Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №758/353/26 — Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/353/26

Категорія 67

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 року м. Київ

Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Петрова Д.В.,

при секретарі судового засідання Сідько І.О.,

за участю

представника позивача Фогеля В.В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Скрицької Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

У С Т А Н О В И В :

У грудні 2025 року ОСОБА_2 в особі представника адвоката Фогеля В.В. звернувся до Подільського районного суду м. Києва із позовною заявою про поділ майна подружжя.

В обґрунтування заявлених вимог зазначає, що позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 почав зустрічатися з відповідачем - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 приблизно в 70 роках минулого сторіччя, а потім в 1975 році останні одружилися.

Відповідач була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , а позивач - за адресою:

АДРЕСА_2 сторони придбати квартиру та зробили перший внесок в 70 роках в ЖБК «Виноградар-4», а в 1979 році позивач разом із відповідачем та донькою - ОСОБА_4 , переїхали в дво- кімнатну квартиру за адресою АДРЕСА_3 . З того часу - 01.06.1979 року по день звернення з позовом позивач зареєстрований за цією адресою.

Перед вселенням позивачу та відповідачу було видано ордер на вселення. Ордер було видано на ім`я відповідача, проте позивач та донька були вписані в ордер як члени сім`ї.

Таким чином, спірна квартира за адресою АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя і, враховуючи конкретні обставини справи, частки подружжя у спільному майні є рівними.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 03.02.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

17.03.2026 від представника відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву.

В обґрунтування своїх заперечень представник відповідача зазначає, що позовні вимоги є необґрунтованими, не підлягають задоволенню, оскільки під час розірвання шлюбу в 1993 році ОСОБА_2 стверджував про те, що спільний побут та сімейний бюджет з ОСОБА_1 давно не ведеться. Майнових претензій один до одного не мали.

Навіть під час перебування у шлюбі та після народження доньки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , позивач і відповідачка проживали окремо, вони не вели спільного господарства, був відсутній спільний сімейний бюджет.

Позивач проживав окремо у гуртожитку на проспекті Науки, а відповідачка проживала у гуртожитку від заводу імені Лепсе. Позивач систематично зловживав алкогольними напоями, участь у вихованні доньки не брав. До суду з позовом про розірвання шлюбу позивач не звертався поки не виявив намір зареєструвати новий шлюб.

20.03.2026 від представника позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив.

30.03.2026 від представника відповідача на адресу суду надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 05.05.2026 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.

Відповідач та її представник в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували, просили суд відмовити в їх задоволенні.

Суд, заслухавши учасників справи, вивчивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Спір між сторонами виник у зв`язку з тим, що відповідачка не визнає спірну квартиру спільною сумісною власністю сторін та заперечує проти визнання за позивачем та відповідачкою право власності на одну другу частину спірної квартири за кожним.

Судом встановлено, що позивач та відповідачка перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 серпня 1975 року.

Рішенням Шевченківського районного народного суду від 06 жовтня 1993 року шлюб між ними розірвано, про що зроблено відповідний актовий запис за № 951 від 21 жовтня 1993 року.

У вказаному рішенні суду зазначено, що із заяви позивача ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, і це ним було додатково підтверджено в судовому засіданні під час розгляд справи про розірвання шлюбу, вбачається що шлюб між сторонами існує формально, спільний побут давно не ведеться, шлюбні відносини не підтримуються, оскільки ОСОБА_2 має намір укласти шлюб з іншою жінкою, з якою вже давно проживав разом, не зважаючи на те, що перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . Також ОСОБА_2 зазначив, що неповнолітніх дітей у нього не має, тобто не вказав про доньку ОСОБА_5 , якій на момент розірвання шлюбу було 17 років.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення визначається його суб?єктивними і об?єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Крім того, преюдиційні обставини є обов?язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення (правова позиція ВС у складі КГС, постанова від 18 березня 2021 року, справа № 902/608/19).

Преюдиційність - це обов?язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть предиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Аналогічних висновків щодо застосування частини 4 статті 75 ГПК України дійшов Верховний Суд у постановах від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19, від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19, зазначених заявником.

20 червня 1978 року відповідачка ОСОБА_1 затверджена членом житлово-будівельного кооперативу «Виноградар-4», що підтверджується довідкою від 20 червня 1978 року № 86/2626-33.

21 червня 1978 року відповідачка ОСОБА_1 здійснила перерахування коштів за пай в житлово- будівельному кооперативі «Виноградар-4». Кошти для сплати пайового внеску за квартиру Відповідачка отримала в дар від своїх батьків, рідної тітки та від рідної старшої сестри ОСОБА_6 .

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 зазначила, що є сестрою відповідачки та їй відомі обставини даної справи. Гроші на квартиру збирала лише родина відповідачки, позивач ніякі гроші на цю квартиру не надавав, його сім`я також. Також свідок підтвердила, що їх сім`я давала відповідачу кошти для сплати за квартиру.

Отже, пайові внески за спірну квартиру Відповідачка сплачувала за свої особисті кошти. Позивач ніколи не звертався до житлово-будівельного кооперативу «Виноградар-4», членом кооперативу не був.

25 квітня 1979 року відповідачці ОСОБА_1 видано ордер № 013730 серія Ж на двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .

Позивачка, виконуючи зобов`язання члена житлово-будівельного кооперативу, сплатила грошові кошти в сумі 7 125 руб. 49 коп., що становить балансову вартість спірної квартири, що підтверджується довідкою ЖБК «Виноградар-4» № 391 від 15 листопада 1991 року та платіжними документами.

15 листопада 1991 року відповідачка ОСОБА_1 отримала довідку № 391 про те, що вона як член житлово-будівельного кооперативу «Виноградар-4» є власником квартири АДРЕСА_4 .

Згідно реєстраційного посвідчення від 31 січня 1992 року, що є додатком до інвентаризаційної справи вказані відомості, що квартира АДРЕСА_5 зареєстрована за ОСОБА_1 на праві особистої власності на підставі довідки ЖБК «Виноградар-4» № 391 від 15 листопада 1991 року.

Згідно інформаційної довідки КВ-2025 № 40614 від 18.11.2025, згідно реєстрових АДРЕСА_4 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 .

До спірних правовідносин слід застосувати законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, а саме станом на 15 листопада 1991 року.

Згідно ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 розділу VІІ «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, які виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України. До 2004 року діяв Кодекс про шлюб та сім`ю України.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України, тобто одна частина правовідношень регулюється старим законом (КпШС), а друга - новим (СК України).

Згідно ст. 16 цього Закону України «Про власність», майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Правовий режим спірної квартири повинен регулюватися чинним на той час Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Відповідно до статті 22 КпШС, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У статті 23 КпШС визначено, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.

Згідно ст.28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Конструкція зазначених норм свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю та частки чоловіка і дружини є рівними.

Отже, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, слід в першу чергу встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна.

Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18. Згідно ст. 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (роздільне майно подружжя).

Судом у справі встановлено, що позивач участі у сплаті пайового внеску за спірну квартиру не брав. Для сплати пайового внеску відповідачка використала її особисті кошти, отримані в дар від її батьків, тітки та рідної старшої сестри ОСОБА_7 , яка підтвердила викладені обставини під час допиту в якості свідка.

Тобто, пайовий внесок за спірну квартиру було придбано відповідачкою за рахунок особистих грошових коштів. Водночас, відповідно до ч.1 ст.15 Закону України «Про власність», (чинного на момент сплати відповідачкою пайового внеску за спірну квартиру), член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Таким чином, належність квартири до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом внесення подружжям паю в ЖБК під час шлюбу. Критеріями, які дозволяють надати квартирі в ЖБК режиму спільного сумісного майна подружжя є також внесення паю: 1) у період сумісного проживання; 2) за рахунок спільних коштів.

Відповідно до пункту 11(6) постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20, при повному внесенні пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі, гаража чи іншої будівлі.

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» від 18 вересня 1987 року № 9 роз`яснено, що до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні.

Тільки у разі встановлення вказаних фактів і визначення критеріїв до спірної квартири можуть бути застосовані норми права щодо спільного сумісного майна подружжя.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року по справі №466/6992/18 (провадження № 61-5534св21) та від 07 лютого 2020 року у справі № 703/3090/17 (провадження № 61-12473св19).

За приписами частини другої статті 19-1 Закону України «Про кооперацію», у разі викупу квартири, дачі, гаража, іншої будівлі, споруди або приміщення член житлово- будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного кооперативу чи іншого відповідного кооперативу стає власником цього майна.

Також Закон України «Про власність» (в редакції, чинній на момент повного внесення пайових внесків відповідачкою) не встановлював обов`язку вчинення певних дій для набуття права власності, встановлював лише умови здійснення повної оплати пайового внеску.

Положення щодо здійснення державної реєстрації права власності на майно члена кооперативу і виникнення у зв`язку з цим права власності були введені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у обтяжень» від 04 липня 2013 року № 402-VII, який набрав чинності 04 серпня 2013 року. Цим Законом були внесені зміни до статті 19-1 Закону України «Про кооперацію», а саме доповнено частин у другу цієї статті реченням такого змісту: «Право власності на таке майно у члена кооперативу виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону».

Таким чином, спірна квартира не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, відтак не підлягає поділу між колишнім подружжям, оскільки пайові внески за спірну квартиру були повністю викуплені відповідачкою за особисті грошові кошти, отримані у дар.

Водночас, позивачем не надано жодного доказу сплати будь-якої суми пайових внесків за спірну квартиру у період перебування у шлюбі з відповідачкою зі спільних коштів подружжя, у тому числі подарованих або позичених подружжям.

Крім того, вказаного висновку не спростовує той факт, що придбання пайового внеску відповідачкою за квартиру відбулося під час перебування у шлюбі, адже за змістом правового висновку викладено в постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2921 цс 16 (від якого не відступила Велика Палата Верховного Суду), сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18, від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно зі ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справив їх сукупності, то суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з підстави його необґрунтованості.

Згідно з ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено, тому судовий збір покладається на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 4, 8, 10, 11, 15, 56, 58, 60, 88, 174, 209, 212-215 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

-позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ;

-відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .

Суддя Дмитро ПЕТРОВ