Рішення від 06 жовтня 2026 р. у справі №473/4565/26 — Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/4565/26

РІШЕННЯ

іменем України

"07" жовтня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючої судді Булкат М.С.,

за участю: секретаря судових засідань Соколенко Д. К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську Миколаївської області цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановив:

В серпні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 13 025 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 29.06.2025 року між сторонами був укладений кредитний договір № 29.06.2025-100001639. Відповідно до вказаного договору ТОВ «Споживчий центр» зобов`язалося надати та надало відповідачу кредит у розмірі 5 000,00 грн з загальним строком користування коштами протягом 168 днів з дня надання, а відповідач зобов`язався вчасно повернути кредит до 13 грудня 2025 року, а також сплачувати проценти за користування ним у розмірі 1 % за кожен день користування коштами. Неустойка – 75грн.

Позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим виникла заборгованість у загальному розмірі 13 025 грн, у тому числі заборгованість за кредитом у розмірі 5 000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 5 250 грн, по додатковій комісії – 500 грн. та неустойка в розмірі 2 275 грн.

Вказану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача в повному обсязі.

Ухвалою суду від 31 серпня 2026 року відкрито провадження у справі та справа призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

01 жовтня 2026 року на адресу суду надійшла заява від ОСОБА_1 , у якій останній зазначає, що є військовослужбовцем, та надає докази на підтвердження перебування на військовій службі як на момент укладення кредитного договору, так і в період нарахування відсотків за кредитом.

В судове засідання представник позивача не з`явилася, згідно поданої заяви просив про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримала.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, просив розгляд провести без його участі.

Суд вважав можливим провести розгляд справи в заочному порядку з ухваленням заочного рішення, оскільки представник позивача проти цього не заперечувала.

Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема суд встановив, що 29.06.2025 року між сторонами був укладений кредитний договір № 29.06.2025-100001639. Відповідно до вказаного договору ТОВ «Споживчий центр» зобов`язалося надати та надало відповідачу кредит у розмірі 5 000,00 грн з загальним строком користування коштами протягом 168 днів з дня надання, а відповідач зобов`язався вчасно повернути кредит до 13 грудня 2025 року, а також сплачувати проценти за користування ним у розмірі 1 % за кожен день користування коштами. Неустойка – 75грн.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 ст. 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів Цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1ст.1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Вищевказаний договір був укладений з дотриманням вимог щодо укладення електронних правочинів, передбачених ч. ч. 1-3 ст.207, ч. 1 ст.1054, ч. 1 ст.1055 ЦК України, ст.ст.11,12 Закону України «Про електронну комерцію», який містить усю інформацію та умови, що є необхідними для даного виду договорів, складений в передбаченій законом формі, підписаний відповідачкою одноразовим ідентифікатором.

Відповідно до ст.1054ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення щодо договору позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ст.ст.611,612,623-625, 1049, 1050 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення позики або її чергової частини (прострочення боржника) він не звільняється від обов`язку виконання зобов`язання, зокрема, повинен достроково повернути суму позики разом з процентами та іншими нарахуваннями, відшкодувати позикодавцю збитки та сплатити неустойку.

З матеріалів справи вбачається, що позичальниця свої зобов`язання належним чином не виконала, у зв`язку з чим за кредитним договором виникла заборгованість у загальному розмірі 13 025 грн, у тому числі заборгованість за кредитом у розмірі 5 000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 5 250 грн, по додатковій комісії – 500 грн. та неустойка в розмірі 2 275 грн.

Денна процента ставка за договором розрахована згідно ч. 4 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», виходячи з умов кредитного договору. Проценти за користування кредитом нараховані в межах строку дії договору.

Що стосується нарахування неустойки, то в цій частині слід зазначити наступне.

Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 706/68/23 вказав, що з аналізу положень п. 18 Прикінцевих та перехідних положень та ст.ст.1046,1049,1050,1054 ЦК України слід дійти висновку про те, що на кредитний договір розповсюджується дія п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Зважаючи на наведене, законодавцем звільнено позичальників від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦПК України, а також сплати неустойки (штрафу, пені) та від інших платежів за прострочення виконання зобов`язань за договором, які були нараховані у період дії в Україні воєнного стану, тобто з 24 лютого 2022 року, та такі нарахування підлягають списанню.

За встановленого, нарахована позивачем неустойка (пеня) не підлягає стягненню.

Однак, суд в частині стягнення з відповідача на користь ТОВ «Споживчого центру» відсотків за договором № 29.06.2025-100001639 від 29 червня 2025 року суд не погоджується, з огляду на наступне.

Відповідно до довідки щодо проходження військової служби військовослужбовцем Збройних Сил України солдатом ОСОБА_1 , вказано, що останній мобілізований у ВЧ НОМЕР_1 на посаду стрілець 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти що 02 квітня 2022 року мобілізований. Надалі, безперервно перебував на військовій службі в ВЧ НОМЕР_1 , знятий з військового обліку за станом здоров`я 18 листопада 2025 року.

З огляду на наведене, суд доходить висновку, що ОСОБА_1 був діючим військовослужбовця та мав право на пільги до 18 листопада 2025 року, встановлені законодавством для учасників бойових дій, що підтверджується відповідними документами з уповноважених документів.

Відповідно до п.п. 3 п. 4 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» доповнено пунктом 15, згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.

Пунктом 3 Розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» дію п.п. 3 п. 4 цього Закону поширено на військовослужбовців з початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов`язаних - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби.

Згідно з положеннями Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливим періодом є період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

В Україні особливий період розпочався з моменту оголошення указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року.

За змістом ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.

У ч. 4 ст. 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.

Таким чином, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Законом не визначено чіткого порядку припинення особливого періоду.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення поняттю демобілізації як комплексу заходів, спрямованих, серед іншого, на планомірне переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, на організацію і штати мирного часу.

Вирішуючи питання щодо меж дії особливого періоду в розумінні Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 серпня 2020 року у справі №813/402/17дійшла висновку про те, що за змістом наведених вище визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.

Відповідно до п. 13 ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення.

Аналіз ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у п. 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення.

Разом з цим, п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише при наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) Закон не передбачає. Крім цього, дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі №522/12270/15-ц.

Крім того, указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/202 в Україні введено воєнний стан, який наразі триває.

З урахуванням сформованої та послідовної практики Верховного Суду, а також правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 листопада 2025 у справі № 754/947/22, документи, що підтверджують проходження особою військової служби, зокрема довідка з місця служби, військовий квиток, витяги з наказів командування, а також інші офіційні документи, видані уповноваженими органами, можуть визнаватися належними та допустимими доказами перебування особи у складі Збройних Сил України в період дії воєнного стану.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі наголосила, що сам факт перебування особи на військовій службі під час воєнного стану є юридично значущою обставиною, яка підлягає врахуванню судом при вирішенні процесуальних та матеріально-правових питань. Разом із тим Суд підкреслив, що жоден окремий доказ не має наперед встановленої сили, а тому довідка з військової частини чи військовий квиток не можуть оцінюватися ізольовано або формально.

Суд зобов`язаний здійснювати всебічну, повну та об`єктивну оцінку таких доказів у їх сукупності з іншими матеріалами справи, з урахуванням часу їх видачі, змісту, обсягу відомостей, що в них містяться, їх узгодженості між собою, а також з урахуванням конкретних обставин справи та принципів змагальності, справедливості й розумності. Такий підхід, за висновком Великої Палати, забезпечує баланс між процесуальною економією, правом особи на доступ до правосуддя та необхідністю належного захисту прав і законних інтересів військовослужбовців у період виконання ними конституційного обов`язку щодо захисту держави.

Таким чином, правова позиція Великої Палати Верховного Суду у справі № 754/947/22 має системний та орієнтуючий характер для судів усіх інстанцій і підлягає обов`язковому врахуванню при вирішенні спорів, у яких встановлення факту проходження військової служби в умовах воєнного стану має істотне юридичне значення.

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 , як діючому військовослужбовцю на час взяття кредиту, не повинні були нараховуватися проценти за кредитним договором, оскільки на нього поширювалися пільги, передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Після зняття з обліку з 18 листопада 2025 до 13 грудня 2025 року проценти нараховані правомірно в розмірі 1 250 грн. (5 000*1%= 50*25(днів)) .

Таким чином, з огляду на викладене з відповідачки на користь позивача належить до стягнення заборгованість за кредитним договором у розмірі 6 750 грн, у тому числі заборгованість за кредитом у розмірі 5 000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 1 250 грн та по додатковій комісії – 500 грн.

Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України, враховуючи ступінь задоволення позовних вимог з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати (судовий збір) в розмірі 1 379 грн.

Керуючись ст.ст.12,13,76-83,141,259,263-265,280-282,289 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (місто Київ, вулиця Саксаганського, 133-А, ідентифікаційний код 37356833) заборгованість за кредитним договором № 29.06.2025-100001639 від 29 червня 2025 року у загальному розмірі 6 750 грн, у тому числі заборгованість за кредитом у розмірі 5 000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 1 250 грн, по додатковій комісії в розмірі 500 грн., а також судовий збір у розмірі 1 379 гривень.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Суддя М. С. Булкат