Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №336/7647/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 05.10.2026 Справа № 336/7647/26

Запорізький апеляційний суд

Єдиний унікальний №336/7647/26 Головуючий у 1-й інстанції: Дацюк О. І. Провадження № 22-ц/807/2207/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Подліянової Г.С.,

суддів: Кочеткової І.В.,

Кухаря С.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 вересня 2026 року про передачу справи за підсудністю у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення.

В обґрунтування позову зазначено, що 09 липня 2025 року між ТОВ «ЗП СІТІ» та ОСОБА_2 було укладено договір суборенди нежитлового приміщення №09/07-25 АВ1. Договір укладений сторонами добровільно, підписаний ними та в установленому законом порядку недійсним не визнавався, а тому є чинним і обов`язковим для виконання.

За умовами якого, Орендар передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення, а саме нежитлові кімнати №33-47, розташовані на 1 поверсі приміщення ХІ літера А-5 за адресою: АДРЕСА_1 . Орендар підтверджує, що об`єкт оренди знаходиться у нього в користуванні на підставі Договору оренди № 01/07/25 від 01.07.2025 року. Сторони дійшли згоди про те, що вартість приміщення на момент підписання даного Договору за взаємною згодою Сторін складає 2 630 000.00 грн. Загальна площа переданого Орендарю Приміщення становить 106,8 кв.м. Орендна плата складає 10 000.00 грн та сплачується до 10-го числа поточного місяця, за який проводиться розрахунок. Строк Суборенди Приміщення обліковується в межах строку дії даного Договору, починає свій перебіг з моменту передачі Приміщення Суборендарю за Актом приймання-передачі та закінчується поверненням Орендарю Приміщення за відповідним Актом приймання-передачі про повернення Приміщення, підписаним в порядку п. 2.3 цього Договору. З цього моменту даний Договір припиняється (ч.2 ст. 795 ЦК України).

Відповідач користувався переданим приміщенням, однак свої грошові зобов`язання належним чином не виконав. За весь строк дії Договору відповідач сплатив лише 20 000 грн: 5000 грн 08.07.2025 та 15 000 грн 09.07.2025. Загальна орендна плата за 20 місяців становить 120 000 грн. Після зарахування отриманих від відповідача 20 000 грн непогашена заборгованість з орендної плати становить 100 000 грн. Крім орендної плати, відповідач не відшкодував виставлені йому експлуатаційні та комунальні витрати: експлуатаційні витрати – 25 632 грн; електрична енергія – 16 015 грн; опалення – 28 260 грн. Загальний основний борг становить 169 907 грн. Письмові вимоги про погашення боргу та повідомлення щодо виконання зобов`язань направлялися відповідачеві, однак залишилися без задоволення.

16 червня 2026 року між ТОВ «ЗП «СІТІ» та ОСОБА_1 укладено Договір про відступлення права вимоги №16/06-11, за умовами якого Первісний кредитор відступає, а Новий кредитор приймає всі права вимоги до ОСОБА_2 , що виникли з Договору суборенди нежитлового приміщення, укладеного між ТОВ «ЗП СІТІ» та ОСОБА_2 .. До Нового кредитора переходять усі права Первісного кредитора в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент укладення цього Договору.

На підставі вищевикладеного, позивач просив прийняти повторну позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 основну заборгованість за договором суборенди № 09/07-25 АВ1 від 09.07.2025 року у розмірі 169 907,00 грн; договірний штраф у розмірі 20 % від простроченого боргу – 33 981,40 грн. А також документально підтверджені судові витрати.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 вересня 2026 року цивільну справу №336/7647/26 передано за підсудністю на розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва на підставі п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України, за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцезнаходженням відповідача.

Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неправильно визначено суть спірних правовідносин та зроблені висновки, які не відповідають обставинам справи. Позивач вказує, що згідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають з приводу нерухомого майна. Позови про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна мають виключну підсудність. Подібні висновки суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18. Оскільки позивач звернувся із позовом про стягнення заборгованості по орендній платі згідно договору оренди нерухомого майна та відшкодування шкоди, то територіальна підсудність справи має визначатись за правилами ч. 1 ст. 30 ЦПК, тобто за місцезнаходженням майна, а не за місцем реєстрації відповідача. З заявлених позовних вимог вбачається спір саме стосовно невиконання відповідачем вищевказаного договору суборенди нежитлового приміщення щодо сплати орендної плати та комунальних витрат, а отже враховуючи місце розташування нежитлового приміщення (нежитлові кімнати, розташовані на 1 поверсі приміщення ХІ літера А-5 за адресою: АДРЕСА_1 ), спір підлягає розгляду як і було визначено позивачем саме Шевченківським районним судом м. Запоріжжя.

Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. При цьому колегія суддів зазначає, що ухвалу про відкриття провадження у справі та апеляційну скаргу було направлено відповідачу ОСОБА_2 на адресу його місця реєстрації: АДРЕСА_2 - 22.09.2026 року, що підтверджується довідкою відповідального працівника суду (а.с. 63).

Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Пунктом 9 частини 1 ст. 353 ЦПК України передбачено оскарження ухвали суду щодо передачі справи на розгляд іншого суду.

Відповідно до ч. 13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи викладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 6) ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженні у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Постановляючи ухвалу про передачу справу за підсудністю на розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва, суд першої інстанції визначаючи підсудність на підставі ч. 1 ст. 27 ЦПК України, виходив з того, що дана справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Запоріжжя, оскільки відповідач по справі ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , що належить до територіальної юрисдикції Шевченківського районного суду м. Києва, а отже і підсудна даному суду. Одночасно суд першої інстанції зазначив, що на даний спір не поширюється виключна підсудність, встановлена частиною першою статті 30 ЦПК України.

З вказаними висновками суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Так, у ст. 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява № 21851/03) наголосив, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак, ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, інститут підсудності безпосередньо пов`язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу.

Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI).

Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду.

Територіальна підсудність - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. За її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.

Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову тощо.

Нормами ЦПК України передбачено, що існує підсудність справ: загальна, тобто за місцезнаходженням відповідача (згідно ст. 27 ЦПК України) та альтернативна, тобто за вибором позивача (згідно ст. 28 ЦПК України).

За загальним правилом, якщо інше не встановлено ЦПК України, у відповідності до частини 1 статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Правила статті 30 ЦПК про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 41, 42 постанови від 01 березня 2013 року №3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» надав судам роз`яснення, де зазначив, що перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об`єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна.

Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. До прикладу, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

За правилами чинного ЦПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. Таким чином, словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині першій статті 30 ЦПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення. Тому до спорів, предметом яких є стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини першої статті 30 ЦПК України.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі N 640/16548/16-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року по справі № 911/2390/18.

Постанова ВП ВС від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо територіальної юрисдикції (підсудності) справ про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном, визначивши, що до спорів про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання зобов`язань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, застосовуються виключні правила підсудності (частина третя статті 30 ГПК України).

У цій постанові Велика Палата також підтвердила відсутність підстав для відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.05.2018 у справі № 640/16548/16-ц: позови про стягнення орендної плати належать до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна.

Позивач звернувся до суду з такими позовними вимогами як: стягнення заборгованості за договором суборенди нежитлового приміщення та договірного штрафу.

Позовні вимоги ґрунтуються на договорі суборенди нежитлового приміщення № 09/07-25 АВ1 від 09.07.2025, укладеному щодо користування нежитловим приміщенням площею 106,8 кв.м., розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначене приміщення передано відповідачу за актом приймання-передачі. Саме фактичне користування цим об`єктом породило обов`язки зі сплати суборендної плати, експлуатаційних та комунальних платежів. Невиконання цих обов`язків стало підставою для нарахування основної заборгованості та передбаченого договором штрафу.

Отже, заявлена грошова вимога не є відокремленою від нерухомого майна: для вирішення справи суд повинен дослідити договір щодо приміщення, акт його передачі, період і умови користування, платежі, пов`язані з утриманням та експлуатацією об`єкта, а також належне виконання сторонами обов`язків щодо конкретної нерухомості.

Право вимоги за договором було відступлено первісним кредитором ТОВ «ЗП СІТІ» на користь ОСОБА_1 .. Відступлення права вимоги відповідно до статей 512, 514 та 516 ЦК України замінює кредитора у зобов`язанні в тому обсязі й на тих умовах, які існували на момент переходу права, але не змінює природу зобов`язання і не усуває його зв`язку з нерухомим майном. Тому договір відступлення не створює підстав для застосування загальної підсудності за місцем проживання боржника.

Предметом спору у справі, що розглядається, є орендна плата, договірні штрафи за користування нерухомим майном, розташованим відповідно до Договору за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто спір виник з приводу користування нерухомим майном.

Таким чином, об`єкт суборенди розташований в межах територіальної юрисдикції Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. Договірні обов`язки, невиконання яких є предметом спору, виникли та виконувалися у зв`язку з користуванням цим приміщенням.

Враховуючи вищевикладене, в даному випадку діють правила виключної підсудності, що регулюються статтею 30 ЦПК України.

Передача справи до суду м. Києва суперечить імперативному правилу виключної підсудності та ускладнює дослідження доказів, пов`язаних із місцезнаходженням, передачею, утриманням і фактичним використанням об`єкта. Належним судом для розгляду справи є Шевченківський районний суд м. Запоріжжя.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що справа підсудна Шевченківському районному суду м. Києва, не відповідає вимогам процесуального закону та фактичному спору у справі.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що вказана справа в порядку виключної підсудності підсудна Шевченківському районному суду міста Запоріжжя, оскільки предметом позову є стягнення заборгованості зі сплати суборендної плати, експлуатаційних та комунальних платежів за користування нерухомим майном, розташованим у АДРЕСА_1 . Невиконання яких стало підставою для нарахування основної заборгованості та передбаченого договором штрафу.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції не правильно визначився із підсудністю, і неправомірно передав матеріали справи за місцезнаходженням відповідача, не дотримуючись правил виключної підсудності, яка поширюється на зазначену категорію спору.

Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, а тому підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції не врахував вищенаведених обставин, дійшовши передчасного та помилкового висновку про непідсудність даної справи Шевченківському районному суду м. Запоріжжя, що призвело до неправильного вирішення питання підсудності справи, у зв`язку з чим, відповідно до ст. 379 ЦПК України, оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», та наразі розглядається лише процесуальне питання, а не справа по суті спору, питання щодо стягнення судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381 384, 389 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 вересня 2026 року - скасувати.

Справу направити до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення, і касаційному оскарженню не підлягає.

Повна постанова складена 05 жовтня 2026 року.

Головуючий, суддя Суддя Суддя

Подліянова Г.С. Кочеткова І.В. Кухар С.В.