Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №154/1579/26 — Волинський апеляційний суд

Справа № 154/1579/26Головуючий у 1 інстанції: Вітер І. Р.

Провадження № 22-ц/802/1246/26 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

з участю:

секретаря судового засідання – Савчук О. В.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про відновлення становища, яке існувало до порушення, та відшкодування майнової і моральної шкоди, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 , поданою в її інтересах представником ОСОБА_3 , на рішення Володимирського міського суду Волинської області від 13 липня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що у березні 2024 року йому стало відомо про намір відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продати житловий будинок, розташований у АДРЕСА_1 . Вказав, що після відповідних перемовин вони з відповідачами досягли усної домовленості про купівлю-продаж цього будинку за 13000 доларів США. Оскільки повної суми коштів на той час він не мав, то домовилися, що він передасть відповідачам аванс у розмірі 2500 доларів США, а решту коштів сплатить у грудні 2025 року після реалізації вирощеного врожаю, а тоді вони мали намір оформити договір купівлі-продажу житлового будинку в нотаріальному порядку.

Позивач зазначив, що 22 березня 2024 року він отримав у банку кредит у розмірі 200000 грн, а 02 квітня 2024 року на виконання домовленостей передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 2500 доларів США, про що остання надала письмову розписку. Вартість переданих коштів позивач визначає у гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 05 квітня 2025 року в сумі 109536 грн.

Також позивач вказував, що після досягнення домовленості щодо придбання будинку він фактично почав користуватися ним та, вважаючи домовленість із відповідачами реальною і такою, що буде виконана, здійснив за власний рахунок роботи з покращення житлового будинку. Зокрема, у серпні 2024 року він перекрив дах будинку, замінивши черепицю на шифер, замінив крокви, обрешітку та інші елементи покрівлі, а також провів воду. Загальна сума витрат на такі роботи і матеріали становила 74413 грн.

Крім того, позивач зазначив, що влітку 2025 року відповідачі, всупереч попереднім домовленостям, почали вимагати від нього негайної сплати всієї суми або звільнення будинку. Позивач стверджує, що у червні 2025 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та їхня дочка ОСОБА_5 , яка є працівником поліції, прибули до будинку разом із двома працівниками поліції, після чого почали виносити з будинку речі позивача та його матері, а також замінили замки, внаслідок чого він втратив доступ до будинку.

Позивач вважав такі дії відповідачів самоправними та незаконними, оскільки, на його думку, виселення з житлового будинку могло здійснюватися лише у встановленому законом порядку, зокрема після попередження про звільнення житла та на підставі рішення суду компетентними органами. Позивач зазначив, що він попереджав відповідачів про незаконність їхніх дій, однак вони на це не реагували.

Позивач покликався на те, що загальний розмір майнової шкоди, завданої йому відповідачкою ОСОБА_2 , становить 183949 грн, з яких 109536 грн — гривневий еквівалент переданого авансу в сумі 2500 доларів США, а 74413 грн — витрати на покращення житлового будинку. На обґрунтування цієї частини вимог позивач посилався на положення цивільного законодавства щодо недійсності правочину, повернення виконаного за недійсним правочином та повернення безпідставно набутого або збереженого майна.

Моральну шкоду позивач обґрунтовував тим, що внаслідок дій відповідачів він та його мати, яка була особою похилого віку і потребувала догляду, були фактично позбавлені можливості користуватися житлом, що спричинило йому значні душевні страждання, порушило звичний спосіб життя, змусило шукати інше житло для матері, а також негативно вплинуло на його стан здоров`я.

За твердженням позивача, після вказаних подій у нього погіршився стан здоров`я, з`явилися проблеми із серцем, він звертався за медичною допомогою, проходив обстеження та лікування, а в листопаді 2025 року йому було проведено операцію на серці. Надалі йому було встановлено третю групу інвалідності. Позивач також пов`язує з діями відповідачів погіршення стану здоров`я своєї матері та її подальшу смерть.

Позивач ОСОБА_1 вказував, що через погіршення стану здоров`я та тривале лікування він не зміг зібрати врожай квасолі і гарбузів, реалізація якого мала забезпечити можливість розрахуватися з відповідачами за будинок та погасити кредит, отриманий для передачі авансу. Неповернення відповідачкою ОСОБА_2 отриманих коштів, на думку позивача, додатково погіршило його майновий та психологічний стан, оскільки банк продовжує нараховувати заборгованість та штрафні санкції. Позивач оцінив завдану йому моральну шкоду у розмірі 150000 грн та просив стягнути її солідарно з відповідачів — ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Покликаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 в його користь 183949 грн на відшкодування майнової шкоди, стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 в його користь 150000 грн на відшкодування моральної шкоди та судовий збір в розмірі 3339,49 грн.

Рішенням Володимирського міського суду Волинської області від 13 липня 2026 року у даній справі позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 109536 грн коштів, отриманих у рахунок майбутнього договору купівлі-продажу житлового будинку, який у подальшому укладений не був.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1695,28 грн судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що при ухваленні рішення суд першої інстанції стягнув з неї не майнову шкоду, яку просив позивач, а кошти як аванс, тобто фактично задовольнив іншу за своєю правовою природою вимогу. Судом визнано, що 2500 доларів США є авансом, проте не встановлено конкретного строку виконання домовленості. Вважає, що за відсутності доказів пред`явлення вимоги, визначення строку виконання та прострочення сплати коштів задоволення вимог про стягнення авансу є передчасним. Зазначила, що позивач просив стягнути 109536 грн як гривневий еквівалент 2500 доларів США за курсом НБУ станом на 05 квітня 2025 року, проте такий курс не відповідає офіційному курсу Національного банку України станом на цю дату. Окрім того, обрана позивачем дата 05 квітня 2025 року фактично не пов`язана з жодною встановленою судом юридично значимою подією. Вказала, що суд першої інстанції не надав належної оцінки фактичному користуванню позивачем будинком та стягнув суму, яка арифметично не відповідає зазначеному самим судом курсу НБУ.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримав, просив апеляційну скаргу задовольнити, позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу заперечив, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилися, хоча були повідомлені про час та місце розгляду справи апеляційним судом належним чином.

Суд, виходячи з норм частини 2 статті 372 ЦПК України, ухвалив розгляд справи проводити за відсутності учасників справи, які не з`явилися.

Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується відповідачкою ОСОБА_2 лише в частині стягнення з неї на користь ОСОБА_1 109536 грн та 1695,28 судового збору, то відповідно до принципу диспозитивності та додержання меж апеляційного розгляду справи, передбачених статтею 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення в частині відмовлених вимог та не робить своїх висновків щодо неоскарженої частини судового рішення ні в його мотивувальній, ні в резолютивній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3 , колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про підставність позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_2 на його користь 109536 грн, отриманих останньою в рахунок майбутнього договору купівлі-продажу житлового будинку, який у подальшому укладений не був.

Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції погоджується, виходячи з наступного.

За матеріалами справи судом установлено, що відповідачка ОСОБА_2 є власницею житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування житлового будинку від 14 липня 2010 року. Окрім того, ОСОБА_2 є власницею земельної ділянки, розташованої за тією ж адресою, на підставі договору дарування земельної ділянки від 14 липня 2010 року (а. с. 62-65).

Також судом установлено та не заперечується сторонами, що в березні-квітні 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за участі ОСОБА_4 існували усні домовленості щодо майбутнього продажу позивачу житлового будинку.

02 квітня 2024 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 2500 доларів США як частину вартості будинку.

Факт передачі вказаних коштів підтверджується письмовою розпискою, зміст якої сторони не заперечують. У розписці зазначено: « ОСОБА_1 дав ОСОБА_2 за хату 2500 доларів … 02.04.2024 … отримала 2500 $ (Цицора)» (а. с. 14).

У судовому засіданні в суді першої інстанції сторони не заперечували, що йдеться саме про передачу ОСОБА_1 . ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 2500 доларів США за домовленістю щодо майбутнього придбання будинку.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_3 фактично жодних заперечень щодо вказаної обставини також не висловив, заперечуючи лише щодо того, що ця сума є завдатком.

Письмовий договір купівлі-продажу житлового будинку між сторонами не укладався, нотаріальне посвідчення такого договору не здійснювалося, державна реєстрація переходу права власності на житловий будинок від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не проводилася.

Окрім того, судом установлено, що сторони по різному пояснюють строк остаточного розрахунку за будинок. Позивач стверджує, що мав сплатити решту вартості будинку до кінця 2025 року - після збору та реалізації ним урожаю. Відповідачі наполягали, що остаточний розрахунок мав бути проведений до кінця 2024 року.

Водночас, належних і допустимих письмових доказів погодження сторонами строку остаточного розрахунку, інших істотних умов майбутнього договору купівлі-продажу будинку, а також наслідків їх невиконання суду не подано.

Сторонами також не заперечується, що після передачі коштів позивач певний час – з квітня 2024 по червень 2025 року - фактично користувався житловим будинком без укладення будь-яких письмових угод та за своїм розсудом вчиняв у цьому будинку певні покращення – перекриття даху та проведення водопостачання.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і диспозитивності. Суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно частиною 1 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Як передбачено статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. (Постанова КЦС ВС від 23.10.2024 № 753/25081/21).

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно взяв до уваги доводи позивача щодо наявності підстав для стягнення суми, наданої ним відповідачці в якості авансу за житловий будинок, договір купівлі-продажу якого між сторонами не був укладений.

Щодо доводів апеляційної скарги про спосіб захисту позивачем порушеного права та що позивач не заявляв окремої вимоги про стягнення авансу, а просив стягнути майнову шкоду, колегія суддів зазначає наступне.

Звертаючись в суд із зазначеним позовом, позивач просив стягнути суму 109536 грн, яка є окремо визначеною складовою заявленої позивачем майнової вимоги та становить гривневий еквівалент переданих ОСОБА_2 2500 доларів США. Позивач у позові прямо посилався на факт передачі цих коштів, наявність розписки, неповернення коштів відповідачкою та просив стягнути їх у складі загальної майнової вимоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

У постанові Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 308/5527/22 зазначено, що неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні положення юридичних норм. Суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме ті норми матеріального права і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У цій же постанові Верховний Суд, посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Судом першої інстанції встановлено, що заявлена ОСОБА_1 майнова вимога до ОСОБА_2 у сумі 183949 грн складається з двох окремих частин, а саме - 109536 грн, які позивач визначив як гривневий еквівалент переданих відповідачці 2500 доларів США, та 74413 грн - витрати, які були понесені ним на покращення житлового будинку.

Отже, позивачем доведено, що 02 квітня 2024 року він передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 2500 доларів США, що підтверджується копією письмової розписки від 02 квітня 2024 року, яка не визначає всіх умов домовленості сторін, зокрема, повної ціни будинку, строку остаточного розрахунку, порядку укладення договору купівлі-продажу та наслідків невнесення решти коштів, проте така неповнота розписки не спростовує факту передачі цих коштів.

Окрім того, колегія суддів погоджується з висновком суду щодо існування усної домовленості між сторонами про можливий продаж позивачу будинку та факт отримання ОСОБА_2 2500 доларів США в рахунок оплати частини вартості цього майна.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено, що первісною підставою передачі даних коштів була домовленість сторін щодо майбутнього відчуження житлового будинку, а не домовленість про оплатне користування будинком чи відшкодування шкоди.

Відповідно до частини 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як передбачено частинами 1, 2 статті 205 ЦК України Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 207 ЦК України Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передання грошових коштів за розпискою у зв`язку з домовленістю сторін щодо майбутнього укладення договору купівлі-продажу майна свідчить про виникнення між сторонами зобов`язальних правовідносин, зміст яких полягав у спрямованості поведінки сторін на майбутнє відчуження майна та врахування переданої суми у майбутніх розрахунках за це майно.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 570 ЦК України, передана позивачем грошова сума є авансом.

Судом здійснено правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин і застосовано положення статей 546, 548, 570 ЦК України та правової конструкції повернення авансу, що не є виходом за межі позову, оскільки не змінює ні предмета позову, ні його фактичних підстав, ні розміру заявленої до стягнення суми.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 211/5994/17, в якій зазначено, що завдатком може забезпечуватися лише дійсне зобов`язання, яке випливає з договору, укладеного сторонами. Верховний Суд у цій справі дійшов висновку, що оскільки договір купівлі-продажу будинку між сторонами укладено не було, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, передана грошова сума є авансом, який підлягає поверненню позивачу, а не завдатком.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 308/5527/22, в якій Верховний Суд виходив з того, що якщо кошти передані за розпискою у зв`язку з домовленістю сторін щодо майбутнього укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, однак попередній або основний договір у подальшому укладені не були, такі кошти є авансом і підлягають поверненню.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 зазначено, що аванс, або попередня оплата, — це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а перераховується наперед у рахунок майбутніх розрахунків. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.

Частина 2 статті 693 ЦК України передбачає загальний наслідок попередньої оплати у відносинах купівлі-продажу: якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Хоча у цій справі основний договір купівлі-продажу житлового будинку укладений не був, наведена норма відображає загальний цивільно-правовий підхід до попередньої оплати: особа, яка отримала грошові кошти наперед у рахунок майбутнього відчуження майна, не має правових підстав утримувати їх як частину ціни майна, якщо відчуження такого майна фактично не відбулося.

Як установлено судом першої інстанції, договір купівлі-продажу житлового будинку між сторонами укладено не було, позивача з його матір`ю відповідачем було фактично виселено з будинку, а тому відповідач ОСОБА_2 не має правової підстави утримувати 2500 доларів США як частину ціни будинку, оскільки будинок позивачу не продано, право власності на нього не передано, а передана сума не є завдатком.

Доводи відповідачки ОСОБА_2 про те, що отримані 2500 доларів США вона вважала платою за проживання позивача в будинку, суд не бере до уваги, оскільки жодні докази не підтверджують досягнення між сторонами домовленості про оплатне користування будинком, розмір такої плати, порядок її внесення наперед у день досягнення домовленостей, тобто 02 квітня 2024 року, або зарахування 2500 доларів США саме як плати за користування житлом. Навпаки, зміст розписки, в якій зазначено, що кошти передані «за хату», а також пояснення самої відповідачки підтверджують, що ці кошти були отримані не за проживання, а в зв`язку з домовленістю щодо майбутнього продажу будинку. Про це також свідчать проведені ремонтні роботи в будинку позивачем.

Разом з тим, посилання відповідачки на те, що ці кошти вона вважає компенсацією за погіршення стану належного їй майна, не може бути підставою для їх утримання. Відповідачкою не заявлено зустрічної вимоги про відшкодування шкоди, не доведено належними доказами факт заподіяння такої шкоди, її склад, розмір, причинний зв`язок між діями позивача та шкодою, а також підстави для зарахування отриманих від позивача коштів саме як компенсації такої шкоди.

Судом враховано, що зарахування можливе щодо зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав або визначений моментом пред`явлення вимоги. У цій справі відповідачка не довела існування зустрічної грошової вимоги до позивача щодо плати за користування будинком або відшкодування шкоди у визначеному розмірі, яка могла би бути зарахована проти вимоги позивача щодо повернення переданих коштів.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про підставність позовних вимог щодо стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 грошових коштів, отриманих як аванс у рахунок майбутнього договору купівлі-продажу житлового будинку, який у подальшому укладений не був.

Щодо доводів апеляційної скарги відповідачки в частині її незгоди з розміром стягнутої суми авансу з посиланням на неправильність застосування судом курсу валют при розрахунку еквіваленту суми отриманих коштів у доларах США, колегія суддів зазначає таке.

Позивач просив стягнути 109536 грн як гривневий еквівалент 2500 доларів США, визначений ним за курсом НБУ станом на 05 квітня 2025 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 визначено, що у разі стягнення заборгованості за грошовим зобов`язанням, визначеним в еквіваленті іноземної валюти, сума в гривнях обчислюється за офіційним курсом Національного банку України на день виконання судового рішення (день платежу).

Станом на 13 липня 2026 року – день ухвалення судового рішення - офіційний курс долара США до гривні, встановлений Національним банком України становив 44,4950 грн за 1 долар США, отже 2500 доларів США становило 111225 грн.

Судом першої інстанції враховано принцип диспозитивності цивільного судочинства та вирішено спір у межах заявленої позивачем суми 109536 грн та не здійснено самостійного перерахунку переданих коштів за іншим курсом на день ухвалення рішення суду.

Разом з тим, Касаційний суд уже звертав увагу на принцип заборони повороту до гіршого. Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (постанови Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21, від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц, від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22).

Таким чином, виходячи з того, що апеляційна скарга подана відповідачкою ОСОБА_2 , з якої судом стягнуто 109536 грн, то виходячи з принципів статті 367 ЦПК України щодо меж перегляду апеляційним судом оскаржуваного судового рішення та неможливості погіршення становища сторони у справі, яка оскаржує судове рішення, у порівнянні з тим, що їй було присуджено раніше судом першої інстанції, колегія суддів вважає, що в цій частині рішення також слід залишити без змін, оскільки в разі зміни рішення суду в частині стягнення 2500 доларів США станом на день ухвалення рішення суду, як це визначено законом, необхідно збільшувати суму стягнутих коштів, яка була стягнута судом з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 , що погіршить її становище.

На підставі наведеного колегія суддів уважає, що суд першої інстанції на підставі наданих доказів дійшов правильного висновку щодо часткового задоволення позову.

Висновки суду не суперечать нормам матеріального права, висновкам Верховного Суду в даній категорії справ, на які заявник послався в обґрунтування доводів апеляційної скарги. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Оскільки доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не знайшли своє підтвердження під час перегляду рішення місцевого суду, тому апеляційна скарга, з урахуванням встановлених обставин та практики Верховного Суду, є безпідставною.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.

З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , подану в її інтересах представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Володимирського міського суду Волинської області від 13 липня 2026 року у даній справі в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді