Рішення від 05 жовтня 2026 р. у справі №490/6535/26 — Центральний районний суд м. Миколаєва

нп 2/490/4575/2026 Справа № 490/6535/26

Центральний районний суд м. Миколаєва

__________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

Іменем України

06 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Гуденко О.А., за участю секретаря судового засідання Романової К.Т., без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання трудових відносин припиненими ,-

ВСТАНОВИВ:

20.07.2026 року позивачка звернулася до суду з позовом до відповідачки про визнання трудових відносин припиненими, в якому просить суд визнати припиненими з 28.02.2021 року трудові відносини між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 на посаді "Бармен" на підставі ст. 38, ст. 40 КЗпП України, зобов`язати ПФУ внести відповідні зміни до Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування щодо припинення її трудових відносин із зазначеним роботодавцем.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 22 червня 2022 року ФОП ОСОБА_2 припинила свою підприємницьку діяльність, проте в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування вона продовжує бути зазначена як працююча особа, що унеможливлює її реєстрацію в Центрі зайнятості та подальше працевлаштуванння.

З урахуванням того, що трудові відносини з відповідачем фактично припинені, в силу об`єктивних причин позивач не має можливості виконувати трудові обов`язки, але існування трудового договору порушує її право на належний соціальний захист .

Ухвалою суду від 21.07.2026 року відкрито провадження в цивільній справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Позивачка в судове засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутність, підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити з підстав, зазначених у позові.

Відповідачка у судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, причини неявки у судове засідання відповідач не повідомила, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалася. Заяв про відкладення розгляду справи або про розгляд справи за його відсутності суду не надала.

Відповідача повідомлено про відкриття провадження, шляхом направлення ухвали про відкриття на останнє відоме місце його реєстрації, а також відповідно до ч.10 ст. 187 ЦПК України, шляхом надання оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України, будь-яких заяв та клопотань від нього не надходило, в установлений ч. 7 ст. 178 ЦПК України строк відзив на позовну заяву до суду не подав.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно ч. 8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Статтею 174 ЦПК України визначено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

У порядку ст. 178 ЦПК України відповідач не скористався своїм правом подання до суду відзиву на позовну заяву та/або заяви із запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Враховуючи вищенаведене, суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено ч. 8 ст. 178 ЦПК України.

Оскільки, судом ухвалено про розгляд справи у відсутності сторін то відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не проводиться.

Вивчивши доводи позову і матеріали справи, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Як вбачається із витягу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування стном на 10.07.2026 року , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована в м.Херсон, РНОКПП НОМЕР_1 , - мала страховий стаж з 01. грудня 2020 по лютий включно 2021 року - код ЄДРПОУ або РНОКЗО страхувальника " НОМЕР_2 " , прийнята на роботу згідно наказу " 01/12-ОК40, відомості про кінець періоду трудовитх відносин відсутні.

Отже, факт перебування позивача у трудових відносинах з відповідачем підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-5), сформованими та виданими Пенсійним фондом України.

Водночас, із зазначених відомостей вбачається, що з березня 2021 року позивачу заробітна плата вказаним страхувальником не нараховується.

При цьому, запису про припинення трудових відносин позивача з роботодавцем ФОП ОСОБА_2 , ( РНОКПП НОМЕР_2 ) - у реєстрі не міститься.

Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 19.07.2026 року ФОП ОСОБА_2 ( РНОКПП НОМЕР_2 ) , яка була зареєстрвоана за адресою АДРЕСА_1 , основний вид діяльності "діяльність ресторанів, надання послуг мобільного НОМЕР_3 - припинена з 22 червня 2022 року.

Так, 15.07.2026 року позивач звернулася до Миколаївської філії Миколаївського обласного центру зайнятості з питання причин відмови в отриманні статутус безробітнього.

Листом Миколаївської філії Миколаївського обласного центру зайнятості від 17.07..2026 року позивачу повідомлено про встановлення факту неприпинення у неї трудових відносин з ФОП ОСОБА_2 згідно перевірки відомостей в державних реєстрах.

Як зазначає позивачка, реалізувати своє право на припинення трудових відносин у звичайному порядку позивач не змогла з причин, що не залежали від її волі, а саме у зв`язку з відсутністю у центру зайнятості повноважень щодо такого звільнення та неможливістю поштової доставки заяви про звільнення за місцезнаходженням відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Конституційний суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року у справі №1-14/2004, від 16 жовтня 2007 року у справі №1-16/2007 та від 29 січня 2008 року у справі №1-5/2008 вказав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Відповідно до статті 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 24 КЗпП України, додержання письмової форми є обов`язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.

За змістом ст. 22 КЗпП України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

У пунктах 1та 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника, атакож за угодою сторін.

Згідно з п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

Трудовий договір припиняється тільки за наявності підстав для його припинення. Підставою припинення договору є юридичний факт або сукупність юридичних фактів, закріплених у законі та необхідних для припинення трудового договору. Вони поділяються на два види: 1) дії (життєві ситуації, що відбуваються за волею людей; вольові акти їх поведінки) сторін трудового договору або осіб, які не є його сторонами; 2) події (життєві обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людей: закінчення строку трудового договору; смерть працівника або роботодавця - фізичної особи тощо).

У законодавстві України про працю встановлено вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору з метою охорони трудових прав громадян. Так, підстави припинення трудового договору окреслені у ст. 36 та інших статтях КЗпП України й залежно від того, хто є ініціатором припинення трудового договору, підстави поділяються на такі групи: припинення трудового договору за спільною (взаємною) ініціативою сторін трудового договору (наприклад, угода сторін, закінчення строку); розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (статті 40, 41 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною (третіх осіб) (пункти 3, 7 ст. 36, ст. 45 КЗпП України та ін.).

Статтею 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено особливості розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Так, у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та існування загрози для життя і здоров`я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури).

Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» кожна із сторін трудового договору зобов`язана постійно (у тому числі під час призупинення дії трудового договору) забезпечувати можливість комунікації з нею та невідкладно (у строк не більше 10 календарних днів) інформувати іншу сторону трудового договору про зміну своїх контактних даних, зокрема адреси місцезнаходження (місця проживання), адреси електронної пошти (за наявності), номерів телефону тощо. Виконання цього обов`язку забезпечується: роботодавцем - шляхом внесення відповідних змін до відомостей про нього, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; роботодавцем - фізичною особою, яка не є підприємцем, - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження (місця проживання), адресу електронної пошти та/або за номером телефону працівника;працівником - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження роботодавця або адресу електронної пошти роботодавця, зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. У разі відсутності у працівника можливості надіслати інформацію засобами поштового зв`язку та/або технічними засобами електронних комунікацій роботодавець може бути повідомлений з використанням засобів телефонного зв`язку шляхом надсилання текстового повідомлення на офіційний номер телефону роботодавця.

При цьому, у разі якщо одна із сторін трудового договору не виконує вимогу, передбачену частиною третьою цієї статті, здійснення іншою стороною трудового договору комунікації за останніми відомими їй адресою місцезнаходження (місця проживання), адресою електронної пошти або номером телефону вважається належним виконанням такою стороною вимоги щодо повідомлення іншої сторони трудового договору.

У разі відсутності поштового зв`язку та/або технічних засобів електронних комунікацій за останніми відомими контактними даними визначена законодавством вимога щодо повідомлення такої сторони про виникнення та/або припинення трудових прав та обов`язків та/або про припинення/розірвання трудового договору не застосовується.

У постанові Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі №201/1384/16-ц визнано ефективним і таким, що не суперечить закону спосіб захисту порушеного права шляхом припинення трудових відносин на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Окрім того, у постанові Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №377/169/20 викладено висновок, що вимога про припинення трудових відносин за певних обставин є належним способом судового захисту.

Викладене свідчить, що за обставин, коли працівник позбавлений можливості розірвати трудовий договір з роботодавцем у порядку, передбаченому КЗпП України, то ефективним способом захисту порушеного права працівника буде ухвалення судом рішення про визнання трудових відносин між сторонами припиненими.

Аналізуючи зібрані у справі докази в їх сукупності, надавши їм оцінку, суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 про визнання трудових відносин припиненими, оскільки зібрані у справі докази та їх належна оцінка доводять, що позов обґрунтований, а викладені позивачем в позовній заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні та вони не спростовані відповідачем.

Суд враховує, що позивачем при подачі позову невірно заначена правова підстава позову, проте у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia». Активна роль суду проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі й застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пред`являючи позов про припинення трудових відносин , позивач посилався на положення статей 38,40 КЗпПУкраїни. При цьому заявила, що виконувала трудову діяльність у відповджіача до 28.02.2021 року, при цьому доказів п звернення до відповдіача саме щодо звільнення за власним бажанням чи з інших підстав, передбачених законом для розірвання тррудового договру зв односторонньому порядку - суду не надала і навіть на такі не посилалася.

При цьому одночасно посилалася на дві взаємовиключні підстави - а саме посилалася на ст. 38 (розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника ) та ст. 40 (р озірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи роботодавця) КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2021 року в рамках справи № 904/5726/19, провадження № 12-95гс20 (ЄДРСРУ № 98524308) вказала, що активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, в самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачами та відповідачами, вибором і складанням до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і загального з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах відповідних вимог встановлює зміст (правову природу, права та зобов`язання ін.) правовідносини сторінки, яка випливає із встановлених обставин, та формує правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального кодексу така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду включає його відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, що виходить з фактів, встановлених під час розгляду справи, та застосування, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, заявлено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Судом встановлено, що трудові відносини між сторонами фактично припинені, а процедура розірвання трудового договору відповідно до законодавства України про працю не може бути виконана, позивач не має можливості припинити трудові відносини в інший спосіб, крім звернення до суду з відповідним позовом, при цьому з березня 2021 року позивач фактично не виконує трудових обов`язків та не отримує заробітної плати, суд доходить висновку про наявність підстав для припинення трудових відносин між сторонами на підставі п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) з 01.03.2021 року.

Щодо вимог про зобов`язання ПФУ внести відповідні зміни до Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування щодо припинення її трудових відносин із зазначеним роботодавцем - то такі вимоги не підлягають задоволенню як зайво заявлені та передчасні, оскільки рішення суду про припинення трудових відносин з працівником є безумовною підставою для внесення відповідних відомостей до реєстру.

Крім того, Пенсійний фонд України не зазначений позивачем відповідачем по справі, що відповідно до вимог ЦПК України унеможливлює вирішення заявлених вимог до цієї особи в межах даної справи.

Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 11-13, 81, 141, 265, 274-279 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання трудових відносин припиненими - задовольнити частково.

Визнати припиненими з 01.03.2021 року трудові відносини між ОСОБА_1 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 на підставі п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя О.А. Гуденко