Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №161/11050/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 161/11050/25

провадження № 61-8828св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Деркач Денис Володимирович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року у складі судді Мазура Д. Г. та постанову Волинського апеляційного суду від 03 червня 2026 року у складі колегії суддів Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:

- визнати за ним право приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та автомобіль марки «Mercedes-Benz C 220», державний номерний знак НОМЕР_1 ;

- визнати за відповідачем право приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , а також телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд та шафу-купе;

- стягнути з нього на користь відповідача грошову компенсацію вартості частки у спільному майні подружжя у розмірі 87 286,50 грн.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 лютого 2015 року до 15 квітня 2025 року, який розірвано рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області.

Під час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя набуло у власність таке майно: житловий будинок із надвірними будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 0721888001:01:001:0365, розташовану в селі Хорлупи Луцького району Волинської області; квартиру АДРЕСА_1 ; автомобіль «Mercedes-Benz C 220», державний номерний знак НОМЕР_1 ; телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд та шафу-купе.

Також позивач посилався на те, що набуті у шлюбі житловий будинок та земельна ділянка були відчужені сторонами за договором купівлі-продажу, відповідно до умов якого подружжя мало отримати за вказане майно грошові кошти у розмірі 7 000,00 дол. США з відстроченням платежу.

Вважаючи зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя та посилаючись на необхідність його поділу з урахуванням рівності часток сторін, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

У липні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, у якому просила:

- визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_1 на її користь грошові кошти у розмірі 24 000,00 грн.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 мотивувала тим, що спірна квартира АДРЕСА_1 хоча і була набута у період перебування сторін у шлюбі, однак придбана за її особисті кошти, отримані від батьків, у зв`язку із чим зазначене майно не належить до спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, частину коштів, отриманих від ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу належного сторонам житлового будинку, ОСОБА_1 залишив собі та використав на власний розсуд, незважаючи на те, що такі кошти були набуті під час шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З огляду на наведене позивач просила визнати спірну квартиру її особистою приватною власністю та стягнути з відповідача належну їй частину грошових коштів, отриманих від відчуження спільного майна подружжя.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 04 березня 2026 року первісний позов ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задовольнив.

Визнав об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : квартиру АДРЕСА_1 ; транспортний засіб марки «Mercedes-Benz C 220», державний номерний знак НОМЕР_1 ; телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд та шафу-купе.

Здійснив поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме:

- визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ;

- визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ;

- визнав за ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб марки «Mercedes-Benz C 220», державний номерний знак НОМЕР_1 ;

- визнав за ОСОБА_2 право власності на телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд та шафу-купе.

У порядку поділу спільного майна подружжя стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості частки у спільному майні у розмірі 87 286,50 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю відмовив.

Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 140,00 грн.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірне майно набуте сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому ОСОБА_2 , яка заперечувала поширення режиму спільної сумісної власності на спірну квартиру, не спростувала презумпцію спільності майна подружжя та не довела належними і допустимими доказами факт придбання квартири виключно за її особисті кошти.

Суд зазначив, що квартира АДРЕСА_1 була придбана у 2019 році, тобто під час перебування сторін у шлюбі. Крім того, договір купівлі-продажу квартири укладено за письмовою згодою чоловіка покупця - ОСОБА_1 , що підтверджує набуття цього майна в інтересах сім`ї. Договір не містить застережень про те, що кошти, за які придбавалася квартира, були особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Посилання ОСОБА_2 на те, що квартира була придбана за кошти, отримані від її батьків, суд визнав необґрунтованими, оскільки самі лише пояснення сторони та показання свідків не підтверджують факту набуття квартири саме за особисті кошти одного з подружжя. Інших належних доказів, які б свідчили про джерело походження коштів та їх належність виключно відповідачу, суду не надано.

Також суд відхилив доводи ОСОБА_2 щодо відсутності у ОСОБА_1 достатнього доходу для придбання нерухомого майна, оскільки відповідно до положень сімейного законодавства майно, набуте подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю незалежно від того, що один із подружжя не мав самостійного заробітку (доходу).

Урахувавши презумпцію рівності часток подружжя у спільному майні, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частку спірної квартири.

Вирішуючи питання щодо поділу автомобіля марки «Mercedes-Benz C 220», суд керувався тим, що цей транспортний засіб також придбаний сторонами під час шлюбу, є неподільною річчю, перебуває у користуванні ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 не заперечувала проти передання автомобіля у власність позивача з виплатою їй відповідної грошової компенсації.

Оскільки інше рухоме майно (телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд та шафа-купе) було набуте сторонами у шлюбі та фактично перебуває у користуванні ОСОБА_2 , суд виділив зазначене майно їй у власність.

З урахуванням різниці у вартості майна, виділеного кожній зі сторін, суд дійшов висновку про необхідність стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошової компенсації у розмірі 87 286,50 грн.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог про стягнення частини коштів, отриманих від продажу житлового будинку та земельної ділянки, суд зазначив, що кошти сторони отримали під час перебування у шлюбі, а ОСОБА_2 не довела факту привласнення цих коштів ОСОБА_1 або використання їх ним виключно у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї.

Луцький міськрайонний суд Волинської області додатковим рішенням від 17 березня 2026 року стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на професійну правничу допомогу, у розмірі 16 000,00 грн та витрати, пов`язані з проведенням оцінки майна, у розмірі 2 000,00 грн.

Суд першої інстанції мотивував додаткове рішення тим, що ОСОБА_1 підтвердив понесення витрат на професійну правничу допомогу договором про надання правової допомоги від 05 червня 2025 року № 101, актом наданих послуг від 06 березня 2026 року та квитанцією до прибуткового касового ордера на суму 30 000,00 грн.

Урахувавши заперечення ОСОБА_2 , складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг, критерії реальності та розумності судових витрат, суд дійшов висновку про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу до 16 000,00 грн.

Крім того, суд вважав доведеними та пов`язаними з розглядом справи витрати ОСОБА_1 на проведення оцінки майна у розмірі 2 000,00 грн.

Волинський апеляційний суд постановою від 03 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що спірна квартира набута сторонами у період перебування у шлюбі, а тому на неї поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя.

ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що квартира була придбана виключно за її особисті кошти або кошти третіх осіб. Водночас договір купівлі-продажу квартири укладено за письмовою згодою ОСОБА_1 як чоловіка покупця, що свідчить про набуття майна у спільну сумісну власність подружжя.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя.

Також апеляційний суд вважав правильним висновок суду першої інстанції про відмову у стягненні з ОСОБА_1 коштів, отриманих від продажу спільного майна подружжя, оскільки не доведено, що ці кошти були привласнені ним та використані не в інтересах сім`ї.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Деркач Д. В. , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року та постанову Волинського апеляційного суду від 03 червня 2026 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення зустрічного позову в повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 771/2302/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 57, 60 СК України та дійшли помилкового висновку про належність спірної квартири до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя лише з огляду на факт її придбання під час шлюбу.

Заявник зазначає, що суди не врахували джерело походження коштів, за які було придбано спірну квартиру, а саме те, що вказане майно придбане за кошти, подаровані їй батьками, тому відповідно до статті 57 СК України є її особистою приватною власністю.

Вказує, що суди безпідставно відхилили надані нею докази та не надали належної оцінки показанням свідків, які підтвердили факт передання грошових коштів її батьками для придбання спірної квартири, а також відсутність фінансової участі ОСОБА_1 у придбанні цього майна.

Крім того, на думку заявника, суди не врахували письмові докази щодо фінансової спроможності її батьків придбати спірну квартиру та не встановили наявність у сторін достатніх спільних коштів для набуття такого майна.

Посилається на те, що сам факт набуття майна у період шлюбу не є безумовною підставою для визнання його спільною сумісною власністю подружжя, оскільки визначальне значення має також джерело походження коштів, за які таке майно придбано.

Також заявник вважає помилковим висновок судів про відмову у стягненні з ОСОБА_1 грошових коштів, отриманих від продажу спільного майна подружжя, оскільки, на її думку, такі кошти були привласнені ним та використані не в інтересах сім`ї.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

23 липня 2026 року матеріали справи № 161/11050/25 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 лютого 2015 року до 15 квітня 2025 року, який розірвано рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області (том 1, а. с. 6, 8, 9).

У період перебування сторін у шлюбі за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року № 353, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Юхименко І. В. (том 1, а. с. 14, 122-124).

Відповідно до пункту 4.5 зазначеного договору купівлі-продажу квартири договір укладено за письмовою згодою чоловіка покупця - ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві про надання такої згоди засвідчено приватним нотаріусом 11 жовтня 2019 року за реєстровим № 352.

Згідно зі звітом про оцінку квартири АДРЕСА_1 її вартість становить 1 790 637,00 грн (том 1, а. с. 30-57).

Суди встановили, що допитані у суді першої інстанції свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які є батьками ОСОБА_2 , пояснили, що спірна квартира була придбана для дочки за їхні особисті кошти.

Водночас свідки, допитані за клопотанням ОСОБА_1 , заперечили ці обставини та зазначили, що частину коштів на придбання спірної квартири йому надали мати та баба, а частину коштів він отримав у позику, яку в подальшому повернув.

Також суди з`ясували, що відповідно до розписки про продаж ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , покупець ОСОБА_3 сплатила частину коштів у розмірі 4 000,00 дол. США, а решту коштів у сумі 96 000,00 грн зобов`язалася сплатити подружжю протягом трьох років (том 1, а. с. 15, 128).

Крім того, ОСОБА_2 посилалася на те, що 31 грудня 2024 року ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 кошти у розмірі 32 000,00 грн, які є спільною сумісною власністю подружжя та, на її думку, були безпідставно ним привласнені.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення позовних вимог про визнання квартири АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, її поділу між сторонами, а також у частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання зазначеної квартири її особистою приватною власністю та стягнення грошових коштів.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не є предметом перегляду Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Предметом розгляду у цій справі є вимоги ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України.

Відповідно до частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає указаним умовам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

У частині першій статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частинами першою та другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

У випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 серпня 2025 року у справі № 242/812/23 (провадження № 61-10609св24).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана 11 жовтня 2019 року, тобто у період перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.

Договір купівлі-продажу квартири укладено за письмовою згодою чоловіка покупця - ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві про надання такої згоди посвідчено нотаріально. Зазначене свідчить про те, що на момент набуття спірного майна сторони діяли як подружжя, а придбання квартири здійснювалося в інтересах сім`ї.

Заперечуючи проти поширення на спірну квартиру режиму спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_2 посилалася на те, що квартира придбана за кошти, подаровані їй батьками, а тому є її особистою приватною власністю.

Разом із тим суди попередніх інстанцій, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, дійшли висновку, що ОСОБА_2 не спростувала встановленої статтею 60 СК України презумпції спільності майна подружжя.

Сам факт надання батьками одного з подружжя певної фінансової допомоги або їх участі у придбанні майна не свідчить безумовно про набуття таким майном статусу особистої приватної власності одного з подружжя. Для застосування положень пункту 3 частини першої статті 57 СК України необхідним є встановлення не лише факту передання коштів, а й того, що такі кошти були передані саме одному з подружжя як його особиста власність та саме за ці кошти було придбане спірне майно.

Суди надали оцінку показанням свідків, у тому числі батьків ОСОБА_2 , однак встановили, що такі показання не є достатніми для підтвердження факту набуття квартири виключно за її особисті кошти, оскільки вони не підтверджені іншими належними доказами, які б давали можливість встановити джерело походження всієї суми коштів, порядок їх передання саме відповідачу та цільове призначення як подарунка виключно їй.

При цьому суди врахували й інші докази у справі, зокрема обставини укладення договору купівлі-продажу квартири під час шлюбу, надання ОСОБА_1 нотаріально посвідченої згоди на його укладення, а також показання інших свідків щодо участі сторін та членів сім`ї позивача у фінансуванні придбання спірного майна.

Верховний Суд зауважує, що сам собою факт придбання майна у період шлюбу не є безумовною підставою для визнання його спільною сумісною власністю подружжя, оскільки визначальне значення має також джерело набуття такого майна. Водночас саме на того з подружжя, хто заперечує презумпцію спільності майна, покладається обов`язок довести обставини, які свідчать про набуття майна за особисті кошти.

Установивши, що належних і достатніх доказів придбання спірної квартири виключно за особисті кошти ОСОБА_2 матеріали справи не містять, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Посилання заявника на неврахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 771/2302/18, не свідчить про неправильне застосування норм матеріального права, оскільки суди застосували саме такий підхід: перевірили не лише час набуття майна, а й доводи сторін щодо джерела походження коштів, однак за результатами оцінки доказів встановили недоведеність придбання квартири за особисті кошти одного з подружжя.

Доводи касаційної скарги про неналежну оцінку показань свідків та інших доказів фактично зводяться до необхідності їх переоцінки та встановлення інших обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставне залишення ОСОБА_1 коштів, отриманих від продажу будинку у АДРЕСА_2 , суди встановили, що ОСОБА_2 не довела використання цих коштів позивачем виключно у власних інтересах та всупереч інтересам сім`ї. Сам факт отримання одним із подружжя частини коштів від відчуження спільного майна не є достатньою підставою для їх стягнення без встановлення обставин їх приховування або використання не в інтересах сім`ї.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, у зв`язку з чим не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини справи чи здійснювати переоцінку доказів, яким уже надана оцінка судами попередніх інстанцій.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин справи та на підставі належним чином оцінених доказів, а їхні висновки щодо наявності підстав для поділу спірної квартири як майна подружжя не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції у резолютивній частині рішення зазначив про визнання об`єктами права спільної сумісної власності сторін квартири, транспортного засобу та іншого рухомого майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зазначила, що у спорах про поділ майна подружжя встановлення факту належності майна до об`єктів права спільної сумісної власності є питанням доведення відповідних обставин, необхідних для правильного вирішення спору про поділ майна, та має відображатися у мотивувальній частині судового рішення. Визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя саме собою не є належним та ефективним способом судового захисту, оскільки судове рішення не створює правового режиму такого майна, а лише підтверджує його існування.

Разом із тим у цій справі позивач звернувся до суду саме з вимогою про поділ майна подружжя. Встановлення судами факту належності спірного майна до спільної сумісної власності було необхідною передумовою для вирішення цього спору, а подальший поділ майна із визначенням часток та майна, яке переходить у власність кожної зі сторін, є ефективним способом захисту порушеного права.

Тому саме лише зазначення судом першої інстанції у резолютивній частині рішення висновку про визнання спірного майна об`єктами права спільної сумісної власності подружжя не вплинуло на правильність вирішення спору по суті та не призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

З огляду на наведене колегія суддів не вбачає підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень з цих мотивів.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині (щодо визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, її поділу між сторонами та відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання зазначеної квартири особистою приватною власністю і стягнення грошових коштів) залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо клопотання про зупинення дії оскаржуваних судових рішень

24 вересня 2026 року адвокат ОСОБА_2. Деркач Д. В. подав до Верховного Суду заяву про зупинення дії рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року та постанови Волинського апеляційного суду від 03 червня 2026 року в частині визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку цієї квартири до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Згідно із частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року та постанови Волинського апеляційного суду від 03 червня 2026 року в оскаржуваній частині, відсутні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії цих судових рішень.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Деркач Денис Володимирович, про зупинення дії судових рішень.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Деркач Денис Володимирович, залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року та постанову Волинського апеляційного суду від 03 червня 2026 року в частині вирішення позовних вимог про визнання квартири АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, її поділ між сторонами та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання квартири особистою приватною власністю і стягнення грошових коштів залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко