Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №584/1456/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 584/1456/25

провадження № 61-7461св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Новослобідська сільська рада Конотопського району Сумської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року у складі судді Токарєва С. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року у складі колегії суддів: Черних О. М., Петен Я. Л. , Замченко А. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області про визнання права власності на будинок за набувальною давністю.

Позовну заяву обґрунтував тим, що будинок садибного типу з 2012 року перебуває у його користуванні. Вказав, що до 2009 року в будинку проживало подружжя ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, а його дружина ОСОБА_5 у 2010 році переїхала на постійне місце проживання до російської федерації.

Спірним будинком ніхто не користувався, територія заростала рослинністю.

З 2012 року ОСОБА_1 почав утримувати його, відремонтував, провів комунікації, а саме: водопостачання та електропостачання, відкрив на своє ім`я особові рахунки на надання комунальних послуг.

Отже, з 2012 року ОСОБА_1 відкрито володів та користувався цим майном, жодна особа не претендувала на цей будинок та не висловила заперечення щодо його володіння цим будинком.

ІНФОРМАЦІЯ_2 в російській федерації померла ОСОБА_5 , спадкова справа після її смерті не заводилась, спадщину ніхто не прийняв.

Спірний будинок розташований на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 5923881000:04:000:00008, площею 0,2500 га, що призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, яку рішенням Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області від 07 жовтня 2025 року, позивачу надано в оренду.

Отже, вказав, що впродовж 13 років (з 2012 по 2025) він відкрито володіє і користується житловим будинком АДРЕСА_1 , але позбавлений можливості оформити право власності на вказаний будинок.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на будинок садибного типу № 29, загальною площею 50,1 кв. м, житловою площею 22,4 кв. м, з відповідними надвірними спорудами по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у позивача відсутні підстави вважати, що його володіння спірним будинком є добросовісним та правомірним для набуття права власності в порядку набувальної давності на підставі статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , залишено без задоволення. Рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що проживання позивача у будинку не доводить факт заволодіння таким майном добросовісно, що дає підстави для застосування положень статті 344 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У червні 2026 року через підсистему «Електронний Суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 та постановах Верховного Суду: від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц, від 10 лютого 2022 року у справі № 622/284/20, від 25 квітня 2023 року у справі № 465/3716/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права, що полягають у недослідженні судами доказів у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини «недобросовісності» заволодіння майном позивачем на підставі припущень, без посилання на жодні фактичні докази, наявні в матеріалах справи, чим необґрунтовано відхилили доводи та докази позивача щодо відкритого, безперервного та добросовісного володіння спірним нерухомим майном протягом понад 13 років;

- суди помилково мотивували рішення тим, що проживання та користування будинком після смерті власника не доводить «добросовісності» заволодіння, однак не врахували відсутність будь-якого спору між сторонами;

- суди попередніх інстанцій фактично ототожнили «недобросовісність» із «відсутністю правового титулу на майно», що є грубим порушенням матеріального закону, адже за наявності титулу інститут набувальної давності взагалі не застосовується;

- суди попередніх інстанцій помилково прирівняли відсутність у ОСОБА_1 документів на право власності у 2012 році до його «недобросовісності», що повністю нівелює інститут набувальної давності як первинного способу набуття права власності;

- суди першої та апеляційної інстанцій не зазначили в судових рішеннях жодного доказу, який би спростовував презумпцію добросовісності ОСОБА_1 та не вказали, у чому полягала «нечесність» чи «недобросовісність» дій позивача;

- суди перебрали на себе роль опонента позивача, порушивши засади рівності та змагальності сторін відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, оскільки відповідач у справі повністю визнав позовні вимоги, підтвердив факт 13-річного утримання майна позивачем та навіть виділив позивачу в оренду землю під будинком;

- у матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували наявність умов у сукупності, що дають підстави стверджувати, що позивач має право на визнання за ним права власності за набувальною давністю на майно, тощо.

У червні 2026 року Новослобідська сільська рада Конотопського району Сумської області через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року, в якому зазначила, що відповідач не заперечує проти касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень і наразі так само, як в судах попередніх інстанцій, покладається на розсуд Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо оцінки доказів та застосування норм матеріального права за наявними у справі матеріалами, просить судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви, апеляційної скарги та касаційної скарги у справі № 584/1456/25 залишити за скаржником та не стягувати їх з бюджету Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області.

Крім того, у відзиві зазначила, що розгляд справи проводити без участі представника Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області, за наявними у справі матеріалами.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Путивльського районного суду Сумської області матеріали справи № 584/1456/25; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2026 року матеріали справи № 584/1456/25 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно довідки від 31 жовтня 2025 року № 42 виконавчого комітету Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області П`ятим старостинським округом Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області підтверджено факт користування ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в розмірі 0,21 га за адресою: АДРЕСА_1 з 2012 року без правоустановлюючих документів (а. с. 9).

Згідно з виписки з погосподарської книги Новослобідської сільської ради Конотопського району, Сумської області від 02 жовтня 2025 року № 02-10/2899, ОСОБА_4 є власником будинку АДРЕСА_2 , частка 1/1, в якому був зареєстрований та проживав на день своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Номер об`єкта ПГО НОМЕР_1 в погосподарській книзі № 5 відкритий на ОСОБА_1 (а. с. 9 зв.).

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 26 вересня 1950 року одружились, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 , виданого 26 вересня 1950 року (а. с. 7).

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Гірки Путивльського району Сумської області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 26 лютого 2009 року (а. с. 39).

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ркоу с. Росстані Ливенського району Орловської області, російської федерації, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого 07 березня 2019 року (а. с. 8).

Відповідно до довідки Приватного підприємства Путивльське бюро технічної інвентаризації та проектування від 13 жовтня 2025 року № 273, житловий будинок АДРЕСА_1 не зареєстровано (а. с. 10).

Рішенням Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області від 28 червня 2022 року АДРЕСА_1 перейменовано на АДРЕСА_1 (а. с. 10 зв.-11).

За замовленням ОСОБА_1 приватним підприємством Путивльське бюро технічної інвентаризації та проектування було виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу, який розташований по АДРЕСА_1 (а. с. 11 зв.).

Відповідно до з довідки КП «Турбота» Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області № 76 від 29 жовтня 2025 року, вказане підприємство дійсно в 2019 році надало послуги з підводу води від центральної водомережі до житлового будинку в АДРЕСА_1 (а. с. 12).

На підставі рішення Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області від 07 жовтня 2025 року земельну ділянку, кадастровий номер 5923881000:04:000:0008, загальною площею 0,2500 га, що розташована за адресою по АДРЕСА_1 , передано в оренду ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 13, 22-24).

ОСОБА_1 укладено договір від 29 липня 2016 року № 292069719 про користування електричною енергією за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 20-21).

Згідно інформаційного листа Путивльської державної нотаріальної контори від 29 квітня 2026 року № 190/01-16, під час перевірки Інформаційних довідок зі Спадкового реєстру № 85057032 та № 85057007 у Спадковому реєстрі відсутня інформація щодо ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Правове обґрунтування

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника, саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Тобто, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.

Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти, саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння.

При цьому, володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння.

Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2023 року у справі № 278/2443/18 (провадження № 61-19963св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 369/2190/22 (провадження № 61-3246св23).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходили із того, що тривале проживання позивача у цьому будинку, передання в оренду рішенням Новослобідської сільської ради Конотопського району Сумської області та здійснення витрат на його утримання самі по собі не свідчать про наявність передбачених законом підстав для набуття права власності на це майно за набувальною давністю.

Водночас суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач у цій справі не довів наявності сукупності умов, необхідних для набуття права власності на спірний будинок за набувальною давністю.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами відсутності будь-якого спору між сторонами, оскільки відповідач у справі повністю визнав позовні вимоги, Верховний Суд відхиляє, оскільки для набуття особою права власності за набувальною давністю можливо лише за наявності необхідних умов.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналіз матеріалів справи, яка переглядається, свідчить про те, що власником спірного майна був ОСОБА_4 , який помер у 2009 році, а посилання позивача на заволодіння будинком внаслідок продовження користування будинком після смерті ОСОБА_4 і від`їзду його дружини до російської федерації, є безпідставними. Проживання позивача у будинку не доводить факт заволодіння таким майном добросовісно, що дає підстави для застосування положень статті 344 ЦК України.

Колегія суддів також враховує правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) щодо застосування норм статті 344 ЦК України у подібних правовідносинах: Так, Суд зазначив, що, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Тобто, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Доводи касаційної скарги про те, що суди в судових рішеннях не зазначили жодного доказу, який би спростовував презумпцію добросовісності ОСОБА_1 , а у матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували наявність умов у сукупності, що дають підстави стверджувати, що позивач має право на визнання за ним права власності за набувальною давністю на майно, Верховний Суд також відхиляє, оскільки суди попередніх інстанцій дослідивши наявні у справі докази та надали їм належну правову оцінку. Натомість, суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів, досліджених судом апеляційної інстанції, та встановлювати нові обставини справи.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц, від 10 лютого 2022 року у справі № 622/284/20, від 25 квітня 2023 року у справі № 465/3716/18, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд апеляційної інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції та апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Путивльського районного суду Сумської області від 02 лютого 2026 року та постанову Сумського апеляційного суду від 05 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник