Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №643/172/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 643/172/24

провадження № 61-4914св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, на рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року у складі судді Новіченко Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Маміної О. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку майна та стягнення компенсації.

Позовну заяву обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син та батько відповідача - ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилась спадщина, до якої увійшли автомобіль «Toyota», модель «Land Cruiser 200», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та автомобіль «Volkswagen», модель «Crafter», реєстраційний номер НОМЕР_2 . Спадщину вони з відповідачем прийняли у рівних частках, отримали свідоцтва про право власності. Проте, на початку 2023 року відповідач вивіз автомобілі у невідомому напрямку, і вона позбавлена можливості користуватися належним їй майном.

Враховуючи наведене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила:

- припинити її право власності на 1/2 частку транспортного засобу «Toyota», модель «Land Cruiser 200», чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

- припинити її право власності на 1/2 частку транспортного засобу «Volkswagen», модель «Crafter», 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , спеціалізований фургон малотонажний;

- стягнути з відповідача грошову компенсацію в сумі 1 112 714, 53 грн.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Здійснено поділ майна, що є у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виділено в особисту приватну власність ОСОБА_2 транспортні засоби:

марки «Toyota Land Cruiser 200», 2014 року випуску, чорного кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , тип загальний легковий універсал-В, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

марки «Volkswagen Crafter», 2016 року випуску, білого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , тип спеціалізований вантажний- спеціалізований фургон малотонажний-В, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частки майна у розмірі 1 112 714,53 грн та витрати на проведення експертизи в сумі 10 601,92 грн.

Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку транспортного засобу марки «Toyota Land Cruiser 200», 2014 року випуску, чорного кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , тип загальний легковий універсал-В, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та на 1/2 частку транспортного засобу марки «Volkswagen Crafter», 2016 року випуску, білого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , тип спеціалізований вантажний- спеціалізований фургон малотонажний-В, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 11 127,15 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірні автомобілі перебувають у спільній частковій власності сторін, є рухомим майном та одночасно неподільною річчю, а відтак спільне користування ними позивачкою та відповідачем є неможливим, тому наявні підстави для здійснення поділу зазначеного майна шляхом стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації 1/2 частини вартості майна, визначеної відповідно до висновку експерта.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони є співвласниками двох автомобілів і не досягли згоди щодо їх поділу. Суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 належить 1/2 частка у неподільному спадковому майні, яке перебуває у користуванні спадкоємця іншої 1/2 частки у спадщині ОСОБА_2 , спільне користування майном є неможливим, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості її частки у такому майні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

13 квітня 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі № 826/2540/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 26 червня 2021 року у справі № 219/13376/17, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 10 березня 2023 року у справі № 344/17126/14-ц та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також, вказують на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- в постанові апеляційного суду помилково вказано, що адвокат позивачки брав участь у засіданні й заперечував проти скарги, оскільки був лише вільним слухачем;

- суд першої інстанції безпідставно звільнив позивача від судового збору за подання позову, оскільки належних доказів позивачем не надано, а апеляційний суд цього не виправив;

- заяву про збільшення позовних вимог суд першої інстанції не залишив без руху й не вимагав доплати збору, хоча звільнення від збору при поданні позову не означає звільнення від доплати при збільшенні вимог;

- позивач сам виклопотав арешт автомобіля, а отже діяв недобросовісно, заблокувавши реалізацію рішення, яке сам ініціював;

- суд першої інстанції не зазначив, що арешт не є заходом забезпечення позову і що для виконання рішення його потрібно зняти;

- передача арештованого майна іншій особі не відповідає критерію ефективності, бо рішення неможливо виконати. Суди не врахували арешт транспортних засобів у кримінальному провадженні, тому ухвалили потенційно невиконуване рішення;

- суд не дослідив вартість кожного об`єкта майна й визначив компенсацію «в цілому»;

- витрати на експертизу розподілено помилково: позивач не заявив клопотання, а розмір витрат не доведено (рахунок не підтверджує оплату, акт не підписано). Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог у частині судових витрат, а апеляційний суд цього не усунув;

- позивач не просив ні визначати долю майна в натурі, ні передавати транспорт відповідачу, тому суд вийшов за межі позову, самостійно обравши спосіб поділу. Виділення транспорту відповідачу з грошовою компенсацією позивачу є виходом за межі позовних вимог і підставою для скасування рішення;

- апеляційний суд залишив істотні доводи скарги без оцінки та мотивованої відповіді, порушивши стандарти справедливого розгляду, тощо.

27 травня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, в якому просить оскаржувані рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

22 червня 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., через підсистему «Електронний суд» подав клопотання, про зупинення виконання рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року до закінчення розгляду справи касаційним судом.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., у справі (з підстав, передбачених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 643/172/24 з Салтівського районного суду міста Харкова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 643/172/24.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., про зупинення виконання рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у цій справі відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 (а. с. 9, т. 1).

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої увійшли автомобіль «Volkswagen», модель «Crafter», 2016 року випуску, білого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , тип - спеціалізований вантажний спеціалізований фургон малотоннажний-В, реєстраційний номер НОМЕР_2 , а також автомобіль «Toyota», модель «Land Cruiser 200», 2014 року випуску, чорного кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , тип - загальний легковий універсал-В, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Вказану спадщину у рівних частках (по 1/2 частки) прийняли мати померлого - ОСОБА_1 , а також син померлого - ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом, які видані 22 листопада 2022 року, 10 грудня 2022 року і 15 березня 2023 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гуменною Л. П. (а. с. 7-8, 10-13, 56-57, т. 1).

Відповідно до висновку експерта № 6203 за результатами проведення судової транспортно-товарознавчої експертизи, складеного 12 грудня 2024 року Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса», ринкова вартість автомобіля «Toyota», модель «Land Cruiser 200», реєстраційний номер НОМЕР_1 , на момент проведення технічного огляду (27 листопада 2024 року) складає 1 663 272, 59 грн, а ринкова вартість автомобіля «Volkswagen», модель «Crafter», реєстраційний номер НОМЕР_2 , на момент проведення технічного огляду (27 листопада 2024 року) складає 562 156, 47 грн (а. с. 129-151, т. 1).

На вказані автомобілі станом на 13 лютого 2025 року накладено арешт на підставі ухвали слідчого судді Московського районного суду міста Харкова у справі № 643/1335/23, що підтверджується листом РСЦ ГСЦ МВС в Харківській, Полтавській та Сумській областях від 14 лютого 2025 року (а. с. 205, т. 1). З даних ЄДРСР зазначено, що вказана ухвала у справі № 643/1335/23 постановлена у кримінальному провадженні № 12023226200000112 від 15 лютого 2023 року за ознаками статті 356 КК України за заявою ОСОБА_1 , яка виявила відсутність транспортних засобів, що входять до складу належного їй спадкового майна.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом частини першої статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

В силу статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина перша статті 1226 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Із положень статті 1261 ЦК України слідує, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною першою статті 1267 ЦК України передбачено, що частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що спадщиною є сукупність прав та обов`язків, які в разі смерті фізичної особи (спадкодавця) переходять від нього до інших осіб (спадкоємців). Об`єктом спадкування можуть бути лише права та обов`язки, які належали спадкодавцеві на момент його смерті.

За відсутності заповіту спадкування здійснюється за законом. До спадкоємців першої черги за законом відносяться діти, дружина та батьки спадкодавця. Їх частки у спадщині є рівними.

Право на спадщину переходить лише до спадкоємців, які прийняли спадщину в установленому порядку. Спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, внаслідок чого частка останнього збільшується за рахунок частки спадкоємця, який відмовився від спадщини.

Частиною першою статті 356 ЦК України встановлено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

В силу статті 1278 ЦК України кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

Згідно з частиною другою статті 1279 ЦК України спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

Виділ (поділ) між спадкоємцями частки спадщини в натурі проводиться з огляду на сукупність об`єктів, що складають спадщину, їх вартість з урахуванням можливого виділу в натурі такої частки. Такий виділ (поділ) не повинен порушувати права та законні інтереси спадкоємців. Якщо виділ (поділ) частки спадщини неможливий, то спадкоємець може отримати від іншого спадкоємця грошову компенсацію вартості цієї частки.

До схожих висновків дійшов Верховний Суд України в ухвалі від 15 жовтня 2008 року у справі № 6-8108св08 та в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-692цс16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 зауважувала, що не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоб врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Задовольняючи позовні вимоги, суди обгрунтовано виходили з того, що сторони є співвласниками двох автомобілів і не досягли згоди щодо їх поділу. Оскільки ОСОБА_1 належить 1/2 частка у неподільному спадковому майні, яке перебуває у користуванні спадкоємця іншої 1/2 частки у спадщині ОСОБА_2 , спільне користування майном є неможливим, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості її частки у такому майні.

Доводи касаційної скарги, що адвокат позивачки був лише вільним слухачем в судовому засіданні, є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону, спростовуються журналом судового засідання в якому зазначено, що колегія судів заслухала адвоката позивачки, повноваження якого підтверджені належним чином.

Посилання у касаційній скарзі на безпідставне звільнення судом першої інстанції позивача від сплати судового збору за подання позову і не залишення заяви про збільшення позовних вимог без руху, так як звільнення від збору при позові не діє автоматично на збільшені вимоги, є безпідставними, оскільки в ухвалі про відкриття провадження враховано вік позивачки (1944 р. н.), пенсію і річний дохід (стаття 136 ЦПК України, стаття 8 Закону «Про судовий збір»), тобто встановив наявність законної підстави для такого звільнення, а докази майнового стану оціним за своїм внутрішнім переконанням, оскільки закон не встановлює вичерпного переліку документів, яким цей майновий стан має підтверджуватися.

Конституційний Суд України у Рішенні від 20 січня 2025 року у справі № 2-р(ІІ)/2025 зробив висновок про те, що надання суду на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» дискреційного повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан має правомірну мету - забезпечення доступу до суду та є додатковим засобом підтримувальної дії (affirmative action) держави в ділянці реалізації прав на судовий захист для осіб, які перебувають у складному майновому становищі.

Отже, судовий збір сам по собі не обмежує право особи на справедливий суд, однак при цьому такий збір повинен встановлюватись з урахуванням спроможності заявника його сплатити та стадії, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 906/308/20 (провадження № 12-58гс23)).

Посилання у касаційній скарзі на те, що за клопотання позивачки накладено арешт на автомобілі і вона діяла недобросовісно, а арешт не є заходом забезпечення позову, колегія судів відхиляє, оскільки арешт не спростовує висновків про задоволення позову, а відповідач може зняти його в кримінальному провадженні.

Аргумент касаційної скарги щодо компенсації за автомобілі визначена в цілому, оскільки суди не дослідили вартість кожного об`єкта окремо, Верховний суд відхиляє, суди з урахуванням розрахунку відповідно до висновку експерта № 6203 складає: (1 663 272,59 ? 2) + (562 156,47 ? 2) = 1 112 714,53 грн (вартість кожного авто є в експертизі) здійснили таку компенсацію. Колегія суддів звертає увагу, що такий виклад суду не є підставою для скасування судового рішення, однак може бути підставою для роз`яснення судового рішення.

Посилання в касаційній скарзі, що позивачка не подала клопотання про понесені витрати на експертизу, її розмір не доведено (рахунок № 1539 не підтверджує оплату, акт № 6203 не підписано), тому суд вийшов за межі вимог у частині стягнення витрат, Верховний суд відхиляє, оскільки витрати розподіляються судом на загальних підставах пропорційно задоволених вимог (стаття 141 ЦПК України), а розмір підтверджено рахунком № 1539 від 04 вересня 2024 року (а. с. 120, т. 1) і актом № 6203 здачі-приймання висновку експерта (а. с. 151, т. 1).

Аргументи касаційної скарги про вихід за межі позову, оскільки спосіб поділу позивачка не просила (ні поділу в натурі, ні передачі транспорту відповідачу), а суд змінив спосіб захисту зі статті 365 ЦК України на статтю 364 ЦК України, яким є неефективний спосіб, який дублює наслідки поділу, Верховний суд відхиляє, відповідно до принципу jura novit curia суд сам кваліфікує відносини, а помилкове посилання на норму не є підставою для відмови, суди правильно вказали, що суть вимог є поділ спадкового майна з припиненням частки позивачки і компенсацією (стаття 364 ЦК України), відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 згода відповідача на компенсацію не потрібна, тому неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суди попередніх інстанцій правильно з`ясували під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Отже, зазначені доводи касаційної скарги є припущеннями та не спростовують законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанції.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі № 826/2540/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 26 червня 2021 року у справі № 219/13376/17, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 10 березня 2023 року у справі № 344/17126/14-ц та інших, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги щодо того, що суди не надали належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4, залишити без задоволення.

Рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник