Збройних Силах України становила: календарна - 29 років 05 місяців 08 днів, пільгова - 00 років 05 місяців 22 дні, загальна - 29 років 11 місяців 00 днів.

Також у наказі від 28.07.2025 року №155 зазначено, що щорічна основна відпустка за 2022 рік позивачем не використовувалася, щорічна основна відпустка за 2023 рік використана у кількості 30 діб, за 2024 рік - 30 діб, за 2025 рік - 30 діб. Грошова допомога на оздоровлення за 2025 рік виплачена, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік позивач не отримував.

Цим же наказом визначено виплатити позивачу надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65 % та премію у розмірі 390 % за період з 01.07.2025 року по 28.07.2025 року, а також додаткову винагороду пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань за період з 01.07.2025 року по 05.07.2025 року у сумі 4838,71 грн.

Не погодившись із рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, військова частина НОМЕР_1 оскаржила його в апеляційному порядку.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 14.04.2026 року у справі №160/29770/25 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задоволено частково.

За результатами апеляційного перегляду рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року скасовано в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення (індексації-різниці) за період з 27.02.2022 року по 31.12.2022 року включно та з 01.01.2024 року по 28.07.2025 року включно у визначеній судом першої інстанції сумі 107 687,19 грн, а також у відповідній частині зобов`язання здійснити її нарахування та виплату.

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року залишено без змін.

Матеріалами справи підтверджується, що на виконання судового рішення у справі №160/29770/25 військовою частиною НОМЕР_1 26.06.2026 року здійснено перерахунок та виплату ОСОБА_1 належних сум грошового забезпечення та грошової допомоги для оздоровлення.

Так, 26.06.2026 року о 18 год. 49 хв. на банківську картку позивача зараховано грошові кошти у розмірі 252 164,24 грн.

У призначенні платежу зазначено: «2101020, 2112, перерах. грош. забез. та гдо за рішенням суду по справі №160/29770/25 від 12.01.2026 за Червень 2026р.».

Таким чином, судом встановлено, що грошове забезпечення та грошова допомога для оздоровлення, право позивача на перерахунок яких було встановлено судовим рішенням у справі №160/29770/25, фактично виплачені відповідачем 26.06.2026 року, а загальний розмір проведеної виплати становив 252 164,24 грн.

Водночас доказів нарахування та виплати ОСОБА_1 одночасно із зазначеною виплатою компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення матеріали цієї справи не містять.

З матеріалів справи також встановлено, що відповідна компенсація на суму грошового забезпечення, виплаченого позивачу 26.06.2026 року на виконання рішення суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, військовою частиною НОМЕР_1 позивачу не виплачувалася.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, в якому просить визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення та зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити таку компенсацію за період з 27.02.2022 року по 26.06.2026 року на суми грошового забезпечення, виплачені на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, із одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

Отже, спір між сторонами у цій справі виник саме щодо наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, відповідні суми якого після проведення перерахунку на виконання судового рішення фактично виплачені військовою частиною НОМЕР_1 26.06.2026 року в розмірі 252 164,24 грн, та щодо наявності у відповідача обов`язку здійснити нарахування і виплату такої компенсації за спірний період.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Спірним питанням у межах цієї справи є наявність у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, яке було фактично виплачено військовою частиною НОМЕР_1 26.06.2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25.

Правове регулювання відносин щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати здійснюється Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-III (далі - Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 (далі – Порядок №159).

Відповідно до статті 1 Закону №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів.

При цьому до доходів, на які поширюється дія Закону №2050-III, законодавцем прямо віднесено, зокрема, заробітну плату (грошове забезпечення).

Отже, грошове забезпечення військовослужбовця за своєю правовою природою є доходом, на який поширюються передбачені Законом №2050-III гарантії щодо компенсації втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків його виплати.

За приписами статті 3 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів на індекс інфляції в період невиплати доходу, при цьому інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться.

Відповідно до статті 4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Аналогічний механізм проведення компенсації визначений Порядком №159.

Системний аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що право особи на компенсацію втрати частини доходів виникає за сукупності таких юридичних фактів: наявність доходу, який підпадає під дію Закону №2050-III; порушення встановленого строку його виплати на один і більше календарних місяців; фактична виплата відповідного доходу.

При цьому компенсація втрати частини доходів не є самостійним видом грошового забезпечення або мірою відповідальності суб`єкта владних повноважень. Вона має компенсаційний характер та спрямована на відшкодування особі втрати купівельної спроможності грошового доходу внаслідок інфляційних процесів за період прострочення його виплати.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію щодо застосування положень Закону №2050-III та Порядку №159.

Так, у постанові Верховного Суду від 22.06.2018 року у справі №810/1092/17 зазначено, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої Законом №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу у зв`язку з порушенням строків його виплати, мають компенсаторний характер.

Аналогічний підхід до застосування Закону №2050-III викладений Верховним Судом у постановах від 13.01.2020 року у справі №803/203/17 та від 15.10.2020 року у справі №240/11882/19.

Зокрема, Верховний Суд виходив із того, що право на компенсацію втрати частини доходів не може ставитися виключно у залежність від попереднього формального нарахування відповідної суми. Зміст і правове значення поняття «нарахований дохід» охоплюють також ситуацію, коли належний особі дохід не був своєчасно нарахований унаслідок неправомірних дій чи бездіяльності відповідного органу, а право особи на його отримання та обов`язок здійснити нарахування надалі були встановлені судовим рішенням.

Особливе значення для вирішення цієї справи має правова позиція Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладена у постанові від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20.

У зазначеній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що умовами для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати доходів та нарахування таких доходів, у тому числі на виконання рішення суду. Виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата відповідної заборгованості.

Верховний Суд у постанові від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20 також наголосив, що положення Закону №2050-III та Порядку №159 фактично встановлюють безпосередній обов`язок відповідного підприємства, установи чи організації у разі порушення встановлених строків виплати доходу провести нарахування та виплату компенсації у добровільному порядку в тому самому місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.

Отже, для виникнення обов`язку відповідача здійснити компенсацію не вимагається ухвалення додаткового судового рішення про стягнення основного доходу, подання особою окремої заяви про компенсацію чи прийняття суб`єктом владних повноважень спеціального рішення про її нарахування.

Невиплата компенсації у тому місяці, в якому здійснено виплату простроченого доходу, сама по собі свідчить про невиконання суб`єктом владних повноважень передбаченого Законом №2050-III обов`язку.

Крім того, у рішенні Верховного Суду від 11.04.2025 року у зразковій справі №280/8933/24 сформульовано правовий висновок про те, що обов`язок щодо виплати компенсації втрати частини доходів виникає у випадку порушення строків виплати доходу та фактичної виплати відповідних нарахованих сум, а право на таку компенсацію не обумовлюється попереднім зверненням особи із відповідною заявою.

Наведений підхід підтриманий Великою Палатою Верховного Суду при перегляді зразкової справи №280/8933/24.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.05.2026 року у справі №280/8933/24 виходила з того, що передбачена Законом №2050-III компенсація спрямована на відновлення купівельної спроможності доходу, втраченої внаслідок інфляційних процесів протягом періоду прострочення його виплати. Вирішальними для виникнення права на компенсацію є правова природа відповідної виплати як доходу, на який поширюється Закон №2050-III, та факт порушення строків її виплати.

Застосовуючи наведені правові висновки до спірних правовідносин, суд враховує, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, з урахуванням результатів його перегляду Третім апеляційним адміністративним судом, установлено порушення військовою частиною НОМЕР_1 прав ОСОБА_1 при нарахуванні належного йому грошового забезпечення та покладено на відповідача обов`язок здійснити його відповідний перерахунок і виплату.

На виконання вказаного судового рішення військовою частиною НОМЕР_1 26.06.2026 року здійснено виплату позивачу грошових коштів у загальному розмірі 252 164,24 грн.

При цьому у призначенні платежу безпосередньо зазначено, що виплата проведена як перерахунок грошового забезпечення та грошової допомоги на оздоровлення за рішенням суду у справі №160/29770/25 від 12.01.2026 року.

Факт проведення зазначеної виплати 26.06.2026 року відповідачем не заперечується.

Разом із тим матеріали справи не містять доказів того, що одночасно з виплатою позивачу відповідних сум військовою частиною НОМЕР_1 була нарахована та виплачена компенсація втрати частини доходів, передбачена Законом №2050-III.

Таким чином, належні позивачу суми грошового забезпечення фактично перебували у розпорядженні позивача лише після їх виплати 26.06.2026 року, тоді як до цього часу позивач був позбавлений можливості користуватися належним йому доходом.

Та обставина, що відповідні суми були перераховані позивачу на виконання судового рішення, не змінює правової природи таких коштів як грошового забезпечення та не позбавляє позивача права на компенсацію втрати частини доходів.

Інше тлумачення положень Закону №2050-III фактично ставило б право особи на компенсацію у залежність від того, чи добровільно суб`єкт владних повноважень здійснив правильне нарахування доходу, чи особа була змушена попередньо звертатися до суду для відновлення свого права, що не відповідає меті та змісту компенсаційного механізму, встановленого Законом №2050-III.

Відтак суд доходить висновку, що виплата позивачу 26.06.2026 року належного йому грошового забезпечення на виконання судового рішення не звільняла військову частину НОМЕР_1 від обов`язку одночасно провести нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів за відповідний період затримки.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що здійснення відповідних виплат залежить від наявності бюджетних асигнувань.

Обов`язок здійснити компенсацію втрати частини доходів прямо встановлений Законом №2050-III та за наявності передбачених ним юридичних фактів не поставлений законодавцем у залежність від наявності чи відсутності у конкретного розпорядника бюджетних коштів достатнього обсягу бюджетних призначень.

Недостатність бюджетного фінансування не може бути підставою для звуження змісту належного особі права та звільнення державного органу від виконання прямо встановленого законом обов`язку.

Більше того, компенсація втрати частини доходів не є штрафною санкцією, пенею чи іншим видом відповідальності, що накладається на військову частину. Її правове призначення полягає у компенсації негативного впливу інфляції на дохід, який мав бути своєчасно отриманий особою.

Суд також не приймає доводи відповідача про дискреційний характер його повноважень у спірних правовідносинах.

За наявності встановлених Законом №2050-III умов у військової частини відсутнє право вибору між нарахуванням та не нарахуванням компенсації. Відповідач зобов`язаний діяти відповідно до імперативних положень Закону №2050-III та Порядку №159.

При цьому визначення конкретного розміру компенсації відповідно до встановленої законодавством формули належить здійснити саме військовій частині НОМЕР_1 як органу, який здійснював нарахування та виплату грошового забезпечення позивачу.

Тому належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів та зобов`язання відповідача здійснити відповідне нарахування і виплату згідно із Законом №2050-III та Порядком №159.

При цьому розрахунок компенсації має здійснюватися щодо відповідних щомісячних сум доходу за період фактичного прострочення їх виплати до дня фактичної виплати відповідної заборгованості - 26.06.2026 року, а не шляхом механічного застосування єдиного періоду затримки до всієї суми 252 164,24 грн, оскільки стаття 3 Закону №2050-III передбачає обчислення компенсації щодо доходу за відповідний місяць з урахуванням індексу інфляції за період його невиплати.

За таких обставин позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про здійснення виплати із одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору та одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 суд зазначає наступне.

Позивач просить не лише зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, а й визначити у судовому рішенні порядок оподаткування майбутньої виплати, а саме здійснити її з одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору, одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, та провести таку виплату за КЕКВ 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

Суд не знаходить правових підстав для задоволення позову в цій частині.

Насамперед стаття 3 Закону №2050-III безпосередньо встановлює спеціальний механізм визначення бази для обчислення компенсації, передбачаючи, що сума компенсації обчислюється виходячи із суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів.

Отже, питання врахування податків та обов`язкових платежів при визначенні суми компенсації вже врегульовано безпосередньо Законом №2050-III.

Водночас конкретний порядок оподаткування суми компенсації під час її нарахування та виплати має визначатися відповідачем як податковим агентом відповідно до норм податкового законодавства, чинних та застосовних на момент здійснення відповідної виплати.

Суд звертає увагу, що на час розгляду цієї справи військова частина НОМЕР_1 компенсацію втрати частини доходів позивачу не нарахувала та не виплатила.

Відтак відсутні правові підстави вважати, що відповідач при майбутньому нарахуванні компенсації неправильно визначить ставку військового збору, неправомірно утримає відповідний податок або іншим чином порушить права позивача при оподаткуванні цієї виплати.

Таким чином, у цій частині фактичного порушення права позивача на час вирішення спору не існує.

Судовий захист відповідно до завдань адміністративного судочинства надається порушеному праву, а не праву, яке може бути порушене у майбутньому.

Тому визначення судом наперед конкретної ставки військового збору, яка повинна бути застосована відповідачем при здійсненні майбутньої виплати, означало б фактичне вирішення правовідносин, які на момент розгляду справи ще не виникли.

Крім того, суд враховує, що податкові ставки та правила оподаткування визначаються законом, а не судовим рішенням. Відповідач під час здійснення нарахування та виплати зобов`язаний самостійно застосувати ті приписи податкового законодавства, які регулюватимуть відповідну виплату.

За таких обставин вимога про зобов`язання відповідача здійснити виплату компенсації саме із одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору є передчасною та задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 суд виходить із наступного.

Порядок №44 визначає механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, утриманих із передбачених цим Порядком виплат відповідних категорій осіб.

Водночас предметом цього спору є не правильність оподаткування грошового забезпечення, яке було виплачено позивачу 26.06.2026 року, а наявність права позивача на окрему компенсаційну виплату, передбачену Законом №2050-III, у зв`язку з порушенням строків виплати доходу.

Закон №2050-III містить спеціальне правило щодо податків та обов`язкових платежів, оскільки прямо встановлює, що при визначенні компенсації використовується сума відповідного доходу після їх утримання.

При цьому позивачем не наведено належного правового обґрунтування того, що сума компенсації втрати частини доходів, нарахована саме відповідно до Закону №2050-III, сама по собі повинна додатково збільшуватися на суму компенсації податку з доходів фізичних осіб за механізмом Порядку №44.

Суд також враховує, що відповідна сума компенсації ще не нарахована, а тому на цей час відсутній конкретний спір щодо фактично утриманої з неї суми податку з доходів фізичних осіб та щодо відмови відповідача компенсувати такий податок.

За таких обставин вимога про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44 у межах спірних правовідносин є передчасною.

Аналогічного висновку суд доходить щодо вимоги позивача про проведення відповідної виплати саме за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

Код економічної класифікації видатків є елементом бюджетного обліку та визначає економічну характеристику відповідного бюджетного видатку. Визначення конкретного КЕКВ, за яким бюджетна установа повинна відобразити та провести відповідну операцію, належить до питань виконання бюджету, бухгалтерського обліку та організації фінансової діяльності розпорядника бюджетних коштів.

Саме по собі проведення виплати за певним кодом економічної класифікації видатків не становить суб`єктивного матеріального права позивача, яке потребує окремого судового захисту.

Для ефективного поновлення порушеного права позивача достатнім є покладення на військову частину НОМЕР_1 обов`язку нарахувати та виплатити належну компенсацію відповідно до Закону №2050-III та Порядку №159. Питання джерела, коду та бухгалтерського оформлення бюджетного видатку повинні вирішуватися відповідачем при виконанні судового рішення відповідно до бюджетного законодавства.

Визначення судом конкретного КЕКВ за відсутності спору щодо вже проведеної бюджетної операції виходило б за межі необхідного способу судового захисту та фактично означало б втручання у порядок бухгалтерського і бюджетного виконання рішення.

Відтак суд доходить висновку про відсутність підстав для зобов`язання військової частини НОМЕР_1 здійснювати нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів саме за КЕКВ 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців».

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що встановленими обставинами справи підтверджено факт несвоєчасної виплати позивачу належного грошового забезпечення, яке фактично виплачено військовою частиною НОМЕР_1 26.06.2026 року, тоді як передбачена Законом №2050-III компенсація втрати частини доходів одночасно з погашенням заборгованості позивачу не нарахована та не виплачена.

З урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 22.06.2018 року у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 року у справі №803/203/17, від 15.10.2020 року у справі №240/11882/19, від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20, а також правових висновків, сформованих Верховним Судом та Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі №280/8933/24, суд доходить висновку про наявність у ОСОБА_1 права на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати належного йому грошового забезпечення.

Відтак бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахуванні та невиплаті позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, є протиправною.

З метою ефективного поновлення порушеного права позивача військову частину НОМЕР_1 належить зобов`язати нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, фактично виплаченого 26.06.2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, за відповідні періоди затримки його виплати, відповідно до Закону №2050-III та Порядку №159.

Водночас позовні вимоги в частині зобов`язання військової частини НОМЕР_1 здійснити таку виплату із одночасним відрахуванням 1,5 % військового збору, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, та за кодом економічної класифікації видатків 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» задоволенню не підлягають.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для часткове задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, виплаченого на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, виплаченого 26.06.2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 року у справі №160/29770/25, за відповідні періоди затримки виплати такого доходу по день його фактичної виплати - 26.06.2026 року, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у звязку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник