Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №740/6998/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 740/6998/21

провадження № 61-17238св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Ніжинського міського нотаріального округу Чернігівської області Кізуб Тетяна Євгенівна, Ніжинський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми),

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 вересня 2022 року у складі судді Пантелієнко В. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Шитченко Н. В., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Ніжинського міського нотаріального округу Чернігівської області Кізуб Тетяна Євгенівна, Ніжинський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), про визнання договорів дарування недійсними та скасування рішень про державну реєстрацію прав.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Ніжинського міського нотаріального округу Чернігівської області (далі - приватний нотаріус НМНО) Кізуб Т. Є., Ніжинський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) (далі - Ніжинський МВДВС ПСМРУ МЮ), про визнання договорів дарування недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав, скасування постанови.

Позовна заява мотивована тим, що Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 15 квітня 2014 року вирішив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 919 195 грн основного боргу, 3 % річних за період прострочення у розмірі 82 803,10 грн, 1 868,46 грн в рахунок повернення сплаченого судового збору, а всього 1 003 866,56 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 01 липня 2014 року вказане рішення залишено без змін.

На підставі виконавчого листа, виданого Ніжинським міськрайонним судом Чернігівської області 16 липня 2014 року, державний виконавець відділу державної виконавчої служби Ніжинського міськрайонного управління юстиції (далі - державний виконавець) Пампура Д. С. 17 липня 2014 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження та надав можливість боржнику ОСОБА_2 самостійно виконати рішення суду.

Проте, у добровільному порядку боржник рішення суду не виконав, а 25 грудня 2014 року виконавчий лист повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю майна в боржника.

24 листопада 2021 року після звернення за консультацією до адвоката йому стало відомо, що ОСОБА_2 подарував все належне йому майно 13 червня 2014 року своїй дочці ОСОБА_4 .

Вказував, що оспорювані договори є фіктивними, не спрямованими на настання реальних наслідків, а укладені відповідачем з метою уникнення відповідальності за борговими зобов`язаннями, оскільки на час укладення договорів дарування ОСОБА_2 знав про наявність рішення суду першої інстанції про стягнення з нього боргу і оскаржував його в суді апеляційної інстанції.

При цьому за клопотанням сторони відповідача неодноразово відкладався судовий розгляд, в тому числі і 13 червня 2014 року у зв`язку з нібито перебуванням ОСОБА_2 у відрядженні в м. Одесі судовий розгляд було відкладено. Проте, саме 13 червня 2014 року відповідач в м. Ніжині уклав оспорювані договори дарування земельних ділянок та житлового будинку.

Також зазначав, що оскільки спірні договори дарування є недійсними, а виконавче провадження № НОМЕР_1 завершене і на підставі постанови державного виконавця від 25 грудня 2014 року виконавчий лист повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю майна у боржника, тому вказана постанова про закінчення виконавчого провадження підлягає скасуванню. Він не отримував копію постанови про повернення виконавчого листа, тому строк на оскарження постанови не пропустив.

Враховуючи викладене позивач просив суд:

- визнати недійсними з моменту укладення договори дарування: земельної ділянки з кадастровим номером 7410400000:04:011:0050, площею 0,0457 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомості 383599874104), розташованої на АДРЕСА_1 , посвідчений 13 червня 2014 року приватним нотаріусом НМНО Кізуб Т. Є., серія та номер 721; земельної ділянки з кадастровим номером 7410400000:04:011:0049, площею 0,0616 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомості 383591174104), розташованої на АДРЕСА_1 , посвідчений 13 червня 2014 року приватним нотаріусом НМНО Кізуб Т. Є., серія та номер 717; житлового будинку, загальною площею 49,1 кв. м, житловою площею 23,9 кв. м на вул. Франка, 17 в м. Ніжині Чернігівської області;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 13745328 від 13 червня 2014 року 09:49:49 та індексний номер 13743942 від 13 червня 2014 року 09:20:18, прийняті приватним нотаріусом НМНО Кізуб Т. Є. та припинити речове право ОСОБА_4 на вказані земельні ділянки та житловий будинок;

- поновити строк для оскарження та скасувати постанову від 25 грудня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, винесену державним виконавцем Пампурою Д. С. про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 26 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії відповідача були спрямовані на уникнення у майбутньому сплатити борг позивачу за рахунок належного йому майна, що підтверджує фіктивність договорів дарування, проте суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України у зв`язку з пропуском позовної давності.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 17 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 вересня 2022 року змінив, виклав його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишив без змін.

Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивач не залучив до участі у справі в якості співвідповідача особу, в провадженні якої перебував виконавчий документ, виданий на виконання рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 15 квітня 2014 року.

Верховний Суд постановою від 06 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 вересня 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 січня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус НМНО Кізуб Т. Є., Ніжинський МВДВС ПСМРУ МЮ, про поновлення строку для оскарження та скасування постанови від 25 грудня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, винесеної державним виконавцем Пампурою Д. С., про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» скасував.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус НМНО Кізуб Т. Є., Ніжинський МВДВС ПСМРУ МЮ, в частині позовних вимог про поновлення строку для оскарження та скасування постанови від 25 грудня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, винесеної державним виконавцем Пампурою Д. С., про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» закрив.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 січня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус НМНО Кізуб Т. Є., Ніжинський МВДВС ПСМРУ МЮ, про визнання недійсними з моменту укладення договорів дарування від 13 червня 2014 року та скасування рішення про державну реєстрацію прав скасував, справу в указаній частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування, скасування рішень про державну реєстрацію з підстав незалучення до участі у справі в якості співвідповідача особи (органу), дії якої оскаржуються. Оскільки неналежний суб`єктний склад є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції не переглядав рішення місцевого суду по суті заявлених позовних вимог.

Позивач по справі є стягувачем у виконавчому провадженні, він не може пред`являти позов про скасування постанови державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме оскарження стягувачем рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 31 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 вересня 2022 року у нескасованій при касаційному перегляді частині - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дослідивши сукупність наведених обставин, правильно виходив з того, що при укладенні 13 червня 2014 року договорів дарування нерухомого майна та земельних ділянок у ОСОБА_2 вже виникло боргове зобов`язання за договором позики, це зобов`язання було простроченим, відповідач був обізнаний про наявність невиконаного зобов`язання та про наявність відповідного спору у суді, а тому обґрунтовано дійшов висновку, що такі дії вчинено з метою уникнення в майбутньому сплати боргу за рахунок цього майна на виконання судового рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача.

Висновок суду першої інстанції про пропуск ОСОБА_1 позовної давності в частині вимог про визнання недійсними з моменту укладання договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію прав, є правильним та обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області.

28 грудня 2023 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що позивач не був стороною оспорюваних правочинів, які укладено 13 червня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а договори дарування містять нотаріальну та конфіденційну інформацію, доступу до якої ОСОБА_1 не мав, тому позовна давність має обчислюватись з того часу, коли стороні стало відомо про порушене право.

Скаржник вказував на те, що не знав про існування оспорюваних договорів у 2014 році і дізнався про них з отриманої інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 листопада 2021 року.

Звертає увагу суду на те, що вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним (рецисорний позов) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язань (зокрема при застосуванні наслідків нікчемного правочину) початок перебігу позовної давності зумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовується до вимог про виконання зобов`язань, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області рішенням від 15 квітня 2014 року у справі № 740/3910/13-ц стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 003 866,56 грн в рахунок заборгованості, з яких: 919 195,00 грн основного боргу, 82 803,10 грн - 3 % річних за період прострочення, 1 868,46 грн в рахунок повернення сплаченого судового збору (т. 1 а. с. 231, 232).

Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 01 липня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 15 квітня 2014 року залишив без змін (т. 1 а. с. 233, 234).

На виконання наведеного судового рішення 16 липня 2014 року Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області видав виконавчий лист, на підставі якого державний виконавець Пампура Д. С. 17 липня 2014 року відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 25, 27).

13 червня 2014 року ОСОБА_2 подарував дочці ОСОБА_5 нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема: земельну ділянку з цільовим призначенням - для особистого підсобного господарства площею 0,0457 га, кадастровий номер 7410400000:04:011:0050; земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0616 га, кадастровий номер 7410400000:04:011:0049; житловий будинок загальною площею 49,1 кв. м, що підтверджується відповідними договорами дарування, які посвідчені 13 червня 2014 року приватним нотаріусом НМНО Кізуб Т. Є. (т. 1 а. с. 91-96).

Із інформації про виконавче провадження № НОМЕР_1 відомо, що 17 липня 2014 року державний виконавець звернув стягнення на майно ОСОБА_2 , 22 липня 2014 року - звернув стягнення на кошти на рахунках боржника, 25 грудня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю майна у боржника (т. 1 а. с. 28-30).

Матеріали виконавчого провадження № НОМЕР_1 знищено за збігом терміну зберігання (т. 1 а. с. 68).

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 зазначено, що позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 750/5751/20-ц вказано, що боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатних договорів на користь своїх дітей, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладає договори дарування, які порушують майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) суд може визнати недійсними.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

З матеріалів справи відомо, що позивач вважає договори дарування від 13 червня 2014 року такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків, а укладені ОСОБА_2 на користь його дочки ОСОБА_4 з метою уникнення виконання боргових зобов`язань.

Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано врахували, що ОСОБА_2 відчужив належне йому майно після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, на підставі безвідплатних договорів, на користь близького родича, внаслідок чого зменшився обсяг майна, за рахунок якого могло бути виконано його зобов`язання перед ОСОБА_1 .

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування від 13 червня 2014 року.

Разом з тим, для правильного вирішення спору має значення встановлення моменту, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Особливістю застосування інституту позовної давності є те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Разом з цим порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Звертаючись до суду з позовом у грудні 2021 року, ОСОБА_1 просив визнати недійсними з моменту укладення договори дарування, укладені 13 червня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 та зазначав, що про порушення свого права дізнався лише 24 листопада 2021 року після звернення за консультацією до адвоката та отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших відповідних реєстрів.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 подав заяву про застосування позовної давності (т. 1 а. с. 83, 84). На його думку, перебіг цього строку розпочався 25 грудня 2014 року - з моменту винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна, відповідно до пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Доводи скаржника про те, що він не був стороною оспорюваних договорів дарування та не мав доступу до нотаріальної і конфіденційної інформації, не впливають на висновки суду.

Як встановлено судом, 25 грудня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу через відсутність у боржника майна. Будучи стягувачем у виконавчому провадженні, ОСОБА_1 мав право ознайомлюватися з його матеріалами та отримувати інформацію через автоматизовану систему виконавчого провадження. Отже, позивач мав необхідні можливості для перевірки майнового стану боржника. Доказів існування об`єктивних перешкод для отримання такої інформації матеріали справи не містять.

Отже, саме у грудні 2014 року, після повернення виконавчого документа у зв`язку з відсутністю у ОСОБА_2 майна, ОСОБА_1 мав можливість та підстави дізнатися про фактичне невиконання судового рішення і втрату можливості задовольнити свої вимоги за рахунок майна боржника. Саме з цього моменту позивач міг встановити обставини відчуження майна та вжити заходів для захисту свого права.

Тому доводи позивача про те, що про порушення свого права він дізнався лише у 2021 році не спростовують висновку про пропуск позовної давності, оскільки завершення у 2014 році виконавчого провадження у зв`язку з відсутністю майна фактично засвідчило неможливість виконання рішення суду та створило для позивача об`єктивну можливість з`ясувати причини відсутності майна у боржника.

Неможливо прийняти доводи позивача про те, що строк позовної давності слід рахувати з 2021 року, а саме більш ніж як через 7 років після укладення оскаржуваних договорів, також через те, що визнання правочинів недійсними за збігом такого тривалого строку після їх укладення явно не сприятиме стабільності цивільного обороту та не відповідатиме загальним засадам цивільного судочинства.

Таким чином, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про пропуск позивачем позовної давності є обґрунтованим.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у нескасованій при касаційному перегляді частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 вересня 2022 року у нескасованій при касаційному перегляді частині та постанову Чернігівського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров