Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №175/7054/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 175/7054/24

провадження № 61-10937св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Князєв Віктор Олександрович, на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2026 року у складі судді Бойка О. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2026 року у складі колегії суддів Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Халаджи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк», Банк) про стягнення заборгованості за кредитним договором від 11 липня 2007 року у розмірі 110 791,00 швейцарських франків.

Позов обґрунтовує тим, що 11 липня 2007 року між нею та Банком укладено кредитний договір № ML-300/0358/2007. Кредит надавався у сумі 615 000,00 швейцарських франків на придбання будинку і земельної ділянки. Для забезпечення повернення кредиту і процентів за користування кредитом у той же день сторони уклали договір іпотеки.

Вказувала, що вона сплатила Банку на повернення тіла кредиту та сплати процентів за кредитом 110 791,00 швейцарських франків.

Проте у зв`язку з неповним виконанням позивачкою обов`язків за кредитним договором, на підставі пункту 6.4.2 договору іпотеки Банк зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, а саме на будинок і земельну ділянку.

Позивачка вважає, що Банк отримав у власність предмет іпотеки і тим самим задовольнив свої вимоги щодо заборгованості за кредитом, а тому сплачені нею кошти на повернення тіла кредиту та процентів у розмірі 110 791,00 швейцарських франків підлягають поверненню позивачці.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 20 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 28 липня 2026 року рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 20 лютого

2026 року залишив без змін.

Рішення судів мотивовано тим, що Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням у справі № 175/3607/15 звернув стягнення на предмет іпотеки (земельна ділянка та житловий будинок) в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «ОТП Банк» за кредитним договором від 11 липня 2007 року № ML-300/0358/2007 у загальному розмірі 657 064,07 швейцарських франків, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 28 серпня 2015 року становило 14 673 803,96 грн. Визначив спосіб реалізації предмета іпотеки (земельна ділянка та житловий будинок) шляхом проведення прилюдних торгів з продажу.

Рішення набрало законної сили та на його виконання було відкрито виконавче провадження, у межах якого проведено електронні торги. Оскільки кошти від переможця не надійшли, було запропоновано ПАТ «ОТП Банк» вирішити питання щодо залишення за собою нереалізованого майна в рахунок погашення суми боргу за ціною третіх електронних торгів - 3 220 280,00 грн.

Державний виконавець видала Банку свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися. Право власності на це майно було зареєстровано за Банком.

Тому суди виснували, що звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення зобов`язання.

З урахуванням наведеного не встановлено будь-якого обов`язку Банку повернути позивачці сплачені нею кошти на погашення заборгованості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2026 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Князєв В. О., просить постанову апеляційного суду скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-222цс15, постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не взяли до уваги, що:

пункти 2.1.1-2.1.5 статі 2 та стаття 6 договору іпотеки містять положення про те, що іпотека забезпечує повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитом, пеню, відшкодування збитків, витрат та будь-яких інших штрафів, комісій, викликаних порушенням кредитного договору, отже, положення частини четвертої статті 591 ЦК України не застосовуються;

якщо банк відповідно до умов договору обрав спосіб свого захисту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, то боржник має право очікувати погашення заборгованості за рахунок предмета іпотеки до спливу строку кредитного договору.

Доводи інших учасників справи

14 вересня 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив Банку на касаційну скаргу, в якому викладено заперечення на доводи касаційної скарги, які відповідач вважає необґрунтованими та безпідставними, просить відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Фактичні обставини справи, що встановили суди

11 липня 2007 року між ОСОБА_1 і Банком укладено кредитний договір № ML-300/0358/2007, відповідно до якого позивачка отримала кредит у розмірі 615 000,00 швейцарських франків на придбання будинку та земельної ділянки. Для забезпечення повернення кредиту і процентів за користування кредитом у той же день сторони уклали договір іпотеки.

ОСОБА_1 сплатила Банку на повернення тіла кредиту та процентів за користування кредитом 110 791,00 швейцарських франків.

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 11 червня 2014 року, яке ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2014 року залишено без змін, стягнув на користь ПАТ «ОТП Банк» із ОСОБА_1 8 492 931,14 грн, що за офіційним курсом НБУ станом на 11 червня 2014 року становило 656 932,84 швейцарських франків та 1 820,00 грн судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Самарський районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 28 жовтня 2015 року у справі № 206/4980/15 позов Банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнив. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 11 липня 2007 року № МL-300/0358/2007 у розмірі 657 064,87 швейцарських франків, що за офіційним курсом НБУ станом на 28 серпня 2015 року становило 14 673 803,96 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку, площею 0,0965 га, житловий будинок та господарські споруди, які розташовані на АДРЕСА_1 , шляхом реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною, не нижчою, від звичайної ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної в межах виконавчого провадження.

Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 13 червня 2016 року у справі № 206/4980/15 заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в позові.

Верховний Суд постановою від 03 жовтня 2018 року у справі № 206/4980/15 рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року скасував, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2015 року залишив у силі.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 21 грудня 2015 року у справі № 175/3607/15-ц, яке ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2017 року залишено без змін, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «ОТП Банк» за кредитним договором від 11 липня 2007 року № МL-300/0358/2007 у розмірі 657 064,87 швейцарських франків, що за офіційним курсом НБУ станом на 28 серпня 2015 року становило 14 673 803,96 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими спорудами, загальною площею 230,4 кв. м, та земельну ділянку, загальною площею 0,160 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Визначив спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів з продажу земельної ділянки та житлового будинку.

Рішення набрало законної сили та на його виконання було відкрито виконавче провадження.

Відповідно до протоколу № 512047 проведення електронних торгів, останні треті електронні торги арештованого майна, реєстраційний номер лота 446110, стартова ціна лота 3 220 280,00 грн відбулись; переможець Учасник-2; строк сплати переможцем електронних торгів за придбане майно до 16 листопада 2020 року.

Оскільки станом на 17 листопада 2020 року кошти від переможця торгів не надійшли приватний виконавець, керуючись статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження», запропонував Банку вирішити питання щодо залишення за собою нереалізованого майна в рахунок погашення суми боргу, за ціною третіх електронних торгів - 3 220 280,00 грн.

29 січня 2021 року приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Верховецька В. Е. відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку» та на підставі акта про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу, складеного приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозовим О. М. 15 грудня 2020 року, Банку видала свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися. У той же день право власності на це майно зареєстровано за ПАТ «ОТП Банк».

Після реалізації предмета іпотеки заборгованість, встановлену рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області у справі №175/3607/15, погашено лише частково, а саме в сумі 3 220 280,00 грн, тоді як загальний розмір заборгованості за рішенням суду становить 657 064,87 швейцарських франків.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 16 листопада 2017 року у справі № 175/1160/17 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Банку про визнання кредитного договору недійсним відмовив з підстав пропуску позовної давності.

Апеляційний суд Дніпропетровської області постановою від 22 березня 2018 року у справі № 175/1160/17 рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2017 року скасував, ухвалив нове рішення про відмову в позові з огляду на недоведеність заявлених позовних вимог.

Верховний Суд постановою від 16 грудня 2019 року постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року залишив без змін.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 квітня 2021 року у справі № 175/4780/19, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, у позові ОСОБА_1 до Банку про повернення майна, а саме 110 791,00 швейцарських франків, набутого без достатньої правової підстави в порядку статті 1212 ЦК України, відмовив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення судів відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

За вимогами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися у належності особі, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 461/606/18).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (тут і далі - Закон № 898-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У частині першій статті 3 Закону № 898-IV встановлено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону № 898-IV у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки.

Відповідно до статті 591 ЦК України реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна.

У постанові Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 643/8547/16-ц зазначено, що:

«[…] Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 січня 2012 року, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на заставлене майно […] Предмет іпотеки було реалізовано 25 лютого 2016 року за 11 169,40 дол. США. Таким чином, у позивача на підставі положень статті 591 ЦК України, статті 24 Закону України «Про заставу» виникло право щодо стягнення залишку боргу за кредитним договором.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 467/395/16-ц (провадження № 61-15909св18), від 09 червня 2021 року у справі № 332/1142/16-ц (провадження № 61-114св21).»

У справі, яка переглядається, встановлено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року у справі № 175/3607/15-ц, у якому визначено процедуру продажу предмета іпотеки, передбачену статтею 38 Закону № 898-IV, шляхом продажу на прилюдних торгах та визначено розмір заборгованості позивачки перед Банком - 657 064,07 швейцарських франків, що за офіційним курсом НБУ становило 14 673 803,96 грн.

За результатами електронних торгів, проведених у виконавчому провадженні, з огляду на ненадходження коштів від переможця, було запропоновано ПАТ «ОТП Банк» залишити за собою нереалізоване майно в рахунок погашення суми боргу за ціною 3 220 280,00 грн. Банк зареєстрував право власності на це майно.

Отже, суди правильно виснували, що суми, вирученої від продажу предмета іпотеки, було недостатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя.

Положення іпотечного договору від 11 липня 2007 року, зокрема і пункти 2.1.1-2.1.5 статті 2 та стаття 6 цього договору, не містять умов щодо відступу від положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки, зокрема визначених у частині четвертій статті 591 ЦК України, які б передбачали відмову Банка від права на стягнення залишку боргу, якщо отриманої від реалізації предмета іпотеки суми не вистачає для покриття вимоги за борговим зобов`язанням.

Отже, боргові зобов`язання позивачки перед банком не припинені. Матеріали справи також не містять інформації про визнання таких зобов`язань припиненими, зокрема, у судовому порядку, і таку позовну вимогу позивачка у цій справі не заявляла.

Крім того, ні законом, ні іпотечним договором не передбачено можливості стягнення з кредитора (іпотекодержателя) сум, сплачених боржником (іпотекодавцем) на погашення кредитного зобов`язання, які враховано у судовому рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки під час визначення остаточного розміру заборгованості за кредитним договором.

Можливість відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя передбачено положеннями статті 37 Закону № 898-IV.

Водночас вказане правило статті 37 Закону № 898-IV застосовується у випадку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, чого у цій справі не встановлено.

Тому позовна вимога про стягнення з Банку сплачених позивачкою коштів у розмірі 110 791,00 швейцарських франків з огляду на звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставною.

Колегія суддів звертає увагу на те, що здійснення касаційного провадження у справі залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Оцінюючи доводи касаційної скарги на підтвердження підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, колегія суддів керується таким.

Касаційний перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-222цс15, постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц викладено висновок щодо умов для припинення основного зобов`язання при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження, який не є актуальним з огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, сформовану у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Крім того, у справі, що переглядається, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося не у порядку позасудового врегулювання.

У постанові Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-222цс15 касаційний суд переглядав справу за позовом боржника до банку про припинення іпотеки та зазначив таке: «Суди встановили, що виконавчий напис нотаріуса видано на заборгованість за кредитом у розмірі 295 тис. 491 дол. США 22 центи; заборгованість за відсотками у сумі 20 тис. 492 дол. США 62 центи; пеню в розмірі 6 тис. 638 дол. США 48 центів, а всього 322 тис. 622 дол. США 32 центи. Звернуто стягнення на предмет іпотеки вартістю 422 тис. 961 дол. США на час укладання договору іпотеки.

За таких встановлених обставин справи факт того, що строк договору кредиту не сплинув, не може бути підставою для відмови від погашення повністю або частково заборгованості за рахунок не реалізованого за наслідками торгів предмета іпотеки, оскільки порушує права боржника на законне очікування прийняття предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості та штучно збільшує заборгованість боржника за кредитним договором.»

У справі, що переглядається, заявниця вимог про припинення іпотеки не заявляла.

Крім того, позивачка помилково ототожнює наслідки звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений статтею 37 Закону № 898-IV (позасудове врегулювання), із наслідками звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений статтею 39 Закону № 898-IV (реалізація предмета іпотеки за рішенням суду).

Так, недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є наслідком завершення саме позасудового врегулювання у порядку статті 37 Закону № 898-IV шляхом звернення стягнення на іпотечне майно за відсутності інших забезпечувальних договорів.

Отже, підстава касаційного оскарження, наведена у касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, у цьому випадку не підтвердилася.

Касаційна скарга не містить посилання на інші підстави касаційного оскарження, передбачені статтями 389, 411 ЦПК України, а передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів і вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Князєв Віктор Олександрович, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіІ. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв