Окрема думка від 17 червня 2026 р. у справі №990SСGС/3/26 — Велика Палата Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді М. В. Мазура до постанови

Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2026 року

справа № 990SCGC/3/26

провадження № 11-42сап26

Епіграф

"Процесуальна справедливість і дотримання норм є невід`ємною сутністю свободи. Суворі матеріальні закони можна терпіти, якщо їх застосовують справедливо й неупереджено. Дійсно, якби довелося обирати, то, мабуть, краще було б жити за радянським матеріальним правом, яке застосовується добросовісно за нашими процедурами загального права, ніж за нашим матеріальним правом, яке виконується за радянськими процесуальними практиками. Не слід забувати, що належна правова процедура існує не лише на користь обвинуваченого. Це найкраща гарантія для самого Уряду проти тих помилок, які залишають тривалу пляму на системі правосуддя…"

Роберт Джексон,

суддя Верховного суду США, окрема думка

у справі Shaughnessy v. United States ex rel. Mezei, 1953

Вступ

1. У 2025 році Україна посіла перше місце за кількістю рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у яких встановлено принаймні одне порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). За офіційною статистикою ЄСПЛ, із 164 рішень щодо України у 160 було констатовано щонайменше одне порушення.

2. На жаль, цей результат продовжує тривалу тенденцію. Протягом 2019-2025 років Україна жодного разу не опускалася нижче третього місця за цим показником, а протягом 2021-2025 років - нижче другого. Якщо ж відстежувати статистику, починаючи з 2005 року, то висновок буде теж невтішний - протягом цих 21 років Україна входила в четвірку "лідерів" 19 разів, крім 2008 року (п`яте місце), та 2014 року (шосте місце разом з Італією). Вже у 2005 році Україна була другою, а у 2006 та 2007 роках - третьою. Загалом за 2005-2025 роки ЄСПЛ ухвалив щодо України 2 269 рішень, із яких у 2 217 встановив принаймні одне порушення Конвенції.

3. За цією статистикою стоять конкретні люди, чиї права не були належно захищені на національному рівні. Тривалість цієї тенденції, разом із повторюваністю порушень, установлених ЄСПЛ, свідчить про те, що системні проблеми з дотриманням прав людини та забезпеченням верховенства права в Україні досі потребують розв`язання. Зміни законодавства й інституцій мають знаходити продовження у щоденній практиці органів державної влади, передусім у тому, як вони застосовують правові гарантії до конкретної особи.

4. До ЄСПЛ звертаються різні люди з різними скаргами, але всі вони розраховують на захист своїх прав на основі спільних конвенційних стандартів - саме так втілюється принцип верховенства права. Конвенція забезпечує захист кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, незалежно від суспільної популярності, професії чи ставлення до нього інших людей.

5. Практика ЄСПЛ щодо України переконливо демонструє цей діапазон. Суд захищає права пенсіонерів, які домагаються виконання судових рішень про належні їм виплати («Шмалько проти України», рішення від 20.07.2004, заява № 60750/00), та освітян, які роками очікують на виплату присуджених надбавок і допомоги («Півень проти України», рішення від 29.06.2004, заява № 56849/00). Він захищає право батьків з інвалідністю на повагу до сімейного життя, вимагаючи належного обґрунтування необхідності відібрання їхніх дітей («Савіни проти України», рішення від 18.12.2008, заява № 39948/06). Конвенційний захист поширюється також на журналістів, для яких конфіденційність джерел є необхідною умовою професійної діяльності («Седлецька проти України», рішення від 01.04.2021, заява № 42634/18), та учасників політичного життя, які відстоюють своє право балотуватися на виборах («Мельниченко проти України», рішення від 19.10.2004, заява № 17707/02) тощо.

6. Універсальність цього захисту особливо виразно виявляється у кримінальному судочинстві, де держава застосовує до людини найсуворіші заходи примусу. Підозра чи обвинувачення у вчиненні злочину не позбавляють особу конвенційних гарантій. Так, у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21.04.2011, заява № 42310/04) ЄСПЛ встановив, зокрема, порушення заборони катування, права на свободу та особисту недоторканність (необгрунтоване тримання під вартою), а також права на справедливий судовий розгляд.

7. Ці гарантії зберігаються і для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за особливо тяжкі злочини. Наприклад, у справі «Довженко проти України» (рішення від 12.01.2012, заява № 36650/03) ЄСПЛ констатував порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (презумпція невинуватості) через публічні заяви високопосадовців міліції у пресі, пунктів 1 та 3 «c» статті 6 Конвенції (право на справедливий суд, включно з правом на правову допомогу) через незабезпечення участі захисника під час такого провадження, а також статті 8 (право на повагу до кореспонденції) через те, що посадові особи установи тримання під вартою відмовлялися відправляти листи заявника. Тяжкість злочину та суспільне обурення ним не звільняють державу від обов`язку забезпечувати права людини.

8. Ці приклади відображають засадничу вимогу верховенства права: держава зберігає обов`язок діяти законно й забезпечувати справедливу процедуру навіть тоді, коли застосовує найсуворіші заходи відповідальності. Правові гарантії не можуть залежати від того, чи викликає конкретна людина співчуття. Саме їхня універсальність дає кожному підстави розраховувати на захист від свавільного застосування державної влади.

9. Цей принцип має самостійне значення і для дисциплінарної відповідальності суддів: суспільна важливість забезпечення доброчесності суддівського корпусу вимагає законної, обґрунтованої та справедливої процедури притягнення до відповідальності.

10. Більше того, у сфері правосуддя ця вимога має додатковий інституційний вимір. Дотримання гарантій у провадженнях щодо суддів забезпечує незалежність судової влади, від якої залежить захист прав усіх інших людей. У рішенні «Гуменюк та інші проти України» ЄСПЛ наголосив, що неможливо очікувати від суддів забезпечення верховенства права та застосування Конвенції, якщо національне право позбавляє їх конвенційних гарантій у питаннях, які безпосередньо стосуються їхньої незалежності та безсторонності (§ 66). Отже, належна процедура у справах про відповідальність суддів має значення і для належного здійснення правосуддя: якщо базові процедурні гарантії не працюють для суддів чи працюватимуть вони для решти?

11. Протягом багатьох років ЄСПЛ сформував послідовну практику у справах українських суддів. Для кращого розуміння загального контексту нагадаю ті з них, які стосувалися звільнення суддів, усунення їх від виконання суддівських функцій та інших істотних втручань у їхній професійний статус. Поряд із дисциплінарними справами ця практика охоплює люстрацію, наслідки судової реформи та гарантії під час кримінального провадження стосовно судді:

- «Олександр Волков проти України», рішення від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11. ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції у зв`язку зі звільненням судді Верховного Суду України за порушення присяги. Порушення Конвенції стосувалися незалежності й безсторонності органів, які вирішували справу, юридичної визначеності, процедури парламентського голосування та вимоги щодо суду, встановленого законом. ЄСПЛ також визнав недостатню якість закону, який визначав підстави звільнення. У цьому рішенні присуджено 6 000 євро відшкодування моральної шкоди та 12 000 євро компенсації судових та інших витрат; питання матеріальної шкоди залишено для подальшого вирішення. Україну зобов`язано забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді.

- «Куликов та інші проти України», рішення від 19 січня 2017 року, заяви № 5114/09 та 17 інших. Справа стосувалася звільнення 18 суддів за порушення присяги. Щодо всіх заявників установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції: провадження не забезпечували незалежності й безсторонності, а втручання у приватне життя не відповідало вимогам якості закону. Заявникам, які подали відповідні вимоги, присуджено по 5 000 євро відшкодування моральної шкоди; одній заявниці - також 8 000 євро відшкодування матеріальної шкоди. На відшкодування витрат присуджено 11 600 євро.

- «Денісов проти України», рішення Великої палати ЄСПЛ від 25 вересня 2018 року, заява № 76639/11. Предметом справи було звільнення заявника з адміністративної посади голови Київського апеляційного адміністративного суду зі збереженням посади судді. ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через недостатню незалежність і безсторонність Вищої ради юстиції та неналежний подальший судовий контроль. Скаргу за статтею 8 визнано неприйнятною. Присуджено 3 000 євро відшкодування моральної шкоди та 3 000 євро компенсації судових та інших витрат.

- «Гуменюк та інші проти України», рішення від 22 липня 2021 року, заява № 11423/19. Вісім суддів Верховного Суду України внаслідок судової реформи були позбавлені можливості здійснювати суддівські функції без формального звільнення. ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність доступу до суду для оскарження такого становища та статті 8 Конвенції через незаконне втручання у їхнє приватне життя. Кожному заявникові присуджено 5 000 євро відшкодування моральної шкоди.

- «Самсін проти України», рішення від 14 жовтня 2021 року, заява № 38977/19. Справа стосувалася звільнення судді Верховного Суду України із застосуванням Закону України «Про очищення влади». ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції: за конкретних обставин справи застосовані люстраційні заходи не були необхідними в демократичному суспільстві, зокрема з огляду на відсутність доказів конкретних неправомірних дій заявника, вже застосовані до нього заходи за Законом «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та можливість досягти заявлених цілей шляхом задоволення його заяви про відставку. Присуджено 5 000 євро відшкодування моральної шкоди та 1 500 євро компенсації витрат.

- «Овчаренко та Колос проти України», рішення від 12 січня 2023 року, заяви № 27276/15 та № 33692/15. Справа стосувалася звільнення суддів Конституційного Суду України за порушення присяги у зв`язку з їхньою участю в ухваленні рішення від 30 вересня 2010 року. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 через недостатню чіткість і передбачуваність правових підстав відповідальності, зокрема щодо співвідношення порушення присяги та функціонального імунітету суддів, а також пункту 1 статті 6 через неналежне мотивування судових рішень.

- «Головін проти України», рішення від 13 липня 2023 року, заява № 47052/18. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 та пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку зі звільненням іншого судді Конституційного Суду України за порушення присяги внаслідок участі в ухваленні того самого рішення від 30 вересня 2010 року. Суд застосував підхід, сформульований у справі «Овчаренко та Колос»: правове регулювання не забезпечувало належної передбачуваності, а судовий перегляд - достатнього мотивування.

- «Головчук проти України», рішення від 27 березня 2025 року, заяви № 16111/19 та № 4737/21. Суддя Вищого адміністративного суду України після припинення діяльності цього суду тривалий час не могла здійснювати правосуддя, оскільки її не перевели до іншого суду. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції через незаконне втручання у здійснення суддівських функцій та пункту 1 статті 6 через відсутність доступу до суду для оскарження такого становища. Присуджено 5 000 євро відшкодування моральної шкоди та 3 000 євро компенсації витрат.

- «Якимчук проти України», рішення від 11 вересня 2025 року, заява № 26519/16. Ця справа стосувалася кримінального провадження щодо судді. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції через недостатність гарантій перевірки законності та пропорційності таємного відеоспостереження в її кабінеті та незаконний запис розмови іншою особою за сприяння правоохоронного органу. Крім того, встановлено порушення пункту 1 статті 6 через недотримання вимоги суду, встановленого законом, і надмірну тривалість провадження, а також статті 13 через відсутність ефективного засобу захисту від такої тривалості. Присуджено 1 600 євро відшкодування моральної шкоди та 1 500 євро компенсації витрат.

- «Маркуш проти України», рішення від 23 жовтня 2025 року, заява № 37358/21. Справа стосувалася звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги у зв`язку з участю в ухваленні рішення від 30 вересня 2010 року. ЄСПЛ установив порушення статті 8 та пункту 1 статті 6 Конвенції з підстав, аналогічних справам «Овчаренко та Колос» і «Головін».

- «Козак та інші проти України», рішення від 27 листопада 2025 року, заяви № 54738/13, № 33635/14 та № 13080/17. Щодо всіх трьох заявників ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через недостатню незалежність і безсторонність органів, які розглядали питання про звільнення, та недостатній судовий контроль. Щодо ОСОБА_2 й ОСОБА_7 також установлено порушення статті 8 через невідповідність правових підстав звільнення за порушення присяги вимогам якості закону. Кожному з них присуджено по 5 000 євро відшкодування моральної шкоди, а ОСОБА_2 - також 2 000 євро компенсації витрат.

12. Ці рішення стосуються різних періодів, різних органів державної влади та різних підстав втручання у статус суддів. Спільними для них є вимоги до якості закону, незалежності й безсторонності органу, який вирішує справу, належного мотивування та ефективного судового контролю. Повторення порушень цих вимог засвідчує необхідність уважно враховувати вже сформовану практику ЄСПЛ під час ухвалення кожного нового рішення щодо судді.

13. Я розумію суспільний запит на доброчесний суд і на ефективне притягнення до відповідальності суддів, які вчиняють корупційні чи інші правопорушення. Поведінка судді має відповідати високим вимогам, зумовленим його повноваженнями та відповідальністю перед суспільством. Але встановлення порушень і застосування дисциплінарних санкцій повинні спиратися на переконливі докази, чіткий закон та процедуру, яка забезпечує справедливий розгляд.

14. Особливий суспільний резонанс справи посилює відповідальність органів, які її вирішують, за дотримання цих вимог. Показово, що у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ урахував і винятковий суспільно-політичний контекст подій, і спірний характер рішення Конституційного Суду України, за участь в ухваленні якого заявників звільнили. Однак це не усунуло потреби у передбачуваній правовій підставі та належно вмотивованому судовому контролі. Конвенційна оцінка законності втручання залишається необхідною незалежно від гостроти суспільної реакції на поведінку особи.

15. Дотримання цих стандартів має також цілком практичний зміст. Рішення ЄСПЛ про порушення Конвенції можуть вимагати виплати присуджених сум, перегляду національних рішень і вжиття заходів для виправлення наслідків порушення. Уважне застосування українського законодавства та конвенційних гарантій дає змогу запобігати таким наслідкам уже під час національного провадження.

16. На жаль, у цій справі висновки Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) про можливість використання в дисциплінарному провадженні щодо судді матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), на мою думку, не повною мірою узгоджуються з усталеною практикою ЄСПЛ, яка вимагає наявності чіткої та якісної законодавчої основи для цього (якої в Україні немає). Резонансність справи та обурливий характер можливої поведінки судді не може замінити відсутнє правове регулювання. Спочатку необхідно ухвалити необхідні законодавчі зміни, а лише після цього можливо буде використовувати матеріали НСРД в дисциплінарних провадженнях, інакше ми будемо отримувати все нові рішення ЄСПЛ у справах проти України, за якими будемо виплачувати грошові компенсації та на підставі яких переглядати раніше ухвалені рішення.

Суть справи

17. У цій справі предметом перегляду Великої Палати було рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 18 грудня 2025 року № 2752/0/15-25, яким залишено без змін рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 23 грудня 2024 року № 3716/1дп/15-24 про притягнення судді Приморського районного суду міста Одеси ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності та застосування до нього дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

18. Дисциплінарну справу щодо судді ОСОБА_3 було відкрито за скаргою Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ). У скарзі йшлося про обставини, які розслідувалися у кримінальному провадженні № 52023000000000250 від 9 червня 2023 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 368, частиною третьою статті 15, частиною третьою статті 369, частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК).

19. До скарги НАБУ додало копії матеріалів кримінального провадження, у тому числі протокол про результати проведення НСРД від 26 червня 2023 року - аудіо?, відеоконтролю особи. У цьому протоколі викладено стенограму розмови, яка відбулася 19 червня 2023 року між адвокатом ОСОБА_4 і суддею ОСОБА_3 .

20. 3 липня 2024 року до ВРП надійшов лист НАБУ про завершення досудового розслідування. Керуючись статтею 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), НАБУ надало дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування в межах раніше надісланих копій документів та додаткових матеріалів до дисциплінарної скарги.

21. Описуючи обставини дисциплінарної справи, Перша Дисциплінарна палата ВРП зазначила, що у провадженні судді Приморського районного суду міста Одеси ОСОБА_5 перебувала справа № 522/2446/23 про притягнення ОСОБА_6 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). Адвокат ОСОБА_4, який представляв інтереси ОСОБА_6 , вирішив підбурити його до надання неправомірної вигоди судді ОСОБА_5 за ухвалення рішення на його користь та залучив до реалізації цього наміру суддю ОСОБА_3 , з яким підтримував товариські стосунки. Згідно з наведеними в рішенні обставинами, 19 червня 2023 року адвокат передав ОСОБА_3 1250 доларів США, з яких 1000 доларів США призначалися для передання судді ОСОБА_5 , а 250 доларів США ОСОБА_3 залишив собі.

22. За результатами розгляду дисциплінарної справи Перша Дисциплінарна палата ВРП не виявила чітких та переконливих доказів фактичного впливу ОСОБА_3 на інших суддів чи звернення цих суддів до нього з відповідними проханнями. Тому вона дійшла висновку про відсутність у його діях складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 8 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон про судоустрій), а саме втручання у процес здійснення правосуддя іншими суддями.

23. Водночас Дисциплінарна палата, проаналізувавши обставини, викладені в дисциплінарній скарзі, інформацію, отриману під час досудового розслідування, та матеріали, зібрані під час підготовки дисциплінарної справи до розгляду, встановила, що ОСОБА_3 мав позапроцесуальні взаємовідносини з адвокатом, який діяв в інтересах ОСОБА_6 , з метою ухвалення суддею Русєвою А. С. рішення про визнання цієї особи невинуватою у вчиненні адміністративного правопорушення.

24. За висновком Дисциплінарної палати, факт і характер висловлювань судді та ймовірність його впливу за встановлених обставин свідчили про переконаність учасників розмов у можливості вчинення обговорюваних дій та їхню готовність до цього. Таку поведінку Дисциплінарна палата визнала порушенням стандартів безсторонності суду та етичних норм поведінки судді і кваліфікувала її за пунктом 3 частини першої статті 106 Закону про судоустрій як поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. Визнавши проступок істотним, вона застосувала до ОСОБА_3 дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади.

25. Представник судді оскаржив рішення Дисциплінарної палати до ВРП. Серед іншого, у скарзі зазначалося, що Дисциплінарна палата вийшла за межі своїх повноважень і неправомірно взяла до уваги обставини та докази, викладені в обвинувальному акті, оскільки оцінку належності та допустимості доказів судом у кримінальному провадженні не надано, а вирок у кримінальній справі щодо судді не ухвалено.

26. ВРП залишила рішення Першої Дисциплінарної палати без змін. Пославшись на протокол НСРД від 26 червня 2023 року та викладену в ньому стенограму, ВРП дійшла висновку, що ОСОБА_3 обговорював з адвокатом надання неправомірної вигоди судді за ухвалення необхідного судового рішення, запевняв у можливості вирішити це питання та пропонував порядок розподілу коштів. ВРП погодилася з кваліфікацією такої поведінки за пунктом 3 частини першої статті 106 Закону про судоустрій і застосованим стягненням.

27. Суддя оскаржив рішення ВРП до Великої Палати. У скарзі він, серед іншого, наголошував, що покладені в основу рішення ВРП відомості та докази походять виключно з матеріалів досудового розслідування, і заперечував право ВРП та її Дисциплінарної палати використовувати ці матеріали, зокрема протокол НСРД. На його думку, ВРП могла реалізувати свої повноваження щодо його звільнення лише після перевірки належності та допустимості доказів у кримінальному процесі й набрання обвинувальним вироком законної сили.

28. Постановою від 18 червня 2026 року Велика Палата залишила скаргу судді без задоволення, а рішення ВРП - без змін.

29. Велика Палата виходила з того, що хоча дисциплінарне провадження ґрунтувалося, зокрема, на матеріалах, отриманих від органів досудового розслідування, ці матеріали оцінювалися ВРП та її Дисциплінарною палатою лише в аспекті наявності в діях судді ознак дисциплінарного проступку. Посилаючись на свою попередню практику, Велика Палата вважала, що дисциплінарний орган може досліджувати протоколи НСРД, відомості в яких розсекречені на законних підставах, та оцінювати викладену в них інформацію в сукупності з іншими доказами для встановлення наявності складу дисциплінарного проступку.

30. Додатково Велика Палата врахувала, що попередню оцінку матеріалів НСРД здійснив слідчий суддя під час обрання судді запобіжного заходу, а ВРП була обізнана із цими матеріалами під час вирішення питань про його відсторонення від здійснення правосуддя. Велика Палата також послалася на наданий НАБУ відповідно до статті 222 КПК дозвіл на використання і розголошення відомостей досудового розслідування в межах дисциплінарного провадження.

Мотиви окремої думки

31. Я не поділяю висновки Великої Палати зроблені у цій справі, про те, що ВРП та її Дисциплінарна палата при здійсненні дисциплінарного провадження щодо судді мають право використовувати інформацію, зафіксовану в протоколах складених за результатом проведення НСРД, протоколах огляду, стенограм розмов та інших похідних від них матеріалів кримінальних проваджень.

32. Я погоджуюсь, що дисциплінарна та кримінальна відповідальність справді є різними видами юридичної відповідальності, а дисциплінарний орган не вирішує питання про доведеність вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. Водночас автономність дисциплінарного провадження не означає, що дисциплінарний орган може використовувати будь-які відомості незалежно від правового режиму їх отримання, зберігання, передання та подальшого використання. Особливо це стосується результатів НСРД, які за своєю природою є наслідком таємного втручання держави у приватне спілкування особи.

33. Ключовим у цій справі було не питання про те, чи може ВРП самостійно оцінювати поведінку судді з погляду наявності дисциплінарного проступку, а про те, чи існує в національному законодавстві достатньо чітка і передбачувана правова підстава для використання результатів НСРД, отриманих у кримінальному провадженні, як доказової основи в дисциплінарному провадженні щодо судді.

34. На моє переконання, такої правової підстави національне законодавство не містить.

35. У цій справі питання про правову підставу використання НСРД має визначальне значення. Із мотивування рішень Першої Дисциплінарної палати та ВРП убачається, що ключовим доказом змісту позапроцесуального спілкування ОСОБА_3 з адвокатом був протокол НСРД від 26 червня 2023 року зі стенограмою розмови, що відбулась 19 червня 2023 року. Саме з висловлювань, відтворених у цій стенограмі, дисциплінарний орган вивів висновки про обговорення неправомірної вигоди, можливість впливу на ухвалення судового рішення, розподіл коштів, а також умисний характер поведінки судді. Таку саму доказову основу покладено в мотивування постанови Великої Палати (пункти 148?-?163). Отже, матеріали НСРД стали центральним доказом у цій справі.

36. НСРД у переважній більшості випадків становлять форму таємного втручання правоохоронних органів у приватну сферу особи. Таке втручання здійснюється без відома особи та без її згоди, а тому обмежує реалізацію гарантованих Конституцією України та Конвенцією прав, зокрема права на повагу до приватного і сімейного життя, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

37. Саме тому не лише проведення НСРД, а й межі використання їх результатів, порядок зберігання, розсекречення, передання та знищення таких матеріалів мають бути визначені законом чітко, передбачувано і з належними гарантіями від свавілля.

38. У справі Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom (рішення Великої палати від 25 травня 2021 року, заяви № 58170/13, № 62322/14 та № 24960/15) ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи за статтею 8 Конвенції може бути виправданим лише тоді, коли воно здійснюється «відповідно до закону», переслідує одну або кілька легітимних цілей і є необхідним у демократичному суспільстві. Вимога «відповідно до закону» означає не лише наявність підстави в національному законодавстві, а й відповідність такого втручання принципу верховенства права; закон має бути доступним для особи та передбачуваним щодо його наслідків (§ 332). У сфері таємного спостереження вимога передбачуваності має особливий зміст, оскільки особа не може знати, коли саме органи влади застосують такі заходи. Саме тому національне законодавство має містити чіткі та детальні правила щодо таємного спостереження, а також із достатньою ясністю визначати обсяг дискреції компетентних органів і спосіб її реалізації, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (§ 333). У справах щодо таємного спостереження вимоги «відповідно до закону» та «необхідності в демократичному суспільстві» тісно пов`язані між собою. Якість закону означає, що він має не лише бути доступним і передбачуваним, а й забезпечувати застосування заходів таємного спостереження лише тоді, коли це є необхідним у демократичному суспільстві, зокрема шляхом установлення належних і ефективних гарантій проти зловживань (§ 334).

39. Крім того, у вказаній справі ЄСПЛ сформулював мінімальні гарантії, які мають бути передбачені законом для запобігання зловживанням під час перехоплення комунікацій. До таких гарантій належать: визначення характеру правопорушень, які можуть бути підставою для перехоплення; категорій осіб, чиї комунікації можуть бути перехоплені; меж тривалості перехоплення; порядку вивчення, використання і зберігання отриманих даних; запобіжних заходів під час передання даних іншим особам; а також обставин, за яких перехоплені дані можуть або повинні бути видалені чи знищені (§ 335). ЄСПЛ наголосив, що для мінімізації ризику зловживання повноваженнями у сфері таємного спостереження процес має супроводжуватися гарантіями «від початку до кінця», тобто оцінкою необхідності та пропорційності на кожному етапі, незалежним дозволом на початковому етапі визначення мети й обсягу заходу, а також наглядом і незалежним контролем ex post facto (§ 350).

40. Отже, наведені висновки ЄСПЛ свідчать, що для використання інформації, отриманої внаслідок таємного втручання держави у приватне спілкування особи, недостатньо лише того, що таке втручання було первісно санкціоноване. Закон має також визначати порядок подальшого вивчення, використання, зберігання, передання та знищення отриманих матеріалів, а також передбачати належні гарантії проти свавілля.

41. У справі Adomaitis v. Lithuania (рішення від 18 січня 2022 року, заява № 14833/18) ЄСПЛ розглядав ситуацію, коли після припинення кримінально-розвідувального розслідування інформацію, отриману внаслідок перехоплення телефонних розмов заявника, було використано в дисциплінарному провадженні, яке завершилося його звільненням. ЄСПЛ визнав, що використання таких даних у дисциплінарному провадженні становило втручання у право заявника на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції (§ 81).

42. У цій справі ЄСПЛ не встановив порушення статті 8 Конвенції, однак визначальною обставиною для такого висновку було те, що національне законодавство Литви, зокрема стаття 19 § 3 Закону про кримінальну розвідку прямо передбачала можливість використання кримінально-розвідувальної інформації, яка стосувалася діяння з ознаками корупційного злочину, у розслідуванні дисциплінарного правопорушення або службового проступку після її розсекречення за згодою прокурора (§§ 25, 87).

43. У цій справі ЄСПЛ також урахував, що питання законності та пропорційності використання матеріалів таємного спостереження в дисциплінарному провадженні було предметом оцінки національних судів, зокрема Вищого адміністративного суду Литви, а конституційність відповідного законодавчого регулювання підтверджувалась Конституційним судом Литви. ЄСПЛ також звернув увагу, що дисциплінарні правопорушення заявника були встановлені на підставі сукупності доказів, а сам заявник не заперечував надійності відповідної інформації. За таких обставин ЄСПЛ не побачив підстав відступати від висновків національних судів щодо законності, легітимної мети, необхідності та пропорційності використання таких матеріалів у дисциплінарному провадженні (§§ 83, 84, 87, 89, 90).

44. Подібний підхід ЄСПЛ застосував у справі Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands (рішення від 1 квітня 2025 року, заяви № 2799/16, № 2800/16, № 3124/16 і № 3205/16). У цій справі ЄСПЛ зазначив, що передання перехоплених даних для подальшого використання іншим органом публічної влади є окремим втручанням у права за статтею 8 Конвенції, відмінним від первісного перехоплення комунікацій, хоча й пов`язаним із ним (§ 149). ЄСПЛ повторив, що будь-яке втручання у права за статтею 8 Конвенції може бути виправданим лише за умови, що воно здійснюється «відповідно до закону», переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Закон має відповідати вимогам якості, тобто бути доступним для особи та передбачуваним щодо його наслідків (§ 152). Коли дані перехоплення, отримані у спосіб, сумісний із Конвенцією, передаються від одного органу публічної влади іншому без відома особи, стандарти, вироблені у сфері таємного спостереження, залишаються релевантними, хоча й мають адаптуватися до особливостей передання таких даних (§§ 153-155).

45. ЄСПЛ у цій справі також наголосив, що у сфері захисту даних, як і у сфері телефонного прослуховування, таємного спостереження та прихованого збирання інформації, необхідно мати чіткі й детальні правила щодо обсягу та застосування відповідних заходів, а також мінімальні гарантії щодо тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності й конфіденційності даних та їх знищення (§ 156). Передання даних перехоплення для використання з новою метою, яка виходить за межі первісного кримінального контексту їх збирання, повинно мати підставу в законі та бути передбачуваним для особи; при цьому важливе достатнє законодавче окреслення можливих нових способів використання таких даних як гарантії проти свавілля та зловживань (§ 157).

46. У вказаній справі ЄСПЛ не встановив порушення статті 8 Конвенції, зокрема тому, що національне законодавство Нідерландів достатньо чітко визначало обставини, за яких могло бути дозволене передання законно отриманих матеріалів перехоплення іншому органу публічної влади (§§ 177-178). ЄСПЛ також урахував, що хоча дозволи прокурора на передання матеріалів не містили окремого обґрунтування необхідності та пропорційності такого передання, цей недолік міг бути компенсований подальшим судовим контролем ex post facto, оскільки заявники зрештою дізналися про передання даних і могли оскаржити його законність у відповідних провадженнях (§§ 189-190).

47. Отже, рішення ЄСПЛ у справах Adomaitis v. Lithuania та Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands демонструють, що подальше використання матеріалів таємного спостереження в іншому провадженні з метою, відмінною від первісної мети їх збирання, може бути сумісним зі статтею 8 Конвенції лише за умови, що таке використання має чітку та передбачувану законодавчу підставу, супроводжується достатніми гарантіями від свавілля і підлягає ефективному контролю щодо законності, необхідності та пропорційності передання й подальшого використання відповідних даних.

48. Крім того, в якості додаткового джерела варто згадати й рішення Суду Європейського Союзу (далі - Суд ЄС) від 7 вересня 2023 року у справі C-162/22 Lietuvos Respublikos generaline prokuratura, ECLI:EU:C:2023:631, яке хоч і не є безпосередньо застосовним у цій справі, але показує деякі тенденції в європейському судочинстві.

49. Ця справа також стосувалася питання про можливість подальшого використання в дисциплінарному провадженні даних, отриманих у зв`язку з кримінальними провадженнями. Йшлося про дисциплінарне провадження щодо прокурора, якого було звільнено у зв`язку з тим, що він, за висновком компетентного органу, неправомірно надав відомості досудового розслідування підозрюваному та його адвокату. Внутрішнє розслідування ґрунтувалося, зокрема, на інформації, отриманій унаслідок кримінально-розвідувальних заходів, і даних, зібраних під час двох досудових розслідувань, які підтверджували телефонний зв`язок між прокурором і адвокатом підозрюваного.

50. Верховний адміністративний суд Литви звернувся до Суду ЄС із проханням розтлумачити статтю 15(1) Директиви 2002/58/EC щодо обробки персональних даних і захисту приватності в секторі електронних комунікацій. Зокрема, суд запитував, чи допускає ця Директива використання в розслідуваннях щодо корупційних службових проступків персональних даних, пов`язаних з електронними комунікаціями, які були збережені провайдерами електронних комунікацій і надані компетентним органам для цілей боротьби з тяжкою злочинністю.

51. За результатами розгляду Суд ЄС дійшов висновку, що відповідно до принципу пропорційності існує ієрархія цілей суспільного інтересу залежно від їх важливості, а важливість мети, яку переслідує відповідний захід, має бути пропорційною серйозності втручання, яке цей захід спричиняє (§ 35). Боротьба з тяжкою злочинністю і запобігання серйозним загрозам громадській безпеці мають більше значення в ієрархії цілей суспільного інтересу, ніж боротьба зі злочинністю загалом і запобігання несерйозним загрозам громадській безпеці (§ 38). З огляду на це Суд ЄС дійшов висновку, що дані про трафік і місцезнаходження, збережені та надані компетентним органам для боротьби з тяжкою злочинністю, не можуть бути передані іншим органам і використані для досягнення цілей, які мають менше значення в ієрархії цілей суспільного інтересу, зокрема для розслідування корупційного службового проступку (§ 41).

52. Суд ЄС також зазначив, що дисциплінарне провадження щодо корупційного службового проступку може бути пов`язане із захистом громадської безпеки лише за умови доведення існування серйозної загрози громадській безпеці (§ 42). Водночас внутрішні розслідування щодо дисциплінарних або службових проступків, пов`язаних із корупцією, хоч і можуть відігравати важливу роль у боротьбі з такими діяннями, не відповідають власне меті кримінального переслідування і покарання кримінальних правопорушень у розумінні статті 15(1) Директиви 2002/58/EC (§ 43).

53. Отже, наведена практика ЄСПЛ і Суду ЄС підтверджує спільний підхід: інформація, отримана внаслідок прихованого або примусового втручання держави у приватність особи, має чітко визначене цільове призначення. Її подальше використання для іншої мети потребує окремої, достатньо чіткої, доступної та передбачуваної законної підстави, а також належних гарантій від свавілля.

54. Зважаючи на наведене, для відповіді на питання, яке постало у цій справі, необхідно оцінити, чи містить національне законодавство достатньо чітку, доступну та передбачувану правову підставу для використання результатів НСРД, отриманих у межах кримінального провадження, для іншої мети, а саме доказової основи в дисциплінарному провадженні щодо судді.

55. Така оцінка має здійснюватися з урахуванням, з одного боку, положень КПК як основного процесуального акта, що визначає правовий режим НСРД, порядок їх проведення та допустимі межі використання отриманих унаслідок них матеріалів, а з іншого боку - положень Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798?VІІІ «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон про ВРП) і Закону про судоустрій, якими керуються Дисциплінарна палата та ВРП під час здійснення дисциплінарного провадження щодо судді.

56. Звертаючись до положень КПК, слід ще раз наголосити, що цей Кодекс є основним нормативно-правовим актом, який визначає правові підстави, порядок проведення та допустимі межі використання матеріалів, отриманих у результаті НСРД. Саме КПК встановлює вичерпний перелік умов, за яких можуть здійснюватися НСРД, а також передбачає суворі вимоги до допустимості використання їх результатів як доказів.

57. Частина третя статті 14 КПК прямо передбачає, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження. Ця норма має загальний гарантійний характер і спрямована на запобігання використанню інформації, здобутої шляхом втручання у приватне спілкування, для цілей, не пов`язаних із кримінальним провадженням.

58. Чинний КПК прямо передбачає, що протоколи щодо проведення НСРД, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування (частина перша статті 256 КПК).

59. Водночас КПК, хоча і допускає передачу матеріалів НСРД з одного кримінального провадження до іншого, але встановлює досить суворі вимоги для цього. Зокрема, згідно з положеннями статті 257 КПК, якщо в результаті проведення НСРД виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора (частина 1 цієї статті).

60. За змістом частини першої статті 255 КПК відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення НСРД, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення, крім деяких випадків, прямо визначених цим Кодексом.

61. Отже, правове регулювання використання результатів НСРД, яке зокрема, полягає у негласному втручанні у спілкування, є досить чітким і недвозначним:

- можуть використовуватися як докази у кримінальному провадженні, в межах якого вони були отримані (ч. 1 ст. 256 КПК);

- ці матеріали також можуть бути використані в іншому кримінальному провадженні, але виключно на підставі ухвали слідчого судді (ч. 1 ст. 257 КПК);

- матеріали НСРД, які не потрібні для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені, крім деяких випадків (ч. 1 ст. 255 КПК);

- інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (ч. 3 ст. 14 КПК).

62. Не змінює зміст цього регулювання і стаття 222 КПК, на яку посилалася ВРП, адже ця норма не містить жодних спеціальних правил щодо використання інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування, у кримінальному провадженні чи поза ним. Вона лише охороняє таємницю досудового розслідування, дозволяючи розголошувати (а не використовувати) відомості досудового розслідування лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Зміст цієї статті не може тлумачитися всупереч спеціальній забороні встановленій у частині третій статті 14 КПК.

63. Інакше кажучи, дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування і правова підстава для використання результатів НСРД у дисциплінарному провадженні є різними правовими категоріями. Перше стосується можливості повідомити певні відомості без порушення таємниці досудового розслідування. Друге стосується допустимості використання інформації, отриманої шляхом таємного втручання держави у приватне спілкування, для іншої мети, ніж та, для якої це втручання було санкціоноване.

64. Так само факт розсекречення матеріалів НСРД не змінює їх правової природи. Розсекречення означає зняття режиму секретності з відповідних матеріалів, однак саме по собі не створює нової законної мети їх використання і не перетворює такі матеріали на допустиму доказову основу для дисциплінарного провадження.

65. На моє переконання, сама собою відсутність у Законі про судоустрій та Законі про ВРП прямої заборони на використання результатів НСРД у дисциплінарному провадженні не може бути достатньою підставою для висновку про правомірність такого використання.

66. У справах, пов`язаних із таємним втручанням держави у приватне життя, вирішальним є не відсутність заборони, а наявність чіткої, доступної та передбачуваної законної підстави для відповідного втручання і саме для подальшого використання отриманої інформації. Саме така логіка випливає з гарантій статті 8 Конвенції та практики ЄСПЛ, наведеної вище.

67. Такий підхід узгоджується і з частиною другою статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На відміну від приватної особи, для якої діє загальний принцип свободи поведінки у межах, не заборонених законом, орган державної влади не може виводити свої повноваження з відсутності прямої заборони. Для нього необхідною є позитивна законодавча підстава, яка прямо або достатньо передбачувано дозволяє відповідний спосіб дії. Тому відсутність прямої заборони на використання результатів НСРД у дисциплінарному провадженні не може замінити необхідності існування законної підстави для такого використання.

68. Закон про судоустрій і Закон про ВРП визначають підстави та процедуру дисциплінарної відповідальності судді. Однак їхні положення, застосовані в цій справі, не містять спеціального регулювання, яке прямо або достатньо передбачувано дозволяло б передавати та використовувати в дисциплінарному провадженні результати НСРД, отримані в межах кримінального провадження. Вони не визначають спеціальних умов, меж і гарантій саме такого подальшого використання інформації, здобутої шляхом таємного втручання у приватне спілкування.

69. У цьому контексті істотною є відмінність між моделлю правового регулювання, яка існує в українському законодавстві, та моделями правового регулювання, які ЄСПЛ оцінював у справах Adomaitis v. Lithuania та Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands. На відміну від законодавства Литви у справі Adomaitis v. Lithuania, яке прямо передбачало можливість використання кримінально-розвідувальної інформації в розслідуванні дисциплінарного правопорушення або службового проступку, та законодавства Нідерландів у справі Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands, яке достатньо чітко визначало умови передання законно отриманих матеріалів перехоплення іншому органу публічної влади для використання поза первісним кримінальним контекстом, українське законодавство аналогічного регулювання щодо результатів НСРД не містить. Саме ця відмінність є визначальною для оцінки того, чи могло використання матеріалів НСРД у дисциплінарному провадженні щодо судді вважатися таким, що здійснене «відповідно до закону» у розумінні статті 8 Конвенції.

70. Стандарт «чітких та переконливих доказів», передбачений частиною шістнадцятою статті 49 Закону про ВРП, також не вирішує цієї проблеми. Він визначає рівень переконливості доказової сукупності, необхідний для висновку про наявність підстави дисциплінарної відповідальності, але не замінює вимоги щодо наявності належної законної підстави для використання певного виду інформації.

71. Іншими словами, доказ може бути переконливим за змістом, але це не усуває потреби перевірити, чи мав дисциплінарний орган право використовувати саме таке джерело інформації. Це особливо стосується випадку, коли йдеться про інформацію, здобуту внаслідок таємного втручання у приватне спілкування особи.

72. Посилання на автономність дисциплінарного провадження також не дає відповіді на це питання. Автономність означає, що дисциплінарний орган самостійно оцінює поведінку судді з погляду наявності дисциплінарного проступку і не вирішує питання про доведеність вини у вчиненні кримінального правопорушення.

73. Водночас автономність дисциплінарного провадження не означає, що дисциплінарний орган може ігнорувати спеціальний правовий режим інформації, отриманої шляхом втручання у приватне спілкування. Такий режим визначається не характером дисциплінарного провадження, а способом отримання відповідної інформації та ступенем втручання держави у права особи.

74. Тому твердження про те, що дисциплінарний орган не оцінює докази з погляду їх належності та допустимості у кримінальному провадженні, і не є вирішальним, адже питання полягає не в тому, чи мала ВРП перевіряти допустимість доказів за правилами кримінального процесу, а в тому, чи мала вона законну підставу використовувати результати НСРД поза межами кримінального провадження.

75. Однак у цьому аспекті не зайвим буде зауважити, що саме в межах кримінального провадження КПК передбачає процесуальні механізми перевірки законності отримання та використання доказів, зокрема результатів НСРД. Суд у кримінальному провадженні уповноважений оцінювати, чи були дотримані передбачені законом підстави та порядок проведення НСРД, чи не було істотного порушення прав особи, чи відсутні ознаки провокації, а також оцінювати належність, допустимість, достовірність і достатність відповідних доказів у сукупності. Натомість ані Дисциплінарна палата, ані ВРП не наділені повноваженнями здійснювати подібну перевірку законності проведення НСРД та допустимості їх результатів за правилами КПК.

76. Тому відсутність у дисциплінарного органу можливості оцінювати результати НСРД з погляду їх допустимості, не робить такі докази автоматично допустимими у дисциплінарному провадженні. Навпаки, відсутність у ВРП та її Дисциплінарної палати повноважень здійснювати таку перевірку лише підтверджує, що використання результатів НСРД поза межами кримінального провадження потребує окремої, чіткої та передбачуваної законної підстави.

77. Не усуває цієї проблеми і наведене в пунктах 171?-?172 постанови посилання на попередню оцінку матеріалів НСРД слідчим суддею Вищого антикорупційного суду під час обрання запобіжного заходу. Така оцінка здійснювалася в межах кримінального провадження для вирішення питання про наявність підстав для відповідного заходу. Вона не була дозволом на передання та використання результатів НСРД з іншою, дисциплінарною метою і не замінювала перевірки законності такого подальшого використання. Так само попереднє ознайомлення ВРП із матеріалами НСРД під час вирішення питань про надання згоди на утримання судді під вартою та відсторонення його від здійснення правосуддя не створювало самостійної правової підстави для використання цих відомостей у дисциплінарній справі. Обізнаність органу з певною інформацією та його право використовувати її для іншої мети є різними питаннями.

78. Аналіз наведених вище положень КПК, Закону про судоустрій і Закону про ВРП свідчить, що такої законної підстави національне законодавство не містить. Ні КПК, ні Закон про судоустрій, ні Закон про ВРП не передбачають можливості використання результатів НСРД, отриманих у межах кримінального провадження, як доказової основи для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

79. За таких умов використання ВРП та її Дисциплінарною палатою протоколів НСРД, протоколів огляду, стенограм розмов та інших похідних від них матеріалів кримінальних проваджень у дисциплінарному провадженні не може вважатися таким, що здійснене «відповідно до закону» у розумінні статті 8 Конвенції.

80. Цей висновок не означає, що поведінка судді ОСОБА_3 не могла бути предметом дисциплінарної оцінки або що така оцінка в усіх випадках можлива лише після ухвалення вироку. Він означає, що дисциплінарний орган має спиратися на докази, використання яких у відповідному провадженні має належну законну підставу.

81. Велика Палата, на мою думку, мала визнати обґрунтованими доводи скаржника про неправомірність використання ВРП та її Дисциплінарною палатою результатів НСРД і похідних від них матеріалів кримінального провадження як доказової основи для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

82. Я безперечно підтримую прагнення суспільства і держави до боротьби з корупційними проявами та їх бажання очистити судову систему від осіб, які не гідні носити високий статус судді. Але, на мій погляд, важливо, щоб ці завдання досягалися у спосіб, який є сумісним з принципом верховенства права і європейськими стандартами прав людини. Ми пам`ятаємо жахливу спадщину радянського режиму, де принцип формальної законності переважав над принципом верховенства права і прав людини, де говорили не про цінність належної правової процедури, а про те, що ціль виправдовує засоби. До того ж, дотримання українських законів і названих європейських стандартів дозволить уникнути в подальшому ухвалення Європейським судом з прав людини нових рішень проти України, за якими необхідно буде виплачувати компенсації і після яких доведеться переглядати вже ухвалені рішення.

83. А для того, щоб забезпечити дотримання вимог Конвенції у процесі притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності на підставі матеріалів НСРД, необхідно спочатку внести відповідні зміни до законодавства, а потім ухвалювати такі рішення.

84. Хоча, можливо, найкращим варіантом було би вжиття державою необхідних законодавчих і організаційних кроків для забезпечення швидкого розгляду кримінальних справ щодо суддів, які підозрюються у вчиненні корупційних злочинів та інших правопорушень (бо зараз такі кримінальні провадження часто тривають роками), що само собою усунуло б проблему використання НСРД у дисциплінарних процедурах.

Суддя Микола МАЗУР