Постанова від 30 вересня 2026 р. у справі №592/5743/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 592/5743/22

провадження № 61-10053св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач: Квартирно-експлуатаційний відділ міста Суми,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Суми, на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2025 року у складі судді Катрич О. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2026 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Щербаченко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Суми (далі - КЕВ м. Сум) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовою квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та виселити їх без надання іншого житлового приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 12 квітня 2010 року ОСОБА_1 був виданий ордер № 1495 на вселення у цю квартиру для нього та членів його сім`ї (дружини ОСОБА_2 , сина ОСОБА_3 і дочки ОСОБА_3 ).

Згідно з довідкою про склад сім`ї та відповідно до витягу з реєстру територіальної громади у зазначеній квартирі зареєстровані відповідачі.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 02 листопада 2018 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано.

Вказана службова квартира належить до відомчого житлового фонду Міністерства оборони України та обліковується на балансі КЕВ м. Сум.

Необхідність виселення відповідачів позивач обгрунтовував тим, що існує черга військовослужбовців, які претендують на заселення у службове житло. Позивач вважає, що відповідачі втратили право користування службовим житловим приміщенням у зв`язку з тривалою, з листопада 2018 року, відсутністю за місцем реєстрації ОСОБА_1 , а інші відповідачі є колишніми членами сім`ї військовослужбовця і не мають стосунку до військової служби, крім того не сплачують за комунальні послуги та не несуть інших витрат з утримання житлового приміщення.

Отже, проживання у спірній квартирі відповідачів порушує право користування та розпорядження майном Міністерства оборони України.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2025 року у задоволенні позовних вимог КЕВ м. Сум відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_1 є військовослужбовцем, несе службу під час воєнного стану на території України, стаж військової служби понад 10 років, іншого житла не має. Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_3 вселилися у спірну квартиру на законних підставах, проживають там тривалий період, іншого житла у власності не мають, а тому квартира є їх житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Постановою Сумського апеляційного суду від 16 червня 2026 року апеляційну скаргу КЕВ м. Сум залишено без задоволення. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2025 року залишено без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційний суд зазначив, що вибуття військовослужбовця (відповідача ОСОБА_1 ) до іншого місця служби та його відсутність за місцем реєстрації не є підставою для позбавлення його права користування службовою квартирою та виселення за відсутності доказів забезпечення його іншим постійним або службовим житлом.

Щодо інших відповідачів суд виходив із того, що вони законно вселилися до квартири, тривалий час у ній проживають та мають достатні і триваючі зв`язки з нею, а тому квартира є їх житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

27 липня 2026 року представник КЕВ м. Сум через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 20 лютого 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2026 року у справі № 592/5743/22, у якій просила оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Вирішити питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі позивач підставою касаційного оскарження судового рішення зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 591/3807/22.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належного правового значення припиненню фактичного та службового зв`язку ОСОБА_1 зі спірною квартирою як службовим житлом у м. Сумах. Суди фактично прирівняли право військовослужбовця на житлове забезпечення до безстрокового права користування конкретною службовою квартирою за попереднім місцем служби. Проте право на житлове забезпечення та право користування конкретним службовим приміщенням не є тотожним.

Представник позивача вказує на неправильне застосування судами статті 125 ЖК України, оскільки гарантія, передбачена статтею 125 ЖК України, не повинна тлумачитися, як безумовне і безстрокове право на конкретну службову квартиру не залежно від фактичного проживання особи; місця подальшого проходження військової служби; цільового призначення службового житла; припинення зв`язку з установою та гарнізоном, у зв`язку зі службою в яких квартира була надана.

Спірна квартира була надана ОСОБА_1 у зв`язку з проходженням служби в Сумському гарнізоні. Отже, судам належало розмежувати: право ОСОБА_1 на соціальний і правовий захист як військовослужбовця; право на перебування на квартирному обліку; право користування конкретною службовою квартирою за попереднім місцем служби, однак суди такого розмежування не зробили.

Суди неправильно застосували пункт 20 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок № 1081), оскільки встановлення обов`язку звільнити службове приміщення після отримання чи придбання постійного житла не означає, що отримання постійного житла є єдиною можливою підставою припинення права користування службовим житлом. Інші обставини повинні оцінюватись з урахуванням правового режиму службового приміщення, його цільового призначення та спеціальних норм, які регулюють забезпечення житлом військовослужбовців.

На час звернення з позовом ОСОБА_2 була колишньою дружиною військовослужбовця ОСОБА_1 , а тому суди мали встановити правові наслідки припинення сімейного зв`язку ОСОБА_2 з військовослужбовцем, від права якого її право користування спірною квартирою було похідним.

Суди не навели окремого обгрунтування щодо права кожного з повнолітніх дітей на подальше користування конкретним службовим приміщенням.

Доводи інших учасників справи

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою КЕВ м. Сум, на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2026 року і витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У вересні 2026 року матеріали справи № 592/5743/22 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником квартири АДРЕСА_2 , є держава в особі Міністерства оборони України.

На засіданні житлової комісії Сумського гарнізону у лютому 2010 року було вирішено для постійного проживання без зняття з квартирного обліку розподілити 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_2 , площею 124,14 кв. м, житловою площею 61,7 кв. м, майору ОСОБА_1 на склад сім`ї 4 особи (він, дружина - ОСОБА_2 , син - ОСОБА_3 та дочка - ОСОБА_3 ).

12 квітня 2010 року на підставі рішення виконкому Сумської міської ради народних депутатів від 06 квітня 2010 року № 177, видано ОСОБА_1 із сім`єю з чотирьох осіб: дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 та донька ОСОБА_3 - ордер на житлове приміщення № 1495, а саме квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 зареєстровані у зазначеній квартирі з 28 січня 2010 року, а ОСОБА_2 - з 28 квітня 2010 року.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 02 листопада 2018 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано.

Актом від 21 червня 2022 року, затвердженим начальником КЕВ м. Сум Клименко О., встановлено, що, зі слів ОСОБА_1 у спірній квартирі проживає його колишня дружина та двоє їх повнолітніх дітей. Сам він звільнив службову квартиру від особистих речей та не проживає у ній з 02 листопада 2018 року. ОСОБА_2 відмовляється звільнити цю квартиру. На зв`язок не виходить.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_3 право власності на нерухоме майно не зареєстровано.

Згідно з витягом із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 червня 2023 року вислуга років ОСОБА_1 у Збройних Силах станом на 14 червня 2023 року становить: календарна - 27 років 10 місяців 13 днів, пільгова - 00 років 06 місяців 00 днів, загальна - 28 років 04 місяці 13 днів.

Відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 червня 2023 року підполковника ОСОБА_1 , призначеного наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 08 червня 2023 року №525 на посаду старшого офіцера відділу супроводження кар`єри офіцерів кадрового центру сухопутних військ, вважати таким, що 14 червня 2023 року справи та посаду здав та вибув до нового місця служби в м. Київ. З 14 червня 2023 року його виключено із списків особового складу, знято з усіх видів забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 з котлового забезпечення з 15 червня 2023 року та видано продовольчий атестат. Службовим житлом забезпечений в м. Сумах.

Позиція Верховного Суду

У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині першій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно з частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

У частині першій статті 122 ЖК України зазначено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Згідно зі статтею 123 ЖК України порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України. До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73 - 76, 79 - 83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103-106 цього Кодексу.

У статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім`ї військовослужбовців; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацами третім, четвертим пункту 3 Порядок № 1081, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

Відповідно до абзацу першого пункту 19 Порядку № 1081 військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення в разі переміщення по службі, пов`язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством.

У справі, що переглядається, встановлено, що спірну квартиру рішенням житлової комісії Сумського гарнізону було розподілено як службову (без зняття з квартирного обліку) ОСОБА_1 . Ця квартира належить до відомчого житлового фонду Міністерства оборони України та обліковується за позивачем.

ОСОБА_1 є військовослужбовцем, у спірній квартирі зареєстрований, але фактично не проживає, з 14 червня 2023 року вибув із списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 для подальшого проходження служби в АДРЕСА_3 . Службовим житлом забезпечений в м. Сумах. Має 28 років вислуги військової служби.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц зроблено такий висновок: «Апеляційний суд, встановивши наявність визначених статтею 125 ЖК Української РСР виключень можливості виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, з огляду на повернення ОСОБА_1 після звільнення у запас до міста Львова та подальше перебування його на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_7 , оцінивши в контексті положень статті 8 Конвенції пропорційність можливого виселення відповідачів відповідній легітимній меті, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про виселення із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення».

У постанові Верховного Суду від 19 січня 2024 року у справі № 502/386/18 касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про відмову у позові про виселення військовослужбовця, що вибув для подальшого проходження військової служби до іншої військової частини, з урахуванням того, що загальна військова вислуга відповідача становила 24 роки та за місцем проходження служби службовою або постійною житловою площею не забезпечувався.

Гарантії, визначені у статті 125 ЖК України, не передбачають виселення військовослужбовця без надання іншого житлового приміщення (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 369/15318/20).

Суди першої та апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог пред`явлених до ОСОБА_1 врахували, що ОСОБА_1 має 28 років вислуги військової служби, а тому в силу положень статті 125 ЖК України не може бути виселений із службового житла без надання іншого житла.

Службовим житловим фондом за місцем служби чи постійним житлом в м. Києві ОСОБА_1 не забезпечений, компенсації за найм (піднайм) житла не отримував і продовжує перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, пред`явлених до ОСОБА_1 , оскільки вибуття до іншого місця служби та відсутність відповідача за місцем реєстрації, не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування службовою квартирою та його виселення, за відсутності доказів наявності іншого постійного або службового житла.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_3 , КЕВ м. Сум посилався на те, що 18 листопада 2018 року рішенням суду шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано, тому всі правові підстави для подальшого проживання у спірній квартирі колишньої дружини та дітей відпали. Також позивач зазначав, що відповідачі є такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням та підлягають виселенню, оскільки ОСОБА_1 вибув зі списків частини для проходження служби в іншому гарнізоні, а їх права є похідними від прав наймача.

Відповідно до частин першої, другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Згідно з частинами першою, другою статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.

За змістом статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи (постанови Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 761/21838/16-ц, від 20 жовтня 2021 року у справі № 154/127/21).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України», № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» № 30856/03, § 41, 44).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 вселилися до спірної квартири на підставі спеціального ордера, чого позивач не оспорює.

Отже, відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння та користування майном як члени сім`ї військовослужбовця.

Відповідачі з 2010 року року продовжують користуватися службовою квартирою, у якій також зареєстровані.

У матеріалах справи немає доказів наявності у відповідачів іншого житла на час подання позову про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення, а також належних доказів на спростування фактичного проживання відповідачів у спірній квартирі.

За таких обставин колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 мають достатні та триваючі зв`язки зі спірною службовою квартирою, яка є їх житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

При цьому колегія суддів враховує, що КЕВ м. Сум, діючи з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, не довів пропорційності цій меті виселення без надання іншого житлового приміщення відповідачів як колишніх членів сім`ї військовослужбовця ОСОБА_1 , наявність в яких іншого житла суди не встановили. За таких обставин непропорційне втручання у право відповідачів на житло може свідчити про порушення статті 8 Конвенції.

Позивач, звертаючись до суду з позовними вимогами до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , як на підставу для їх виселення посилався на пункт 25 розділу IV Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої Наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року № 380 (далі - Інструкція № 380).

Згідно з абзацом четвертим пункту 25 розділу IV Інструкції № 380 підлягають виселенню зі службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати в ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу).

Верховний Суд зазначає, що вказане положення підлягає застосуванню у спірних правовідносинах за позовом, пред`явленим до відповідачів, оскільки статус колишніх членів сім`ї військовослужбовця було набуто 02 листопада 2018 року, після розірвання шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Водночас той факт, що згідно з абзацом четвертим пункту 25 розділу IV Інструкції № 380 підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення «колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу)», не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла цих членів сім`ї у формі такого втручання держави, як визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 761/4826/15-ц, від 20 жовтня 2021 року у справі №154/127/21, від 10 березня 2025 року у справі №359/10101/20, від 19 листопада 2025 року у справі №591/3807/22.

За таких обставин справи урахувавши норми закону та баланс інтересів сторін спору та пропорційність виселення, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відсутність законних підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

З огляду на вказане Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це перебуває поза межами його повноважень.

У касаційній скарзі позивач, підставою для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанції зазначав необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 591/3807/22, який застосовано судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, а саме необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду, не підтвердилася.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, зводяться до необхідності переоцінки встановлених судом апеляційної інстанції обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Суми залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 лютого 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. А. Воробйова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко