Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №521/6429/16-ц — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 521/6429/16-ц

провадження № 61-2573св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Тута Інна Вікторівна, на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2023 року у складі судді Мазун І. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року у складі колегії суддів Вадовської Л. М., Погорєлової С. О., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 55 162,10 доларів США.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 20 вересня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ODH0GF01420096, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 36 400,00 доларів США з кінцевим строком повернення до 18 вересня 2025 року.

У цей же день з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096 укладено договір поруки між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 .

Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконує, про що неодноразово повідомлявся, зокрема, шляхом направлення письмової вимоги про виконання зобов`язань. Станом на 04 березня 2016 року утворилась заборгованість, яка становить 55 162,10 доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України (далі - НБУ) 1 445 798,64 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 24 391,39 доларів США, заборгованості за процентами за користування кредитом - 5 300,00 доларів США, заборгованості з комісії за користування кредитом - 5 262,78 доларів США, пені - 20 207,88 доларів США.

З урахуванням викладеного АТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096, яка станом на 04 березня 2016 року становить 55 162,10 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 445 798,64 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 06 липня 2016 року позовні вимоги задовольнив, стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 55 162,10 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 445 798,64 грн. Стягнув з відповідачів у рівних частках судовий збір у розмірі 21 686,98 грн.

Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 04 листопада 2021 року поновив ОСОБА_1 строк для подачі заяви про перегляд заочного рішення.

Скасував заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року, справу призначив до розгляду в загальному порядку у підготовчому судовому засіданні.

Малиновський районний суд міста Одеси рішенням від 25 квітня 2023 року

у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд керувався тим, що Київський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 10 лютого 2015 року у справі № 520/9918/14-ц задовольнив частково позов ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У рахунок виконання основного зобов`язання щодо оплати заборгованості за договором кредиту від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096 у розмірі 32 108,26 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 256 545,00 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного майна ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладеним від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дії щодо користування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дії щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

З метою виконання вищезазначеного рішення суду 15 лютого 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг» (далі - ТОВ «Естейт Селлінг») укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого продаж квартири вчинено за ціною 287 226,00 грн.

Вказана сума, яка станом на дату продажу квартири становила 10 987,98 доларів США, пішла на погашення заборгованості за кредитом.

Зазначив, що ухвалення вказаного рішення від 10 лютого 2015 року у справі № 520/9918/14-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки підтверджує зміну строку виконання основного зобов`язання, після чого припиняється право позикодавця нараховувати проценти за кредитом.

Водночас згідно з розрахунком заборгованості позивач після звернення до суду з позовом 23 липня 2013 року у справі № 520/9918/14-ц продовжував нараховувати проценти за користування кредитом, що не відповідає вимогам закону. Крім того, позивач не обґрунтував збільшення суми залишку поточної заборгованості за тілом кредиту.

Таким чином, суд першої інстанції виснував, що надані позивачем докази не дають можливості встановити, який розмір заборгованості залишився невиконаним.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, АТ КБ «ПриватБанк» оскаржило її до апеляційного суду, просило його скасувати повністю і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У апеляційній скарзі зазначало, що відповідно до положень статті 591 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 24 Закону України «Про заставу» якщо від реалізації заставного майна вимоги за кредитним договором не були повністю задоволені, то у кредитора виникає право на стягнення залишку боргу за кредитним договором. Місцевий суд встановив, що сума від реалізації предмета іпотеки не забезпечила погашення заборгованості в повному обсязі, тому наявні підстави для стягнення з відповідачів залишку боргу.

Одеський апеляційний суд постановою від 11 грудня 2025 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково.

Стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 20 серпня 2005 року, яка утворилася станом на 04 березня 2016 року, у розмірі 21 120,28 доларів США.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в сумі 6 905,83 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в сумі 6 905,83 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд вважав, що заборгованість у сумі 32 108,26 доларів США, що була заявлена АТ КБ «ПриватБанк» при зверненні у 2014 році до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, погашена за рахунок предмета іпотеки частково у сумі 10 987,98 доларів США, тому залишок непогашеної заборгованості, який становить 21 120,28 доларів США, підлягає стягненню з позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2026 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Тута І. В., просить постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків, викладених у:

постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 676/8249/18, від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18, від 27 березня 2024 року у справі № 569/7864/13, від 24 жовтня 2024 року у справі № 752/8103/13, від 03 червня 2025 року у справі № 569/26521/21, щодо застосування у подібних правовідносинах статей 526, 590 ЦК України, статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку»;

постановах Верховного Суду від 05 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, від 30 січня 2026 року у справі № 215/3082/16, щодо застосування у подібних правовідносинах статей 15, 16 ЦК України, статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);

постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1048, 1050 ЦК України.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що можливість позивача стягнути заборгованість з відповідачів залежить від того, чи було виконане судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Суди встановили, що банк на підставі судового рішення від 10 травня 2015 року уклав договір купівлі-продажу квартири, проте зробили помилковий висновок про непогашення всієї суми боргу за рахунок реалізованого майна.

Зазначає, що відповідно до наданого позивачем розрахунку заборгованості станом на 04 березня 2016 року її складовими є, зокрема, комісія, проценти та пеня, право на нарахування яких банк втратив після пред`явлення позичальнику вимоги про дострокове виконання грошового зобов`язання 01 квітня 2013 року.

Вказаний розрахунок є суперечливим, оскільки відповідно до вимоги позивача про дострокове повернення заборгованості від 01 квітня 2013 року сума боргу становила 7 130,87 доларів США, у заочному рішенні Київського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2015 року у справі № 520/9918/14-ц встановлено розмір заборгованості у сумі 32 108,26 доларів США.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 16 лютого 2016 року квартиру продано за ціною 287 226,00 грн, відповідно на таку суму мала зменшитися заборгованість. Водночас, звертаючись до суду з цим позовом, банк зазначив заборгованість у розмірі 55 162,10 доларів США, що не відповідає встановленим обставинам.

Вважає, що розмір заборгованості, встановлений у заочному рішенні Київського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2015 року, не має преюдиційного значення під час розгляду цієї справи, та підлягав доведенню на загальних підставах.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що стягнення неустойки обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до кредитора до суду та що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування або у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах статей 590, 591, 598, 599 ЦК України, статей 7, 33, 36, 38 Закону України «Про іпотеку» у контексті обставин, коли іпотекодержатель після виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від свого імені звернувся до суду про стягнення з іпотекодавця кредитної заборгованості.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Тута І. В., подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» у лютому 2026 року.

Верховний Суд ухвалою від 06 квітня 2026 року відкрив касаційне провадження, витребував матеріали справи з Хаджибейського районного суду міста Одеси.

У квітні 2026 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

На підставі розпорядження Верховного Суду від 30 березня 2026 року № 311/0/226?26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 березня 2026 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Мартєв С. Ю.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 20 вересня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ODH0GF01420096, за яким позичальнику надано кредит у розмірі 36 400,00 доларів США (на придбання нерухомості в сумі 28 000,00 доларів США, на оплату страхових платежів в сумі 8 400,00 доларів США) під зобов`язання сплати за користування кредитними коштами процентів на суму залишку заборгованості по кредиту, комісії за розрахунково-касове обслуговування, інших платежів згідно з умовами договору. Погашення заборгованості підлягало здійсненню щомісячно в сумі 437,98 доларів США, строк кредитування - до 18 вересня 2025 року (т. 1, а. с. 13, 14).

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096:

20 вересня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є належна позичальнику квартира АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрований в реєстрі за № 3832 (т. 1, а. с. 92-95);

20 вересня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 0096/Р, за яким ОСОБА_2 поручилася перед кредитором за виконання позичальником ОСОБА_1 кредитних зобов`язань з повернення кредиту в сумі 36 400,00 доларів США у строк до 18 вересня 2025 року включно, сплати процентів за користування кредитом, комісії, інших платежів згідно з умовами кредитного договору (т. 1, а. с. 15).

Київський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 10 лютого 2015 року в справі № 520/9918/14-ц задовольнив позов АТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким у рахунок виконання основного зобов`язання щодо оплати за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096 заборгованості в сумі 32 108,26 доларів США звернув стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 20 вересня 2005 року, а саме на квартиру АДРЕСА_3 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з будь-якою особою-покупцем (т. 1, а. с. 97-99). Рішення у апеляційному порядку не оскаржувалось.

Згідно з договором купівлі-продажу від 15 лютого 2016 року, укладеним між АТ КБ «ПриватБанк» як продавцем від імені ОСОБА_1 та ТОВ «Естейт Селлінг» як покупцем, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., зареєстрованим у реєстрі за № 941, квартиру АДРЕСА_3 , продано за ціною 287 226,00 грн (т. 2, а. с. 47-49).

Відповідно до меморіальних ордерів АТ КБ «ПриватБанк» від 25 лютого 2016 року суму грошових коштів, отриману від продажу квартири, зараховано на погашення заборгованості, а саме 142,60 доларів США - сплата пені за кредитним договором, 219,87 доларів США - на погашення процентів за кредитним договором, 0,18 доларів США - погашення процентів за кредитом, 252,89 доларів США - сплата заборгованості за кредитом, 679,25 доларів США - сплата заборгованості за кредитом, 9 168,82 доларів США - сплата пені за кредитним договором (т. 2, а. с. 153-158).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61?12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У статті 629 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися у разі: 1) розірвання договору за взаємною домовленістю сторін; 2) розірвання договору в судовому порядку; 3) відмови від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; 4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; 5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13.

Звертаючись до суду з позовом, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096, яка станом на 04 березня 2016 року становить 55 162,10 доларів США.

Встановлено, що на підставі судового рішення у справі № 520/9918/14-ц у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення за вказаним кредитним договором заборгованості в сумі 32 108,26 доларів США. Від реалізації предмета іпотеки 15 лютого 2016 року отримано грошові кошти в сумі 287 226,00 грн, що еквівалентно за курсом НБУ 10 987,98 доларів США.

Отже, сума коштів, отриманих від продажу предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_1 , у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі.

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд вважав, що оскільки заборгованість погашена за рахунок предмета іпотеки частково, а саме в сумі 10 987,98 доларів США, тому залишок непогашеної заборгованості становить 21 120,28 доларів США, яка підлягає стягненню з відповідачів солідарно.

Верховний Суд звертає увагу, що здійснення касаційного провадження у справі залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені заявником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення апеляційним судом положень частини шостої статті 36 Закону України «Про іпотеку» слід зазначити таке.

Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас частина шоста статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання боржником-фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація права власності (спеціального майнового права) на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов`язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність (набуття спеціального майнового права) іпотекодержателем).

Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

У той же час, виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 зазначила про те, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора. Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц викладено висновок про те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 цього Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

У справі, яка переглядається, оскільки кредитор звернув стягнення не шляхом позасудового врегулювання, а на підставі судового рішення у справі № 520/9918/14, то правовий механізм, передбачений у частині шостій статті 36 Закону України «Про іпотеку», є незастосовним.

Отже, доводи заявника про безпідставність вимог банку про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, не заслуговують на увагу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, викладено висновок, що припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Посилаючись на вказаний висновок Верховного Суду, заявник у касаційній скарзі зазначає, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором є суперечливим, оскільки відповідно до його змісту банк продовжував нараховувати проценти за користування кредитом після ухвалення рішення у справі № 520/9918/14-ц про дострокове повернення кредитної заборгованості.

Матеріали справи містять розрахунок заборгованості за кредитним договором від 20 вересня 2005 року № ODH0GF01420096 станом на 04 березня 2016 року.

Розрахунок виконаний за період часу з 20 вересня 2005 року до 04 березня 2016 року.

Убачається, що 01 квітня 2013 року АТ КБ «ПриватБанк» пред`явило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове виконання грошового зобов`язання за вказаним кредитним договором. Запропонувало у тридцятиденний строк з дня отримання вимоги повернути суму кредиту у повному обсязі разом із нарахованими процентами, комісією та штрафними санкціями.

Надалі у липні 2013 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості. Частково задовольняючи позов банку, Київський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 10 лютого 2015 року в справі № 520/9918/14-ц звернув стягнення на предмет іпотеки у рахунок стягнення кредитної заборгованості в сумі 32 108,26 доларів США.

Зі змісту наведеного вище розрахунку заборгованості вбачається, що станом на час спливу тридцятиденного строку з дня отримання позичальником вимоги про дострокове повернення кредиту, розмір нарахованої банком кредитної заборгованості відповідає сумі кредитної заборгованості, стягнутої судовим рішенням у справі № 520/9918/14-ц.

Отже, доводи заявника про стягнення апеляційним судом кредитної заборгованості, у тому числі процентів за користування кредитом та пені за межами погодженого сторонами строку кредитування та після ухвалення рішення суду у справі № 520/9918/14-ц, є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши суму коштів, яку отримав банк після продажу предмета іпотеки на підставі судового рішення у вказаній справі, стягнув з відповідачів залишок непогашеної заборгованості, встановленої вказаним судовим рішенням.

З огляду на наведені вище постанови Верховного Суду, колегія суддів відхиляє доводи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах статей 590, 599 ЦК України, статей 33, 38 Закону України «Про іпотеку» за обставин, коли іпотекодержатель після виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від свого імені звернувся до суду про стягнення з іпотекодавця кредитної заборгованості.

Доводи заявника про те, що у зв`язку з продажем банком предмета іпотеки ТОВ «Естейт Селлінг» за ціною 287 226,00 грн відбулося повне виконання судового рішення у справі № 520/9918/14-ц про стягнення заборгованості, розмір якої еквівалентно за курсом НБУ становив 256, 545,00 грн, не заслуговують на увагу, оскільки у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні.

Оскільки заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2015 року в справі № 520/9918/14-ц розмір заборгованості визначений у сумі 32 108,26 доларів США, тому зарахування коштів у рахунок погашення боргу від продажу предмета іпотеки 15 лютого 2016 року відповідно відбулося у вказаній валюті еквівалентно за курсом НБУ на день їх зарахування.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2024 року справі № 703/4050/15-ц.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з розміром заборгованості по кредитному договору, присудженої до стягнення з позичальника на користь банку. Проте, такі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо встановлених ним обставин та застосованих норм матеріального права у спірних правовідносинах.

Відповідач не спростував заявленого до стягнення розміру боргу власним контррозрахунком, а Верховний Суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків в оскаржуваній постанові, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

На думку судової колегії, рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова апеляційного суду є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Тута Інна Вікторівна, залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв