Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №672/1181/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

Справа № 672/1181/21

Провадження № 61-2999св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року в складі колегії суддів Грох Л. М., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до Сатанівської селищної ради Хмельницької області про визнання права власності на спадкове майно та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду позовом, у якому просила визнати права власності на спадкове майно, що залишилось після смерті її чоловіка - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . До складу спадкового майна входить 1/2 частина садиби, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Позивачка зазначила, що вона є спадкоємицею після смерті чоловіка за заповітом і відповідним чином прийняла спадщину. Вона звернулася до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на садибу, однак їй було відмовлено у вчиненні будь-яких нотаріальних дій, оскільки відсутні документи, що підтверджують право власності спадкодавця на садибу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

20 грудня 2021 року рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на садибу, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду мотивовано тим, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями збудовано подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період їхнього шлюбу - в 1991 році; позивачка як спадкоємиця за заповітом належно прийняла спадщину після смерті чоловіка, а, отже, наявні підстави для визнання за нею права власності в порядку спадкування на вказане майно.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції

У грудні 2025 року ОСОБА_1 , який не брав участь у справі, звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2021 року.

12 лютого 2026 року ухвалою Хмельницького апеляційного суду закрито апеляційне провадження в справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2021 року.

Апеляційний суд керувався тим, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення його права на частку в майні колгоспного двору як спільній сумісній власності не ґрунтуються на жодних достатніх та допустимих доказах. Отже, рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2021 року не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та обов`язки ОСОБА_1 , тому наявна підстава для закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

02 березня 2026 року заявник ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року, справу направити на новий розгляд.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права.

Вважає, що додані до апеляційної скарги докази підтверджують належність спірної садиби до суспільної групи господарств «колгоспний двір».

Вказує, що станом на 1990 рік була наявна спірна садиба, яка де-факто належала до суспільної групи господарств «колгоспний двір», оскільки таке поняття як «голова двору», було притаманно лише садибі, яка належала до суспільної групи господарств «колгоспний двір». Зазначене узгоджуються з позицією Верховного Суду в постанові від 28 грудня 2022 року в справі № 497/293/2020.

Доводи інших учасників справи

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 12 січня 1975 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі.

24 квітня 2013 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів все його майно, де б воно не було і з чого б не складалось і все, що належатиме йому на день смерті і на що він за законом матиме право ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

До спадкового майна спадкодавця належить земельна ділянка площею 3,51 га, розташована на території Юринецької сільської ради Городоцького району Хмельницької області за кадастровим номером 6821289400:07:009:0010, земельна ділянка площею 3,26 га, розташована на території Кам`янської сільської ради Городоцького району Хмельницької області з кадастровим номером 6821282900:03:009:0340, житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Із архівних витягів з погосподарських книг Юринецької сільської ради Городоцького району Хмельницької області за періоди 1986-1990 роки, 1991-2015 роки вбачається, що в них відсутня інформація, що домоволодіння на АДРЕСА_1 мало статус колгоспного двору, також не вказано рік побудови будинку.

Відповідно до архівної довідки Сатанівської селищної ради Хмельницького району від 15 грудня 2025 року № 117/13-08/2025 ОСОБА_3 дійсно працював в колгоспі «Дружба» та є суми нарахувань за результатами праці, проте в ній відсутні дані про те, що він був членом цього колгоспу (а. с. 124).

На загальних зборах колгоспу «Дружба» № 2 від 24 травня 1988 року, згідно з протоколом, слухалась заява ОСОБА_3 про виділення земельної ділянки під забудову житлового будинку (а. с. 123, зворот).

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду апеляційної інстанції, зокрема про закриття апеляційного провадження.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини другої статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 та від 29 січня 2024 року в справі № 750/13149/21).

Тобто особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов`язки, або породжують для них правові наслідки.

Необхідною умовою для набуття особою, яка не брала участі у справі, права на апеляційне оскарження судового рішення є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків.

Питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи та змісту судового рішення.

Судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року в справі № 504/2457/15, а також Верховним Судом у постановах від 04 червня 2020 року в справі № 522/7758/14 та від 20 травня 2024 року в справі № 0827/11217/2012, від 28 липня 2025 року в справі № 761/42021/23.

Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року в справі № 750/13149/21).

Звертаючись з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції в цій справі, ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі в справі, зазначив, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, оскільки не залучив його як сторону у справі, натомість вирішив питання про його права, інтереси та обов`язок на частину спірного домоволодіння.

Вважає, що вказане домоволодіння належало до суспільної групи господарства «колгоспний двір». Його батько ОСОБА_3 був головою двору і працював у колгоспі «Дружба» Городоцького району, а членами господарства, відповідно, були його дружина та троє неповнолітніх дітей, зокрема й заявник. Судом не враховано, що згідно зі статтею 120 Цивільного кодексу (далі - ЦК) Української РСР у редакції 1963 року майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. Зі змісту вказаної норми кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Розмір частки визначається виходячи з рівності часток усіх його членів. Тому він як член колгоспного двору має право на частку в спільній сумісній власності на майно двору.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , з огляду на таке.

Відповідно до статті 120 ЦК Української РСР у редакції 1963 року майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу.

Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти.

Згідно зі статтею 123 ЦК Української РСР у редакції 1963 року частка члена колгоспного двору в майні двору визначається: 1) при виході його з складу двору без утворення нового двору (виділ); 2) при утворенні з одного двору двох і більше дворів (поділ); 3) при зверненні стягнення по особистих зобов`язаннях члена двору.

Розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Частку працездатного члена двору в майні двору може бути зменшено або у її виділенні зовсім відмовлено в зв`язку з недовгочасним його перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору.

Отже, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини (див. постанови Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі № 688/21/17-ц, від 08 квітня 2020 року в справі № 454/1187/17-ц).

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке зберіглося.

Правильне застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Подібний за змістом правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 02 серпня 2023 року в справі № 600/972/18, від 09 квітня 2025 року в справі № 607/9837/23, від 02 липня 2025 року в справі № 302/681/22, від 08 липня 2026 року в справі № 570/2495/21.

Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26 (далі - Вказівки № 5-24/26), та Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48.

За змістом Вказівок № 112/5 і 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників (див., зокрема постанову Верховного Суду від 19 травня 2026 року в справі № 605/461/24).

Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Апеляційний суд у справі встановив, що із архівних витягів з погосподарських книг Юринецької сільської ради Городоцького району Хмельницької області за 1986-1990 роки, 1991-2015 роки не вбачається, що домоволодіння на АДРЕСА_1 мало статус колгоспного двору, а також не вказано рік побудови будинку (а. с. 126-129).

Подана заявником архівна довідка Сатанівської селищної ради Хмельницького району від 15 грудня 2025 року № 117/13-08/2025 свідчить лише про те, що ОСОБА_3 дійсно працював у колгоспі «Дружба» та суми нарахувань за результатами праці, проте в ній відсутні дані про те, що він був членом цього колгоспу (а. с. 124).

Протокол загальних зборів колгоспу «Дружба» від 24 травня 1988 року № 2 про виділення ОСОБА_3 земельної ділянки під забудову також не містить відомостей про те, чи був останній членом колгоспу «Дружба» (а. с. 123).

З врахуванням наведених обставин, оскільки суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї), за відсутності будь-яких даних про статус спірного домогосподарства як колгоспного двору, недоведеності членства ОСОБА_3 . У колгоспі «Дружба», апеляційний суд правильно виснував, що є недоведеною належність домоволодіння на АДРЕСА_1 до майна колгоспного двору.

Отже, рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2021 року не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та обов`язки ОСОБА_1 , тому апеляційний суд обґрунтовано закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

Посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом постанови Верховного Суду від 28 грудня 2022 року в справі № 497/293/2020 є необґрунтованим, оскільки в справі № 497/293/2020 належність спірного домоволодіння на час набрання чинності Законом України «Про власність» до суспільної групи «колгоспний двір» було підтверджено численними доказами, зокрема витягами з погосподарських книг.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Інші доводи касаційної скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінити докази, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішенням суду попередньої інстанції і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 12 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіО. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська