Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №200/19520/18 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 200/19520/18

провадження № 61-18731св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Дніпровська міська рада, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Буцьких Ольга Олександрівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Барильської А. П., Демченко Е. Л., Максюти Ж. І., та ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 липня 2023 року, постановлене суддею Цитульським В. І., додаткове рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 29 серпня 2023 року, постановлене суддею Цитульським В. І., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Барильської А. П., Демченко Е. Л., Максюти Ж. І.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Дніпровська міська рада, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Буцьких Ольга Олександрівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлія Володимирівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, недійсними договорів купівлі-продажу та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом у якому просив:

- визнати недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 10 травня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 , скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також реєстраційний запис про право власності за таким свідоцтвом;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 09 липня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасувати рішення державного реєстратора та реєстраційний запис про право власності за вказаним договором;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасувати рішення державного реєстратора та реєстраційний запис про право власності за вказаним договором;

- вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову вказував, що з моменту народження був наймачем, зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 . У зв`язку з цим він набув право на приватизацію зазначеної квартири.

Разом із тим позивач з`ясував, що квартира була приватизована на його ім`я,

а в подальшому двічі відчужена.

ОСОБА_1 зазначав, що не брав участі ані у приватизації квартири,

ані у її відчуженні. При цьому рішення органу приватизації щодо квартири не приймалося. Також вказував, що приблизно 19 жовтня 2018 року розмовляв з ОСОБА_2 , яку повідомив про незаконність отримання нею квартири.

Крім того, позивач наголошував, що звертався із заявою про вчинення злочину з цього приводу. На даний час триває досудове розслідування, а позивача залучено до кримінального провадження у якості потерпілого. Посилаючись на викладене, вважав, що має право на звернення до суду з відповідним позовом, оскільки має юридичну заінтересованість у користуванні квартирою

та її приватизації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 28 липня 2023 року у задоволенні позову відмовив.

Місцевий суд своє рішення мотивував недоведеністю позивачем наявності порушеного, невизнаного чи оспореного цивільного права.

Суд установив, що позивач проживав у спірній квартирі до початку 2017 року, після чого проживав за іншою адресою, а з 15 жовтня 2018 року - квартира зайнята іншими особами. За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач підпадає під ознаки частини першої статті 71 Житлового кодексу України, чинного на момент розгляду справи судом першої інстанції (далі - ЖК України) та може вважатися таким, що втратив право на проживання у квартирі. Доводи щодо права на приватизацію суд відхилив, оскільки відповідного права позивач не довів.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем квартири за відплатним договором, а доказів протилежного позивач не надав. Задоволення позову призвело б до позбавлення добросовісного набувача майна без компенсації понесених витрат та поклало б на нього індивідуальний і надмірний тягар, що суперечило б вимозі справедливого балансу, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська додатковим рішенням

від 29 серпня 2023 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу

допомогу задовольнив частково. Стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 37 000 грн. В іншій частині вимог відмовив.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 30 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2023 року та додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Скасував рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 41728601 від 21 червня 2018 року, зареєстроване 15 червня 2018 року, номер запису про право власності 26734446, підстава виникнення права власності - свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 від 10 травня 2018 року, видане Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради (далі - Департамент житлового господарства ДМР). У задоволенні іншої частини позову відмовив. Стягнув з ОСОБА_2

та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 881 грн з кожного. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Апеляційний суд, ухвалюючи постанову, встановив, що позивач на підставі належних і допустимих доказів довів факт тривалого законного проживання у спірній квартирі. Водночас, він квартиру не приватизував та не отримував свідоцтво про право власності на неї, а також рішення про її приватизацію. Натомість свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 фактично стосувалося іншої квартири та іншої особи.

З огляду на це апеляційний суд дійшов висновку про необхідність скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності, оскільки її проведено на підставі документа, який не підтверджував виникнення права власності на спірну квартиру. Водночас, у вимозі про визнання недійсним свідоцтва про право власності суд відмовив, оскільки рішення органу приватизації, на підставі якого воно нібито було видане, фактично не приймалося.

Апеляційний суд також установив, що договір купівлі-продажу квартири

від 09 липня 2018 року укладений особою, яка не була власником квартири та не мала права її відчужувати.

Апеляційний суд також зазначив, що після скасування незаконної державної реєстрації квартира є комунальною власністю, а питання її витребування від ОСОБА_3 має вирішуватися за позовом власника - Дніпровської міської ради.

При цьому апеляційний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про втрату позивачем права користування квартирою на підставі частини першої статті 71 ЖК України, оскільки відповідної вимоги до позивача заявлено не було.

Виходячи з пропорційності задоволених позовних вимог, апеляційний суд здійснив новий розподіл судових витрат.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

29 грудня 2023 року ОСОБА_4 , який діє від імені ОСОБА_2 , через систему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у зазначеній справі.

У касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог та розподілу витрат на професійну правничу допомогу, а рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2023 року та додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2023 року залишити в силі.

08 січня 2024 року ОСОБА_5 , який діє від імені ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 липня 2023 року, додаткове рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 29 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у зазначеній справі.

У касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 15 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребував справу з Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська.

Верховний Суд ухвалою від 15 січня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

26 квітня 2024 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

В касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 463/3759/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 203/204/18, від 18 березня 2020 року у справі № 642/7028/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17, від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 та інших.

У касаційній скарзі, серед іншого, ОСОБА_2 наполягає, що суд апеляційної інстанції не врахував та не здійснив належного дослідження та оцінки сукупності наявних у матеріалах справи доказів.

Наголошує на суперечливості та необґрунтованості висновку апеляційного суду щодо доведення позивачем належними та допустимими доказами факту довготривалого законного проживання у спірній квартирі, та, відповідно, порушення його права користування нею. Зазначає, що ОСОБА_1 не довів наявність у нього права на приватизацію квартири, оскільки не надав суду документа, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.

Вважає недостатніми доводи апеляційного суду про те, що згідно даних електронної бази Департаменту житлового господарства ДМР свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 від 10 травня 2018 року не видавалось, для висновку про його підробку та про те, що рішення, на підставі якого видане оскаржуване позивачем свідоцтво, не приймалось органом приватизації.

Стверджує також про те, що ані в межах кримінального провадження,

ані в цій цивільній справі ОСОБА_1 не довів належними доказами того, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 09 липня 2018 року укладений не особисто ним, а іншою невстановленою особою. ОСОБА_2 вказує, що лише бездоказових доводів позивача у цій частині недостатньо для таких висновків суду апеляційної інстанції.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Звертає увагу, що апеляційний суд, застосовуючи відповідний висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 442/2771/17, помилково не врахував, що відсутність рішення органу приватизації щодо приватизації спірного нерухомого майна, знаходиться у прямому причинному зв`язку із підставою для скасування спірного свідоцтва та має встановлюватись судами для правильного вирішення справи.

Обґрунтовуючи свою незгоду із додатковим рішенням місцевого суду, яке було переглянуте апеляційним судом, ОСОБА_1 вказує, що наданий до суду адвокатом Гейком В. І. перелік виконаних робіт та витраченого на них часу не узгоджується із складністю справи та її значенням для відповідача й спростовується матеріалами справи.

Посилаючись на висновки, викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 808/1849/18, від 29 листопада 2021 року у справі № 420/13285/20, наголошує на тому, що обрахування доцільності понесених відповідачем витрат слід проводити через призму аналізу не тільки долучених доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу,

але і враховувати складність справи та наданих послуг.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2024 року засобами поштового зв`язку до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_1 , який містить посилання на необґрунтованість доводів касаційної скарги.

У лютому 2024 року засобами поштового зв`язку до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від Департамента житлового господарства ДМР та Дніпровської міської ради, у якому висловлюється згода із доводами касаційної скарги та вказується на наявність підстав

для її задоволення.

У лютому 2024 року засобами поштового зв`язку до Верховного Суду надійшов також відзив від Департамента житлового господарства ДМР та Дніпровської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_2 . У відзиві на касаційну скаргу наголошується, що ОСОБА_1 не є власником спірної квартири та має право на користування нею, проте право на її приватизацію не використав, а тому договір купівлі-продажу спірної квартири від 09 липня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 (іншою особою, яка не є позивачем) та ОСОБА_2 є нікчемним, оскільки квартира відчужена невстановленою особою, яка не була власником цього нерухомого майна та не мала на це права.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно Інформації від 14 листопада 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо квартири АДРЕСА_1 вчинено наступні записи про право власності:

1) від 10 листопада 2018 року, на підставі договору купівлі-продажу № 5209

від 10 листопада 2018 року за ОСОБА_3 ;

2) від 09 липня 2018 року, на підставі договору купівлі-продажу № 947 від 09 липня 2018 року за ОСОБА_2 ;

3) від 15 червня 2018 року, на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 10 травня 2018 року Департаментом житлового господарства ДМР за ОСОБА_1 .

Із досліджених документів, наданих на виконання ухвали суду приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Буцьких О. О., а саме:

- копії свідоцтва про право власності на житло від 10 травня 2018 року, реєстраційний № НОМЕР_1, виданого Департаментом житлового господарства ДМР, на підставі розпорядження від 10 травня 2018 року № 2/48-18, відомо що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 ;

- копії договору купівлі-продажу від 09 липня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Буцьких О. О., відомо, що ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . Згідно пункту 2.1 договору, продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчинено за 119 619 грн;

- копії довідки Департамента адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради щодо зареєстрованих осіб у зазначеній квартирі від 05 липня 2018 року № 9553 відомо, що за адресою спірної квартири ніхто не зареєстрований. Оригінали документів містяться в матеріалах кримінального провадження № 12018040640002847, які долучено до матеріалів даної цивільної справи.

Як відомо із документів, наданих на виконання ухвали суду приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В.: згідно копії договору купівлі-продажу від 10 листопада 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю. В., ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_2 . Згідно пункту 2.2 договору, продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчинено за 437 830 грн.

В досліджених у суді першої інстанції матеріалах кримінального провадження № 12018040640002847 наявні документи: копія паспорта на ім`я ОСОБА_1 , серія НОМЕР_3 , виданого Бабушкінським РВ у м. Дніпропетровську ГУДМС України Дніпропетровської області 26 березня 2013 року з відміткою про зняття з реєстрації місця проживання за спірною адресою з 04 липня 2018 року, копія картки платника податків № НОМЕР_4 ; свідоцтво про право власності на житло від 10 травня 2018 року реєстраційний № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 , видане Департаментом житлового господарства ДМР на підставі розпорядження

від 10 травня 2018 року № 2/48-18.

Згідно відповідей Департамента житлового господарства ДМР від 05 листопада 2018 року та 14 листопада 2018 року, за даними електронної бази відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам квартири АДРЕСА_2 , свідоцтво про право власності на квартиру не видавалося, приватизація квартири не проводилася, у книзі реєстрації свідоцтв про право власності під № НОМЕР_1 від 03 вересня 2018 року зареєстровано свідоцтво про право власності на квартиру за іншою адресою та іншою фізичною особою на підставі розпорядження № 2/48-18.

Із наявної у матеріалах справи копії ордера на вселення № 746 від 02 квітня 1981 року на квартиру

АДРЕСА_2 , суди встановили, що спірна квартира була надана у користування бабі позивача - ОСОБА_6 та членам її сім`ї.

Рішенням Виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Дніпрі ради

від 27 січня 2017 року переоформлено особові рахунки на вказану квартиру з ОСОБА_6 на ОСОБА_1 .

На підтвердження особи позивач подав копію паспорта громадянина України, серії НОМЕР_5 , виданого Бабушкінським РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області 22 травня 2009 року. Згідно відмітки місце проживання позивача зареєстровано 11 червня 2008 року у квартирі АДРЕСА_1 .

Також позивач долучив квитанції про оплату житлово-комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_1 за період з 01 грудня 2016 року по 18 жовтня 2018 року.

Представник відповідача ОСОБА_3 надала суду першої інстанції копію довідки від 09 листопада 2018 року про заборгованість по спірній квартирі перед КП «Теплоенерго» Дніпровської міської ради в сумі 27 366,70 грн та її погашення відповідачем ОСОБА_2 07 листопада 2018 року.

За заявою позивача про заволодіння його майном, 07 листопада 2018 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за статтею 356 КК України № 12018040640002847. В межах цього провадження позивача залучено у якості потерпілого.

Із матеріалів вказаного кримінального провадження відомо, що постановою слідчого СВ Шевченківського ВП ДВП ГУНП України в Дніпропетровській області від 10 липня 2019 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018040640002847 від 13 листопада 2018 року, закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.

Як відомо із матеріалів кримінального провадження, допитаний у якості свідка позивач зазначив, що він проживав у квартирі з 1993 року. З початку 2017 року почав збирати документи, погашати борги по квартирі, займався ремонтом, мав намір її приватизувати. Постійно у квартирі не проживав, оскільки часто їздив у відрядження та доглядав за дідом. Зокрема, взимку 2018 року почав робити ремонт та проживав деякий час із бабусею, у вересні 2018 року переїхав жити до бабусі та дідуся, у квартиру навідувався. У вересні 2018 року він приїхав до квартири, проте не зміг зайти, оскільки було замінено замок. Він викликав слюсаря та зайшов до квартири. Через деякий час замок знову замінили. Він розмовляв із ОСОБА_2 , яка повідомила, що вона є власником квартири на підставі договору купівлі-продажу.

Допитана у якості свідка ОСОБА_7 підтвердила факт розмови позивача та відповідача ОСОБА_2 . Зазначила, що у квартирі проживав позивач та його родина. Після смерті матері позивача у 2016 році квартира була зачинена, позивач іноді до неї навідувався.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг та аргументи відзивів на касаційні скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити,

які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Житлові права громадян закріплені статтею 9 ЖК України, частиною третьою якої визначено, що громадяни, зокрема, мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом (стаття 345 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Відповідно до частини першої статті 2 вказаного Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів.

У відповідності до приписів частини першої статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через

утворені ними органи місцевого самоврядування, у тому числі, управляють майном, що є в комунальній власності

Згідно з частиною третьою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частини першої статті 15 ЖК України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, виконавчі комітети районних, міських, районних у містах рад у межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими актами законодавства України, на території району, міста, району в місті, зокрема: здійснюють управління житловим фондом місцевих рад; приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради; видають ордери на жилі приміщення.

У справі, що переглядається, суди встановили, що відповідно до ордера на вселення № 746 від 02 квітня 1981 року ОСОБА_6 отримала право на вселення у квартиру АДРЕСА_2 , разом із членами її сім`ї.

Крім цього також установлено, що рішенням Виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Дніпрі ради від 27 січня 2017 року особовий рахунок на спірну квартиру переоформлено з померлого наймача ОСОБА_6 на позивача ОСОБА_1 .

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивач належними та допустимими доказами підтвердив факт тривалого проживання у спірному житловому приміщенні та наявність у нього права користування цим приміщенням.

Наявні у цій справі докази та встановлені судами першої і апеляційної інстанцій на підставі їх дослідження й оцінки обставини свідчать про існування у позивача правового інтересу щодо збереження можливості реалізації передбаченого законом права на приватизацію спірної квартири.

Разом із цим, відсутність в матеріалах справи доказів, що підтверджують невикористання ОСОБА_1 житлових чеків, не спростовує правильності висновку суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для скасування рішення державного реєстратора, оскільки судом встановлено, що позивач не вчиняв дій щодо приватизації спірної квартири та не отримував свідоцтво про право власності на неї.

Верховний Суд у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 755/9182/17-ц вказав, що свідоцтво про право власності не видавалось уповноваженим органом, не породжує правових наслідків та є недійсним за своєю правовою природою, тому не потребує додаткового визнання його недійсним за рішенням суду.

Надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що свідоцтво про право власності на квартиру серія та номер НОМЕР_1 від 10 травня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 уповноважений орган не видавав і воно не породжує виникнення відповідного права.

Таким чином, колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові

від 27 травня 2020 року у справі № 442/2771/17, оскільки висновки, викладені у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом у справі № 442/2771/17.

Щодо позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є, зокрема, нотаріус у передбачених законом випадках.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності проводиться, зокрема, на підставі свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності було прийнято на підставі документа, який не видавався органом приватизації

та не підтверджував набуття права власності на спірну квартиру. Державна реєстрація не замінює юридичної підстави набуття права власності та не може легітимізувати право, яке особа не набула у передбачений законом спосіб.

За таких обставин висновок апеляційного суду про наявність підстав для скасування відповідного рішення державного реєстратора є обґрунтованим та спрямованим на усунення юридичної перешкоди у можливій подальшій реалізації позивачем свого права на звернення до органу приватизації із заявою про передачу йому у власність квартири.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, апеляційний суд правильно виходив із необхідності розмежування правового статусу позивача як користувача спірним житлом та територіальної громади як власника квартири.

Так, власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У зв`язку з цим колегія суддів Верховного Суду погоджується із вказівкою суду апеляційної інстанції на те, що питання остаточного повернення спірної квартири у комунальну власність шляхом її витребування від кінцевого набувача має вирішуватися за позовом належного власника - Дніпровської міської

ради - із застосуванням належного речово-правового способу захисту, передбаченого статтями 387, 388 ЦК України.

Із даних Єдиного державного реєстру судових рішень, який є загальнодоступним, відомо, що Дніпровська міська рада вже скористалась своїм правом на подання відповідного позову про витребування у ОСОБА_3 квартири, яка є предметом спору у цій справі.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 08 квітня 2025 року у справі № 932/3042/24 позов Дніпровської міської ради задовольнив, витребував від ОСОБА_3 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_2 . Постановою від 25 лютого 2026 року Верховний Суд залишив постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо незгоди ОСОБА_1 із визначеним судом апеляційної інстанції розміром витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з нього на користь ОСОБА_2 , Верховний Суд зазначає таке.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою - п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин третьої та восьмої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони

або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Верховний Суд у додатковій постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц та постанові від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 зазначив, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним порівняно з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу ОСОБА_2 понесених нею судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що цей позов задоволено частково, а сторона відповідача надала належні докази на підтвердження понесених витрат. Разом із тим, врахувавши розмір задоволених та відхилених позовних вимог, наявність клопотання позивача про зменшення розміру правничої допомоги, а також, взявши до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що відповідач має право на компенсацію вказаних витрат у розмірі 10 000 грн, пропорційно до задоволених позовних вимог.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається також пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, який передбачає, що скаржник має вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Проте скаржник не наводить у касаційній скарзі доводів, які б свідчили про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права, не вказує від висновку щодо застосування якої саме норми права необхідно відступити, тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги в цій частині.

Враховуючи ту обставину, що апеляційний суд оскаржуваною постановою скасував рішення та додаткове рішення місцевого суду й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, вказані рішення суду першої інстанції не можуть бути предметом касаційного перегляду.

Окремо Верховний Суд наголошує, що врахувавши чітко визначені у частині першій статті 400 ЦПК України межі розгляду справи, не надає оцінку окремим висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції у цій справі. При цьому суд керується висновками щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, наведеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22.

Отже, доводи касаційних скарг не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, немає. Судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на осіб, які подали касаційні скарги.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров