Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №523/2804/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/949/26

Справа № 523/2804/22

Головуючий у першій інстанції Дяченко В.Г.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Драгомерецького М.М.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

апелянта - ОСОБА_1 ,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката Бузової Т.Г.,

перекладача - Чередниченко Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла адвокат Петренко Наталія Олегівна, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2024 року, повний текст якого виготовлений 17 жовтня 2024 року та ухваленого під головуванням судді Дяченко В.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору — приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Двоєнкіна Тетяна Олександрівна, про визнання недійсним договору довічного утримання,

встановив:

16.02.2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Двоєнкіна Тетяна Олександрівна, в якій просив :

- визнати недійсним договір довічного утримання, серія та номер: 1926, посвідчений 21.11.2019 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Двоєкіною Т.О., який був укладений між ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 ;

- скасувати запис про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74 кв.м., житловою площею 44.3 кв.м., земельну ділянку з кадастровим номером: 5110137600:68:035:0006 за ОСОБА_2 , а також скасувати запис про заборону на відчуження квартири № 34258104 від 21.11.2019 року, внесений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Двоєкіною Т.О.

Позовна заява була мотивована тим, що батько позивача - ОСОБА_3 , не зважаючи на похилий вік, не потребував сторонньої допомоги та жив окремо у будинку за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 батько помер. Після смерті батька позивачу стало відомо про існування договору довічного утримання, укладеного 21.11.2019 року між померлим ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Позивач був впевнений у тому факті, що за життя його батько не розпоряджався належним йому майном, оскільки ніколи не висловлювався з приводу бажання відчуження майна, а навпаки висловлювався щодо того, що після його смерті все успадкує позивач, як спадкоємець 1 черги. Перед смертю батька його навідував тільки позивач. Оскільки ОСОБА_3 за життя жодного разу не висловлював свої наміри щодо відчуження домоволодіння та земельної ділянки, не розповідав про відвідування нотаріуса, тому дійсність договору довічного утримання викликає великі сумніви щодо законності та правомірності.

Посилаючись на те, що у позивача є всі підстави вважати, що на час укладення договору довічного утримання № 1926 від 21.11.2019 року, батько перебував під фізичним, психологічним тиском з боку відповідача, яка скориставшись його похилим віком, ввела його в оману, примусивши укласти договір довічного утримання, позивач звернувся до суду з вказаною позовною заявою.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08.10.2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено (т.2, а.с.116-123).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 – адвокат Петренко Н.О. ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08.10.2024 року, ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги задовольнити посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.132-134).

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Бузова Т.Г. просить оскаржуване рішення залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (т.2, а.с.163-171).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що в матеріалах справи достатньо доказів для висновку про підписання договору довічного утримання від 21 листопада 2019 року особисто ОСОБА_3 як стороною цього договору, та укладення договору довічного утримання з відповідачем за власним волевиявленням, яке відповідало його внутрішній волі.

З таким висновком суду першої інстанції повністю погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом ст. 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації. У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним.

Відповідно до статті 748 ЦК України, набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що 21 листопада 2019 року (майже за 2 роки до смерті) між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений спірний договір довічного утримання (догляду), який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Двоєнкіною Т.О. та зареєстровано в реєстрі за № 1926 (т.1, а.с. 62-63).

На цій підставі, відповідачу ОСОБА_2 став належати на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 74 кв.м., житловою площею 44.3 кв.м., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - земельної ділянки з кадастровим номером: 5110137600:68:035:0006 з цільовим призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0235 га (т.1, а.с.27-30).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), та похованням якого займалась саме відповідач ОСОБА_2 (т.1, а.с.67, 135, 136).

Із копії спадкової справи № 125/2021 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 вбачається що 01 липня 2019 року ОСОБА_3 зробив розпорядження, яким все своє майно заповів ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , та заявив, що позбавляє права спадкування і за заповітом, і за законом свого сина – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто позивача у справі.

Після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняла відповідача ОСОБА_2 , шляхом подання заяви приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Двоєнкіній Т.О., а інший спадкоємець ОСОБА_4 відмовилася від прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_3 , також шляхом подання заяви приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Двоєнкіній Т.О. (т.1, а.с.64-85).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що померлого ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_2 ввела в оману та вчинила на нього фізичний та психологічний тиск під час укладання договору довічного утримання, у зв`язку з чим посилався на ст.ст. 225, 231 ЦК України.

Разом з тим, доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що з ОСОБА_3 вони були знайомі ще з 2009 року, за довго до укладення Договору довічного утримання (догляду). Не зважаючи на різницю у віці між ними були добрі дружні стосунки, вони разом відмічали свята, вона разом з чоловіком постійно відвідувала ОСОБА_3 , надавали йому всіляку допомогу ще до укладення договору, матеріалами справи не спростовані. При цьому відповідач ОСОБА_2 поясняла, що ОСОБА_3 за життя був адекватною, життєрадісною дієздатною людиною, всі витрати на проведення його поховання несла саме вона (т.1, а.с.116-121).

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції правильно зазначив, що ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При цьому суд вказав, що згідно постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року, в справі № 761/26815/17, міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

За змістом ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї сторони (ст. 105 ЦПК України), висновок якої повинен оцінюватись судом як окремо, так і в сукупності з іншими доказами.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Так, у ч.1 ст. 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Практика Верховного Суду свідчить про те, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20), від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21).

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21) зазначено, що тлумачення ст. 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні відомостей, надання підроблених документів і т. п.); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення і т. п.).

Оскільки цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, та кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, то суд дійшов правильного висновку про те, що позивач ОСОБА_1 не довів суду тих обставин, що його батько ОСОБА_3 на момент укладення спірного договору довічного утримання діяв не за власним волевиявленням, та яке не відповідало його внутрішній волі, а внаслідок обману з боку відповідача ОСОБА_2 , та вчинення останньою фізичного і психологічного тиску на батька відповідача,

При цьому суд правильно зазначив, що твердження позивача про те, що його батько ОСОБА_3 жодного разу не висловлював свої наміри щодо відчуження домоволодіння та земельної ділянки, не розповідав про відвідування нотаріуса, що і викликає у нього великі сумніви у справжності намірів батька, є безпідставними, оскільки неповідомлення батьком позивача про укладення договору довічного утримання не свідчить про його суперечність закону.

Крім того, суд першої інстанції правильно вказав, що також безпідставними є доводи позивача ОСОБА_1 про те, що в момент укладення договору довічного утримання його батько - ОСОБА_3 не міг усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, оскільки позивач сам вказав в позовній заяві про те, що батько не потребував сторонньої допомоги та жив окремо у будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Петренко Наталії Олегівни залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2024 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , судові витрати на правничу допомогу у розмірі 12 000,00 (дванадцять тисяч гривень 00 копійок).

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02.10.2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

М.М. Драгомерецький