Окрема думка від 09 вересня 2026 р. у справі №990SСGС/30/24 — Велика Палата Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді М. В. Мазура до постанови

Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2026 року

справа № 990SCGC/30/24

провадження № 11-317сап24

1. У цій справі суддю Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності за позапроцесуальне спілкування з адвокатом Козаком І. В., під час якого, за висновками дисциплінарного органу, вони обговорювали закриття справи про адміністративне правопорушення стосовно клієнта адвоката за неправомірну вигоду для судді. Ці обставини дисциплінарний орган установив на підставі матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), вироку щодо адвоката, ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості, та інших матеріалів. Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) залишила без змін рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 26 листопада 2024 року № 3423/0/15-24, яким підтверджено застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади.

2. Не погоджуюся з цією постановою з двох підстав: через відсутність належної законодавчої основи для використання матеріалів НСРД у дисциплінарному провадженні та через використання вироку на підставі угоди щодо іншої особи як доказу поведінки судді.

3. Свої міркування щодо першого питання я докладно виклав в окремих думках до постанов Великої Палати від 18 червня 2026 року у справах № 990SCGC/21/25 і № 990SCGC/3/26. Ці міркування повною мірою стосуються й цієї справи, тому не вважаю за необхідне повторювати їх докладно.

4. Нагадаю головне: частина третя статті 14 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) прямо визначає: «Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження». Жодне інше положення КПК не надає права використовувати цю інформацію для доведення дисциплінарного проступку судді.

5. Посилання на статтю 222 КПК як на таку правову підставу є некоректним. Ця стаття захищає таємницю досудового розслідування, встановлюючи загальну заборону розголошувати відповідні відомості без письмового дозволу слідчого або прокурора та поза визначеним ними обсягом. Проте дозвіл на розголошення не є дозволом використовувати результати втручання у спілкування для будь-якої іншої мети всупереч частині третій статті 14 КПК. Стаття 222 не встановлює винятку із цього обмеження та не визначає підстав, умов і гарантій використання матеріалів НСРД поза межами кримінального провадження. На моє переконання, чинне законодавство взагалі не містить норми, яка надавала б таке право в дисциплінарному провадженні щодо судді.

6. Саме на необхідність правової основи не лише для таємного спостереження, а й для подальшого використання його результатів за іншою метою вказує практика Європейського суду з прав людини. У справі Adomaitis v. Lithuania (рішення від 18 січня 2022 року, заява № 14833/18) Суд окремо перевірив законність використання перехоплених розмов у дисциплінарному провадженні та врахував спеціальну норму національного закону, яка це дозволяла. У справі Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands (рішення Великої палати від 1 квітня 2025 року, заяви № 2799/16 та три інші) передання таких даних іншому органу для використання в адміністративному провадженні визнано окремим втручанням у права за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, законність первісного отримання інформації не робить автоматично законним її подальше використання: останнє повинно мати власну доступну й передбачувану правову основу та супроводжуватися належними гарантіями від свавілля і зловживань.

7. У цьому контексті варто згадати законопроєкт № 15374, зареєстрований 2 липня 2026 року, яким пропонується прямо передбачити у статті 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» можливість використання матеріалів кримінального провадження, зокрема розсекречених матеріалів НСРД, у дисциплінарних провадженнях щодо суддів. Не оцінюючи тут якості запропонованого регулювання, зазначу лише, що така законодавча ініціатива існує, але законом ще не стала і правової підстави для використання цих матеріалів у розглядуваній справі не створює.

8. Цієї проблеми не усуває й посилання Великої Палати на обвинувальний вирок Вищого антикорупційного суду від 17 липня 2026 року у справі № 991/2510/23 щодо самого ОСОБА_1 , який набрав законної сили. Велика Палата використала його як додаткове підтвердження правильності висновків ВРП та наголосила, що кримінальний суд не визнав результати НСРД недопустимими і врахував їх під час ухвалення вироку.

9. Однак на час ухвалення рішення Дисциплінарної палати від 16 жовтня 2024 року та оскаржуваного рішення ВРП від 26 листопада 2024 року цього вироку не існувало: його ухвалено більше ніж через півтора року після рішення ВРП. Сам факт того, що згодом було ухвалено обвинувальний вирок, який набрав законної сили, не може легітимізувати попереднє використання матеріалів НСРД у дисциплінарному провадженні за відсутності відповідної законодавчої підстави. Пізніша оцінка цих матеріалів кримінальним судом не створює такої підстави ретроспективно.

10. Велика Палата також не пояснила, які наслідки мав би протилежний результат кримінального провадження: як належало б оцінювати рішення ВРП, якби суд у кримінальному провадженні ухвалив виправдувальний вирок, установивши, наприклад, незаконність проведення НСРД, недопустимість їх результатів або підроблення відповідних матеріалів? Сприятливий для висновків ВРП результат конкретного кримінального провадження не усуває загальної проблеми і не дозволяє постфактум визнати законним використання НСРД, для якого закон на той час не передбачав правової основи.

11. Водночас набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину є самостійною підставою припинення його повноважень відповідно до пункту 5 частини сьомої статті 126 Конституції України. Цей правовий наслідок має власну конституційну основу і не потребує виправдання недоліків раніше здійсненого дисциплінарного провадження.

12. Друга підстава моєї незгоди стосується використання вироку Вищого антикорупційного суду від 3 березня 2023 року щодо адвоката ОСОБА_2 , ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості. Велика Палата відхилила відповідні доводи скаржника, зазначивши, що ВРП не надавала цьому вироку преюдиційного значення, а самостійно оцінювала сукупність доказів. Проте питання полягає не лише у преюдиційності, а й у самій можливості використовувати такий вирок як доказ поведінки іншої особи.

13. Вирок на підставі угоди є результатом особливої процедури: обвинувачений погоджується з обвинуваченням та узгодженим покаранням і відмовляється від судового розгляду в загальному порядку з відповідними процесуальними гарантіями. Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам, передбаченим у статті 474 КПК, зокрема її добровільність, законність і наявність фактичних підстав для визнання винуватості. Однак така перевірка не є повним змагальним дослідженням доказів щодо дій інших осіб, які сторонами угоди не були. Відмова однієї особи від права на такий розгляд не може позбавляти іншу особу її процесуальних гарантій (див., наприклад: постанову Касаційного кримінального суду від 19 листопада 2019 року у справі № 759/10575/16-к).

14. Затверджуючи угоду з адвокатом, суд не вирішував питання про відповідальність ОСОБА_1 , який не міг у цьому провадженні оспорювати обвинувачення та перевіряти докази. Тому викладені у вироку твердження про поведінку судді не можна використовувати як доказ цієї поведінки, навіть називаючи його лише одним із доказів у сукупності. Відповідні обставини необхідно доводити самостійними доказами, дослідженими з належними процесуальними гарантіями. Застереження про відсутність преюдиційності не змінює природи вироку на підставі угоди і не перетворює погоджені її сторонами твердження на судове встановлення фактів щодо іншої особи.

15. З огляду на істотне значення зазначених матеріалів для висновків дисциплінарного органу вважаю, що рішення ВРП належало скасувати.

Суддя Микола МАЗУР