Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №747/96/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 747/96/24

провадження № 61-4539св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Понори»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко Олександр Миколайович, на постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Понори» (далі - ТОВ «Понори»), в якому, змінивши предмет позову, просив:

- визнати відсутність права оренди ТОВ «Понори» на належну йому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,1460 га, кадастровий номер 7425382700:02:001:0612;

- зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,1460 га шляхом повернення йому земельної ділянки.

Позовну заяву обґрунтував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати, ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилась спадщина, в тому числі й на спірну земельну ділянку площею 3,1460 га. Він, як єдиний її спадкоємець першої черги за законом 19 лютого 2009 року отримав свідоцтво про право на спадщину щодо цієї землі. 21 грудня 2009 року йому видано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Указував, що у 2017 році йому стало відомо про те, що цю земельну ділянку обробляє ТОВ «Понори». Звернувшись у серпні 2017 року до товариства, він дізнався, що земельна ділянка використовується відповідачем на підставі укладеного договору оренди з попереднім власником земельної ділянки - ОСОБА_2 . Копію договору оренди цієї земельної ділянки товариство йому не надало. У вересні 2023 року ТОВ «Понори» запропонувало йому укласти новий договір оренди землі, проте він не погодився і поставив вимогу про повернення земельної ділянки. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право оренди на спірну земельну ділянку не зареєстровано. У грудні 2023 року на його вимогу ТОВ «Понори» надало копію договору оренди земельної ділянки від 02 січня 2007 року № 38 з додатками. Проте, надана ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області копія договору оренди земельної ділянки номеру, дати його укладення та додатків не містить. Ознайомившись із отриманими документами, він виявив, що підписи в договорах належать не його матері, а іншій особі.

Переконував, що оскільки договір оренди попередній власник земельної ділянки не підписувала, відтак він є неукладеним, а умови договору, зокрема, щодо розміру орендної плати, строку дії договору та інші - не погодженими.

З наведених підстав ОСОБА_1 вважав, що його права власника на вільне володіння, користування та розпорядження спірною земельною ділянкою площею 3,1460 га, кадастровий номер 7425382700:02:001:0612; є порушеними та підлягають захисту судом.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Талалаївського районного суду Чернігівської області від 10 листопада 2025 року у складі судді Тіщенко Л. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано відсутність права оренди ТОВ «Понори» на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,1460 га, кадастровий номер 7425382700:02:001:0612. Зобов`язано ТОВ «Понори» усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,1460 га шляхом повернення земельної ділянки позивачу. Стягнуто з ТОВ «Понори» на користь позивача понесені судові витрати, а саме: 968,96 грн судового збору та 13 570,56 грн за проведення судової почеркознавчої експертизи.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що належна позивачу земельна ділянка, яку він успадкував після смерті матері, перебуває в оренді ТОВ «Понори» на підставі укладеного попереднім власником ОСОБА_2 договору оренди від 02 січня 2007 року з терміном дії 49 років. Висновком експерта від 12 червня 2025 року № 183/25-24 встановлено, що договір оренди земельної ділянки від 02 січня 2007 року та акт про передачу та прийом земельної ділянки від 02 січня 2007 року підписані іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_2 . Оскільки договір оренди земельної ділянки власником ОСОБА_2 не підписувався, зазначений договір є неукладеним, отже відсутні правові підстави для користування відповідачем належною позивачу земельною ділянкою. Таким чином у ТОВ «Понори» відсутнє право оренди на належну позивачу земельну ділянку, оскільки договір оренди фактично не укладався.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки право оренди у відповідача на належну ОСОБА_1 земельну ділянку відсутнє, відтак товариство користується цією землею без належних правових підстав. ОСОБА_1 , як власник, позбавлений можливості вільно користуватись і розпоряджатись належною йому земельною ділянкою, має право відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а належним способом захисту права власності позивача у цьому випадку є повернення йому відповідачем спірної земельної ділянки.

Додатковим рішенням Талалаївського районного суду Чернігівської області від 01 грудня 2025 року у складі судді Тіщенко Л. В. представнику позивача - адвокату Чередніченку О. М. відмовлено в ухваленні додаткового рішення щодо розподілу витрат на правничу допомогу адвоката.

Відмовляючи в ухваленні додаткового рішення, суд першої інстанції зазначив, що представництво інтересів ОСОБА_1 адвокат Чередніченко О. М. здійснював на підставі ордера серії СВ № 1079021, виданого на підставі договору від 21 лютого 2024 року про надання правничої допомоги від 16 жовтня 2023 року № 01ц/10/2023. Адвокатом не надано суду договору про надання правничої допомоги, укладеного між ним та ОСОБА_1., на який представник посилався в ордері, акті та в детальному описі виконаних робіт. Причини неможливості надання цього договору при зверненні до суду та під час перебування справи в його провадженні стороною позивача не повідомлялись. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що через відсутність зазначеного договору неможливо пересвідчитись у пов`язаності витрат на правничу допомогу з цією справою, дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару та порядку його обрахування тощо.

Ухвалою Талалаївського районного суду Чернігівської області від 04 грудня 2025 року у складі судді Тіщенко Л. В. відмовлено у відкритті провадження представнику позивача ОСОБА_1 - адвокату Чередніченку О. М. за заявою від 02 грудня 2025 року про ухвалення додаткового рішення.

Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що питання розподілу витрат на правничу допомогу позивача вже було розглянуто судом. Додаткове рішення щодо судових витрат може ухвалюватися лише один раз на підставі доказів, поданих до закінчення судових дебатів. Повторне звернення з аналогічною заявою та новими доказами, відсутність яких стала причиною попередньої відмови, процесуальним законом не передбачено. Незгода представника позивача з первинним судовим рішенням є підставою для його оскарження в апеляційному порядку, а не для нового звернення, що зумовлює відмову у відкритті провадження.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року апеляційну скаргу ТОВ «Понори» задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 10 листопада 2025 року, додаткове рішення цього ж суду від 01 грудня 2025 року та ухвалу цього суду від 04 грудня 2025 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Понори» 2 906,88 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що хоча підпис матері позивача - ОСОБА_2 у договорі оренди земельної ділянки та акті її приймання-передачі від 02 січня 2007 року виконаний іншою особою, а не власником земельної ділянки, позивач після набуття права власності на спірну земельну ділянку у 2009 році продовжив орендні правовідносини, протягом 2014-2022 років отримував від ТОВ «Понори» орендну плату за користування належною йому земельною ділянкою, спілкувався з товариством щодо її розміру та надавав банківські реквізити для її перерахування. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що позивач фактично визнав та схвалив наявність договірних правовідносин із відповідачем, а тому не може після тривалого виконання сторонами договору посилатися на його неукладеність та вимагати повернення земельної ділянки.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач, дізнавшись у 2017 році про користування ТОВ «Понори» належною йому земельною ділянкою, до звернення до суду з цим позовом у лютому 2024 року, не вчиняв жодних дій щодо захисту свого права, а отримання ним орендної плати протягом тривалого часу та одночасне заперечення існування договору суперечать принципу добросовісності та доктрині заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium).

Крім того, апеляційний суд виходив із того, що оскільки у цій справі він дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції від 10 листопада 2025 року та визнав за необхідне відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , то й додаткове рішення Талалаївського районного суду від 01 грудня 2025 року та ухвалу цього ж суду від 04 грудня 2025 року у цій справі також належить скасувати.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У квітні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду в частинах скасування рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 10 листопада 2025 року і стягнення із заявника судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 2 906,88 грн та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту третього статті 3, статей 202, 203, 638, 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України та статей 13, 14, 15 Закону України «Про оренду землі» у подібних правовідносинах у їх взаємозв`язку, а саме щодо застосування доктрини заборони суперечливої поведінки у випадку, якщо при встановленні факту підробки орендарем підпису спадкодавця (орендаря) в договорі оренди землі не встановлено фактів виплати орендарем та прийняття виплат спадкодавцем за життя орендної плати, що лише в такому випадку могло б свідчити про схвалення умов договору, за умови необізнаності спадкоємця про непідписання договору спадкодавцем (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно скасував правильне та по суті законне рішення суду першої інстанції;

- неправильно застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) за відсутності встановлених фактів виплати орендарем та прийняття спадкодавцем за життя орендної плати, що могло б свідчити про схвалення умов договору, за умови необізнаності спадкоємця про непідписання договору спадкодавцем;

- не врахував, що відповідач не надав доказів виплати орендної плати та її прийняття спадкодавцем, незважаючи на заявлене позивачем клопотання про витребування таких доказів;

- безпідставно дійшов висновку, що отримання позивачем орендної плати у відповідача з 2017 року свідчить про прийняття ним договору, оскільки позивач не був обізнаний про підробку підпису його матері та вважав, що діє за безпосереднього волевиявлення матері при укладенні договору оренди землі та добросовісної поведінки орендаря, спрямованої на виконання такого волевиявлення; його волевиявлення на отримання орендної плати було спотворене хибною впевненістю про підписання договору матір`ю та погодження нею істотних умов договору;

- не врахував, що оскільки позивач не був власником спірної земельної ділянки та стороною договору оренди на момент його укладення, саме на відповідача покладався обов`язок довести, що він надав заявнику договір оренди, ознайомив його з його змістом та істотними умовами, однак відповідач не надав таких доказів;

- безпідставно поставив у вину позивача невиконання обов`язків щодо контролю за цільовим використанням земельної ділянки, перевірки існування договору оренди, наявності в ньому положень щодо його обов`язковості для правонаступника та відповідності розміру орендної плати умовам договору, хоча такі обов`язки не покладені на позивача законом;

- не надав оцінки поведінці відповідача, який, достовірно знаючи про підробку підпису орендодавця, мав надати позивачу договір оренди та довести до його відома істотні умови договору, однак не вчинив таких дій, а також виплачував орендну плату у більшому розмірі за відсутності додаткових угод про зміну орендної плати;

- неправильно застосував правові висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, та Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц, оскільки правовідносини у зазначених справах не є релевантними спірним правовідносинам;

- не надав належної оцінки всім доводам і аргументам позивача тощо.

У травні 2026 року ТОВ «Понори», в інтересах якого діє адвокат Мельник К. В., через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду відзив на касаційну ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., в якому зазначило про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Межі касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., не містить доводів щодо оскарження постанови Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року в частині скасування додаткового рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 01 грудня 2025 року та ухвали цього ж суду від 04 грудня 2025 року, то оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в цій частині Верховним Судом не переглядається.

Отже, постанова Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року переглядаються Верховним Судом лише в частині скасування рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 10 листопада 2025 року по суті спору і стягнення із заявника судових витрат у вигляді судового збору.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., на постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків, зокрема запропоновано надіслати на адресу суду нову редакції касаційної скарги, яка має відповідати вимогам статті 392 ЦПК України, та в якій навести обґрунтування зазначеної підстави касаційного оскарження.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2026 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко О. М., на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Талалаївського районного суду Чернігівської області матеріали справи № 747/96/24; надано іншим учасникам справи строку для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року матеріали справи № 747/96/24 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та підтверджується матеріалами справи, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 02 січня 2007 року № 38 орендодавець ОСОБА_2 передала орендарю ТОВ «Понори» земельну ділянку площею 3,15 га, яка належала орендодавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 березня 2001 року.

Відповідно до пункту 4.1 договору строк оренди становить 49 років.

Орендна плата за користування земельною ділянкою сплавляється виключно у грошовій формі, сплачується один раз на рік та становить 532,93 грн (пункт 3.1 договору).

Невід`ємними частинами договору є план (схема) земельної ділянки та акт прийому-передачі земельної ділянки.

Договір підписано сторонами: орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ОСОБА_3 .

Договір зареєстровано 20 квітня 2008 року у Талалаївському районному відділенні регіональної філії Державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 10.

Відповідно до Акта про передачу та прийом земельної ділянки від 02 січня 2007 року ОСОБА_2 передала земельну ділянку орендарю в особі ОСОБА_3 розміром 3,15 га в адмінмежах Понорівської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Акт підписано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 лютого 2009 року спадкоємцем майна ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її син - ОСОБА_1 .

Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 3,15 га в межах згідно з планом, кадастровий номер 7425382700:02:001:0612.

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,1460 га (рілля) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Понорівської сільської ради Талалаївського району Чернігівської області, що підтверджується копією державного акта від 21 грудня 2009 року серії ЯИ № 437982.

Надана ТОВ «Понори» довідка від 09 квітня 2024 року свідчить про те, що на підставі договору оренди земельної ділянки від 02 січня 2007 року № 38 товариство нараховувало та сплачувало ОСОБА_1 орендну плату в наступному розмірі: за 2014 рік - 3 991,31 грн; за 2015 рік - 4 908,57 грн; за 2016 рік - 5 665,43 грн; за 2018 рік - 5 664,78 грн; за 2019 рік - 5 664,79 грн; за 2020 рік - 5 665,44 грн; за 2021 рік - 5 665,43 грн; за 2022 рік - 5 665,43 грн. Кошти виплачувалися на банківську картку ОСОБА_1 .

Сплата ОСОБА_1 орендної плати підтверджується випискою за рахунками та квитанціями, що підтверджують зарахування на банківську картку ОСОБА_1 готівкових коштів через касу банку.

Зміст листування сторін у месенджері «Вайбер» за 2021-2022 роки стосується процедури та організації виплати відповідачем ОСОБА_1 орендної плати.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 12 червня 2025 року № 183/25-24 досліджувані підписи від імені ОСОБА_2 в графі «Орендодавець» (пункт 14 «Адреси та підписи сторін») в двох примірниках договору оренди земельної ділянки, укладеному між ОСОБА_2 і ТОВ «Понори»; та в графі «земельну ділянку передав» в двох примірниках акта про передачу та прийом земельної ділянки, виконані не ОСОБА_2 , а іншою особою з наслідуванням її підпису.

Правове обґрунтування

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно, правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає у згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

У частині третій статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).

Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір.

У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

У статті 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Особа, яка відповідно до закону може бути орендодавцем земельної ділянки, може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про оренду землі» об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені у ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

За змістом статей 76, 102 ЦПК України висновок експерта є доказом обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань, тож на його підставі особа може заперечувати факт вчинення правочину.

Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 567/1039/22 зазначено: «стверджуючи, що договори сторона орендодавця не укладала та не підписувала, суди повинні були врахувати, що позивач мала доводити не лише те, що вона не підписувала договори (як окремі документи), а й не укладала такі договори (двосторонні правочини як результат домовленості двох сторін, спрямованої на встановлення певних цивільних прав та обов`язків), відповідно, що між сторонами не виникли правові відносини із договору оренди землі, оскільки позивач не виявляла своєї волі на укладення таких правочинів. Натомість відповідач має доводити виникнення між сторонами правовідносин із договору оренди землі, виконання такого договору сторонами внаслідок досягнення домовленості з приводу користування земельними ділянками орендодавця».

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази, надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що хоча підпис матері позивача - ОСОБА_2 у договорі оренди земельної ділянки та акті її приймання-передачі від 02 січня 2007 року виконаний іншою особою, а не власником земельної ділянки, позивач після набуття права власності на спірну земельну ділянку у 2009 році продовжив орендні правовідносини з відповідачем, протягом 2014-2022 років отримував від ТОВ «Понори» орендну плату за користування належною йому земельною ділянкою, спілкувався з товариством щодо її розміру та надавав банківські реквізити для її перерахування, а тому позивач фактично визнав та схвалив наявність договірних правовідносин із відповідачем та не може після тривалого виконання сторонами договору посилатися на його неукладеність і вимагати повернення земельної ділянки.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд неправильно застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) за відсутності встановлених фактів виплати орендарем та прийняття спадкодавцем за життя орендної плати, Верховний Суд відхиляє, оскільки зазначену доктрину апеляційний суд застосував не до дій спадкодавця, а до власної поведінки позивача після набуття ним права власності на спірну земельну ділянку.

У цій справі апеляційний суд правильно установив, що позивач набув право власності на спірну земельну ділянку у 2009 році та протягом 2014-2022 років отримував від ТОВ «Понори» орендну плату за користування належною йому земельною ділянкою. Кошти зараховувалися на його банківську картку, а листування сторін у месенджері «Viber» у 2021-2022 роках стосувалося процедури та організації виплати йому орендної плати.

За висновками апеляційного суду, отримуючи орендну плату протягом тривалого часу, позивач не намагався з`ясувати існування та зміст договору оренди, а після того, як у 2017 році йому стало відомо про користування ТОВ «Понори» належною йому земельною ділянкою, до звернення до суду у лютому 2024 року не вчиняв дій щодо захисту свого права. Саме зазначену поведінку позивача апеляційний суд оцінив крізь призму принципу добросовісності та доктрини заборони суперечливої поведінки.

Отже, відсутність встановленого факту отримання орендної плати спадкодавцем за її життя не спростовує висновків апеляційного суду, оскільки застосування доктрини venire contra factum proprium у цій справі пов`язане з подальшою поведінкою самого позивача, який після набуття права власності тривалий час отримував орендну плату за користування належною йому земельною ділянкою, а згодом заявив про неукладеність договору та вимагав повернення земельної ділянки.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував ненадання відповідачем доказів виплати орендної плати спадкодавцю за її життя, а також безпідставно не задовольнив клопотання позивача про витребування таких доказів, Верховний Суд також відхиляє.

За змістом статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У цій справі апеляційний суд застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) не з огляду на схвалення договору оренди спадкодавцем, а виходячи з обставин, пов`язаних із поведінкою позивача після набуття ним права власності на земельну ділянку. Саме позивач у цій справі оспорює існування орендних правовідносин та заявляє вимогу про повернення земельної ділянки, тоді як доказів звернення ОСОБА_2 за життя до суду з вимогами щодо спірного договору чи користування земельною ділянкою матеріали справи не містять.

Обставини виплати чи невиплати орендної плати попередньому власнику за її життя не входили до кола обставин, з якими апеляційний суд пов`язав оцінку поведінки позивача як суперечливої. Тож, ненадання відповідачем таких доказів та їх невитребування судом не спростовують правильності висновків апеляційного суду.

Аргументи касаційної скарги про те, що отримання орендної плати не свідчить про прийняття договору, оскільки волевиявлення позивача було спотворене хибною впевненістю у підписанні договору його матір`ю, є необґрунтованими.

У цивільному судочинстві доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається (стаття 81 ЦПК України).

Твердження позивача про те, що він діяв під впливом омани чи помилки щодо правових підстав користування ділянкою, є суто суб`єктивними та не підтвердженими жодними належними й допустимими доказами в матеріалах справи.

Набувши право власності на землю ще у 2009 році, ОСОБА_1 мав можливість і зобов`язаний був діяти з належною обачністю - з`ясувати підстави використання його майна, перевірити наявність договору та його істотні умови.

Тривале (протягом 6 років) регулярне отримання орендної плати за відсутності будь-яких претензій чи спроб перевірити правоустановчі документи свідчить про схвалення орендних відносин, а посилання на власну необізнаність як на підставу для повернення ділянки не спростовує висновків апеляційного суду про суперечливість такої поведінки.

Посилання у касаційній скарзі на те, що на відповідача покладався обов`язок довести факт надання позивачу договору оренди та ознайомлення його зі змістом і істотними умовами цього договору, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права.

Чинне цивільне та земельне законодавство не передбачає обов`язку орендаря повторно ознайомлювати спадкоємця орендодавця зі змістом та істотними умовами договору, укладеного попереднім власником земельної ділянки, який був зареєстрований у встановленому законом порядку та залишався чинним після переходу права власності на земельну ділянку.

Оскільки позивач обґрунтовував свої вимоги, зокрема, неотриманням примірника договору та приховуванням його умов відповідачем, то відповідно до статті 81 ЦПК України саме він мав довести обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, у тому числі те, що такі обставини зумовили його помилкове уявлення щодо правових підстав користування земельною ділянкою.

За таких обставин відсутність у відповідача доказів того, що він ініціював ознайомлення позивача з договором після набуття ним права власності на земельну ділянку, сама по собі не свідчить про порушення орендарем норм матеріального чи процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно поставив у вину позивачу невиконання обов`язків щодо перевірки існування договору оренди та контролю за цільовим використанням земельної ділянки, оскільки такі обов`язки не покладені на нього законом, Верховний Суд відхиляє.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд. Здійснюючи свої цивільні права, особа мас додержуватися вимог добросовісності, розумності та справедливості (пункт 6 частини першої статті З ЦК України).

У цій справі апеляційний суд по суті не покладав на позивача додаткових обов`язків щодо контролю за діяльністю орендаря чи перевірки умов договору, а оцінював його фактичну поведінку після набуття права власності на спірну земельну ділянку з огляду на вимоги добросовісності та у контексті застосування доктрини venire contra factum proprium.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінки поведінці відповідача, який виплачував орендну плату у більшому розмірі за відсутності додаткових угод та не ознайомив позивача з договором, є безпідставними, оскільки зміст оскаржуваного судового рішення свідчить про те, що факт систематичної виплата позивачу орендної плати та її розмір були враховані апеляційним судом у цій справі при оцінці поведінки сторін.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування апеляційним судом правових висновків Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц з посиланням на нерелевантність правовідносин у зазначених справах, Верховний Суд відхиляє, оскільки у наведених постановах сформульовано правові висновки щодо застосування принципу добросовісності та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), відповідно до якої поведінка особи, яка суперечить її попередній поведінці, якщо інша сторона обґрунтовано покладалася на таку поведінку, може бути оцінена судом при вирішенні спору.

У цій справі апеляційний суд застосував зазначений підхід не внаслідок тотожності фактичних обставин із наведеними у вказаних постановах справах, а з огляду на встановлену поведінку позивача після набуття права власності на земельну ділянку та її значення для оцінки добросовісності його подальшої поведінки. Тому відмінність окремих фактичних о6ставин зазначених справ не свідчить про нерелевантність сформульованих у них правових висновків.

Аргументи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень пункту третього статті 3, статей 202, 203, 638, 640 ЦК України та статей 13, 14, 15 Закону України «Про оренду землі» у їх взаємозв`язку у подібних правовідносинах є безпідставними з огляду на те, що практика суду касаційної інстанції щодо питання застосування вказаних норм цивільного і земельного законодавства України є сталою.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне наголосити на тому, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Доводи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу інших судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чередніченко Олександр Миколайович, залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник